У народі кажуть: лиха до себе
не просять, воно само до хати вривається. Щось подібне сталося і в нашому домі.
Часті сварки супроводжувалися погрозами, бійкою. Якби не атеїсти, то могло б і
до глибшої біди дійти...
Починалося все ніби й з
доброго. У тридцятих роках на клаптику землі, очищеному від чагарників та колючих
тернів, ми разом з чоловіком звели хатину. Вибілені, мов лляне полотно, стіни,
колодязь з джерельною водою привертали увагу подорожніх. Той дорогу з Нараївських
хуторів у найближчі села Львівщини запитає, той присяде на лавці під молодою
грушею, а той, дивись, і на ніч попроситься.
За день інколи таких до
десятка набирається. Розповідали, як то важко в пана Потоцького працювати. Були
й такі, що радили поїхати світ за очі, аби тут не поневірятися.
— То все од бога, — почали
вчащати з цим у наш дім десь в кінці тридцятих літ «подорожні» іншого гатунку.
Вечорами читали біблію.
Настанови «діви Марії» і «всевишнього». Непокірних пеклом лякали, «праведним»
рай пророкували.
— Кого ж це ви до непокірних
зараховуєте? — запитала в проповідника. — Чи не тих, хто Потоцького проклинає?
— Гріх таке балакати, кобіто,
— у відповідь. — Не бажайте зла навіть ворогові своєму.
Зрозуміла, що з такими
«праведниками» мені не подорозі. А от мій чоловік таки зійшовся з ними. Пропадав
цілими вечорами, а то й до ранку додому не приходив. Все частіше гримав на
дітей, пускав у хід ремінь.
— Сьогодні підемо до Баланчука,
— сказав якось після обіду.
— Чого там не бачила? — питаю.
— Гріхи замолювати треба.
— Молися вдома, — не
стерпіла я. — Навіщо сусідів серед ночі тривожити.
Згодом стало відомо, що винен у цьому сам Баланчук. Він, наче той змій, звивався біля мого чоловіка, приказуючи:
Згодом стало відомо, що винен у цьому сам Баланчук. Він, наче той змій, звивався біля мого чоловіка, приказуючи:
— Нечестиву жінку маєш.
Таких, як вона, пора давно до сатани відправити.
Робив чоловік те, що підказували
йому сектанти: хапався то за дрючок, то за сокиру. Аж поки не заступилися за
мене люди.
— То — наші атеїсти. Від
них я дізналася, хто такі п'ятидесятники, «брати і сестри во христі».
Пресвітери їм втовкмачували, що треба жити серед людей, але душею перебувати
на тому світі. На працю дивитися, як на кару божу, як на вимушену
необхідність, щоб якось існувати. Тому-то більшість сектантів живе з випадкових
заробітків, цурається постійної роботи.
— Не кради, — часто повторюють
одну з біблійних заповідей п'ятидесятники. І в той же час почуєш: «Красти в
колгосп! — невеликий гріх, бо то громадське. Важливо робити все розумно, на
очі інакомислячим не потрапляти». «Коли я іду на колгоспне поле по буряки чи
кукурудзу, то в цю мить стаю невіруючим», — зіронізував один сектант.
«Сотвори любов за покликом
духа». Не знаю, як там у них з тим духом, а щодо любові, то часто виходить, як кажуть, навиворіт. Скажу про свою сусідку, вродливу дівчину. Вона не
одному хлопцеві подобалася. А батьки своє:
— Підеш, доню, за такого,
якого тобі виберемо.
— А якщо такий, котрого
я не схочу?
— Мусиш. На то воля
божа...
Хочеться нагадати вислів
одного мудреця: «Як на смердючому болоті не можуть рости пахучі троянди, так і
з сектантського вчення не народиться чиста мораль».
На наших хуторах не розуміють
цього, хіба тільки Ф. Ф. Коломийченко та
С. Б. Зелінський.
— Висока грамота нашій
вірі шкодить. Ходити до клубу гріх.
Так каже й мій чоловік.
А що було б, якби діти і справді пішли по батьківському шляху? Напевно, й донині
були б затурканими, читали «святе» письмо, як їх тато. На щастя, потрібними
суспільству людьми стали. Один син у Полтаві працює, другий — в Одесі, дочка
у Львівській області. Пишуть: «Дякуємо вчителям, що на добру стежку вивели».
Я особисто з великою повагою
ставлюся до Михайла Васильовича Фіняка, директора восьмирічної школи. В моїй
хаті він бажаний гість, добрий порадник.
Михайло Васильович разом з агітаторами взявся навіть С. Б. Зелінського від важкої недуги рятувати.
— Вам би до лікарів
звернутися, — говорить йому.
— Не поїду, — наче затявся
сектант.
— А то чому?
— Бог прислав мене на
цей світ, бог і забере звідси. Видно, я дуже грішив, що так мучусь.
Однак хвороба прогресувала.
І С. Б. Зелінському таки довелося скористатися з порад атеїстів. Тепер важко
сказати, кого він більше поважає — людей у білих халатах чи проповідника.
Проте, хочеться вірити, що прийде час, коли Зелінський скаже: «Спасибі атеїстам. То вони мене, мов
того блудного сина, вивели з трясовини на дорогу».
Чимало простих трудівників
давно вже порвали з сектою, вийшли на стежку, осипану сонцем та квітами. Ким
був би, скажімо, Ярослав Матус, якби послухав п'ятидесятників. Ніким, з
народним судом клопоти мав би. Сьогодні — він у Радянській Армії, за хорошу
службу відпустку дістав. Все менше тих, хто вірить проповідникам. Трудівники
знають: щастя народне кується в праці, в боротьбі.
Катерина СЕМИЧАН. Колгоспниця. с.
Нараїв Бережанського району.
Я провів дитинство у тому селі, який збіг!
ВідповістиВидалитиЦе я в ці дні працюю з газетами Західної України. Що трапляється, сюди додаю. Як ви натрапили на цю публікацію?
ВидалитиПеріодично провідую цей блог, вже із півроку
Видалити