субота, 20 лютого 2016 р.

Cтаття "Мій сусід – атеїст" в газеті "Вільне життя" 10.01.1969 року

У народі кажуть: лиха до себе не просять, воно само до хати вривається. Щось подібне сталося і в нашому домі. Часті сварки супроводжувалися погроза­ми, бійкою. Якби не атеїсти, то могло б і до глибшої бі­ди дійти...
Починалося все ніби й з доброго. У тридцятих роках на клаптику землі, очищено­му від чагарників та колю­чих тернів, ми разом з чоло­віком звели хатину. Вибіле­ні, мов лляне полотно, сті­ни, колодязь з джерельною водою привертали увагу по­дорожніх. Той дорогу з На­раївських хуторів у най­ближчі села Львівщини за­питає, той присяде на лавці під молодою грушею, а той, дивись, і на ніч попроситься.

За день інколи таких до десятка набирається. Розпо­відали, як то важко в пана Потоцького працювати. Бу­ли й такі, що радили по­їхати світ за очі, аби тут не поневірятися.
— То все од бога, — по­чали вчащати з цим у наш дім десь в кінці тридцятих літ «подорожні» іншого га­тунку.
Вечорами читали біблію. Настанови «діви Марії» і «всевишнього». Непокірних пеклом лякали, «праведним» рай пророкували.
— Кого ж це ви до не­покірних зараховуєте? — запитала в проповідника. — Чи не тих, хто Потоцького  проклинає?
— Гріх таке балакати, ко­біто, — у відповідь. — Не бажайте зла навіть ворогові своєму.
Зрозуміла, що з такими «праведниками» мені не по­дорозі. А от мій чоловік та­ки зійшовся з ними. Пропа­дав цілими вечорами, а то й до ранку додому не при­ходив. Все частіше гримав на дітей, пускав у хід ре­мінь.
— Сьогодні підемо до Ба­ланчука, — сказав якось після обіду.
— Чого там не бачила? — питаю.
— Гріхи замолювати тре­ба.
— Молися вдома, — не стерпіла я. — Навіщо сусі­дів серед ночі тривожити.
Згодом стало відомо, що ви­нен у цьому сам Баланчук. Він, наче той змій, звивався біля мого чоловіка, прика­зуючи:
— Нечестиву жінку маєш. Таких, як вона, пора давно до сатани відправити.
Робив чоловік те, що під­казували йому сектанти: ха­пався то за дрючок, то за сокиру. Аж поки не заступи­лися за мене люди.
— То — наші атеїсти. Від них я дізналася, хто такі п'ятидесятники, «брати і сес­три во христі». Пресвітери їм втовкмачували, що треба жити серед людей, але ду­шею перебувати на тому сві­ті. На працю дивитися, як на кару божу, як на вимуше­ну необхідність, щоб якось існувати. Тому-то більшість сектантів живе з випадкових заробітків, цурається постій­ної роботи.
— Не кради, — часто по­вторюють одну з біблійних заповідей п'ятидесятники. І в той же час почуєш: «Кра­сти в колгосп! — невеликий гріх, бо то громадське. Важ­ливо робити все розумно, на очі інакомислячим не по­трапляти». «Коли я іду на колгоспне поле по буряки чи кукурудзу, то в цю мить стаю невіруючим», — зіро­нізував один сектант.
«Сотвори любов за покли­ком духа». Не знаю, як там у них з тим духом, а щодо любові, то часто виходить, як кажуть, навиворіт. Скажу про свою сусідку, вродливу дівчину. Вона не одному хлопцеві подобалася. А бать­ки своє:
— Підеш, доню, за тако­го, якого тобі виберемо.
— А якщо такий, котро­го я не схочу?
— Мусиш. На то воля божа...
Хочеться нагадати вислів одного мудреця: «Як на смердючому болоті не мо­жуть рости пахучі троянди, так і з сектантського вчен­ня не народиться чиста мо­раль».
На наших хуторах не ро­зуміють цього, хіба тільки Ф. Ф. Коломийченко та С. Б. Зелінський.
— Висока грамота нашій вірі шкодить. Ходити до клубу гріх.
Так каже й мій чоловік. А що було б, якби діти і справді пішли по батьківсь­кому шляху? Напевно, й до­нині були б затурканими, читали «святе» письмо, як їх тато. На щастя, потрібни­ми суспільству людьми ста­ли. Один син у Полтаві пра­цює, другий — в Одесі, доч­ка у Львівській області. Пи­шуть: «Дякуємо вчителям, що на добру стежку виве­ли».
Я особисто з великою по­вагою ставлюся до Михайла Васильовича Фіняка, дирек­тора восьмирічної школи. В моїй хаті він бажаний гість, добрий порадник.
Михайло Васильович ра­зом з агітаторами взявся навіть С. Б. Зелінського від важкої недуги рятувати.
— Вам би до лікарів звернутися, — говорить йо­му.
— Не поїду, — наче за­тявся сектант.
— А то чому?
— Бог прислав мене на цей світ, бог і забере звідси. Видно, я дуже грішив, що так мучусь.
Однак хвороба прогресу­вала. І С. Б. Зелінському таки довелося скористатися з порад атеїстів. Тепер важ­ко сказати, кого він більше поважає — людей у білих халатах чи проповідника. Проте, хочеться вірити, що прийде час, коли Зелінський  скаже: «Спасибі атеїстам. То вони мене, мов того блудно­го сина, вивели з трясови­ни на дорогу».
Чимало простих трудівни­ків давно вже порвали з сектою, вийшли на стежку, осипану сонцем та квітами. Ким був би, скажімо, Яро­слав Матус, якби послухав п'ятидесятників. Ніким, з народним судом клопоти мав би. Сьогодні — він у Ра­дянській Армії, за хорошу службу відпустку дістав. Все менше тих, хто вірить про­повідникам. Трудівники зна­ють: щастя народне кується в праці, в боротьбі.

Катерина СЕМИЧАН. Колгоспниця. с. Нараїв Бережанського району.

3 коментарі:

  1. Я провів дитинство у тому селі, який збіг!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Це я в ці дні працюю з газетами Західної України. Що трапляється, сюди додаю. Як ви натрапили на цю публікацію?

      Видалити
    2. Періодично провідую цей блог, вже із півроку

      Видалити