субота, 9 січня 2016 р.

Стаття "Канали відтворення релігії та завдання атеїстичного виховання" в журналі «Радянська школа» № 4 1968 року

Релігія, як відомо, виникла в сиву давнину — десь 20—30 тисяч років тому — внаслідок ряду обставин. З одно­го боку, її породив низький соціально-економічний розвиток суспільства первіс­них людей, майже цілковита їхня безпо­радність у боротьбі з жорстокими і не­вблаганними силами природи (соціально-економічні фактори). З другого боку, че­рез брак досвіду правильного мислення, невміння по-науковому тлумачити життє­ві факти й явища і т. п. релігія стала ви­кривленим, ілюзорним, хибним відобра­женням первісною людиною навколишньої дійсності (гносеологічні корені релігії). Ці дві основні причини і зумовили те, що релігія виявилася таким етапом в історії розвитку людства, через який, за висло­вом Ф. Енгельса, проходять усі народи.

Раз виникнувши, релігія не народжува­лась знов (у цьому не було потреби — адже вона вже існувала), а лише відтво­рювалась і видозмінювалась відповідно до конкретних історичних умов.
На світанку свого існування релігія від­творювалась самим ладом первіснообщин­ного суспільства. Тоді «виробництво ідей було безпосередньо вплетене у виробни­цтво матеріальних благ» (К. Маркс). Так, в аборигенів Австралії та Океанії залу­чення до матеріально-виробничої праці бу­ло нерозривно пов'язане з посвяченням у релігійні таїнства, з навчанням самої ре­лігії, залученням до тотемічних культів.
З розшаруванням суспільства контроль над відтворенням релігії захоплює панів­на верхівка: старійшини, вожді, а потім — рабовласники, феодали, капіталісти. Їхні­ми вірними помічниками завжди були ша­мани, жерці, священики. Панівні класи були особливо зацікавлені в релігії, яка б іменем бога освячувала їхню владу, їхню волю, вигідні їм ідеї. В цих умовах релі­гія була надбудовою над економічним базисом експлуататорського суспільства; її призначення — обслуговувати базис, сприяти його зміцненню. Весь державний апарат, політика, право, армія, школа, мо­раль і побут — усе це поставлено тут на службу релігії, має метою її збереження, захист і відтворення. А якщо врахувати, що в класово-антагоністичному суспіль­стві є фактори, які неминуче потребують релігійного відображення, і корені, що живлять релігію, стане ясно, що в таких умовах її відтворення відбувалось щого­динно, повсюдно і в масовому масштабі.
Велика Жовтнева соціалістична рево­люція ліквідувала експлуататорський лад у нашій країні. Залишившись без своєї соціально-економічної бази, релігія з над­будови, якою вона була в усіх попередніх формаціях, перетворилась на специфічний пережиток минулого.
Однак при соціалізмі ще існують деякі канали відтворення релігії. Конкретно-соціологічні дослідження показують, що таких каналів в основному три: перший — виховання в сім'ї віруючих; другий — мі­сіонерська діяльність проповідників релі­гії; третій — включає різні елементи, які умовно можна об'єднати під назвою «По­шуки шляхів до релігії за власною іні­ціативою».
Ми вивчили 1443 чоловіка — 675 нині ві­руючих і 768 колишніх віруючих. Вста­новлено, що визначальний вплив на залу­чення їх до релігії справили:

Виховання в релігійній сім'ї  — 1194 чол. (82,7 %)
Проповідники релігії — 62 » (4,3%)
Сам прийшов до віри в бога - 165 » (11,4%)
Не з'ясовано     — 22 » (1,6%)

Ці дані складено на підставі свідчень самих віруючих. Відомо, що усвідомлен­ня ними своїх шляхів до релігії в кож­ному конкретному випадку з різних при­чин може значно відхилятися від істини. Тому ми особливо старанно провели опи­тування, тактовним уточненням відповідей перевірили їх правдивість. В результаті одержано дані, які, хоч дещо й позначені суб'єктивізмом віруючих, все ж загалом об'єктивні. Вважаємо, що наведені вище показники питомої ваги різних каналів відтворення релігії в основному можна вважати типовими в масштабах усієї країни.

Сучасні віруючі та їхні батьки

У всіх суспільно-політичних формаціях, крім соціалістичної, сімейне виховання бу­ло важливим, але не основним каналом відтворення релігії. Більше значення тоді мав апарат державного примусу, в тому числі й офіційна церква. Інколи держава не тільки не спиралась на сімейне релі­гійне виховання, але й силою придушу­вала його. Саме так було проведено на­сильницьку масову християнізацію Русі,  почату за князя Володимира в X столітті. Російському царизму вдалося також по­долати сімейне релігійне язичеське вихо­вання серед так званих інородців — чува­шів, марійців, комі та ін.
У нашій країні, де немає примусового запровадження релігії державною владою, де панує повна свобода совісті, основним, а за певних умов і єдиним каналом від­творення релігії стало релігійне вихован­ня к сім'ях віруючих. Вдамось до мате­ріалів конкретно-соціологічного дослі­дження. Результати впливу сімейного ви­ховання на релігійні переконання сучас­них віруючих можна подати у вигляді та­кої таблиці:
  Як видно з таблиці, 90 % віруючих (608 із 675) ще з дитинства активно виховува­лись своїми батьками в релігійному дусі. В тих же 10 випадках, коли віруючі бать­ки ставились байдуже до виховання світо­гляду своїх дітей (див. другий рядок таб­лиці), релігія навіювалась їм у дитячому віці домашніми обставинами, віруючими родичами тощо. Це виховання в дитин­стві стало вирішальним у формуванні ре­лігійного світосприймання, як усвідомлю­ють і свідчать самі віруючі. 37-річний ві­руючий з Черкаської області Петро Б. (освіта 7 класів), наприклад, повідомляє: «В дитинстві мати часто водила мене до церкви, привчала молитися. Звик я до цього. Ось іноді й ходжу до церкви, вва­жаю себе православним» (Матеріали КДПІ ім. Горького, т. 14, арк. 8).
Ще більш чітко усвідомлюють вплив батьків на свою релігійність люди, які з часом перестали вірити в бога. Колишній священик і кандидат богослов'я Павло Дарманський у своїй книзі «Якби загово­рили олтарі» пише: «Боженько все ба­чить», «боженько покарає», «без бога — ні до порога» — такими й подібними релігій­ними повчаннями почалося моє виховання в ранньому дитинстві. ...Мої батьки були зовсім неписьменними, але глибоко релі­гійними. В релігійному дусі вони вихо­вували і нас, дітей, привчаючи молитись, поститися і боятися бога... Поряд з на­вчанням у школі йшло моє релігійне ви­ховання вдома. Все, чого навчали батьки, я сприймав як щиру правду... Авторитет релігійних батьків був для мене вищий за авторитет учителя».
34 досліджених нами віруючих (5 %) за­являють, що батьки не виховували їх у релігійному дусі. Але якщо звернути ува­гу на те, що всі батьки, крім одного, бу­ли членами тих чи інших релігійних ор­ганізацій, то не можна заперечувати ре­лігійного впливу на їхніх дітей у сім'ї. Щоправда, тут, як і в попередній групі з 10 чоловік, наслідком байдужості бать­ків щодо релігійного виховання своїх ді­тей був той факт, що згодом їхні чада залишали старі релігійні общини і перехо­дили в інші, головним чином — до єван­гельських християн-баптистів. Остання секта саме і поповнюється, в основному, дітьми, батьки яких дотримуються інших віросповідань. За даними нашого дослі­дження, тільки 51 сучасний баптист (з 107) із потомствених баптистських сімей, реш­та — прийшли до секти головним чином з православної церкви.
Релігійні вірування — сукупність спотво­рених і абсурдних уявлень та понять — сучасній дорослій людині нав'язати немож­ливо. Вони можуть засмічувати голову ли­ше дитині, саме в тому віці, коли вона, як зазначав О. Ярославський, «найбільш вразлива і коли вона менш за все може критично ставитись до того, що їй подає­ться... І у свідомість дитини врізується уявлення про те, що є такий боженько... з цим уявленням вона приходить до шко­ли. Вчителеві доводиться мати справу са­ме з таким мисленням дитини, яке буває досить важко переробити». (О религии, М., 1957, стор. 109—110). І саме школі на­лежить головна роль у подоланні непра­вильних уявлень, прищеплених дітям ре­лігійними батьками в сім'ї.
Слід сказати, що наша школа в основ­ному справляється з цим завданням. Од­нак окремі вчителі, видно, не завжди на­полегливі і послідовні в атеїстичному пе­ревихованні учнів з сімей віруючих, мало ще уваги звертають на розвінчування ідео­логії релігійного сектанства, чим і кори­стуються сектантські проповідники, особ­ливо баптисти.

Служителі культу і релігія

Особливе місце у відтворенні релігії займають служителі культу. В процесі історичного розвитку суспільства їхня роль у формуванні релігії змінювалась і якіс­но, і кількісно.
До розкладу первіснообщинного ладу релігія, її вчення і культ були результатом колективної творчості всіх членів суспіль­ства. Жерців тоді не було, бо всі в міру потреби виконували їхні функції.
З початком класового розшарування первісного суспільства виник своєрідний інститут жерців — ревних проповідників релігії. Вона давала їм засоби існування і водночас змогу іменем бога освячувати існуючий лад, гноблення одними інших. Це вони, жерці, створюють легенди про надприродні зв'язки панівних класів з бо­гами («Нєсть власті аще не от бога!»), про божественне походження царів, імпе­раторів, королів. Релігійними ідеями жер­ці завжди намагалися, за висловом В. І. Леніна, зв'язати «пригнічені класи вірою у божественність гнобителів» (Твори, т. 35, стор. 93).
Саме інститут жерців у класовому су­спільстві став основним каналом відтво­рення і модифікації релігії. Візьмемо, для прикладу, царську Росію. Відтворення пра­вославного християнського віросповідання було цілком у руках церкви з сотнею ти­сяч щедро субсидованих штатних служи­телів культу, в службові обов'язки яких входило: невідступно пильнувати право­слав'я, невтомно «сіяти зерно Христове», стежити за релігійною старанністю ввіре­ної їм пастви, а в разі свого безсилля звертатись до органів влади (поліції, жан­дармів, суду) для примусового залучення до релігійного благочестя. Не злічити страчених атеїстів, засланих на каторгу вільнодумців, знущань над усіма, хто по­рушував релігійні канони. Церква тоді здійснювала контроль і над усіма іншими каналами відтворення релігії. Вона впро­ваджувала і контролювала релігійне вихо­вання в сім'ї, в школі, в армії. У загаль­ноосвітніх школах головною фігурою був священик, а основним предметом вивчен­ня — закон божий. Релігійним духом були пройняті всі програми, починаючи від церковно-приходських шкіл і закінчуючи університетами.
В умовах радянської дійсності докорін­но змінилась роль служителів культу і в суспільстві, і в самій релігії. Нині їхня діяльність у нашій країні обмежується за­доволенням релігійних потреб вже віру­ючих людей, пропагандою серед них релі­гійних «істин» (для 2/3 сучасних віруючих проповіді священнослужителів, в тому чис­лі й їхня література, є основним джерелом релігійної інформації).
Однак церковники не залишаються бай­дужими до різкого звуження свого впливу на відтворення релігії. Для вербування нових членів у свою релігійну общину про­повідники використовують різноманітні при­води і методи, насамперед полюючи на людину, що потрапила в біду. Безпосе­редня діяльність служителів культу і особливо — опосередкована (на жаль, остання не знайшла свого відображення в нашій таблиці — там стоїть напрочуд скромна цифра 4,3 %, в якій відбито тіль­ки суб'єктивні свідчення самих віруючих щодо активного впливу на них проповід­ників) не тільки зміцнює містичні переко­нання віруючих, гальмує їх відхід від ві­ри в бога, але й негативно впливає на ді­тей через віруючих батьків, усіх членів релігійних общин.
З огляду на це значення служителів культу у відтворенні і в підтриманні релі­гії не слід недооцінювати. Трохи пізніш ми наведемо переконливі докази правди­вості цього твердження.

Коли тривога — тоді до бога?

Деякі віруючі (в нашому дослідженні 165 чол., або 11,4 % від всіх опитаних) пе­реконані, що ніхто і ніяк не прищеплював їм релігійних поглядів, а вони самі при­йшли до релігії. Першим поштовхом до віри в бога вони вважають різні обстави­ни, причини, випадки, а то й «чудесні по­клики». Найчастіше і, що важливо, най­більш образно ці віруючі розповідають про своє особисте горе, нещастя. «Протягом усієї війни я нічого не знала про чолові­ка,— говорить 56-річна баптистка М.— Мо­лодшого брата і сестру фашисти погнали в Німеччину. Пізніш я дізналась про заги­бель чоловіка. З того часу й почала мо­литися богу, заспокоююсь у молитві» (Ма­теріали КДПІ ім. Горького, т. 12, арк. 23). Православний Р. (52 роки) розпові­дає: «Я багато натерпівся в окопах, в та­борах військовополонених. Майже всі мої товариші загинули, а я чудом врятував­ся, залишився живий. З того часу невпин­но молюсь, дякую богові» (Там же, т. 6, арк. 52). Інша віруюча стала фанатичною п'ятидесятницею після того, як несподі­вано помер її чоловік, а обидва сини по­трапили у психіатричну лікарню (Там же, т. 5, арк. 15).
Г. В. Плеханов справедливо твердив, що люди, які загубили дорогу на землі, нерідко починають шукати шляху на небо. Проте не слід думати, що особисте горе, біда можуть кожного привести до віри в бога. В пошуках виходу з трагічного ста­новища на шлях релігійної розради може стати тільки той, хто принаймні хоча б чув про можливе розв'язання трагічної ситуації за допомогою релігії. Випробував­ши різні варіанти виходу чи пристосуван­ня, людина може спинити свій вибір на відомому їй релігійному варіанті. Не ви­падково багато віруючих, що прийшли до релігії начебто з власної ініціативи, зга­дують, що вони в дитинстві вірили в бо­га, а потім перестали аж до якоїсь пев­ної трагічної події в їхньому житті. Де­хто з них у своєму нещасті вбачає пока­рання за відхід від бога, інші — «зов гос­подній». Найбільш стійке суб'єктивне пе­реконання в тому, що вони самі прийшли до релігії, у тих, хто під впливом особи­стого горя чи нещастя змінив своє віроспо­відання. В такому разі кожен з них свої попередні релігійні переконання не вва­жає релігійними і до того ж, як правило, забуває про роль певного проповідника, що «допоміг» йому примкнути до ниніш­ньої релігійної общини.
Дія особистих переживань і трагедій ін­тенсивно зменшується із зростанням успіхів у будівництві комунізму в нашій країні. У суспільстві, головним девізом якого є по­ложення програми партії: «Все в ім'я лю­дини, для блага людини», зовсім зникає цей канал відтворення релігії. Не випадко­во серед тих, що вступили в общину єван­гельських християн-баптистів протягом ос­танніх трьох років у Черкаській області, не виявлено жодного, який вважав би особис­те горе основною причиною свого «звернен­ня» до бога.
Частіше віруючі (з тих, що ніби самі прийшли до релігії) мотивують свій крок пошуками істини, відповідей на важливі пи­тання життя або пошуками заспокоєння, емоційної розрядки, насолоди. Однак пере­важна більшість опитаних вказала, що осо­биста ініціатива в таких пошуках була спрямована головним чином на «усвідом­лення», поглиблення вже існуючої релігій­ності.
Звернення до релігії за власною ініціа­тивою не має ні великого за кількістю, ні самостійного за змістом значення у відтво­ренні релігії в наші дні. Воно тільки сво­єрідна умова для рецидиву релігійності в певної людини. Принципові початкові осно­ви релігійності в подібних випадках, вияв­ляється, закладені значно раніш, здебільшо­го — внаслідок неправильного сімейного ви­ховання.

Сучасні віруючі та їхні діти

Із опитаних нами віруючих вперше поча­ли вірити в бога:

З раннього дитинства - 79,3%
В юнацькому віці (14—18 років) - 10,7 %
Дорослими (19—40 років) - 9,67 %
Після сорока років - 0,4 %

Як бачимо, 90 % сучасних віруючих уже в дитинстві і юнацькому віці були релігій­ними. Звідси випливає важливий висновок: найбільше необхідно наголошувати на ате­їстичному вихованні дітей і молоді, тобто в сім'ї і школі (технікумі, вузі), а основну увагу звертати на атеїстичне виховання ді­тей з релігійних сімей. Коли людина не бу­ла віруючою в молодості, то, як правило, не стане релігійною і в старості.
Кафедра наукового атеїзму Київського педагогічного інституту ім. О. М. Горького обстежила 550 родин віруючих, в яких є ді­ти, племінники, внуки дошкільного і шкіль­ного віку. Одержано дані:
 Чим виший ступінь релігійності батьків, тим частіше зустрічаємося з релігійним ви­ховання і в сім'ї. Характерно, що 84 % від усіх обстежених православних не залучає дітей до релігії. Але цього не можна ска­зати про сектантів, особливо євангельських християн-баптистів. Із 94 вивчених нами ро­дин баптистів у 45 випадках (48 %) вста­новлено релігійне виховання дітей.
Як видно з таблиці, переважна біль­шість сучасних віруючих не нав'язує дітям своїх релігійних переконань. Причину цьо­го вони мотивують по-різному. Напри­клад, віруюча Б. призналася, що дома во­на молиться так, щоб цього не бачив її п'ятирічний внук: «Він ще малий,— пояснює вона,— гріхів у нього немає, і йому не треба молитись» (Матеріали КДПІ ім. Горь­кого, т. 5, арк. 153). Інша віруюча не при­вчає своїх дітей до молитви, бо хоче, щоб їх не довелось потім карати за порушення церковних вимог, як карали її в дитинстві: не помолишся «щиро» — не одержиш їжі, не вивчиш молитви — будеш бита, порушиш піст — стоятимеш на колінах (Там же, стор. 266). Віруюча іудаїстка заявила: «Я не вчу своїх внуків релігії. Та вони мені й не повірять, якщо я почну їм розповідати про бога. До чого їм мої благочестиві роз­мови, коли навколо так багато цікавого!» (Там же, арк. 10). Тому багато дітей із ро­дин віруючих не тільки самі не вірять в бо­га, але й не підозрюють, що їхні батьки, баби та діди релігійні. Коли п'ятикласнику Борису Н. сказали, що його дід вірить в бо­га, хлопчик не повірив цьому повідомленню (Там же, арк. 30). Такі приклади не по­одинокі.
Більшість віруючих цієї групи говорять: «Я вступила до секти і не вийду з неї. Л мої діти - як собі схочуть, я бажаю, щоб вони жили так, як усі інші радянські діти» (т. 4, арк. 5). «Моя внучка,— хвалиться ві­руюча,— вчиться добре, агрономом буде... їй релігія ні до чого» (7,2); «Мої діти жи­вуть в такий час, що їх і силоміць не при­мусиш вірити в бога, та він їм і непотріб­ний» (5,235).
Ці та інші, безперечно, щирі визнання віруючих є чудовим свідченням невідпорно­го впливу нашої соціалістичної дійсності. Природно, віруючі так само бажають своїм дітям щастя, як і атеїсти. «Всі діти не ві­рять в бога, хай і мій буде як усі» (4,89), А один з керівників секти адвентистів сьо­мого дня, привівши свого сина до вчителя п'ятого класу, сказав: «Учіть і виховуйте Юру, як вважаєте потрібним. Я ні в чому не буду суперечити вам. Він дуже любить математику і історію. Може, і в люди вий­де» (5,27).
Нерідко в сім'ях, де є віруючі, згубний релігійний вплив на дітей послаблюється або й зникає після наполегливої, вмілої атеїстичної роботи вчителів, товаришів, батьків. Так, учнів молодших класів Олю і Володю бабуся водила до церкви. Вчите­лі звернули на це увагу батьків, пояснив­ши, якої шкоди завдає релігійне виховання. З допомогою вчителів батькам вдалося від­вернути дітей від релігії (5,65). Віруючий Олексій Н. (столяр, 42 роки) признається: «Мені дуже хотілося б, щоб мої діти віри­ли в бога, але моя дружина проти цього» (6,50). В іншому випадку в перевихованні учня найактивнішу роль відіграли його од­нокласники, піонерська організація (4,128).
Як не дивно, але в деяких сім'ях вірую­чі не виховують дітей в релігійному дусі з... релігійних мотивів. Так, проповідниця в секті євангельських християн-баптистів говорить: «Я своїх дітей не вчу релігії. Ді­тей взагалі не потрібно цього вчити. Тепер вони дуже розумні! А тому, коли вирос­туть, самі зрозуміють, що треба вірити в бога» (5,38). Такі віруючі, спираючись на деякі слова біблії, вважають гріхом приму­шувати «служити» Христу.
Учні з тих родин віруючих, де не вихо­вують релігійно, майже нічим не відрізня­ються від учнів з атеїстичних родин. Нап­риклад, вже згадуваний Юра — нині піонер, відмінник навчання, бере активну участь в громадському житті школи. Син другого сектантського пресвітера був секретарем комсомольського комітету школи, активно працював у галузі атеїстичної пропаганди, закінчив школу з медаллю. І все ж діти з таких родин потребують особливої уваги педагогічних колективів і громадськості. Адже в домашній обстановці вони все-таки зустрічаються з проявами релігійності. Так, один з опитаних нами віруючих сказав, що він не вчить дітей релігії, але розповідає їм поряд з казками й цікаві історії з біб­лії. Цілком зрозуміло, що в дітей з цих сі­мей рано чи пізно виникнуть питання, пов'я­зані з релігією, і, звичайно, насамперед, вони шукатимуть на них відповіді у своїх батьків.
Вкрай необхідно вчителям уміти прово­дити з учнями бесіди про релігію і атеїзм, тактовно викликати їх на відвертість, ви­черпно відповідати на всі запитання про релігію, які їх цікавлять. Потрібно також, щоб вони одержували в школі глибокі знан­ня з тих світоглядних питань, зміст яких їм можуть фальшиво розтлумачити релігій­ні дорослі.
Дітей з родин віруючих обов'язково слід виховувати в дусі активного войовничого атеїзму. Пасивний атеїзм тут небезпечний, бо він може відступити перед зашкарублою, традиційною релігійністю сім'ї. Більше того, він не захищає вихідця з родини віруючих від найнесподіванішого рецидиву підсвідо­мої релігійності. Ось одне з цікавих виз­нань «схильного до самоаналізу» студента: «Все моє свідоме життя, можна сказати, з отроцтва, характеризується цілковитою бай­дужістю до релігії. І все ж, буває, прили­не раптом який-небудь спогад, така мила картина дитинства, що пройшло в релігій­ному середовищі, і вона нестримно заволо­діває моїм душевним світом: і добро, і зло у мене знову асоціюються з образами ма­донни, Христа, чортів, і ці образи викли­кають знову почуття, які колись були з ни­ми пов'язані. В такі хвилини мій розум прагне підвести якусь логічну базу під уже згаслу віру» («Наука и религия», 1967, № З, стор. 50).

Про дітей, що перебувають під гнітом релігії

Особливої уваги атеїстів заслуговують діти, яких батьки силоміць виховують у ре­лігійному дусі. Як показує таблиця № 2, приблизно четверта частина, а точніше 23,1, сімей віруючих вершать це насильст­во над своїми дітьми.
Про результати впливу на світогляд і поведінку дітей релігійного виховання в 127 вивчених нами родинах можна судити з даних таблиці № 3:
 Вплив сімейного релігійного виховання здебільшого нейтралізується і переборюєть­ся вмілою і наполегливою науково-атеїстич­ною роботою громадськості, а в дитячому віці — школою. Це змушені визнати самі віруючі. «Я вчила своїх дітей релігії — го­ворить одна з таких віруючих,—та на­справді їх виховала Радянська влада, а не я» (4,27); «Колись примушувала своїх Ді­тей молитись перед сном,— свідчить інша,— але з часом побачила, що все це нічого не дає і залишила їх у спокої» (5,164). «Не можна жити без віри в бога,— це гріх. Ось і мої діти, син і дочка, також грішники, без­божники. Але живуть, як бачу, непогано. Можливо, і так можна жити...» (4,86). На­віть запопадливі віруючі під впливом дійс­ності змушені якось примиритися з тим, що їхні діти, незважаючи на посилене релігій­не виховання в сім'ї, стали атеїстами (див. т. 5, арк. 238, 227, 225, 253, 249—250).
Більшість віруючих, що виховували в свій час дітей у релігійному дусі, не тільки відмовились від цього, нині марного намі­ру, але й самі почали відчувати на собі ате­їстичний вплив своїх дітей. Причому тут виявляються дійовими такі методи і моти­ви, які не зустрічаються у звичайній науко­во-атеїстичній пропаганді. Однак, колись фанатично віруюча жінка тепер говорила дослідникам: «Питаєте: чи вчу я своїх ді­тей релігії? Раніш учила... А тепер син — інженер, дочка — медсестра. Обоє не вірять у бога, заговориш про нього — зразу зіб'­ють з пантелику. Ось я й думаю: може, мої діти й правду говорять, що бога немає? Хіба може дитина побажати своїй рідній матері зла, чогось поганого? Але я й досі за звичкою молюся богу, та й то тільки то­ді, коли не бачать діти» (5,13).
Проте ще часто буває, що зустрівши протидію школи, навколишнього життя, ві­руючі озлобляються проти своїх дітей. Так, фанатик Б. почав бити свою дочку-учени­цю, коли та допускала порушення релігій­них прописів (1,78). Такі віруючі вважають, що бог зарахує їм за гріх безвір'я їхніх дітей. Такі настрої всіляко намагаються пі­дігріти войовничі проповідники релігії. Те­пер у церквах все частіш чути заклик «при­водити людей до Христа»; общини єван­гельських християн-баптистів надсилають віруючим «підручники» з релігійного вихо­вання дітей. В цих кустарних витворах чис­ленними посиланнями на біблію, тлумаче­ну як заманеться, навіюється віруючим батькам: «Діти наші повинні дружити тільки з дітьми, що люблять господа, і не брати участі у мирських іграх»; «Доводити дітей до свідомого покаяння»; «Треба, щоб діти полюбили діло боже..., щоб у них не було часу відвідувати місця розваг» і т. п.
Під впливом подібних настанов віруючі батьки запрошують додому проповідників для релігійного виховання дітей. В деяких випадках ці «вихователі» кидають виклик усій школі. Так, баптист Олександр К. з села Литвинівка на Київщині через батьків забороняє дітям віруючих вступати в піо­нери і «допомагає» готувати дітей до... хрещення (1,197).
Ми вже говорили, що релігійне вихован­ня здебільшого відразу знешкоджується школою. Але (і це треба мати на увазі всім учителям) не менше 20 % дітей, яких виховують в релігійному дусі, стають віру­ючими. Ступінь і форма прояву їхньої ре­лігійності бувають різними. Діти віруючої Надії В.— піонери, але під час релігійних свят відмовляються від фізичної роботи в школі, тому що «мама будуть сердитись, битись» (5,118). Шестикласник Білоцерків­ської середньої школи Льоня С., син адвен­тистів сьомого дня, теж піонер, але в су­боту не займається самообслуговуванням (2,144). П'ятидесятниця Антоненко з села Нова Буда Корсунь-Шевченківського райо­ну, як писала газета «Черкаська правда», заявила: «Мої діти — Віра й Володимир — піонери. Я стежу за тим, щоб вони в школі робили все те, що говорять учителі. А дома вони ведуть християнський образ життя, моляться разом з нами».
Інколи створена в сім'ї релігійна атмос­фера посилюється сторонніми віруючими, особливо проповідниками. Тоді діти стають релігійними фанатиками, самі активно включаються в релігійну пропаганду.
Релігійне виховання в сім'ї негативно впливає на процес духовного формування підростаючого покоління, травмує дітей. У них відбувається роздвоєння між тим, що вони чують дома і поза домом — у школі, на роботі, в місцях відпочинку, внаслідок чого часто-густо наступає громадська па­сивність і психологічна депресія.

Атеїст і віруючі діти

З першої ж зустрічі з віруючою дити­ною — серед першокласників чи навіть до­шкільнят — атеїст повинен викорінювати прищеплені релігійні погляди. Треба захис­тити дитину від шкідливого впливу і поча­ти формувати й зміцнювати в неї науково-матеріалістичні погляди і переконання. При цьому насамперед необхідно перекона­ти віруючих батьків — не суперничати з ате­їстами за «душу» дитини, а спільно вихо­вувати гідного громадянина Країни Рад. Для захисту від моральних і фізичних травм, завданих релігією неповнолітнім, тре­ба апелювати до батьківських почуттів, до громадської думки, а в разі потреби — і до правового захисту. Та до останнього слід вдаватись лише в крайньому разі, бо з досвіду роботи багатьох атеїстів відомо, що немає таких закоренілих фанатиків-батьків, яких не можна було б переконати у згубності для виховання дітей супереч­ностей між школою й сім'єю. Тим більше, що виховання дітей в дусі віри в бога не є головним спрямуванням релігійних інте­ресів віруючих батьків.
В нашому суспільстві переважна біль­шість людей — переконані атеїсти. Вели­чезна заслуга в цьому радянської школи.
За даними досліджень, в 1920 році школи відвідувало 90 % і більше вже віру­ючих дітей. Тут вони не лише набували конкретних знань, а й визволялися з-під впливу релігії. В 1927 році серед учнів 5— 7 класів налічувалось близько 30 % вірую­чих, а в 1929 — лише 10—15. Отже, май­же всі сучасні люди віком до 60 років пе­реставали вірити в бога і набували атеїс­тичних переконань саме в нашій, радян­ській школі.
Нині, коли ставиться питання про оста­точне подолання релігійних передсудів, на­ша школа повинна різноманітними, ефек­тивними засобами систематичного і плано­мірного науково-атеїстичного виховання нейтралізувати і перекрити найбільш дійо­вий канал відтворення релігії — виховання в релігійному дусі дітей в сім'ях віруючих. Це робота нелегка. До того ж вона вима­гає строго диференційованого підходу до справи в кожному конкретному випадку. Тут можна говорити лише про найзагальні­ші принципи.
Насамперед потрібно завжди тримати в полі зору атеїстичного виховання всіх ді­тей, батьки яких вірують у бога. Ще з до­шкільного віку і протягом навчання дітей в 1—4 класах центр атеїстичної пропаган­ди в таких випадках слід перенести на ро­боту з батьками. Ні в якому разі не мож­на настроювати дітей проти батьків, сіяти ворожнечу між ними. Це морально травму­ватиме дітей. З учнями 5—7 класів треба проводити більш наступальні атеїстичні бесіди, у відвертій, інтимній бесіді з ними серйозно обговорювати різні питання ате­їстичного та релігійного змісту.
Школярів необхідно зацікавити в набут­ті наукового світогляду, навчити самостій­но мислити, шукати дорогу до наукового світосприймання. З старшокласниками слід серйозно займатися науково-атеїстичною пропагандою. Якщо серед них є віруючі уч­ні—з ними можна публічно дискутувати, давати можливість прилюдно висловити свої думки, прилюдно спростувати їх.
Великий вплив на віруючих батьків справляє участь їхніх дітей у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед на­селення. Учні можуть демонструвати «релі­гійні чудеса», влаштовувати виступи ху­дожньої самодіяльності на атеїстичну тема­тику.
В класи, де є віруючі учні або багато учнів з сімей віруючих батьків, корисно за­прошувати для бесід, відповідей на запи­тання, проведення диспуту кваліфікованих лекторів з Товариства «Знання», вищих на­вчальних закладів, досвідчених атеїстів.
Що ж до найважливішої і найважчої ділянки атеїстичного виховання — індиві­дуальної роботи з віруючими батьками та їхніми дітьми, то тут — багатий арсенал виховних методів, заходів, засобів, прийо­мів і широке поле діяльності для школи і педагогічної громадськості.

Є. К. ДУЛУМАН, кандидат філософських наук

Немає коментарів:

Дописати коментар