Як налаштувати доступ до наших книг на "Яндекс-Диску"?
Для цього встановіть додаток "Browsec" на свій браузер.

середу, 30 грудня 2015 р.

Стаття "Сповідь атеїста" в журналі «Людина і світ» № 11 1981 року

Дитячі роки
Яром-долиною протікає річка невеличка — Нічла­ва. По берегах — села. Всі схожі між собою: біленькі, глиняні, криті соломою хати­ни, що потопають у зелені, а ще фільварок, панський маєток. Церква і каплиця (ма­лий костьол) височать над бу­дівлями і виблискують на сон­ці своїми банями та шпиля­ми. Мені чомусь запам'ятали­ся особливо ранки. Співають півні, кудкудакають кури, десь мукає теля, кувікає свиня. До водопою женуть корів, коней. Над дахами дими — матері готують їжу...
Ось в одному з таких сіл —  Пилатківцях, що в Борщівсько­му повіті, й народився я. Ба­тько був столяр, мати — крав­чиня, дідусь — дяк. Жилось важко. Землі мали трохи біль­ше, ніж півгектара.
Панська Польща — Річ Пос­полита за кілька років до мо­го народження окупувала наш Надзбручанський край — Тер­нопільщину. Народ потрапив під гніт економічний, соціаль­но-політичний і національний.

Виховували мене в релігій­ному дусі. Змалку прищеплю­вали "любов до бога".
— Мамо, а що то таке? — запитав я, показуючи на мі­сяць (про це пізніше, коли підріс, розповідала мені ма­ти).
— Те бозя створив Сонце, щоб світило вдень, а це Мі­сяць і зорі, щоб людям було видно вночі. О, яка добра бозя! Вона тобі молочко і всяку їжу дає. Цьомай бозю, — при цих словах взяла мене ненька і понесла до ікони ці­лувати зображення.
Вже в чотири-п'ять років я, стоячи навколішки перед об­разами, щоранку й щовечора читав "Отче наш" і «Богоро­дице діво».
Мати була переконана, що «молитва так само важлива для розуму дитини, як їжа й сон для його тіла».
Була в нас дома товста кни­га з малюнками - Біблія. Мені й сестрі її читали та по­яснювали раніше, ніж ми мог­ли щось з того зрозуміти. Бу­дучи допитливими, як усі ді­ти, ми на те, що нас цікави­ло, і дома, а пізніше в школі, діставали одну відповідь: все створив бог, усе від бога, йо­му треба молитись. Досить рано я вже знав, що Всесвіт створив бог «з нічого», за шість днів... Знав кожен день творіння. На сьомий день бог відпочивав. Тому-то цей день треба святкувати, а працюва­ти гріх.
...У селі, де я жив, 378 дво­рів (дані 1935 p.). З них: 73 двори — віруючі римо-като­лики, 6 — іудеї, 299 — уніа­ти, або греко-католики, до яких належала й наша сім'я.
Навчання в школі почина­лося з молитов «Отче наш» та "Здровась Марйо" і релігій­ною піснею "Коли рано вста­ють зорі". В шкільних підруч­никах оповідання про королів, їхні ратні подвиги; про вож­дя буржуазної Польщі Пілсуд­ського і президента Мосціць­кого, релігійні вірші і леген­ди. Читанка для другого кла­су починалася з вірша «Боже, допоможи», який закінчував­ся словами «...бо без бога ані до порога».
Вчителька весь час втовкма­чувала в наші дитячі голови, що буцімто народ Польщі одержав незалежність завдя­ки... повсякденним молитвам і з милості пана бога. А уні­атський єпископ Станіславсь­кої дієцезії Хомишин писав, що пан біг ласкавий до поля­ків за велику кількість мона­стирів ("Українська пробле­ма", Львів, 1935).
Вже у сім-вісім років під час літніх канікул законниця (чер­ниця) готувала нас до першої  сповіді і першого причастя. Потрібно було знати кілька молитов, уривків з катехізису і т. д. Все це треба було зав­чити напам'ять. Змісту моли­тов я не розумів, і коли рап­том зупинявся, доводилося по­чинати спочатку. На допомо­гу законниці приходив свя­щеник з довгою лінійкою.
Черниця розповідала, що вона спостерігала за хлопчи­ком, який сповідався. З його рота в цей час виходили грі­хи у вигляді змій, жаб, щу­рів, черв'яків і т. п. Від цьо­го нам ставало страшно. Особ­ливо врізалася в пам'ять роз­повідь про всесвітній потоп, коли бог винищив за гріхи весь рід людський, крім сім'ї Ноя. Перед очима стояла жахлива картина.
...Безупинно йдуть дощі. Рі­ки вже виходять з берегів. Матері — з немовлятами на ру­ках, трохи більші — тримаю­ться за їхню одежу. Вони вже по шию у воді, котра весь час прибуває. Люди шукають порятунку на горбах, дере­вах, дахах будинків. Але вода добирається і сюди. Крик, плач, ридання. Під шум вітру і дощу хвилі поглинають все нові жертви. Гинуть і ті, хто не тільки не міг "согрішити"  і прогнівити бога, але ще й не навчився вимовляти пер­ше слово "мама".
І це робив «праведний» бог...
Перше причастя пройшло з великою урочистістю і запа­м'яталось нам надовго. Запа­льна проповідь священика зворушила до глибини душі. Я плакав ревними сльозами і бачив себе у раю серед ан­геляток, ангелів, архангелів, які во славу господа весь час співають похвальні пісні.
Коли я навчився читати, ма­ти позичала у священика до­ступні для мене книжечки релігійного змісту. Часто, особливо взимку, до нашої хати ввечері збиралися сусіди на голосне читання. При блі­дому світлі гасової лампи мама читала. Іноді до пізньої ночі. Наслухавшись розпові­дей про чортів та лихих духів, жінки боялися йти додому. А моя голова настільки була наповнена різними страхіття­ми, що, коли я заходив на своє подвір'я, здавалося, ще з-за хати обов'язково з'яви­ться рогатий чорт.
Батьки хотіли, щоб я здо­був освіту. А мати мріяла на­віть бачити мене священиком, який відправляє службу божу перед місцевими парафіяна­ми.
У сусідньому селі була се­мирічна школа. З трудноща­ми склавши екзамени і вніс­ши п'ять злотих, я вступив до п'ятого класу. Уроки закону божого тут проводили свяще­ник, ксьондз і рабин.
Перед Великоднем ішла жвава підготовка до сповіді. Вимагалось від учнів пригада­ти важкі муки Ісуса Христа так, щоб він увійшов у наше скорботне серце і у всю нашу грішну плоть. Черниці поста­чали нам газетку «Дзвіночок» - для дітей і журнал "Місі­онар" — для дорослих.
Велику роль у посиленні моєї релігійності відіграла іс­торія зі стигматичкою Настею Волошин. Про неї священики виголошували запальні промо­ви, кореспонденти писали сенсаційні статті про те, як у неї у середу і п'ятницю на руках і ногах, як у Ісуса Хрис­та, кровоточать рани; що в екстазі зв'язується з богом і веде з ним незрозумілою для нас мовою бесіду і т. д. і т. п.
Другою подією, яка справи­ла на мене сильно враження, була місія. З'їхалися в наше село місіонери і щоденно від­правляли богослужіння, спо­відали й причащали. Церква в ці дні була переповнена. Дехто з фанатичних віруючих причащався кожного дня. На­слухавшись проповідей, я став, як здавалось мені, мало не святим. «Якщо ти пристрасно віриш у бога, - говорив місі­онер, — гора перед тобою розступиться! Ти всього з іме­нем господа можеш досягну­ти!».
Наслідки віри в те, ще го­ворили проповідники, не за­барились. Одного зимового дня стався такий випадок. Під час храмового свята крізь на­товп віруючих, що прийшли до церкви, пробиваються з тацею два церковних брати- збирачі приношень. Грошей я не маю. Але старанне шукаю в кишенях, сподіваючись на чудо. Збирачі довго чекають біля мене. Та чуда не стало­ся. Сум огорнув мене від то­го, ще віра моя ще надто слабка, ще не оволоділа всім моїм єством.
— Сину мій дорогий во Христі, — розвіяв мій смуток священик, якому я розповів під час сповіді про те, що зі мною сталося, — ти подаєш великі надії. Тебе почує бог обов'язково. І ти удостоїшся його пресвятої ласки.
У тринадцять з половиною років закінчив я семирічну школу. Отець декан пише ре­комендацію і направляє мене з нею до отців-василіан у Жовкву. Якщо виявляться в мене здібності й буде зраз­кова поведінка, то через рік за рахунок монастиря вчити­мусь на священика.
— Приймемо, коли сповни­ться п'ятнадцять років, — ска­зали мені. Й запропонували протягом часу, що лишився, додержувати міцного союзу з богом: молитися, часто спові­датися і причащатися. Це я й виконував.
Возз'єднання в 1939 році західних областей з Радянсь­кою Україною внесло доко­рінні зміни в моє життя. Хоча я ще довго вірив в існування надприродних сил.
Перші тріщини
Зимовий вечір. Мати шиє і розказує мені з сестри­чкою про рай, пекло, різні притчі з життя святих. Батько ходить сюди й туди по хаті. Нас, дітей, вклали спати. Та я чомусь довго не міг закрити очі - певно, від того, що розповідала мати. І раптом з другої кімнати почув батьків голос:
— Для чого забиваєш дітям баки? Діждешся того раю, коли рак свисне.
— А ти мені не втручайся у виховання дітей, — почув я відповідь матері.
Того вечора я ще довго не міг заснути — непокоїли роз­думи. І це була, як зрозумів пізніше, перша, хоч невелич­ка, тріщинка в моїй релігій­ності,
До нас часто заходив пого­ворити з батьком солтис (війт чи сільський староста), на той час досить освічена і шанова­на всіма на селі людина. Од­ного разу, наговорившись уво­лю на політичні теми, вони торкнулись релігійних. В моїй пам'яті міцно засіли слова:
— Який там рай! Яке там пекло! Все це пусті багачки, — сказав солтис. Складачі священних книг знали хіба що райони Середземного моря і найближчих місцевостей. А ще кажуть, що під диктовку бога писали. Дурниці!
Мати спохмурніла:
— Вибачайте, пане солтис, є люди, які дещо більше зна­ють!
Будучи жартівником, гість мовив:
— Цікаве, як там у загроб­ному житті з душами? Вони, напевно, зіб'ються всі докупи  і утвориться один дух, і не  знаєш, де ти, а де я, чи то я, чи не я... — і всі розсміялись. А потім, глянувши на маму і на нас, дітей, доповнив:
— Добре, коли б не було ні раю, ні пекла. Але що, ко­ли є... Ох, тоді буде біда. Го­риш у геєнні огняній! Чорти вилами орудують, інші смоли підливають. Але людина нер­вової системи там не має вже, те й боліти не буде.
А щоб не образити маму, доповнив:
— Все це в жартую. Нам потрібно більше сміятись, до­вше проживемо.
Дуже вразило мене почуте. «Щось тут не те, — подумав.
— Невже над святою вірою можна отак насміхатись. Та­кий розумний пан, їздить у місто бричкою до костьола, а так собі легко глумиться з то­го, що для мене найсвятіше. Мабуть, не все, що говорило­ся, правда?».
Та це знову була тріщина...
Священик — теж ремісник
Батько виготовив для свя­щеника поліровані меблі. Прийшов замовник і, захопив­шись сильним блиском шафи, раптом вигукнув.
— Най його шляк трафить, вона так блищить, що можна причесатися!
В нас у сім'ї вважали, ще «шляк трафить» — це дуже страшне прокляття.
— Священик — душпастир, посередник мім людьми і бо­гом, та він же майже святий, звертаюсь до матері, — чо­му ж він вживає такі страшні слова?
Мати подумала подумала і відповіла:
— Та він же ремісник, як, і ми. Він людина, а людям вла­стиво помилятися. Крім того, він висповідається перед са­мим богом, і йому простить.
Але це пояснення дало ще одну тріщину моїй релігійно­сті.
Дійте, як наука радить...
Урок фізики у школі, до Радянської влади. Вчитель розповідає нам про грім і блискавку. Радить під час гро­зи не ховатися під деревом, яке стоїть на відкритій місце­вості, а там, де є громовідвід.
— А що знаєте ви, діти, про грім і блискавку? — запи­тав учнів.
І почалось:
— Грім гримить тому, що по небу їде на колісниці святий Ілля, а блискає тому, що він метає вогняні стріли...
— А моя мама каже, що треба перехреститись, і грім не заб'є.
— На нашій церкві є гро­мовідвід.
— Стару дерев'яну церкву запалила блискавка...
Вгамував усіх учитель:
— Хрестися, не хрестися — не допоможе. Краще дійте так, як наука радить...
Я просто диву давався. Як же це так? Говорять, що бог всемогутній. А від його небе­сної сили є простий захист — громовідвід. Загорілась від блискавки його святиня — церква, і хрестись, не хрес­тись — нічого не допомагає. Дуже стало сумно мені. Хоч як хотілося знайти якесь ви­правдання на користь бога, я його не знаходив.
«Таємниця сповіді»
Кілометрів за двадцять від нашого села, в одній із церков, було храмове свя­то. Туди й пішов наш родич Григорій, щоб погостювати в тітки, яка працювала куховар­кою в панотця священика. Шість священиків прибули до свого колеги. Григорія тітка пригощала на кухні. До поко­їв таких не пускають.
І ось що розповів нам гість після повернення:
— Коли отці після чарки гу­мору набрали, то розв'язали язики. Їм стало байдуже, чи двері відкриті, чи закриті. Про те, що я перебував на кух­ні, вони, звичайно, не знали. Тому-то, почуваючись вільно, в своєму колі, стали один по­перед одного розказувати про сповідь дівчат і молодиць і заходилися гучним реготом.
— Від почутого мені волос­ся на голові дибом ставало,— розповідав далі Григорій. — А я ж так глибоко вірив у святість слуг божих, у таїн­ство сповіді, а, виходить, що самі священнослужителі не ті­льки таємниці сповіді не до­тримуються, а ще й насміхаю­ться, глумляться з віруючих.
— Більше сповідатися до них не піду, заявив Григо­рій.
Марно старалась моя мати. Вона заспокоювала свого ро­дича, прагнула переконати його не цуратися сповіді, та він стояв на своєму.
— Хоч би при хлопчині не говорив такого. А то бачиш, як він до всього прислухає­ться, — просила пошепки ма­ти, вказуючи на мене.
«Виходить, що й святість може бути підробленою?» — міркував я.
Розповідь Григорія вдарила мене жалом у серце, образи­ла мої релігійні почуття. Я злостився на Григорія: «Чому він пішов так далеко та ще й підслуховував ту розмову? Краще б я цього не знав». Священиків я виправдував, адже вони були напідпитку. А зрештою, вони між собою мо­жуть говорити, що їм зама­неться... Пізніше я зрозумів, що сліпа віра — до того ж глуха. Вона не чує голосу ро­зуму.
Та все одно — це була знову тріщина в моїй вірі.
Нові горизонти
Майже півтора року після закінчення семирічки пра­цював я з батьком в столяр­ній майстерні. Вечорами ма­лював, захоплювався читанням художньої літератури. А в не­ділю і в свята ходив до церк­ви, молився, сповідався, при­чащався. Жив мрією про ті часи, коли вже нарешті стану священиком і буду краще, ніж інші, проповідувати слово бо­же. Та сумніви, не на користь моїй релігійності, все у біль­шому обсязі закрадались у  мою свідомість, хоч як я гнав їх від себе молитвами та чи­танням «святого письма» — Біблії.
17 вересня 1939 року на ву­лицях села з'явились черво­ноармійці. Вони з усіма віта­лися, поздоровляли з визво­ленням. А мати сиділа в хаті й плакала. Адже в нас була поширена пропаганда, що більшовики будуть убивати людей, розгромлять церкви, порозбирають у хатах ікони і т. д., а тут ще й товаришами називають.
Ночувати в нашу хату при­йшло п'ятеро червоноармій­ців і один командир. Постелі вони не вимагали — поляга­ли спати на соломі. Зав'яза­лась розмова. Командир пере­глядав книжки, шкільні підру­чники, читав уголос солдатам деякі вірші й оповідання. Тіль­ки значно пізніше я догадав­ся, що він показував, як ті підручники насичені релігійні­стю.
Мати хвалилася моїми аль­бомами з малюнками королів, гетьманів, святих. Та й гадки не мала вона тоді, що в май­бутньому я намалюю картини і цілий іконостас «святих» для атеїстичного залу, що їх ог­лядатимуть екскурсанти — уч­ні й дорослі, що не в одного з них похитнеться віра в над­природне...
Командир розказав про безплатне навчання в Радян­ській країні і запевнив, що мене чекає хороше майбутнє.
Я вступив у новостворену Чортківську педагогічну шко­лу. Батько радів, що я вже вчуся. Знання наші були над­то слабкими. Хоча всі добре знали польських королів і за­кон божий.
Життя в педшколі вирувало. Проводились мітинги, збори, відзначались знаменні дати, влаштовувались вечори відпо­чинку, спортивні змагання, працювали різні гуртки.
Батьки дивувались: як же це так — вчать, надали безкош­товно гуртожиток та ще й стипендію платять?
І ось тут у педшколі у ме­не зародилась любов до знань про природу. Кругозір мій розширювався. Та попереднє виховання все ж давалося взнаки. В гуртожитку ми час­то проводили диспути, спере­чались.
Частина учнів була із схід­них областей України. І, коли їхні докази брали верх на ко­ристь матеріалізму, ми, буду­чи віруючими, намагалися їх перекричати. Та голос розуму говорив по-іншому — змушу­вав багато передумати, зіста­вити.
Найстрашнішим для мене бу­ло чути, що бога немає, що він не існує... Від цих слів по­за спиною «пробігали мураш­ки». Можна було говорити і проти священиків, і проти свя­тих та «святого письма», й про­ти чудес, тільки щоб бога ні­хто не торкався. Бо відкидан­ня бога — це для мене був ніж у серце. Ось що таке ві­ра!
Лише через багато років поняття «бог» набрало для мене іншого значення. Я пе­реконався, що тільки знання здатні витіснити бога з голо­ви віруючого. Недарма ка­жуть, що завдяки знанням в одній голові вміщується Все­світ, а в другій, котра не має знань, — лише світ, створе­ний богом.
Чудо
У тридцятих роках блис­кавкою по селах і містах Надзбруччя пролетіла чутка, що у селі Монастирок з'яви­лась богородиця. І потягнули­ся з близьких і далеких міс­цевостей прочани. Нове чудо — свіжі гроші.
Про те, як з'явилося це чу­до, я дізнався вже після Віт­чизняної війни від церковно­го художника, який був бли­зьким знайомим священика Кастурського. Ось він під ве­селий настрій і розказав про чудо. Річ у тім, що церква, де служив Кастурський, мала пря­мо-таки мізерні приношення. Потрібні були якісь рішучі за­ходи. І вихід було знайдено.
Священик поставив на дно неглибокої криниченьки біля храму ікону із зображенням божої матері. По воду прий­шла сусідка. Побачивши бого­родицю, вона, затамувавши подих, побігла кликати своїх сусідів. Вночі ікона зникла.
Через кілька днів з'явились представники вищого духовен­ства. Вони одержали підтвер­дження свідків про чудо. На цій підставі чудо було визна­но офіційно. День появи іко­ни богородиці стали відзнача­ти як свято греко-католики, тобто уніати і римо-католики.
Щоб надати цьому святу більшого пафосу, один з горбів села був перетворений  в імпровізовану Голгофу зі станціями, на яких начебто, несучи важкий хрест, відпочи­вав Ісус Христос.
На прощу, зрозуміло, не з порожніми руками, йшли ри­мо- і греко-католики. Багатіла церква та її слуги.
Чи відчував докори сумлін­ня богослужитель за брехню? Ні! З розповіді художника бу­ло видно, що священик навіть пишався тим, як він своєю хи­трістю так добре обманув ві­руючих.
Те, як було створено «чудо», мене дуже вразило.
Рішучий крок
У післявоєнні роки я ще часто заходив у церкву, щоб послухати проповідь свя­щеника. але сприймав її кри­тично. Вже я не вірив у свя­тість духовенства, у богодан­ність змісту так званих свя­щенних книг, у сповідь, при­частя, молитви, чудо, але в мене ще залишилась якась своя віра в бога-творця.
Остаточний висновок — роз­рив з релігією і вірою в бо­га,— я зробив лише після то­го, коли вивчив і засвоїв ос­нови наукових знань про нав­колишній світ, природу й лю­дину.
На власному досвіді я пе­реконався, що для утверджен­ня в науково-матеріалістично­му, атеїстичному світогляді потрібно, на мою думку, ма­ти поняття про безмежність і безконечність матерії у про­сторі й часі; розуміти основ­ні закони діалектики (а голов­не — про джерело руху, роз­витку); визнавати теорію Дар­віна; осмислити, що свідомість є відображенням об'єктивного світу. Ось тоді всі інші понят­тя, на яких тримається релігія, у мене відпали самі по собі.
Порвавши з релігією, я став почувати себе вільним, розку­тим. Всесвіт, суспільство, різ­ні явища я розглядаю як при­родні, закономірні, а людей— як творців матеріальних і куль­турних благ.

Б. ДЖУМАГА, м. Чортків.

Немає коментарів:

Дописати коментар