Дитячі роки
Яром-долиною протікає річка невеличка — Нічлава. По берегах — села.
Всі схожі між собою: біленькі, глиняні, криті соломою хатини, що потопають у
зелені, а ще фільварок, панський маєток. Церква і каплиця (малий костьол)
височать над будівлями і виблискують на сонці своїми банями та шпилями. Мені
чомусь запам'яталися особливо ранки. Співають півні, кудкудакають кури, десь
мукає теля, кувікає свиня. До водопою женуть корів, коней. Над дахами дими — матері
готують їжу...
Ось в одному з
таких сіл — Пилатківцях, що в Борщівському
повіті, й народився я. Батько був столяр, мати — кравчиня, дідусь — дяк.
Жилось важко. Землі мали трохи більше, ніж півгектара.
Панська Польща —
Річ Посполита за кілька років до мого народження окупувала наш
Надзбручанський край — Тернопільщину. Народ потрапив під гніт економічний,
соціально-політичний і національний.
Виховували мене
в релігійному дусі. Змалку прищеплювали "любов до бога".
— Мамо, а що то
таке? — запитав я, показуючи на місяць (про це пізніше, коли підріс,
розповідала мені мати).
— Те бозя
створив Сонце, щоб світило вдень, а це Місяць і зорі, щоб людям було видно
вночі. О, яка добра бозя! Вона тобі молочко і всяку їжу дає. Цьомай бозю, — при
цих словах взяла мене ненька і понесла до ікони цілувати зображення.
Вже в
чотири-п'ять років я, стоячи навколішки перед образами, щоранку й щовечора
читав "Отче наш" і «Богородице діво».
Мати була
переконана, що «молитва так само важлива для розуму дитини, як їжа й сон для
його тіла».
Була в нас дома
товста книга з малюнками - Біблія. Мені й сестрі її читали та пояснювали
раніше, ніж ми могли щось з того зрозуміти. Будучи допитливими, як усі діти,
ми на те, що нас цікавило, і дома, а пізніше в школі, діставали одну
відповідь: все створив бог, усе від бога, йому треба молитись. Досить рано я
вже знав, що Всесвіт створив бог «з нічого», за шість днів... Знав кожен день
творіння. На сьомий день бог відпочивав. Тому-то цей день треба святкувати, а
працювати гріх.
...У селі, де я
жив, 378 дворів (дані 1935 p.). З них: 73 двори — віруючі римо-католики, 6 — іудеї,
299 — уніати, або греко-католики, до яких належала й наша сім'я.
Навчання в школі
починалося з молитов «Отче наш» та "Здровась Марйо" і релігійною піснею
"Коли рано встають зорі". В шкільних підручниках оповідання про
королів, їхні ратні подвиги; про вождя буржуазної Польщі Пілсудського і
президента Мосціцького, релігійні вірші і легенди. Читанка для другого класу
починалася з вірша «Боже, допоможи», який закінчувався словами «...бо без бога ані до порога».
Вчителька весь
час втовкмачувала в наші дитячі голови, що буцімто народ Польщі одержав
незалежність завдяки... повсякденним молитвам і з милості пана бога. А уніатський
єпископ Станіславської дієцезії Хомишин писав, що пан біг ласкавий до поляків
за велику кількість монастирів ("Українська проблема", Львів, 1935).
Вже у сім-вісім
років під час літніх канікул законниця (черниця) готувала нас до першої сповіді і першого причастя. Потрібно було
знати кілька молитов, уривків з катехізису і т. д. Все це треба було завчити
напам'ять. Змісту молитов я не розумів, і коли раптом зупинявся, доводилося
починати спочатку. На допомогу законниці приходив священик з довгою
лінійкою.
Черниця розповідала,
що вона спостерігала за хлопчиком, який сповідався. З його рота в цей час
виходили гріхи у вигляді змій, жаб, щурів, черв'яків і т. п. Від цього нам
ставало страшно. Особливо врізалася в пам'ять розповідь про всесвітній потоп,
коли бог винищив за гріхи весь рід людський, крім сім'ї Ноя. Перед очима стояла
жахлива картина.
...Безупинно
йдуть дощі. Ріки вже виходять з берегів. Матері — з немовлятами на руках,
трохи більші — тримаються за їхню одежу. Вони вже по шию у воді, котра весь
час прибуває. Люди шукають порятунку на горбах, деревах, дахах будинків. Але
вода добирається і сюди. Крик, плач, ридання. Під шум вітру і дощу хвилі
поглинають все нові жертви. Гинуть і ті, хто не тільки не міг
"согрішити" і прогнівити бога,
але ще й не навчився вимовляти перше слово "мама".
І це робив
«праведний» бог...
Перше причастя
пройшло з великою урочистістю і запам'яталось нам надовго. Запальна проповідь
священика зворушила до глибини душі. Я плакав ревними сльозами і бачив себе у
раю серед ангеляток, ангелів, архангелів, які во славу господа весь час
співають похвальні пісні.
Коли я навчився
читати, мати позичала у священика доступні для мене книжечки релігійного
змісту. Часто, особливо взимку, до нашої хати ввечері збиралися сусіди на
голосне читання. При блідому світлі гасової лампи мама читала. Іноді до пізньої
ночі. Наслухавшись розповідей про чортів та лихих духів, жінки боялися йти
додому. А моя голова настільки була наповнена різними страхіттями, що, коли я
заходив на своє подвір'я, здавалося, ще з-за хати обов'язково з'явиться
рогатий чорт.
Батьки хотіли,
щоб я здобув освіту. А мати мріяла навіть бачити мене священиком, який
відправляє службу божу перед місцевими парафіянами.
У сусідньому
селі була семирічна школа. З труднощами склавши екзамени і внісши п'ять
злотих, я вступив до п'ятого класу. Уроки закону божого тут проводили священик,
ксьондз і рабин.
Перед Великоднем
ішла жвава підготовка до сповіді. Вимагалось від учнів пригадати важкі муки Ісуса
Христа так, щоб він увійшов у наше скорботне серце і у всю нашу грішну плоть.
Черниці постачали нам газетку «Дзвіночок» - для дітей і журнал "Місіонар"
— для дорослих.
Велику роль у
посиленні моєї релігійності відіграла історія зі стигматичкою Настею Волошин.
Про неї священики виголошували запальні промови, кореспонденти писали
сенсаційні статті про те, як у неї у середу і п'ятницю на руках і ногах, як у
Ісуса Христа, кровоточать рани; що в екстазі зв'язується з богом і веде з ним
незрозумілою для нас мовою бесіду і т. д. і т. п.
Другою подією,
яка справила на мене сильно враження, була місія. З'їхалися в наше село
місіонери і щоденно відправляли богослужіння, сповідали й причащали. Церква в
ці дні була переповнена. Дехто з фанатичних віруючих причащався кожного дня. Наслухавшись
проповідей, я став, як здавалось мені, мало не святим. «Якщо ти пристрасно
віриш у бога, - говорив місіонер, — гора перед тобою розступиться! Ти всього з
іменем господа можеш досягнути!».
Наслідки віри в
те, ще говорили проповідники, не забарились. Одного зимового дня стався такий
випадок. Під час храмового свята крізь натовп віруючих, що прийшли до церкви,
пробиваються з тацею два церковних брати- збирачі приношень. Грошей я не маю.
Але старанне шукаю в кишенях, сподіваючись на чудо. Збирачі довго чекають біля
мене. Та чуда не сталося. Сум огорнув мене від того, ще віра моя ще надто
слабка, ще не оволоділа всім моїм єством.
— Сину мій
дорогий во Христі, — розвіяв мій смуток священик, якому я розповів під час
сповіді про те, що зі мною сталося, — ти подаєш великі надії. Тебе почує бог
обов'язково. І ти удостоїшся його пресвятої ласки.
У тринадцять з
половиною років закінчив я семирічну школу. Отець декан пише рекомендацію і
направляє мене з нею до отців-василіан у Жовкву. Якщо виявляться в мене
здібності й буде зразкова поведінка, то через рік за рахунок монастиря вчитимусь
на священика.
— Приймемо, коли
сповниться п'ятнадцять років, — сказали мені. Й запропонували протягом часу,
що лишився, додержувати міцного союзу з богом: молитися, часто сповідатися і
причащатися. Це я й виконував.
Возз'єднання в 1939
році західних областей з Радянською Україною внесло докорінні зміни в моє життя.
Хоча я ще довго вірив в існування надприродних сил.
Перші тріщини
Зимовий вечір.
Мати шиє і розказує мені з сестричкою про рай, пекло, різні притчі з життя
святих. Батько ходить сюди й туди по хаті. Нас, дітей, вклали спати. Та я
чомусь довго не міг закрити очі - певно, від того, що розповідала мати. І
раптом з другої кімнати почув батьків голос:
— Для чого
забиваєш дітям баки? Діждешся того раю, коли рак свисне.
— А ти мені не
втручайся у виховання дітей, — почув я відповідь матері.
Того вечора я ще
довго не міг заснути — непокоїли роздуми. І це була, як зрозумів пізніше,
перша, хоч невеличка, тріщинка в моїй релігійності,
До нас часто
заходив поговорити з батьком солтис (війт чи сільський староста), на той час
досить освічена і шанована всіма на селі людина. Одного разу, наговорившись
уволю на політичні теми, вони торкнулись релігійних. В моїй пам'яті міцно
засіли слова:
— Який там рай!
Яке там пекло! Все це пусті багачки, — сказав солтис. Складачі священних книг
знали хіба що райони Середземного моря і
найближчих місцевостей. А ще кажуть, що під диктовку бога писали. Дурниці!
Мати
спохмурніла:
— Вибачайте,
пане солтис, є люди, які дещо більше знають!
Будучи
жартівником, гість мовив:
— Цікаве, як там
у загробному житті з душами? Вони, напевно, зіб'ються всі докупи і утвориться один дух, і не знаєш, де ти, а де я, чи то я, чи не я... — і
всі розсміялись. А потім, глянувши на маму і на нас, дітей, доповнив:
— Добре, коли б
не було ні раю, ні пекла. Але що, коли є... Ох, тоді буде біда. Гориш у
геєнні огняній! Чорти вилами орудують, інші смоли підливають. Але людина нервової
системи там не має вже, те й боліти не буде.
А щоб не
образити маму, доповнив:
— Все це в
жартую. Нам потрібно більше сміятись, довше проживемо.
Дуже вразило
мене почуте. «Щось тут не те, — подумав.
— Невже над
святою вірою можна отак насміхатись. Такий розумний пан, їздить у місто
бричкою до костьола, а так собі легко глумиться з того, що для мене
найсвятіше. Мабуть, не все, що говорилося, правда?».
Та це знову була
тріщина...
Священик — теж ремісник
Батько виготовив
для священика поліровані меблі. Прийшов замовник і, захопившись сильним
блиском шафи, раптом вигукнув.
— Най його шляк
трафить, вона так блищить, що можна причесатися!
В нас у сім'ї
вважали, ще «шляк трафить» — це дуже страшне прокляття.
— Священик — душпастир,
посередник мім людьми і богом, та він же майже святий, звертаюсь до матері, —
чому ж він вживає такі страшні слова?
Мати подумала подумала
і відповіла:
— Та він же
ремісник, як, і ми. Він людина, а людям властиво помилятися. Крім того, він
висповідається перед самим богом, і йому простить.
Але це пояснення
дало ще одну тріщину моїй релігійності.
Дійте, як наука
радить...
Урок фізики у
школі, до Радянської влади. Вчитель розповідає нам про грім і блискавку. Радить
під час грози не ховатися під деревом, яке стоїть на відкритій місцевості, а
там, де є громовідвід.
— А що знаєте
ви, діти, про грім і блискавку? — запитав учнів.
І почалось:
— Грім гримить
тому, що по небу їде на колісниці святий Ілля, а блискає тому, що він метає
вогняні стріли...
— А моя мама
каже, що треба перехреститись, і грім не заб'є.
— На нашій
церкві є громовідвід.
— Стару
дерев'яну церкву запалила блискавка...
Вгамував усіх
учитель:
— Хрестися, не
хрестися — не допоможе. Краще дійте так, як наука радить...
Я
просто диву давався. Як же це так? Говорять, що бог всемогутній. А від його
небесної сили є простий захист — громовідвід. Загорілась від блискавки його
святиня — церква, і хрестись, не хрестись — нічого не допомагає. Дуже стало
сумно мені. Хоч як хотілося знайти якесь виправдання на користь бога, я його
не знаходив.
«Таємниця сповіді»
Кілометрів за
двадцять від нашого села, в одній із церков, було храмове свято. Туди й пішов
наш родич Григорій, щоб погостювати в тітки, яка працювала куховаркою в
панотця священика. Шість священиків прибули до свого колеги. Григорія тітка
пригощала на кухні. До покоїв таких не пускають.
І ось що
розповів нам гість після повернення:
— Коли отці
після чарки гумору набрали, то розв'язали язики. Їм стало байдуже, чи двері
відкриті, чи закриті. Про те, що я перебував на кухні, вони, звичайно, не
знали. Тому-то, почуваючись вільно, в своєму колі, стали один поперед одного
розказувати про сповідь дівчат і молодиць і заходилися гучним реготом.
— Від почутого
мені волосся на голові дибом ставало,— розповідав далі Григорій. — А я ж так
глибоко вірив у святість слуг божих, у таїнство сповіді, а, виходить, що самі
священнослужителі не тільки таємниці сповіді не дотримуються, а ще й насміхаються,
глумляться з віруючих.
— Більше
сповідатися до них не піду, заявив Григорій.
Марно старалась
моя мати. Вона заспокоювала свого родича, прагнула переконати його не цуратися
сповіді, та він стояв на своєму.
— Хоч би при
хлопчині не говорив такого. А то бачиш, як він до всього прислухається, — просила
пошепки мати, вказуючи на мене.
«Виходить, що й
святість може бути підробленою?» — міркував я.
Розповідь
Григорія вдарила мене жалом у серце, образила мої релігійні почуття. Я злостився
на Григорія: «Чому він пішов так далеко та ще й підслуховував ту розмову? Краще
б я цього не знав». Священиків я виправдував, адже вони були напідпитку. А
зрештою, вони між собою можуть говорити, що їм заманеться... Пізніше я
зрозумів, що сліпа віра — до того ж глуха. Вона не чує голосу розуму.
Та все одно — це
була знову тріщина в моїй вірі.
Нові горизонти
Майже півтора
року після закінчення семирічки працював я з батьком в столярній майстерні. Вечорами
малював, захоплювався читанням художньої літератури. А в неділю і в свята
ходив до церкви, молився, сповідався, причащався. Жив мрією про ті часи, коли
вже нарешті стану священиком і буду
краще, ніж інші, проповідувати слово боже. Та сумніви, не на користь моїй
релігійності, все у більшому обсязі закрадались у мою свідомість, хоч як я гнав їх від себе
молитвами та читанням «святого письма» — Біблії.
17 вересня 1939 року
на вулицях села з'явились червоноармійці. Вони з усіма віталися, поздоровляли
з визволенням. А мати сиділа в хаті й плакала. Адже в нас була поширена
пропаганда, що більшовики будуть убивати людей, розгромлять церкви,
порозбирають у хатах ікони і т. д., а тут ще й товаришами називають.
Ночувати в нашу
хату прийшло п'ятеро червоноармійців і один командир. Постелі вони не
вимагали — полягали спати на соломі. Зав'язалась розмова. Командир переглядав
книжки, шкільні підручники, читав уголос солдатам деякі вірші й оповідання.
Тільки значно пізніше я догадався, що він показував, як ті підручники
насичені релігійністю.
Мати хвалилася
моїми альбомами з малюнками королів, гетьманів, святих. Та й гадки не мала
вона тоді, що в майбутньому я намалюю картини і цілий іконостас «святих» для
атеїстичного залу, що їх оглядатимуть екскурсанти — учні й дорослі, що не в
одного з них похитнеться віра в надприродне...
Командир
розказав про безплатне навчання в Радянській країні і запевнив, що мене чекає
хороше майбутнє.
Я вступив у
новостворену Чортківську педагогічну школу. Батько радів, що я вже вчуся.
Знання наші були надто слабкими. Хоча всі добре знали польських королів і закон
божий.
Життя в педшколі
вирувало. Проводились мітинги, збори, відзначались знаменні дати,
влаштовувались вечори відпочинку, спортивні змагання, працювали різні гуртки.
Батьки
дивувались: як же це так — вчать, надали безкоштовно гуртожиток та ще й
стипендію платять?
І ось тут у
педшколі у мене зародилась любов до знань про природу. Кругозір мій
розширювався. Та попереднє виховання все ж давалося взнаки. В гуртожитку ми часто
проводили диспути, сперечались.
Частина учнів
була із східних областей України. І, коли їхні докази брали верх на користь
матеріалізму, ми, будучи віруючими, намагалися їх перекричати. Та голос розуму
говорив по-іншому — змушував багато передумати, зіставити.
Найстрашнішим
для мене було чути, що бога немає, що він не існує... Від цих слів поза
спиною «пробігали мурашки». Можна було говорити і проти священиків, і проти
святих та «святого письма», й проти чудес, тільки щоб бога ніхто не
торкався. Бо відкидання бога — це для мене був ніж у серце. Ось що таке віра!
Лише через
багато років поняття «бог» набрало для мене іншого значення. Я переконався, що
тільки знання здатні витіснити бога з голови віруючого. Недарма кажуть, що
завдяки знанням в одній голові вміщується Всесвіт, а в другій, котра не має
знань, — лише світ, створений богом.
Чудо
У тридцятих
роках блискавкою по селах і містах Надзбруччя пролетіла чутка, що у селі
Монастирок з'явилась богородиця. І потягнулися з близьких і далеких місцевостей
прочани. Нове чудо — свіжі гроші.
Про те, як
з'явилося це чудо, я дізнався вже після Вітчизняної війни від церковного
художника, який був близьким знайомим священика Кастурського. Ось він під веселий
настрій і розказав про чудо. Річ у тім,
що церква, де служив Кастурський, мала прямо-таки мізерні приношення. Потрібні
були якісь рішучі заходи. І вихід було знайдено.
Священик
поставив на дно неглибокої криниченьки біля храму ікону із зображенням божої
матері. По воду прийшла сусідка. Побачивши богородицю, вона, затамувавши
подих, побігла кликати своїх сусідів. Вночі ікона зникла.
Через кілька
днів з'явились представники вищого духовенства. Вони одержали підтвердження
свідків про чудо. На цій підставі чудо було визнано офіційно. День появи ікони
богородиці стали відзначати як свято греко-католики, тобто уніати і
римо-католики.
Щоб надати цьому
святу більшого пафосу, один з горбів села був перетворений в імпровізовану Голгофу зі станціями, на яких
начебто, несучи важкий хрест, відпочивав Ісус Христос.
На прощу,
зрозуміло, не з порожніми руками, йшли римо- і греко-католики. Багатіла церква
та її слуги.
Чи відчував
докори сумління богослужитель за брехню? Ні! З розповіді художника було
видно, що священик навіть пишався тим, як він своєю хитрістю так добре обманув
віруючих.
Те, як було
створено «чудо», мене дуже вразило.
Рішучий крок
У післявоєнні
роки я ще часто заходив у церкву, щоб послухати проповідь священика. але
сприймав її критично. Вже я не вірив у святість духовенства, у богоданність
змісту так званих священних книг, у сповідь, причастя, молитви, чудо, але в
мене ще залишилась якась своя віра в
бога-творця.
Остаточний
висновок — розрив з релігією і вірою в бога,— я зробив лише після того, коли
вивчив і засвоїв основи наукових знань про навколишній світ, природу й людину.
На власному
досвіді я переконався, що для утвердження в науково-матеріалістичному,
атеїстичному світогляді потрібно, на мою думку, мати поняття про безмежність і
безконечність матерії у просторі й часі; розуміти основні закони діалектики
(а головне — про джерело руху, розвитку); визнавати теорію Дарвіна;
осмислити, що свідомість є відображенням об'єктивного світу. Ось тоді всі інші
поняття, на яких тримається релігія, у мене відпали самі по собі.
Порвавши з
релігією, я став почувати себе вільним, розкутим. Всесвіт, суспільство, різні
явища я розглядаю як природні, закономірні, а людей— як творців матеріальних і
культурних благ.
Б.
ДЖУМАГА,
м. Чортків.
Немає коментарів:
Дописати коментар