пʼятниця, 11 грудня 2015 р.

Стаття "Соціальна платформа православ'я" в журналі «Людина і світ» № 2 1973 року

Характерною рисою діяльності релігійних організацій XX століття є пильна увага до соціальних проб­лем, висунення й оформлення ними соціальних доктрин.
Виникнення світової системи соці­алізму і вступ нашої країни в період розгорнутого будівництва комуніз­му показали, що необоротність со­ціального прогресу — цілком оче­видний факт. І релігія, оскільки вона приписує собі позачасові функції, повинна була устами своїх ідеологів створити схему історичного процесу, в якій комунізм був би складовою частиною реалізації божественного плану. Така постановка питання по­яснюється ще й прагненням забез­печити собі майбутнє за рахунок спекулятивних спроб зблизити релі­гійні й комуністичні ідеали.
Саме на таких підвалинах базуєть­ся соціальна платформа сьогодніш­нього православ'я. Хоча церква ні­де, принаймні публічно, не проголо­сила своєї соціальної програми у вигляді систематизованих принципів, проте аналіз висловлювань її керів­ників та найбільш відомих богосло­вів дає змогу з'ясувати ці принципи й скласти цілісне уявлення про со­ціальну доктрину сучасного право­слав'я.

Для дореволюційного правосла­в'я було характерне різке проти­ставлення земного існування люди­ни вічному життю душі після смерті тіла. Звідси робився висновок про відмінність завдань церковних і дер­жавних: церкві належить, мовляв, конструювати внутрішній світ люди­ни, основи її «спасіння», а держава покликана будувати земне існування з його матеріальними та зовнішніми відносинами.
Сучасна церква фактично пере­глядає ці положення: у звичайному для християнства антагонізмі «життя земного» і «життя небесного» пер­ше сьогодні вже не піддається осу­дові, а витлумачується переважно як необхідний щабель для досягнення небесного блаженства. Богослов Г. Троїцький пише: «Церква вчить, що майбутнє життя людини визна­чається її життям на землі. Отож мирське життя віруючого не захо­дить у його свідомості в супереч­ність з ідеалами царства божого...» [1].
Теза про взаємопроникнення, вза­ємообумовленість двох світів дає змогу церкві теологічно тлумачити будь-яку життєву обставину, що вкрай важливо для неї саме в наші дні. Відомий богослов митрополит Никодим зауважує з цього приводу: «Для християнства у його ставленні до загальнолюдської проблематики нема й не може бути нейтральної зони, яка б не мала релігійного кое­фіцієнта».
Відповідно зазнає зміни й друге основне положення дореволюційного богослов'я — церква тепер вва­жає, що гріховність людини не є перешкодою для прогресивного розвитку суспільства.
Усе це свідчить про те, що руська православна церква сприймає бага­то положень так званого «соціаль­ного християнства», зокрема, голов­ну його ідею — християнізації со­ціального життя, ідею «християнсь­кої організації» нового суспільства.
Історично соціальне християнство прийшло на зміну викритому Марк­сом, Енгельсом і Леніним християн­ському соціалізму, що виявив своє соціальне безсилля. Він був харак­терний для релігійних організацій XIX століття й виходив з визнання неможливості змінити світ внаслідок гріховності людини. Християнський соціалізм ставив своїм завданням пом'якшити в рамках даного соці­ального ладу існуючі контрасти, ви­суваючи, наприклад, вимогу посили­ти благодійність і за рахунок цього поліпшити становище робітничого класу.
А соціальне християнство, навпа­ки, вважає, що гріховність людини не є перешкодою до зміни світу, розглядає церкву як інструмент йо­го перетворення, що здійснює на землі ідеали «царства божого».
При всій очевидній відмінності між ними, християнський соціалізм і соціальне християнство насправді не такі вже далекі одне від одного. І в тому і в іншому випадку бог розгля­дається як дійсна основа історії: християнський соціалізм твердить, що внаслідок встановленого богом порядку в світі нічого не можна змінити, а соціальне християнство розглядає зміну як результат боже­ственного присуду. По суті це різні форми виразу однієї й тієї ж думки.
Ідеологи руського православ'я не можуть тепер запевняти свою паст­ву в неможливості прогресивного розвитку суспільства: ідеї соціаль­ного песимізму не матимуть відгуку в середовищі віруючих радянських громадян — навпаки, вони немину­че привели б до духовної ізоляції церкви.
Ось чому нинішнє керівництво церкви дійшло висновку про необ­хідність переглянути соціальну док­трину православ'я у зв'язку з нови­ми історичними обставинами. Хрис­тиянство кваліфікується тепер як інструмент соціального перетворен­ня світу. «...За своєю внутрішньою суттю,— говорить протоієрей В. Бо­ровий, повторюючи вислів католиць­кого проповідника Еммануїла Му­ньє,— християнство не є гальмом; воно — велика одержимість; воно — сила, яка нестримно несе зміни і прогрес». Доцент московської духовної академії К. Комаров під­креслює, що «в церкві все спрямо­вано до нового... Ідеї прогресу, безперервне прагнення кращого збігаються з інтересами церкви».
Одним з показників проникнення ідей соціального християнства в пра­вослав'я є заперечення будь-яких меж, у яких діє церква. Принципи християнства розглядаються тепер і як остаточна мета, і як засіб для її здійснення. «Нам притаманна,—го­вориться в редакційній статті «Жур­нала Московской патриархии»,— свідомість універсальності християн­ства... У цій свідомості стає ясним, що немає для церкви, в інтеграль­ному її розумінні, немає в христи­янстві, теж в інтегральному його ро­зумінні, нічого зовнішнього. Все, що відбувається в суспільстві, в усьому світі, має бути пережите як таке, що відбувається всередині всеосяжної космічної універсальнос­ті християнства».
Від 1945 року в багатьох статтях, зверненнях і виступах церковних діячів починає звучати тема нероз­ривного зв'язку релігії з усіма сфе­рами життя. Теза про те, що христи­янство вказує лише загальні мо­ральні правила, не зв'язуючи хрис­тиянську свободу ніякими зовнішні­ми формами соціально-політичного буття, поступово зводиться нані­вець, поступаючись місцем головній у сучасному православному бого­слов'ї темі практичної значущості християнства для людини і людства.
Сучасні православні богослови заявляють про неминучість і боговстановленість соціалізму й кому­нізму та про церкву як єдиного тлумача волі бога в зміцненні системи. Суспільство, яке підриває соціальне коріння релігії й перетво­рило атеїзм на масове явище, роз­глядається як реалізація саме релі­гійного ідеалу.
Концепція про боговстановленість соціалізму склалася в сучасному православ'ї хоч і не відразу, але в цілому досить швидко. У 40-х — на початку 50-х років православне бо­гослов'я намагалося зблизити ідеали комунізму і релігії з таких питань, як ставлення до праці, до жінки, до війни і миру тощо. Причому, й тут православна апологетика прагнула обгрунтувати пріоритет християнства в розв'язанні цих проблем. Заявля­лося, наприклад, що саме «христи­янство звело фізичну працю на не­бувалу височінь, облагородило її й зробило священним обов'язком кожної людини», що «щире й глибо­ке товаришування в праці й у житті наближає людей до великого хрис­тиянського ідеалу братерства».
Діячі православ'я з такою ж без­апеляційністю твердять, ніби «русь­ка православна церква з часу її виникнення й незмінно до нинішньо­го дня переконувала своїх віруючих, що громадське благо вище за осо­бисте».
Аналогічним чином ототожнюють­ся принципи соціалізму й християн­ства щодо жінки: «У християнстві засновник його підніс жінку на небу­валу височінь». Не обминула церква й національного питання, заявляючи про якийсь «яскравий інтернаціона­лізм християнства» і т. ін.
Уже простий перелік цих питань показує, що вони охоплюють основ­ні принципи будь-якої загальної со­ціології. Вказуючи на єдність підхо­ду до них та розв'язання їх христи­янством і науковим комунізмом, церква підводила своїх прихильників до думки про збіг цих двох соціаль­них концепцій у головному й основ­ному. Узагальнюючий висновок церква робить уже в середині 50-х років. Тепер ставиться знак рівності між соціалізмом у теорії й на прак­тиці і програмою, проголошеною євангельським Христом. Ставлячи всі необхідні акценти, православний богослов Н. Іванов «ничтоже сумня­шеся», твердить, що «в скасуванні рабства, у ліквідації колоніальної системи й капіталістичних відносин між людьми, у знищенні експлуата­ції людини людиною церква бачить наближення людства до тих ідеалів, які проголошено євангелієм».
Більш того, православні богослови намагаються представити основну закономірність сучасної епохи — перехід від капіталізму до соціаліз­му — знов-таки як момент реаліза­ції божественної програми, під­креслюючи, що церква не стоїть осторонь цього.
«Християнська церква,— читаємо в «Журнале Московской патриар­хии», — давно засудила в своєму віровченні тих, хто експлуатує пра­цю свого ближнього; одначе в пла­ні практичному вона не могла добитися ліквідації цього неспра­ведливого стану речей... бо колиш­ній суспільний лад не давав їй необ­хідної свободи для того, щоб боро­тися проти експлуатації, яка вияви­лась у формах рабовласництва чи володіння капіталом».
Ідеальне християнство, на думку богословів, було втілене в практиці неоскверненого історією раннього християнства. Саме йому, твердить нинішня церква, притаманні єдність форми і змісту, збіг вічних принци­пів із зовнішньою діяльністю.
Ці побудови християнського бого­слов'я всебічно розглянуто в марк­систській літературі, тому можна відзначити лише одне: справжня фальсифікація проблеми православ­ним богослов'ям полягає в тому, що воно розглядає прогресивні момен­ти в ранньому християнстві у відриві від історично конкретних умов їх формування, як отаку собі спільну для всіх християн платформу, поява котрої зумовлена волею потойбіч­них сил, як абсолютний моральний ідеал, що колись був даний людям богом, а потім на час зник через недосконалість суспільних відносин, щоб нарешті виявитись у власній своїй формі в комуністичному суспільстві.
Аргументація на користь теорії ідеального та історичного християн­­ства виходить, таким чином, з поло­ження про наявність у релігії яко­гось позитивного ядра, такого ж аб­солютно незмінного, як і доскона­лого. Викриваючи ці спроби реабілітувати християнство, Маркс говорив, що неможливо відокреми­ти загальні принципи релігії від її змісту й від її форми.
Теорія конфлікту ідеального та історичного християнства дискреди­тує саме християнство. Справді, як­що вічне й незмінне ідеальне хри­стиянство зовсім чи майже ніяк не впливало на хід історії, то, отже, або воно не мало цієї можливості, або ж його просто не було.
Та, мабуть, найсерйознішою труд­ністю, на яку натрапляють модерні­затори православ'я в їх намаганнях змалювати комунізм як земне вті­лення соціальної й моральної про­грами християнства, є атеїстичний дух учення Маркса, атеїстична заго­стреність усієї філософії марксизму. Замовчати цю обставину неможли­во ще й тому, що КПРС вела і веде планомірну роботу з атеїстичного виховання трудящих.
Православна церква долає цю пе­решкоду з допомогою прийому, яким вона вже не раз користувала­ся,— протиставлячи атеїстичну тео­рію атеїстичній практиці. Теорію богослови розглядають як щось неістотне в марксизмі, а зв'язок атеїстичної пропаганди з марксиз­мом зображають як випадковий і пояснюють тим, що православна церква в минулому мала елементи консерватизму й реакційності. І цей нібито неістотний характер марк­систського атеїзму стає очевидним, тільки-но діяльність церкви починає збігатися з тенденцією соціального прогресу.
Коротше кажучи, православне бо­гослов'я в даному питанні додержує­ться концепції «політичного атеїз­му». Ця теорія, висунута західною теологією і, особливо, соціологією релігії, твердить, що атеїзм спрямо­ваний не проти релігії як такої, а проти церкви. Отже, атеїзм ототож­нюється з антиклерикалізмом.
Сучасна церква також заперечує внутрішній зв'язок ідеології кому­нізму і атеїзму, пояснює атеїстичну спрямованість наукового комунізму лише негідною діяльністю релігій­них організацій у минулому.
Богословська постановка питання про політичні джерела марксистсь­кого атеїзму принаймні абстрактна і схематична. Вона по суті позбавле­на будь-якого значення, бо вихо­дить з тези, «а що було б, якби церква не служила реакції», хоч та обставина, що церква служила реак­ції, є необхідним наслідком її ідео­логічної та соціальної суті.
Оголошуючи атеїзм явищем полі­тичним, діячі церкви, проте, завжди розглядали його як щось у принципі несумісне з релігією, вороже їй. Сьогодні така категорична постанов­ка питання явно не влаштовує духо­венство, бо атеїзм у XX столітті в зв'язку з виникненням соціалістичної системи й дедалі зростаючою рол­лю науки і техніки в системі соці­альних відносин перетворився на масове явище.
Очевидно, що за таких обставин сучасний клерикалізм не може, ос­кільки він заінтересований у збере­женні й зміцненні позицій релігії, залишатися на точці зору голого осуду атеїстичного світогляду. Не випадково навіть така релігійна ор­ганізація, як римо-католицька церк­ва, котра ще порівняно недавно устами своїх первосвящеників запе­речувала будь-яку можливість діа­лога з атеїстами, в наші дні, при­наймні декларативно, закликає до нього.
Ще більшою мірою така «миро­любність» характерна для правос­лавної церкви. Додержуючи своєї лінії на ототожнення принципів ко­мунізму і християнства, вона вико­ристовує ленінську критику буржу­азного атеїзму. Вона протиставляє марксистський атеїзм буржуазному, але, само собою зрозуміло, зовсім не так, як це робили основополож­ники марксизму.
Ось характерний зразок такого протиставлення: «...атеїзм комуніс­тичний, — говорив на одній з регіо­нальних зустрічей християнського духовенства митрополит Никодим, — являє собою певну систему переко­нань, що включає моральні принци­пи, котрі не суперечать християнсь­ким нормам, інший атеїзм, блюз­нірський, аморальний, який виник з бажання жити «вільно» від божест­венного закону правди, існував переважно в надрах старого су­спільства... Християнство справді вважає смертним гріхом атеїзм другого роду, але інакше дивиться на атеїзм комуністичний».
Але кому не ясно, що навіть при найсерйознішій відмінності між дво­ма формами атеїзму вони все-таки в одному, до того ж дуже істотному відношенні, тотожні, оскільки роз­глядають релігію як ілюзорну карти­ну світу. А православне богослов'я закриває очі на цю «незначну» деталь.
На думку церкви, основні принци­пи комуністичної моралі йдуть від євангелія і є головними в марксизмі, тож виходить, ніби атеїстичний ко­мунізм по суті релігійний і його можна розглядати як одну з фаз еволюції релігійної свідомості.
Теорія «політичного атеїзму» вод­ночас має на меті обгрунтувати тезу про вічність релігії. Апологети пра­вослав'я наче не сумніваються в тому, що й у комуністичному су­спільстві релігійні організації, а відповідно й віруючі, будуть таким самим природним явищем, як і в попередніх формаціях. Вони пере­творюють християнство на універ­сальну форму виразу та еволюції позитивних принципів ставлення людей одне до одного, до суспіль­ства й до світу в цілому, приписують християнству заслуги, які йому зов­сім не належать.
Сучасний богослов А. Іванов від імені церкви підписується під ви­словлюванням одного з провідних діячів християнства середини ІІ сто­ліття Іустина: «Отже, все хороше, що сказане кимось, належить нам, християнам, Усі ті, хто жив розумно, суть християни, хоча б і вважалися безбожниками, як, наприклад, Сократ, Геракліт. Християни — це філософи між варварами».
Цю думку Іустина перетворено сьогодні на найважливіший пропа­гандистський прийом, що його пра­вославна церква використовує в бо­ротьбі за уми. «Журнал Московской патриархии» пише, що «кожна лю­дина, яка прагне добра і правди, робить на землі справу Христову, хоча б розумом вона не знала Христа чи навіть заперечувала йо­го».
Така постановка питання органічно зв'язана з новим трактуванням учен­ня про спасіння, що є центральним пунктом християнського богослов'я. Традиційний розгляд цієї проблеми церквою, котра, до речі, так хизує­ться своєю ортодоксальністю, явно не відповідає її становищу в соціа­лістичному суспільстві, внаслідок чого вона змушена ламати тисячо­літню традицію.
Перед церквою стоїть завдання примирити по суті індивідуалістич­ний дух християнської концепції спасіння з ідеями колективізму, що є серцевиною комуністичної моралі. Звідси — нове трактування цього догмата. Спасіння сучасне богосло­в'я розглядає саме як суспільне спа­сіння. Церква твердить, що «для сучасного мислення важливе не лише почуття спасіння душі людини як окремої особи, а людства в ціло­му, в масштабах усієї планети, навіть у масштабах усього космосу».
Церква розглядає комунізм як тимчасову, минущу форму запро­понованої християнством програми морального вдосконалення, а діяль­ність, спрямовану на втілення в життя ідеалів комунізму, як окре­мий випадок більш повної, широкої християнської діяльності.
Церква прагне виділити свою особливу мету, так би мовити, зав­дання-максимум, порівняно з якою всі історичні конкретні цілі розгля­даються як щаблі до неї.
Таким чином, соціальне кредо су­часного православ'я зводиться до того, щоб представити соціальні ідеали комунізму як частину більш широких і повних ідеалів християн­ства й зняти можливість постановки питання про протилежність кому­ністичної і релігійної ідеологій.
Н. Носович, кандидат філософських наук, Ленінград.

Примітки:

1. Тут і далі без виносок цитується «Жур­нал Московской патриархии».

Немає коментарів:

Дописати коментар