Стаття "Чому загинули Борис та Гліб" в журналі «Людина і світ» № 8 1987 року.

Роздуми з приводу однієї проповіді

 

Борис і Гліб. Ікона московської школи XIV століття. Державний російський музей (Ленінград).

Бризки бурхливого моря... Клап­ті хмар біжать по небу... Постать промовця в білому одязі на тлі чорного каменя... Його голос поєд­нується з подихом вітру, слова бентежать, екзальтують слухачів.

Так, або приблизно так, проповіду­вали засновники перших християнсь­ких громад сотні літ тому. Деяких з них церква оголосила святими та нарекла апостолами. Перекази про їхні проповіді, хоча й не мають під собою історично підтвердженої ос­нови, популяризуються церковними колами ще й досі. Християнство оголосило святими різні місця, де начебто проповідували оті апостоли. Відомо, зокрема, що в Синопі (на півночі Туреччини) тривалий час — понад тисячу років — всім ба­жаючим демонстрували похмуру споруду з уламків чорного каменю, яка, за твердженнями богословів, правила за кафедру апостолу Андрію під час його проповідей. Саме цю особу як проповідника християнства на Подніпров'ї виділя­ли апологети православ'я.

У наші дні священики тримаються осторонь від неспокійної морської стихії. Проповіді лунають під скле­піннями храмів, змішуючись із ду­хом ладану і шурхотом корогов. У багатьох церквах з'явилися під­силювачі, гучномовці, й священики широко послуговуються ними. Так би мовити, проповідь із застосуванням технічних засобів.

Змінився антураж. Та не змінилася сутність проповіді. Як і колись, вона сьогодні центральний елемент цер­ковної відправи. Саме за її допомо­гою служителі культу намагаються зміцнити релігійні переконання своїх прихильників, зацікавити людей неві­руючих, викласти свої погляди на ті чи інші земні або «небесні» справи.

Якось на гомінкій львівській вулиці довелось почути, як дві літні жінки стояли в черзі за фруктами і згадува­ли проповідь священика: «Красно говорив отець! Ото вже вміє!» І така безоглядна довіра вчувалася в їхніх словах, що і мимовільні свідки їх розмови не лишилися байдужими. Зав'язалася жвава дискусія, в якій переважала така думка: помиля­ються ті, хто приймає на віру все, що мовиться з амвона. Адже, вслу­хаючись у проповідь, аналізуючи сказане, спостерігаєш надуманість, відірваність від життя, невідповід­ність життєвим реаліям того, в чому намагається переконати промовець.

Часто священики кладуть в основу проповіді якусь достовірну подію. Це робить їхні слова на позір пере­конливими, нібито сповнює їх конкретним історичним змістом. Та і в такому разі справжня подія тоне в потоці вигадок і перекручень, причина яких полягає зрештою в хиб­ності самого релігійного світогляду.

Останніми роками у зв'язку з під­готовкою православної церкви до святкування 1000-ліття запроваджен­ня християнства на Русі священики часто звертаються у своїх проповідях до подій далекого минулого нашої країни, дають псевдоісторичні версії конкретних епізодів історії Київської Русі. Довільно трактуючи події, вони намагаються створити основу для зміцнення сьогоденних позицій церкви, довести «вічність» та «про­гресивність» релігії. При цьому не гребують перекручуванням фактів, довільно тлумачать події минувши­ни.

Характерною щодо цього є пропо­відь, виголошена в Преображенсько­му соборі міста Житомира (6 серпня минулого року) в день, коли право­славна церква шанує пам'ять «свя­тих» Бориса та Гліба. Звертаючись до парафіян, священик розповів таку «історію». Борис та Гліб були вірни­ми християнами. За свою твердість у релігійних поглядах вони постраж­дали — були вбиті «нехристями», людьми, котрі не вірували в Христа. (Коли священик вимовляв ці слова, у слухачів не могла не промайнути думка: «Ото недобрі ті люди, які не вірують в Христа! Он вони на що здатні! Чого там від них чекати доб­ра!» Втім, може, це мені так лише здається?). Одного із загиблих кня­жичів поховали на місці загибелі — на березі річки, заваливши гіллям, вів далі священик. Коли ж «вірні християни» через шість років при­йшли провідати свого загиблого одновірця, то були вражені тим, що побачили: він був точнісінько таким, яким його лишили того далекого трагічного дня. Іншими словами — він виявився «нетлінним»: ні сам княжич, ні його одяг не зазнали жодних змін протягом такого трива­лого часу. І, запевнив з амвона священик, не випадково. Це свідчен­ня того, що Борис та Гліб були прихильно прийняті творцем і відзна­чені за свою твердість в релігійних поглядах.

Відомо, що священики не роблять історичних екскурсів в церкві заради простої цікавості. Навпаки — вони прагнуть вивести з нібито історичних оповідок певну «мораль» і на її основі дати віруючим життєві орієн­тири, котрі б узгоджувалися з релі­гійним світобаченням. Саме так ста­лося й цього разу. Сенс своєї розповіді священик пояснив у такий спосіб: тільки ті люди, які вірно йдуть за творцем, пребудуть у добрі й за­служать спасіння. Так було за часів Київської Русі, так є і тепер. Отож, укріпімося в нашій вірі, й благодать пребуде з нами...

Проповідь викликає подив. Чому ж це «добрі, благочестиві, вірні християни» лише через шість років (скажемо ще й так — аж через шість років!) завітали до свого загиблого одновірця? Хочеш чи не хочеш, а само собою виникає запитання: чого ж вони так довго барилися? І як же в такому разі бути з отою «любов'ю до ближнього», про яку так охоче й красномовно говорять в храмах і яка, за твердженнями церковних діячів, неодмінно прита­манна кожній віруючій людині?

Ніяк не можна було погодитися і з трактуванням історичних подій, оскільки воно вкрай тенденційне і зовсім не відповідає дійсності. Почнемо з того, що Борис та Гліб загинули не через свої релігійні погляди і не від рук «людей, які не вірують во Христа». Причиною не­щастя була жорстока міжусобна боротьба князівської верхівки Ки­ївської Русі за трон великого князя. Князь Святополк (сам християнин) наказав убити в 1015 році своїх рідних братів Бориса та Гліба (теж християн) як можливих претендентів на київський престол. Злочин вчини­ли бояри (знову ж таки християни). Автор «Повісті временних літ» — фактично єдиного джерела з давньої історії нашого краю — називає по­іменно цих «добрих християн»: «Суть же імена цим законопреступникам :  Путьша, Талець, Єловит, Ляшько». (Повесть временных лет. М.-Л., 1950, т. I, с. 92). Отже, недвозначні покивування проповід­ника на «невіруючих» у зв'язку з загибеллю Бориса зовсім недореч­ні — злочинцями були оті самі «доб­рі християни».

Що ж до такого явища, як «нетлін­ність» загиблого, то двох думок тут бути не може — це від початку до кінця вигадка церковних діячів, цер­ковна легенда і не більше. Київський літописець, перу якого належить «Повість временних літ», нічого не чув про це. Більше того, він прямо зазначає, що останки Бориса (а пізні­ше й Гліба) були поховані біля церкви Василя у Вишгороді поблизу Києва (там же, с. 91). Саме так, без ніякого натяку на якусь там «нетлін­ність», передає цю подію й відомий історик церкви Є. Голубинський: «Тіло Бориса відразу ж після його вбивства біля Переяслава 24 липня 1015 року... привезене було у Вишго­род (що за 14 верст від Києва вгору по Дніпру) й поховане біля церкви св. Василя; тіло Гліба, вбитого біля Смоленська 5 вересня того ж 1015 року... спочатку поховали на місці вбивства, а потім за наказом Ярослава... перенесли до тіла Бориса у Вишгород». (Е. Голубинский. Исто­рия канонизации святых з русской церкви. М., 1903, с. 43—44).

Міф про «нетлінні» мощі був створений церквою в другій полови­ні XI століття для утвердження християнства, залучення до нього нових віруючих, «доказу» існування бога. Цей міф являв собою також «підставу» для оголошення Бориса та Гліба святими, тобто їх канонізації. Церква спиралася на подібні вигадки в боротьбі з дохристиянськими віру­ваннями, які тривалий час зберігали­ся в народному середовищі і які церкві попри всі намагання довго не вдавалося викоренити.

В період канонізації Бориса та Гліба як перших місцевих «святих» церковнослужителі почали по­ширювати вигадані ними ж самими історії про різні «чудеса» і «зцілен­ня», які нібито траплялися біля місця поховання «мучеників» у Вишгороді. Ось як робить це чернець Іаков у «Сказанні про Бориса та Гліба»: «На місці, де вони лежали, іноді видно було стоячий стовп вогняний, іноді чути було спів ангелів... Одного разу поблизу того місця, де поховані були під землею святі, прийшли варяги і коли один (із них) ступив (на могилу святих), то раптом вогонь, що вийшов з неї, обпалив ноги його, про що він, вискочивши (з вогню), почав розпові­дати...» (там же, с. 45).

Поширюючи культ Бориса та Гліба, церква нав'язувала думку про те, що військові перемоги русичів у бороть­бі з ворожими силами зумовлені надзвичайним «втручанням» святих мучеників. Так, перемогу руських воїнів під проводом Олександра Невського над рицарями-тевтонами на Чудському озері священики при­писували виключно «допомозі» Бо­риса та Гліба. Те саме церква робила й щодо багатьох інших баталій, що ввійшли славними сторінками в істо­рію нашої країни.

«Святим» співали хвалу, на їх честь будували храми, їх іменами називали міста та селища. Популяризація куль­ту Бориса та Гліба протягом віків служила православній церкві зруч­ним каналом для поширення містич­них ідей християнства. Як бачимо, ще і в наш час псевдоісторична версія давніх подій служить для духо­венства засобом, при допомозі якого воно намагається утримати в полоні релігійних уявлень сьогоднішніх ві­руючих.

І ще одна характерна риса пропо­віді. Починаючи промову в храмі, священик повідомив, що колись у нього була «одна книга» про Бориса та Гліба. Він її давно втратив: «Хтось узяв почитати, та й не повернув. Знаєте — бувають такі лихі люди!» І по хвилі додав: «Але я ще дещо пам'ятаю з тої книги і хочу вам розповісти».

Чи ж не замало однієї зниклої книги (до речі, яка її назва, хто її автор?) як основи для того, щоб пояснювати події з давньої історії нашого краю?

Проте можемо трохи зарадити колишньому власникові так не до речі зниклої книги. Свою дивовижну «історію» він, очевидно, дістав з пи­сань Філарета — відомого в минуло­му церковного ієрарха, котрого одначе, важко запідозрити у видат­них історичних здібностях. Він не­стримно славословить «святі» і «не­тлінні» мощі, до яких скерував увагу віруючих і проповідник. «Чудна річ! Тіло св. Гліба, що лежало 5 років на відкритому повітрі, виявилося аб­солютно цілим, нітрохи не ушкодже­ним повітряними змінами, було біле й цвіло, як живе». (Філарет. Русские святые, чтимые всею церковью или местно. Чернигов, 1864, т. 2, с. 135).

Що ж стало для Філарета підста­вою для такого пишного опису «нетлінних» останків? Лише коротке зауваження в літописному джерелі про те, що «мощі» Гліба (та й Бориса) були «цілі». Мощі, а не тіло! Слово «мощі» буквально означає «кості». За підтвердженням звернімося хоча б до того ж таки Голубинського, який писав: «мощі в точнійшому смислі значить: кості» (Голубинский Е. Исто­рия канонизации святых в русской церкви. С. 49).

Отже, літописець мав на увазі лише те, ще цілим (тобто неуш­кодженим звірами) лишився кістяк, скелет. І більше нічого. Барвистий опис тілесної «нетлінності» цілком на совісті церковних діячів, як колиш­ніх, так і теперішніх. Це їхня вигадка від початку до кінця. Для них вона стає «аргументом» на користь об­стоюваного ними релігійного світо­бачення. Звернення проповідників до «святих мощей» ще і в наш час засвідчує справедливість висновку про те, що «пояснювати правду про «святі мощі» й «чудесні» зцілен­ня... — одне з найважливіших зав­дань атеїстичної пропаганди». (Хо­рошев А. С. Политическая история русской канонизации (XI—XVI вв.). М., 1986, с. 5).

Проповідь священика дає підстави для тверджень про некоректне став­лення деяких церковних діячів до історії нашого краю. Відомо, що завдяки величезним зусиллям віт­чизняних учених зібрано багатий матеріал, який різнобічно характери­зує життя в Київській Русі і до, і після введення християнства. Розвідки ака­деміків Б. Грекова, Б. Рибакова, Д. Лихачова, В. Яніна, інших ра­дянських вчених, присвячені давній Русі, збагатили світову науку. Цікаві дослідження культури старо­давнього Галицько-Волинського кня­зівства виконали співробітники Інсти­туту суспільних наук АН УРСР у Льво­ві. Увагу фахівців і широкого кола громадськості привертають, зокре­ма, праці І. Крип'якевича, в яких знайшла багатогранне відображення минувшина Галичини й Волині.

Наукові праці в Радянській країні доступні найширшим колам читачів. Цьому сприяє широка мережа біб­ліотечних закладів та установ культу­ри. І якщо за таких умов людина спирається на «одну» вельми сумнів­ну книгу, з якої «дещо іще пам'ятає», то це закономірно породжує сумніви в компетентності. Принагідно постає запитання — чи ж заслуговують на довіру (а саме на це сподівається священик, який промовляє до ві­руючих) такі «одкровення» з амвона?

Анатолій Фартушний, кандидат філософських наук, доцент, м. Львів.