Стаття "Наука і міф" в журналі «Людина і світ» № 9 1987 року.

1. Морський змій плюндрує вітрильник, пожирає його екіпаж (з малюнка XVI ст.).

У міфах сивої давнини, в гостросюжетних оповідях середньовічних мандрівників химерно переплітаються фантазія і реальність. Художник, йдучи за сюжетом, відтворював почуте й записане, доповнюючи картину власними творчими знахідками (мал. 1, 2, 4). Сучасні методи дослідження дають змогу чітко документувати побачене, як це подано на фото (3).

 Чи існує «втрачений світ»?

У післявоєнні роки несподівано ве­ликого поширення набув міф про різні реліктові істоти.

По суті, перші цеглинки до підвалин цього міфа були закладені ще письменниками-фантастами. Найбільше враження справили дві книги: «Втрачений світ» Артура Конан-Дойля і «Плутонія» видат­ного радянського ученого і письменника, академіка Володимира Опанасовича Об­ручева. Хоч події в цих фантастичних творах розгортаються по-різному, в їх основу покладено одну й ту саму ідею. Десь на Землі існує таке місце, ізольова­не від решти світу, де в результаті випадкового збігу обставин збереглися у майже незміненому вигляді кліматичні та інші умови, характерні для далекого минулого нашої планети. І завдяки цьому дожили до нашого часу тварини та рослини давніх епох.

У Конан-Дойля його «загублений світ» розташований на одному з недоступних гірських плато Південної Америки. У Об­ручева — у своєрідній порожнині, що утворилася в земній корі. Різняться ці твори і своїм задумом. Якщо авторові оповідань про Шерлока Холмса «Втра­чений світ» знадобився головним чином для того, щоб зіткнути своїх героїв з незвичайними ситуаціями і змусити їх пережити дивовижні пригоди, то Обру­чев приводить своїх героїв у «Плутонію» насамперед для того, щоб ознайомити читача із давніми, давно зниклими формами тваринного й рослинного світу нашої планети.

Але чому неодмінно зниклими? Адже знайшла ж не так давно наукова експеди­ція, що спустилася вертольотом на одне з недоступних гірських плато Південної Америки, чимало рослин і тварин, яких немає ніде більше на Землі. Чим не «втрачений світ» Конан-Дойля?

Можливо, в гадці про те, що де-небудь на нашій планеті могли зберегтися окре­мі екземпляри давно зниклих видів тварин і рослин, і немає нічого такого, що суперечило б науці. Втім, з іншого боку, чимало обставин свідчить про дуже малу ймовірність такої події.

Але, може, саме ці обставини й при­вертають таку загострену увагу до появи час від часу повідомлень про те, що хтось десь зустрівся з дивовижною живою істотою, яка нагадує стародавнього яще­ра, або океан викинув на берег останки якогось невідомого морського чудовись­ка. Найчастіше такі повідомлення не мають продовження, і про них досить хутко забувають. Допотопні ящери, що викликають сенсацію, чомусь нікому більше не потрапляють на очі, а останки морських чудовиськ встигають повністю розкластися або зовсім зникнути, перш ніж до них доберуться спеціалісти.

Загадкова Нессі

Але трапляються й такі випадки, коли історії із загадковими реліктовими істо­тами роками привертають до себе увагу. Мабуть, найяскравіший приклад — слав­нозвісна Нессі із шотландського озера Лох-Несс. Усе почалося з того, що хтось із місцевих жителів повідомив, нібито на його очах з води випірнуло якесь чудо­висько з довгою шиєю, а потім знову сховалось у глибині. Незабаром знайшлися й інші очевидці, яким теж «пощастило» побачити в озері «щось», схоже на доісторичну тварину. Їх розпо­віді супроводжувалися дедалі новішими подробицями.

Можна уявити, що частина цих розпові­дей — звичайнісінька вигадка, розрахо­вана на те, щоб у такий спосіб привернути до себе увагу. Але цілком можливо, що дехто справді щось бачив. Добре ві­домий психологічний феномен полягає в тому, що коли людина спостерігає за якимись подіями чи об'єктами з певною психологічною установкою, то вона мо­же побачити не те, що є насправді, а те, що вона чекає чи дуже хоче побачити.

 

2. Морське чудисько (змій), яке поба­чив Ганс Еге де 1734 року.

 Але чим би не були спричинені численні оповіді про таємничу істоту, яка нібито живе в озері Лох-Несс,— зумис­ним обманом чи обманом зору,— свою роль вони відіграли. А коли хтось придумав загадковому чудовиську ніжне ім'я Нессі, його існування для багатьох людей стало фактом, що не викликає сумнівів. І хоч ніяких прямих доказів не було, міф про Нессі за короткий строк поширився по всьому світу.

І ось що цікаво. Якби Нессі справді існувала і, підпливши до берега, дала себе дослідити вченим, то сенсації, пов'язаної з цією подією, мабуть, виста­чило б лише на кілька днів, щонайбіль­ше — тиждень. Але оскільки таємниця не розкрита, вона продовжує бентежити людей ось уже протягом багатьох років.

Ось така закономірність формування міфа. Необхідною умовою його виник­нення є непевність, таємничість ситуації. Як тільки загадка дістає просте пояснен­ня або з'ясовується, що її хтось спритно вигадав, загострена загальна цікавість до проблеми досить хутко зникає. Приблиз­но те саме відбувається і в тому разі, коли до «загадки» виявляють науковий підхід і починається звичайний процес повсякденного наукового дослідження. Історія свідчить, що жодне справді реальне наукове відкриття не викликає такого збудження і такої сталої, тривалої уваги, як повідомлення про якісь загад­кові події та явища. Одне слово, як тільки зникає таємниця, міф перестає існувати.

Але повернемося до Нессі. Слідом за усними оповідями очевидців про зустріч з чудовиськом з'явились і фотографії, на яких щось темне й непевне видніло над поверхнею води. Спалахнули суперечки: що це — Нессі чи, може, затоплені в озе­рі колоди, які під впливом течій іноді піднімаються на поверхню?

Як нерідко буває з виникненням білянаукових міфів, знайшлися й історич­ні свідчення на користь існування Нессі. В одній старій хроніці було виявлено розповідь про невідомого ченця, який нібито з допомогою хреста примусив до втечі чудовисько, яке вибралося на берег з вод Лох-Несса.

У географічному атласі за 1325 рік згадувалося про велику рибину із змі­їною шиєю та головою, яка нібито жила в Лох-Нессі.

А 1880 року на озері перекинувся і пішов на дно разом з людьми невели­кий вітрильник. Перекинувся, незва­жаючи на те, що було тихо й безвітряно. Подію приписали таємничому мешканцю озера...

Історія з Нессі привернула увагу журналістів. З'явилися численні публіка­ції. Загадка лох-несського чудовиська хутко обростала новими подробицями. Ось уже хтось зіткнувся з Нессі ледь не біля самого берега, а комусь пощастило бачити таємничу мешканку озера з цілим виводком маленьких чудовиськ.

На берегах Лох-Несса з'явилося багато шукачів пригод. В надії стати власниками сенсаційних кадрів вони годинами про­сиджували з кінокамерою в руках на березі або пірнали з аквалангами вглиб. З кожним днем зростав приплив любите­лів гострих відчуттів з різних кінців земної кулі...

Тут важливо зазначити, що дуже істотну роль у підтриманні й поширенні білянаукових міфів відіграють певні інте­реси тих чи тих людей і соціальних груп. Недарма кажуть, що реклама — рушій бізнесу. Зростаючий потік туристів у район озера Лох-Несс обіцяв декому чималі прибутки. І чи є Нессі, чи нема, міф продовжує існувати і давати зацікав­леним особам чималий зиск. Про цей бік справи — експлуатацію міфа з корисли­вою метою — слід завжди пам'ятати, визначаючи своє ставлення до тих чи інших сенсаційних повідомлень, які над­ходять до нас із-за рубежу. В капіталіс­тичному світі міф — це теж предмет великого бізнесу.

У грудні 1975 року «проблему Нессі» обговорювали навіть на засіданні англійського парламенту. Було представ­лено результати чотирирічних спостере­жень, які провадила американська експе­диція, оснащена спеціальними підводни­ми фото- і кінокамерами, з'єднаними з чутливими мікрофонами і потужними підводними прожекторами. Вся ця апара­тура автоматично спрацьовувала, коли в полі зору камер з'являвся якийсь великий предмет.

Керівник експедиції доктор Р. Райнс показав парламентаріям фотографії, на яких були зафіксовані дуже розпливчасті обриси якогось непевного об'єкта. При певній грі уяви його можна було сприйня­ти і за доісторичне чудовисько. В усяко­му разі, сам доктор Райнс заявив, що, на його думку, це представник плезіозав­рів — стародавніх ящерів, які колись жили на нашій планеті.

Можливо, декого з присутніх одержані експедицією знімки в чомусь і перекона­ли, але багато вчених поставилися до них скептично. Щонайскоріше, визначили співробітники Британського музею при­родної історії, на фотографіях зафіксо­вано шматок затонулого дерева або якийсь інший неживий предмет.

Свого часу академік І. Ліфшиць за­пропонував вельми ефективний критерій відмежування наукового від ненауково­го. Коли висувають якусь сенсаційну гіпотезу, що не має досить переконливих підтверджень, необхідно передусім перевірити, чи не суперечить вона на­дійно встановленим фундаментальним законам природи. У даному разі йдеться про відомі сучасній науці закони існуван­ня та еволюцію угруповань живих істот. Річ у тім, що чисельність особин будь-якого виду живих організмів змінюється в часі — зона то збільшується, то змен­шується, іноді в десятки чи більше разів. Тому для того, щоб витримати такі зміни і вижити, будь-яка популяція в принципі має налічувати принаймні кілька сотень екземплярів. Інакше вид неминуче зник­не. Так що уявлення про те, нібито протягом тисячоліть могла зберегтися невелика родина стародавніх ящерів, суперечить законам еволюції. Отже, одне з двох: або в Лох-Нессі ніяких викопних чудовиськ немає, або воно аж кишить плезіозаврами.

Тим часом, озеро не таке вже й вели­ке — близько 40 кілометрів у довжину і лише близько 2 кілометрів завширшки. Максимальна глибина — 325 метрів. І як­би в ньому жило кілька сотень гігантсь­ких ящерів, то навряд, щоб при тих потужних засобах пошуку, які застосову­валися, їх не виявили.

В глибинах океану

Оповіді, схожі на повідомлення про Нессі, пов'язують і з деякими іншими озерами, в тому числі розташованими на території нашої країни, в Якутії. Ви­словлюється здогад, що в мезозойську еру ящери могли жити не тільки в морях, а й у прісних водах. Чи не є озерні чудовиська, про які йде мова, нащадками прісноводних плезіозаврів?

Насторожує, однак, та обставина, що ніде й жодного разу не вдалося одержа­ти про гіпотетичних озерних монстрів таких даних, які не залишали б сумнівів щодо існування цих реліктів.

А втім, окремі прадавні види живих істот у принципі за певних умов могли зберегтися й до нашого часу. Наприклад, 1938 року в океані було спіймано кисте­перу рибу целакантус, якій, за всіма даними, слід було б зникнути близько 70 мільйонів років тому. Але в океані таких риб збереглося досить для підтри­мання виду. Що ж до озер, то там становище зовсім інше.

Та й з океаном далеко не все ясно. Існує багато розповідей про морські чудовиська, які за різних обставин бачили моряки. Учені не заперечують можли­вості їх існування, однак і тут, як правило, далі свідчень очевидців справа не йде. Втім, бувають і винятки. Влітку 1977 року в сіті японського рибальського траулера «Дзуійо мару» потрапили останки яко­гось невідомого чудовиська завдовжки близько 10 метрів. Їх сфотографували і викинули в море, побоюючись, що вони зіпсують улов. Аналіз знімків привів японських учених до висновку, що твари­на, спіймана рибалками, дуже нагадує мезозойського плезіозавра...

Ми ще багато не знаємо про світовий океан і закономірності явищ, які з ньому відбуваються. Хоч океан займає більшу частину поверхні нашої планети, а оке­анська вода одна з найпоширеніших на Землі речовин, з океаном та його водоймами пов'язано чимало не­розв'язаних наукових проблем. Так, на­приклад, нині вчені працюють над тим, щоб з'ясувати, як океанські води так ефективно перемішуються вітрами, те­чіями і припливами. А для цього необхід­но вивчити мікроструктуру явищ, які відбуваються у товщі води, виявити закономірності змін солоності, густини й температури в шарах завтовшки лише кілька сантиметрів. Триває вивчення бу­дови і рельєфу морського дна.

І розв'язують ці проблеми науковими засобами. Океанськими просторами пла­вають численні спеціальні судна, облад­нані новітньою вимірювальною апарату­рою та електронно-обчислювальною технікою, здійснюються міжнародні до­слідні програми, океан вивчається з кос­мічних орбіт...

Таємниця «снігової людини»

Не меншу, якщо не більшу популяр­ність, ніж міф про лох-несське чудо і таємничі морські чудовиська, здобув ще один міф про гіпотетичні реліктові істо­ти — міф про «снігову (або волохату) людину». Він виник на основі досить численних повідомлень очевидців про зустрічі з якимись людиноподібними істотами, які повністю обросли густим волоссям або навіть шерстю і квапливо зникали при зустрічах з людиною. Зустрічі ці відбувалися в гірських районах Китаю, Гімалаях, а також на території США в Скелястих горах. Згада­ли й про легенди, що побутували у деяких північних народностей: йшлося про загадкові людиноподібні істоти, які нібито іноді з'являлися поблизу жител.

Ось як, наприклад, описує «волохату людину» один з очевидців, житель Китаю Чженшень. «Зросту він був близько 2 метрів, у плечах ширший, ніж людина; у нього спадистий лоб, глибоко посадже­ні очі, ніс, як цибулина... круглі великі очі. Волосся темно-коричневе, завдовжки сантиметрів тридцять, вільно падає на плечі. Все обличчя, крім носа і вух, вкрите коротким волоссям. Руки зви­сають нижче колін...»

Лан Чженшень розповідає, що він зіткнувся з «волохатою людиною» в лісі і став задкувати, поки не вперся спиною в кам'яний виступ. «Волохата людина» підійшла зовсім близько, і Лан Чжен­шень, захищаючись, підняв сокиру. Так вони стояли непорушно досить довго, нарешті Лан Чженшень намацав камінь і кинув у груди волохатої істоти. Істота завила і потерла уражене місце, потім повернулась і повільно пішла геть.

Учені не раз зверталися до проблеми «снігової людини», збирали свідчення очевидців, знаходили відомості про неї в старовинних літописах і стародавній літературі. Зокрема, виявилося, що зло­вісні волохаті людиноподібні істоти, які пересуваються на двох ногах, є з давніх часів частими дійовими особами казок і легенд, поширених серед народів Далекого Сходу. Висловлювалась думка, що «снігові люди» — це невідома науці тупикова гілка в розвитку людиноподіб­них мавп. Заперечуючи прихильникам таких гіпотез, скептики твердили, що очевидці сприймали за «снігову людину» або великих мавп, або здичавілих людей, які з тої чи тої причини ховалися від суспільства.

 

3. Фото сліду, зроблене А. П. Авдєєвим 1985 року у Комі АРСР. Сучасні енту­зіасти палеоантропології розширюють пошук «снігової людини» — реліктово­го гоміноїда, який, можливо, десь існує ще в наші дні.

 Для пошуків «снігової людини» було організовано кілька спеціальних експе­дицій, у тому числі під керівництвом відомого радянського ученого професо­ра Б. Поршнєва. Було добуто, здавалося б, трофеї, що заслуговують на увагу: зразки шерсті «снігової людини», які зберігалися в якихось місцевих музеях, зліпки її слідів і т. ін. Однак при подальшому ретельному дослідженні з'ясувалося, що шерсть насправді нале­жить звичайним тваринам, а слід залишив представник однієї з рідкісних порід гірських ведмедів.

Поки що всі пошуки реальних слідів «снігової людини» успіху не дали. А в останні роки інтерес учених до цієї проблеми помітно підупав. Більшість спеціалістів усе ж вважає, що ніякої «снігової людини» насправді не існує. Розвіяти всі сумніви, певне, вдалося б тільки в тому разі, якби було знайдено хоча б одного представника тих загадко­вих істот, яких вважали за «снігових людей». Втім, і тоді картина прояснилася б лише за умови, що цей «представник» належав би до невідомої гілки тваринно­го світу. Поки що питання залишається відкритим, і міф продовжує жити.

Однак чи суперечить уявлення про існування «снігової людини» сучасній науці? Думки з цього приводу розходять­ся. Але як би там не було, розв'язати цю проблему необхідно науковими метода­ми, а не на основі малонадійних сенсаційних повідомлень.

4. Зображення «мі-ге» (з монгольсь­кої «дика людина») у монгольсько-тібетському медичному атласі XVIII ст. (ліворуч) і його відтворення в ур­гинському (улан-баторському) виданні через сто років.

 Дуже цікаві міркування про цю про­блему висловив один з учасників па­мірської експедиції, який займався по­шуками слідів «волохатих» людей, заступник директора Зоологічного інститу­ту АН СРСР Р. Л. Потапов. На його думку, обгрунтовано судити про те, що являє собою волохата двонога істота, про яку йде мова, можна буде тільки то­ді, коли учені матимуть її череп або хоча б кістку. Однак досі ніяких останків «снігової людини» знайти не вдалося.

І от яку дивовижу відзначає Потапов. Експедиція, в якій він брав участь, обсте­жила район, в якому, за розповідями місцевих жителів, вони не раз зустрічали «волохату людину». До складу експеди­ції входили найдосвідченіші спеціалісти, здатні виявити присутність тієї чи тієї тварини навіть з непрямих ознак: слідів від збирання плодів, вищипування рос­линності, погоні за жертвою, відбитків ніг чи лап і т. ін. І справді, вони виявили сліди присутності всіх тварин, які жили у цьому районі протягом останніх двох років. Одначе ніяких ознак присутності «сніго­вої людини» знайдено не було.

В науці жодне питання, підкреслює По­тапов, не розв'язується на рівні віриш — не віриш». Ми мусимо знати. А поки прямих доказів немає, можна лише теоретично поміркувати про те, чи є можливим або неможливим доживання до наших днів гоміноїдів більш ранньої стадії розвитку, ніж людина. З точки зору науки для цього потрібні такі самі умови, що й у випадку з озерними чудовиськами. По-перше, необхідна на­явність достатньої кількості особин — для такого виду, як «снігова людина», не менше ста. По-друге, має існувати мож­ливість контакту, спілкування між особи­нами, і, по-третє,— потрібні підхожі кліматичні і природні умови, достатня кількість їжі, придатні житла.

У принципі умови, про які йдеться, в деяких важкодоступних районах Памі­ру й Тібету можуть бути. Однак ніяких фактичних підтверджень існування «сні­гової» чи «дикої» людини досі в розпо­рядженні науки немає. І ким, чим насправді є ті «волохаті» істоти, про які розповідають очевидці, досі залишається неясно. Чи це нащадки віддалених попе­редників людини, великих людиноподіб­них мавп — гігантопітеків, чи просто людина, що народилася з густим волося­ним покривом. Відомо, що жителі Тібету не вважали таких волохатих людей людьми. Немовлят з надміром волосся або умертвляли, або залишали в лісі. На користь кожного з цих припущень іс­нують певні аргументи. Але є й серйозні заперечення. Певне, доти, доки таємничі волохаті істоти залишаються невловни­ми, таємниця залишиться таємницею.

Але ось що є дуже істотним. За окремими питаннями про те, чи зберег­лися в окремих конкретних місцях на Землі одиничні екземпляри реліктових істот, стоїть значно важливіша пробле­ма — проблема еволюції життя на нашій планеті. Сучасна наука виходить з необ­хідності системного вивчення досліджу­ваних явищ. Це означає, що будь-яке явище слід розглядати не відокремлено, ізольовано, а у взаємозв'язку з іншими явищами, як складову частину певної системи.

Одиничне явище або одиничне спосте­реження набуває значення наукового факту лише тоді, коли воно вписується в певну систему знань. Тільки за такої умови воно спроможне справді розши­рити і поглибити наші уявлення про навколишній світ та його закони.

Отже, якщо абстрагуватися від скоро­спілих сенсацій, проблема існує. І якби вдалося розв'язати її науковими засоба­ми, то це стало б важливим внеском у сучасні уявлення про шляхи еволюції тваринного світу нашої планети, а також способи й межі пристосовуваності живих істот до умов, що змінюються.

Певне, міф про реліктові істоти особ­ливо повчальний. Як і деякі інші сучасні білянаукові міфи, він народився із цілком реальної наукової проблеми, яка не має ще розв'язання, але за самим своїм характером будить уяву.

Чи корисні сенсації, подібні до історії з Нессі, для науки? Дехто говорить, що вони привертають увагу до проблеми, залучають до науки нові молоді сили. З цим, однак, важко погодитися. Змішу­вання невтримної, ні на чому не грунто­ваної фантазії і науки ще ніколи не приводило до позитивних результатів. Воно тільки спроможне затемнити суть справи, внести сум'яття в уми, підмінити справжні завдання ілюзорними...

Про це необхідно пам'ятати в усіх тих випадках, коли окремим подіям або окремим спостереженням надається зна­чення «загального» і на цій основі робляться далекосяжні висновки. А саме таким є механізм виникнення багатьох білянаукових міфів.

Віктор Комаров