Стаття "Грушівське «чудо»" в журналі «Людина і світ» № 9 1987 року.

Де воно, чудо?..

(Каплиця в Грушеві. Травень 1987 року).

Фото Василя Становича.

— У неділю, на проводи, я встала ра­но, вийшла з хати. Глянула на балкон каплиці, і мені здалося, що там хтось є, ніби якась жінка в чорній хустці. Я злякалася і побігла до мами... Не знаю, може, то був просто стовп­чик...

Так почалося «чудо». І так потім розповість про нього одинадцяти­річна Марійка, яка в цій хаті народи­лася, на цьому подвір'ї виросла і не раз дивилася на балкончик каплиці, що внизу, навпроти хати, за городом, метрів за сто двадцять. І лише того дня дерев'яний стовпчик видався їй чомусь людською головою.

Та мало що може дитині спросон­ня привидітися? А матері?.. Вона, як кажуть люди, вибігла з хати і зале­ментувала на всю вулицю:

— Богородиця об'явилася!.. Лю­ди, чудо, чудо!

Так Марійчина мама, Мирослава Федорівна Кізин, сповістила про з'яву богоматері.

Збіглися люди. Придивлялися. Але ніхто ніякого дива не побачив. Унизу стояла колишня уніатська каплиця. На її балконі два почорнілі від часу стовпчики, котрі здалеку таки можна прийняти за людську голову. Надто ж коли цього дуже схочеться.

Спалах марновірства

Того ж дня, 26 квітня, в село Грушів Дрогобицького району на Львівщині прибули перші прочани, які мали буйну уяву і «своєрідний зір». Вони годинами вдивлялися в церковку, показували пальцями не тільки в бік балкончика, а й на вікна, двері, металеву покрівлю, і всюди їм ввижався силует божої матері.

Цікава деталь. Чомусь саме у Мирослави Федорівни Кізин вия­вилися ключі від каплиці...

Грушівці розповідають, що давно вже біля старої, не діючої каплиці крутилися якісь люди. «Щось варить­ся»,— казав дехто з односельців. А саме того дня і з'явилися у селі не­знайомці, Вони голосно обговорюва­ли явлення богородиці і радили ві­руючим відзначити «чудо»—за­палювати і ставити біля каплиці свіч­ки, класти вишивані рушники, хустки, а головне — жертвувати гроші.

У ті дні сталися ще дві події, роль яких місцева громадськість по-справжньому збагнула згодом. Тіль­ки об'явилося "чудо", як від якихось приватних осіб у різні області республіки полетіли термінові теле­грами майже з однаковим змістом: «Очікуване відбулося. Можна їхати». Напрочуд оперативно про появу в Грушеві пречистої діви повідомило «Радіо Ватікану»,

Сенсація набирала розмаху. Чутки ширилися з такою швидкістю, що вже на другий-третій день приватні автомашини з прочанами зі Львів­ської та сусідніх областей загатили всі вулиці села.

Повіривши вигадці, поспішали глянути на «чудо» не лише віруючі, а й ті, хто байдуже ставиться до релігії. Вони приїхали, як самі ка­жуть, щоб «переконатися, чи то правда, що говорять».

За релігійною традицією, кожне чудо має супроводжуватися якимись чудотворіннями. І ось уже «сенса­ційна новина»: Марійка Кізин, уче­ниця четвертого класу, начебто від народження німа, першою поба­чивши богородицю, заговорила!

Розрахунок тут простий: тисячі віруючих, які ніколи не зустрічалися досі з Марійкою, повірять у вигадку.

Минала третя декада травня. На­плив прочан, віруючих і невірую­чих, досяг апогею. Штовхаючи один одного, вдень і вночі прочани беруть воду з колодязів, наливають у бан­ки, щоб повезти додому, бо хтось сказав, що «тут уся вода свята», а отже й цілюща.

Спостерігаю за натовпом: на од­них обличчях — гарячкова цікавість, очікування чогось незвичайного, на інших — розчарування і навіть ціл­ковита байдужість до всього, що тут відбувається. Ніхто не каже вголос, що це обман, шахрайство, відкрито сумніватись у «чуді» не наважуються. Тим більше, коли час від часу чути вигуки:

— Он бачите, на блясі лице видно, а тепер повернулася боком...

На даху ж просто брудні плями від дощу, від пилу, що осідав тут десятиліттями.

А спробуй в цьому натовпі збуд­жених, екзальтованих людей висло­вити уголос сумнів? Якийсь юнак тільки перепитав:

— Де? Де? Там же нічого немає?..

І тут же якась горласта жінка, кот­ра раз у раз показує рукою на шибки каплиці, дає сміливцю відкоша:

— Не бачиш, бо у бога не віриш! Чого прийшов сюди?! Богородиця являється тільки істинно віруючим!

...Десятки тремтячих рук під­ставляють скляні банки під дощові струмені, що стікають з даху каплиці. Одні тут же п'ють «святу воду», інші бережно закривають банки, щоб повезти додому.

А он далі жінки збирають разом з болотом віск, парафін, що стікає зі свічок, ховають цю сіру суміш у хусточки. Це теж «свята» реліквія.

І чується мені благальний голос господаря городу, що поряд з кап­лицею:

— Люди добрі, не топчіть, тут же часник посаджений!..

Одна бабуся сказала...

Чого тільки не вигадали фанатики, роздмухуючи релігійний психоз нав­коло «чуда». Легковірні жадібно слухали сміхотворні теревені, а по­тім і самі поширювали їх.

— Чи ви чули, голубонько: ченці Почаївської лаври у повному складі йдуть пішки до Грушева поклонитися «чуду»...

Такі не хочуть слухати про те, що православна церква відмежувалася від цієї проуніатської витівки.

Або ще байка, яку до подробиць, з блиском в очах переказує молоди­ця молодиці. Нібито з Дрогобича прийшла група хлопців, які взяли в когось драбину, щоб залізти на балкон каплиці і довести, що там нікого немає. За цей грішний вчинок богородиця «спалила розбишак на попіл».

Та найбільше сенсаційних вигадок кружляє навколо Марійки Кізин, котра удостоїлась «божої благода­ті» — першою споглядала з'яву бо­гоматері. Вище вже згадувалося про «чудотворне зцілення» дівчинки від німоти. Але це лише частина інтри­гуючих легенд, які стосувалися «ге­роїні чуда».

Одного дня, коли особливо вели­ким було нашестя прочан, у гру­шівській восьмирічці відбулася роз­мова з Марійкою в присутності її вчителів та однокласників.

Марійка не наполягає на тому, що бачила богородицю,— можливо, їй усе це здалося.

— Там, серед людей, кажуть, що ти була німа й глуха, а тепер ось «зцілилася», стала розмовляти і чу­ти...

— Ні, то неправда! — з усією дитячою безпосередністю спросто­вує цю вигадку Марійка. — Та й як би я могла тоді вчитися у звичайній школі?..

— Ходять чутки, начебто за те, що ти побачила «чудо», тебе виключили зі школи, викликали в міліцію і на­віть хотіли забрати в психіатричну лікарню.

— То все неправда!..

— Марійко, у натовпі коло капли­ці подейкували, що через кілька днів, 28 травня, грушівська бого­матір вознесеться на небо, а разом з нею й ти...

Дівчинка густо червоніє, в очах з'являються сльози, голос тремтить.

— Я хочу залишитись тут...

Слова мовлені щиро, від серця. І взагалі Марійка — звичайна дівчин­ка-школярка, котра реально уявляє навколишній світ. Звідки ж «чудо»? Можливо, причина в іншому? І вчите­лі, та й більшість представників гро­мадськості села схильні вважати, що хтось навчив дівчинку, як і що го­ворити про «чудо», хоч, з усього вид­но, сама вона в нього не вірить. Сім'я Кізинів — люди без чітких світогляд­них позицій, родина не передплачує жодної газети чи журналу. У сім'ї склався сприятливий клімат для будь-якого марновірства.

Невдовзі Кізини вже, мабуть, змі­нили своє ставлення до «чуда». Адже в них прочани сплюндрували город, витоптали обійстя. Їм довелося замкнути хату від сотень цікавих. А дітей на якийсь час поселити у роди­чів...

Чудодійство без прикрас

«Чудо» не з'явилося на голому міс­ці. Його коріння сягає давнини. Це підтверджує рідкісна вже в наш час книжечка — «Пам'ятка з отпуску в Грушові», видана в місті Коломиї 1913 року. Це розповідь отця-уніа­та Коростенського, грушівського пароха, записана «професором релі­гії» Самбірської гімназії Г. Дмитри­ком.

Зміст «Пам'ятки» проливає світло на суть нинішніх подій. Десь на початку минулого століття інший грушівський душпастир, щоб по­жвавити інтерес селян до релігії, знайшов джерело біля розкішної верби, повісив ікону, освятив це місце і сказав, що вода тут має «іс­ціляючу силу». Тоді ця наживка з «чудотворною водою» спрацювала. Темні, знедолені люди йшли сюди, звичайно ж, не з порожніми руками.

Далі отець-парох оповідає про перше грушівське «чудо». Нібито 1855 року вибухнула епідемія холе­ри. «В декотрих домах ані одна душа не зостала при життю, всюди роз­носився плач і зойк». Та раптом «всіх перейняла одна гадка», що бог карає так людей за те, що не под­бали про «святе місце». Негайно се­ляни зібрали гроші і на місці верби, над криницею, побудували за три дні каплицю — «і тотчас як би чудом божим страшна епідемія холери утихла, хворі виздоровіли і ніхто больше того року на холеру ані захворів, ані умер».

Щоб надати вагомості «чудо­творному місцю», автор далі під­креслює, що «чудесні видіння со­провождали основаньє той каплиці», люди серед ясного дня «бачили діву Марію в виді прекрасної дівиці».

То як же буде віруюча людина сумніватися сьогодні, коли вже тоді, понад сімдесят чотири роки тому, являлася в каплиці богородиця? — Так, очевидно, і міркували режисери нинішнього «чуда».

І зрештою про головну ідею «Пам'ятки», яку достойно вип'яти­ли священик та «професор релігії». Наказуючи всім «парохіянам», щоб тричі на рік ходили у Грушів «на от­пуск» гріхів, уніатські душпастирі ви­магали, аби віруючі «передовсім щи­ро молилися на інтенцію святійшого отця папи римського», «щоб за молитвами преч. діви Марії грішники повернулися на дорогу покаянія, єретики і відступники (йдеться про православних віруючих. — Я. Г.) прийшли... до соєдиненія з католиць­кою церквою...»

Але то ще не все. Йдучи до Гру­шева, кожний порядний християнин повинен пам'ятати: «Непоскупи то­же дати жертву по твоім силам...», бо «доброхотного дателя любить бог», а «милостиня от смерти ізбав­ляет і очищает всякі гріхи».

Організатори грушівської прово­кації добре нагріли руки на «з'яв­ленні богомагері».

Є ще одна промовиста історична деталь. Фабрикація «чуда» саме в се­лі Грушеві не випадкова. Відомо, що 1901 року папа римський Лев XIII офіційно визнав це місце свя­тим і проголосив, що тут можна одержати відпущення гріхів. Про це галасували в травневі дні цього року зарубіжні клерикально-націоналі­стичні радіоголоси.

З ватіканського радіо регулярно лунають заклики підтримувати «ук­раїнську віру» (тобто уніатську, ка­толицьку), а не «чужу православну церкву». Зарубіжні клерикально-націоналістичні центри ще більше активізувалися після недавніх енци­клік Ватікану, в яких папа римський для посилення впливу на віруючих закликає використати культ богоро­диці. Іоанн Павло II оголосив з черв­ня нинішнього по серпень наступного року так званий маріїнський рік, рік богородиці, під час якого закликає віруючих організовувати походи про­чан до богородичних місць і храмів.

Уніатські радіодиверсанти, роз­кручуючи цю тему, «підказують» віруючим, особливо в західних областях республіки, що нині всі ікони, всі «місця богородиці» повин­ні заговорити, щоб «протидіяти злу, уособленням якого є атеїзм і кому­нізм».

«Діва Марія — королева Украї­ни,— галасують в ефірі уніатські пропагандисти,— заступниця укра­їнського народу, і її треба про­славляти в кожній сім'ї, в кожній церкві». Більше того, зарубіжні кле­рикали-провокатори твердять, що у «рік діви Марії» богоматір з'явиться всюди, де є «закрита церква».

Ось і розкрився секрет «грушів­ського чуда», спровокованого в ста­рій каплиці, знятій з реєстрації ще 1958 року. Причому релігійні прово­катори цю подію спеціально при­урочили до річниці чорнобильської аварії. Недарма ж богоматір «об'я­вилася» саме в чорному платті, як твердять деякі «очевидці».

Деякі висновки

З Грушева люди поверталися не­говіркі, певно, кожен ще й ще раз зважував усе побачене й почуте.

Приєднуюся до гурту молоді і питаю, чи варто піти «туди» і що «там» діється.

— Ідіть,— хвильку подумавши, спокійно відповідає русявий юнак. — Подивіться, може, щось побачите...

— Даруйте, а що ви бачили?

Мовчанка. Потім інший хлопець каже:

— Все це непросто. Одні хвалять­ся, що бачили щось, інші запевня­ють, що не всім дано побачити образ богородиці, для цього треба вірити.

— Ви ж, мабуть, вірите, коли приїхали?

— Ні, не віримо.

— Якщо не вірите в бога, то наві­що поїхали?

Питання зачепило хлопців, розмо­ва пожвавішала.

— З цікавості поїхали... Кожному хочеться подивитися, що то за чудо.

— Ну, і як? Задоволені?

Притихли. Переглянулися. Згодом той же русявий міркує:

— І жаль змарнованого часу, і ра­зом з тим не шкодую, бо остаточно переконався, як примітивно обду­рюють віруючих. Між іншим, у нас в технікумі говорили, що все це дур­ниці, але цікавість перемогла.

Що можна додати до цих слів? Як­що юнаки і дівчата винесли з Груше­ва розчарування, зрозуміли, що по­платилися за свою наївність, то цей урок вартий змарнованого часу. На помилках вчаться. І все ж таки при­кро вражає легковажність молоді, серед якої були навіть студенти вузів. Хіба вони не відчули по­літичного підтексту грушівської афе­ри?

Зате радує оцінка, яку дали «чуду» місцеві хлібороби. Переконавшись, що це уніатська провокація, вони спокійно працювали на городах, у полі, на тваринницькій фермі.

Щоправда, зі смутком поглядали в бік численних прочан. Спочатку пояснювали їм: «Люди, вертайтеся назад, нема ніякого чуда!» Не допо­могло.

Потім відбувся сільський сход, на якому одностайно засудили поведін­ку релігійних фанатиків.

— Гірко дивитися, що стільки мо­лодих і здорових людей,— з обу­ренням сказав голова місцевого колгоспу імені Жданова М. О. Сунду­ков,— повірили базіканням і помча­ли за «чудом». В гонитві за сенсацією деякі легковірні школярі й студенти полишили заняття і тупцюють навко­ло каплиці, - слухаючи теревені фанатиків. Просто сором!

А провокаторів треба б вивести на чисту воду. Урок ми дістали серйоз­ний. І висновки тут ясні: необхідно значно поліпшити атеїстичне вихо­вання людей, молодих і старших, водночас покласти край діям купки уніатів-фанатиків, що порушують громадський спокій і порядок. Треба активніше розвінчувати спроби ре­лігійних екстремістів використати почуття віруючих на шкоду інтере­сам суспільства.

Слушні слова. Провокація, інспі­рована релігійними фанатиками й підхоплена зарубіжними клерикаль­но-націоналістичними центрами, на­водить на серйозні роздуми. Вона свідчить про незадовільний поде­куди стан атеїстичного виховання на­селення, низьку ефективність масо­во-політичної роботи.

...Шахрайське дійство, розрахова­не на марновірних людей, відшумі­ло. Але хто може гарантувати, що завтра не з'явиться нове «чудо»? Вдень і вночі диверсійні радіоголо­си з Заходу нацьковують слухачів, штовхають залишки проуніатськи на­строєних віруючих на екстреміст­ські вчинки. Неспроста ж були спро­би повторити грушівське «чудо» і на Тернопільщині, і на Івано-Фран­ківщині, і в інших місцях, де не за­вершено освоєння колишніх куль­тових споруд.

З урахуванням всього сказаного необхідно постійно підвищувати пильність радянських людей, у тому числі віруючих, активно протидіяти релігійному фанатизму й екстреміз­му. Місця для благодушності й при­миренства у цій справі бути не може.

Ярослав Гулько, власний кореспондент журналу «Людина і світ».

с. Грушів Дрогобицького району Львівської області.