Стаття "Люди щирого серця" в газеті "Закарпатська правда" 14.03.1963 року

Робітник Буштинського лісокомбінату Юрій Паш одружив­ся з дівчиною із сім’ї баптис­тів. Батьки дружини, закоренілі сектанти, почали поступово при­бирати зятя до рук. Спочатку Юрій чинив опір, а згодом здав­ся — став сектантом. Через деякий час про це довідався пропагандист, комуніст Іван Софілканич.

З подібними фактами Іван Федорович стикався не вперше. Він розумів, що сектантське багно ще не засмоктало молодо­го робітника. Тому треба дія­ти рішуче, негайно. Але й лобо­вою атакою, кавалерійським на­скоком тут нічого не вдієш. По відношенню до Юрія потрібно бути наполегливим, але разом з тим витриманим, тактовним і чуйним.

Після перших розмов з Ю. Пашем пропагандист зрозумів, що боротьба за цю людину бу­де нелегкою, займе чима­ло часу. Тому він спочатку розмовляв з сектантом про ро­боту, про житя-буття. Ці бесіди поступово зблизили їх, подру­жили. Софілканич побував у Паша вдома, потім запросив йо­го з дружиною до себе. Згодом почались відверті розмови, су­перечки про релігію, про віру. Друзям легше сперечатись — вони вірять один одному. Юрій Паш теж вірив пропагандистові, бо бачив, що Іван Федорович хороша людина і бажає йому лише добра.

Пройшло, звичайно, чимало часу, перш ніж Юрій сказав: «Правда на вашому боці, Іва­не Федоровичу! І ви перекона­ли мене, допомогли побачити цю правду. То допоможіть те­пер переконати мою дружину. Вона теж повинна побачити ве­лику правду життя».

І Софілканич допомагав. Не шкодував ні часу, ні сил. Сек­тантам, як відомо, суворо за­бороняється брати участь у гро­мадському житті. Навіть кіно­картини не можна дивитись. І яким радісним був для друзів той вечір, коли вони разом з своїми дружинами пішли в кі­но.

Тепер вони люди однакових переконань. Дорога в них — спільна.

Атеїст не зупинився на цьо­му. Він знав, що на лісокомбі­наті є ще люди, які потрапили в баптистські тенета і не мо­жуть, а деякі не хочуть вирвати­ся з них. Взяти хоч би робіт­ника Петра Пацкана. Трудить­ся як слід, але секта сковує йо­го творчість, відриває від ко­лективу. Словом, заважає лю­дині жити по-справжньому.

При першій бесіді Іван Федо­рович не торкався питань ре­лігії. Просто завів розмову з Пацканом, як людина з люди­ною. Але той не захотів слуха­ти атеїста, обірвав його на пів­слові.

— Я прекрасно знаю, чого ви хочете, — грубо сказав він. — На успіх не розраховуйте. Нічого не вийде у вас зі мною. Я був і залишусь баптистом.

Потім, намагаючись пом’як­шити свій недружелюбний тон, жартома запропонував:

— Можу навіть об заклад з вами побитися.

Софілканич на жарт відповів жартом. А про себе подумав: «Задиркуватий. З цим буде важче. Але й цікавіше». Він не приховував своїх намірів.

— Так, — сказав Іван Федо­рович, дивлячись Пацкану пря­мо у вічі, — ми боремось про­ти релігійного дурману, проти сектантства. Серце болить, ко­ли бачиш, як секта отупляє та­ких людей, як ви.

— А ви, виявляється, чутли­вий, — іронічно зауважив Пац­кан, хоч було видно, що він задоволений тим, що його ці­нять.

— Як і всі люди, — спокій­но відповів пропагандист.

Почався «поєдинок». Софіл­канич регулярно читав атеїс­тичну літературу, завжди був готовий до бесіди. Бесіди їх бу­ли короткими, зате відбувались часто. Не завжди вони, звичай­но, стосувались релігії. Адже і Софілканич і Пацкан працю­ють на одному комбінаті і їм дорогі інтереси рідного підпри­ємства. Іван Федорович допо­магав своєму підшефному в ро­боті, давав корисні поради, до­бивався, щоб Петро ширше ви­являв свої творчі здібності. В той же час атеїст не був надо­кучливим, не повчав, бесід сво­їх не нав’язував. Між ними встановились ті товариські від­носини, які бувають між людь­ми в одному колективі.

Якось вийшло так, що Іван Федорович побував у Пацкана вдома. Потім другий раз, тре­тій. Скільки було розмов і су­перечок — гострих і задушев­них, але завжди цікавих для обох. Багато нового довідався Пацкан про життя країни, про трудові діла радянських лю­дей, про досягнення науки. Він, думав, що добре знає біблію, а в бесідах виявилось, що це да­леко не так. Як віруючий він ні­коли навіть не посмів би критич­но підійти до написаного в ній. А порівнювати висловлювання ок­ремих пророків, євангелістів і апостолів — на це у нього про­сто не було часу. Тепер же йо­му відкрили біблейські супе­речливості, розповіли про мі­фи. Багато дечого зрозумів він!

Життя, факти переконували, що він, Петро Пацкан, помиля­ється. Помилки ж свої дуже важко визнавати. Але у нього вистачило на це мужності. Спір з атеїстом він програв. Але хі­ба в цьому річ? На серці легко стало, вільніше дихається, доб­ре працюється і живеться — ось головне.

Таких пропагандистів атеїз­му, як Іван Федорович Софіл­канич, дуже багато. Роблять вони велику справу. І не казен­но, а за покликом серця.

...Вчитель з села Порошково Василь Головей допоміг виплу­татись із тенет п’ятидесятників Іванові Рендзею та багатьом ін­шим своїм односельчанам. Ва­силь Міклуш, бригадир Дани­лівського радгоспу, відкрив очі на правду дівчині Василині Га­растей із села Олександрівка на Хустщнні. Вона назавжди пор­вала з сектою адвентистів-ре­форматорів, знайшла своє справжнє щастя в праці колек­тивній, у новій сім’ї. Щирим словом подяки згадує кожного разу колгоспник артілі «Зоря комунізму» Берегівського ра­йону Іван Гецко вчителя місце­вої школи Михайла Цитряка. Адже це він спрямував життя колгоспника в правильне русло, допоміг вирватись з секти п’я­тидесятників.

Можна навести ще десятки прикладів того, як атеїсти, лю­ди щедрого серця, піклуються про тих, хто став жертвою "от­ців духовних" і сектантських вербувальників. Але таких при­кладів може (і повинно!) бу­ти набагато більше.

Дуже часто ми розпорошує­мо свої сили. Можна зустріти чимало атеїстів, які виступають з лекціями проти найрізнома­нітніших релігій, ведуть індиві­дуальну роботу з людьми різних віросповідань. Хіба ж вірно це? Звичайно, ні. Антирелігійну пропаганду потрібно більше конкретизувати. Атеїсти, вихо­дячи з конкретних місцевих умов, повинні удосконалювати свої знання і досвід роботи з віруючими певної церкви чи секти. Василь Головей добив­ся успіху саме тому, що всю свою увагу звернув насампе­ред на роботу з сектантами-п’я­тидесятниками.

В області працює багато ате­їстичних шкіл і гуртків. Але, дивна річ, багато слухачів цих шкіл і гуртків відвідують за­няття, слухають собі лекції, а роботи з віруючими не ведуть.

Робота з кожним віруючим окремо — ось завдання завдань атеїстів. І чим більше атеїстів візьметься за цю почесну спра­ву, тим більше людей зможе вийти на вірну дорогу, побачити велику правду життя.

П’янкович, пропагандист.