субота, 12 листопада 2016 р.

Стаття "Яку «освіту» несла церква?" в газеті "Червоний Прапор (Ровно)" 12.12.1986 року

Рішення XXVII з'їзду КПРС, його документи ви­значили розгорнуту програ­ну діяльності всіх ланок ідеологічної роботи по ко­муністичному вихованню трудящих, формуванню у них науково-матеріалістич­ного світогляду. Однією із складових частин цієї багатогранної роботи є насту­пальна атеїстична пропаган­да. Її актуальність особливо зростає в умовах небувало­го загострення ідеологічної боротьби на міжнародній арені. Адже в сучасному протиборстві західні антикомуністичні і клерикальні центри роблять велику став­ку на релігію. Нині предме­том їх спекуляцій стало пи­тання про роль християнст­ва, зокрема православної церкви у формуванні куль­тури слов’янських народів. Ворожа буржуазно-клери­кальна пропаганда приписує їй вирішальну роль у ста­новленні і розвитку писем­ності, літератури, освіти слов’ян.
Цей злонавмисний міф пе­реконливо розвіюється на­уковими дослідженнями ра­дянських вчених. Слід на­самперед підкреслити, що взагалі позиція християнст­ва щодо культури і куль­турної спадщини не була однозначною і незмінною. Зародившись у другій поло­вині першого століття нашої ери як форма ілюзорного протесту проти рабовлас­ницьких суспільних поряд­ків, первісне християнство ставилось вороже і до куль­тури рабовласницького су­спільства. Правда, такі тео­ретики і захисники христи­янства ІІ-ІІІ століть, як Іустин, Климент, Ориген, намагаючись довести лояль­ність нової релігії по від­ношенню до рабовласниць­кого ладу, заявляли, що во­на не ворожа рабовласниць­кій державі, а, отже, і її культурі.

Проте вже в II столітті з’являються тенденції до визнання вкрай шкідливим усього того, що не вписує­ться в рамки християнської догматики. У першій полови­ні III століття християнська церква затверджує списки книг, які заборонялись до читання. Потім ряд поміс­них соборів поновлює і до­повнює списки книг, що не­суть у собі «згубну для ду­ші отруту». Після завоюван­ня християнством панівного положення воно не просто відкидає античну культуру, а знищує її. Безжально руй­нуються тисячі і тисячі пре­красних архітектурних спо­руд, твори мистецтва і літе­ратури. Як тут не згадати, як приклад, назавжди втра­чені для людства незліченні скарби Олександрійської бібліотеки, яку спалив фа­натичний натовп, керова­ний християнським монахом.
Ця традиція ворожого ставлення до нехристиянсь­кої культури стала практи­кою і руської православної церкви. Сьогодні православ­ні богослови намагаються переконати легковірних, що нібито історія слов’янської культури починається з хре­щення Русі, що саме хри­стиянству належить заслуга в поширенні писемності й освіти слов’ян. Проте істо­рія переконливо спростовує такі твердження. Звичайно, не можна заперечувати той факт, що руська православ­на церква відіграла певну роль у розвитку літератури, бо після запровадження християнства на Русь при­йшла багата перекладна лі­тература, з’явились різні літературні жанри: хроніки, історичні повісті, житія, па­терики, повчання і т. д. Про­те давньоруська література, як правило, пропагувала ре­лігію як ідеологію панівних класів, знайомила з культо­вою практикою, з церковни­ми ритуалами.
Отже, з поширенням хри­стиянства був пов'язаний ли­ше певний розвиток писем­ності. Однак її виникнення на Русі аж ніяк не було наслідком хрещення слов’ян. Радянські вчені — історики, археологи, лінгвісти — до­вели, що східні слов'яни ово­лоділи писемністю щонай­менше за 100 років до так званого хрещення Русі. Про це переконливо свідчать до­говори київських князів з Візантією 911, 944, 971 ро­ків. Тексти таких договорів укладались у двох примір­никах грецькою і східно­слов’явською мовами. Біль­ше того, в договорі 911 ро­ку є посилання на більш ранні угоди, які були «писа­нієм і клятвою твердою» скріплені. В цих договорах згадуються духівниці (запо­віти) київських князів, на­писані на пергаменті, а до­говір 944 року передбачав наявність у київських послів і купців, які направлялись у Царгород, писаних супровід­них грамот.
Про наявність у слов’ян писемності у десятому сто­літті свідчать також берес­тяні грамоти, мечі, глиняні та інші вироби з написами на них імен господарів чи їх господарського призна­чення, а також виявлені ар­хеологами древньоруські знаряддя письма — «писа­ла», що відносяться до IX— X століть.
Правдою ж є те, що русь­ка православна церква про­тягом своєї майже тисячо­літньої історії нічого не зробила (та й навіть не намага­лася!), щоб перетворити культуру, освіту в надбання широких народних мас. Нав­паки, вже у древній Русі вона виступала в ролі гони­теля, переслідувача освіти й науки, причому цю ганеб­ну роль відверто чи замас­ковано відігравала впродовж усієї історії свого існуван­ня.
В умовах царизму освіта використовувалася для ви­правдання самодержавних кріпосницьких порядків і експлуатації народних мас. Царизм усіляко перешкод­жав допуску селян до осві­ти, прагнучи виховувати на­род у дусі покори і відда­ності самодержавству й ре­лігії. І в цій реакційній по­літиці його найближчим по­мічником була руська пра­вославна церква. Визнаючи єдино істиною лише освіту, що базується на релігії, во­на разом із самодержавством виступала в ролі розсадни­ка невігластва і реакції, го­нителя освіти народних мас. «Освіта, не підкріплена спа­сенними уроками доброчес­ності, не освячувана благо­датним впливом релігії, більш згубна, ніж корис­на», — вчили представники церкви.
Для посилення впливу релігії на освіту в 1817 ро­ці міністерство освіти було реорганізоване в міністерст­во духовних справ і народ­ної освіти. Мета цього об’єд­нання, як було вказано в царському маніфесті, поля­гала в тому, «щоб христи­янське благочестя було ос­новою істинної освіти». Ду­же красномовною є заява одного з царських міністрів освіти Шишкова: «Навчати грамоті весь народ чи не розмірну його числу кіль­кість людей принесло б біль­ше шкоди, ніж користі». Ви­ходячи з цього принципу, самодержавство відкривало стільки шкіл, щоб задоволь­нити лише потребу в гра­мотних писарях та інших представниках сільської вла­ди.
Церква, спираючись на всебічну підтримку царизму, здійснювала жорстоку цен­зуру, щоб не допустити по­ширення в Росії прогресив­них ідей. У 1828 році, як реакція на рух декабристів, в країні вводиться світське і духовне цензурування всіх творів, книг і періодичних видань, іноземних перекла­дів і навіть книг на інозем­них мовах, щоб визначити можливість розповсюдження їх у Росії. І хоча духовна цензура займалась творами релігійного змісту, однак світська цензура зобов’язана була адресувати їй твори, де зустрічались місця стосовно догматів віри, хоч у якійсь мірі зачіпали питання релі­гії і церкви. Тим самим ду­ховна цензура ставилась ви­ще світської і отримувала необмежене право чинити сваволю практично по відно­шенню до всіх книг, що ви­ходили в Росії.
Особливо лютував цензур­ний терор у Росії після то­го, коли по всій Європі про­котилась революційна хвиля 1848 року. На Академію наук, університети посипа­лись укази, циркуляри, яки­ми найсуворіше заборонялось у викладанні використовувати досягнення науки. Від учених категорично вимагалося, щоб «всі положення науки грунтувались не на розумі, а на релігійних істинах, у зв'язку з богослов'ям». На основі доносів релігійних фанатиків проти вчених, письменників, видавців по­рушувались справи.
Революція 1905—1907 років внесла деякі зміни в цензурну політику. Царизм змушений був оголосити і про свободу друку. Світська і духовна цензура були формально скасовані. Однак і після цього, навіть у ре­волюційні роки, цензура і духовне відомство вели су­дове переслідування книг, які видавались більшовика­ми. Тоді ж починається пе­реслідування та заборона книг і брошур, які вийшли в роки революції. Одночас­но духовенство, отримуючи чималі субсидії від уряду, вело значну видавничу діяль­ність, друкуючи книги і де­шеві брошури, які поклика­ні були «служити зміцнен­ню в народі релігійних і вірнопідданських почуттів».
Правда, в умовах капіта­лізму відкривається  цьо­го вимагали потреби вироб­ництва — чимало церковно-приходських шкіл, дещо швидше починає поширюва­тися грамотність. Однак во­на була вкрай однобічною. Недаремно один з визнач­них діячів партії і держави В. Д. Бонч-Бруєвич заува­жував, що церковно-приходські школи заслужено отри­мали ім’я «шкіл безграмот­ності», бо готували із селян слухняних, загнаних, прини­жених і ображених у своїх кращих почуттях, закабалених підданих. І справді, на початку XX століття майже половина навчального часу в цих школах відводилась на вивчення закону божого, на церковнослов’янське чи­тання та церковний спів. Та­ка ж увага богословській освіті приділялась і в по­чаткових школах міністерст­ва освіти, половина з яких теж перебувала у віданні ду­ховенства. Закон божий був головним предметом і гімна­зичного курсу.
Таким чином, освітою, яка фактично носила не світ­ський, а богословський ха­рактер, народним масам завдавалось більше шкоди, ніж користі. До речі, про стан освіти в царській Ро­сії яскраво свідчать наслід­ки перепису населення 1897 року. Так, письменних у країні налічувалось тільки 21,1 процента, в тому числі серед жінок - 13,1 процен­та. Ще нижчим був цей по­казник серед народів окраїн: у Сибіру письменність ста­новила 12,3, на Кавказі — 12,4, а в Середній Азії — всьо­го 5,3 процента. Не випад­ково в 1906 році журнал «Вісник виховання» опублі­кував розрахунки, за якими загальна письменність в єв­ропейській частині Росії мо­же бути досягнута не рані­ше, як через 120 років, у Сибіру і на Кавказі — че­рез 430 років, а в Середній Азії — аж через 4600 років.
З гіркотою та обуренням відзначаючи факт величез­ної відсталості Росії в га­лузі народної освіти, В. І. Ленін писав, що «такої ди­кої країни, в якій би маси народу були настільки погра­бовані в смислі освіти, світ­ла і знань, — такої країни в Європі не залишилось жодної, крім Росії».
Володимир Ілліч виступав за безплатне і обов’язкове навчання всіх дітей, наполя­гав на тому, що трудящим потрібна справжня освіта, вільна від церкви, від по­півської сваволі та нагляду і чиновницького диктату.
Така справжня освіта на­родних мас стала можливою лише після Великого Жовт­ня. Уже в січні 1918 року В. І. Ленін підписує Декрет про свободу совісті, за яким школа відокремлювалась від церкви і повністю звільня­лася від її впливу. Радян­ська влада вживала невід­кладних заходів для розвит­ку народної освіти, ліквіда­ції масової неписьменності і прилучення трудящих мас до надбань вітчизняної і світової культури. Якщо пе­ред революцією більш ніж три чверті населення були неписьменними, то сьогодні у Країні Рад запроваджено обов’язкову загальну серед­ню освіту, три чверті гро­мадян мають у нас вищу і середню (повну чи неповну) освіту. На Ровенщині зараз працює 732 загальноосвітні школи, 28 професійно-тех­нічних училищ, 15 середніх спеціальних навчальних за­кладів (технікумів та училищ), 3 вищі навчальні за­клади. Всіма формами на­вчання, отже, охоплено по­над 225 тисяч юнаків і дів­чат.
У цих цифрах, як у крап­лині води, віддзеркалюють­ся величезні досягнення в галузі народної освіти всієї Радянської країни. Тому на XXVII з’їзді КПРС з пов­ною підставою було зробле­но висновок про те, що «створена в СРСР справді народна школа забезпечила доступ до знань усім грома­дянам, дала змогу в істо­рично короткий строк лікві­дувати масову неписьмен­ність і перейти до загальної середньої освіти».


В. Павлюк, доктор філософських на­ук, професор Ровенсь­кого державного педаго­гічного інституту ім. Д. З. Мануїльського.

Немає коментарів:

Дописати коментар