Стаття "Почалося з колядки..." в газеті "Закарпатська правда" 07.03.1963 року

Не буду заглиблюватися в проблему «батьків і ді­тей». Лише на одну її сторо­ну, може й невелику, хочу звернути увагу читача. Я глибоко переконаний, що вплив батьків на ді­тей, — це най­сильніший вплив. Що пове­дінка дітей ду­же і дуже часто диктується тим сімейним ду­хом, в якому вони виховуються, ростуть.

Чи можна подумати, щоб ди­тина з сім’ї атеїстів пішла, на­приклад, колядувати? А коли вона це робить, значить, сім’я дає їй про навколишній світ ін­ші поняття, ніж школа, і, отже, дитина знаходиться під впли­вом суперечливих тверджень, що не може не калічити її духовно, морально.

Я думав над усім цим, коли недавно зіткнувся з фактами, які мене глибоко схвилювали. Вони мали місце в Хусті. Наближалось різдво. Друзі ви­рішили відсвяткувати його, їх було четверо: Володимир Фі­лак, Артур Барцайкін, Омелян Пасулька і Василь Бонь. Свят­кували на квартирі у знайомої дівчини Олени Роняк, а потім йшли колядувати.

Було вже під ранок, коли хлопці з галасом, похитуючись, вийшли на залізничний переїзд. Василь Вонь почав відкривати шлагбаум, а друзі допомагали йому. В цей час їх і побачив черговий стрілочник.

— Хлопці, не балуйтеся! — зауважив А. Ф. Джумурат. — Іде пасажирський поїзд. Може статися аварія.

У відповіді тільки п'яний ре­гіт, нецензурні слова.

Дальші усовіщання чергового не тільки не вплинули на хлопців, а навпаки, роздмухали їх пристрасті.

— Бач який, ще й мораль читає. Ану, хлопці...

І знахабнілі бешкетники ки­нулися на А. Ф. Джумурата. Хто вдарив перший, не пам’я­тають, але, били всі. Били, не­розбираючись: в обличчя, по голові...

Невідомо чим би кінчився цей дикий випадок, якби на до­помогу не прийшли міліціонери тт. Плиска і Скунзя.

Злочинців спіймано. На них порушено кримінальну справу, суд дав їм по заслугах.

Тепер нас цікавить інше:

Як звернув увагу читач, все у цій сумній історії почалося з відзначення різдва. Де вихо­вувалися ці молоді люди, що їх потягнуло на це? Ось що мене зацікавило, і я вирішив дізнатися, хто їх батьки. Адже школа вчить наших дітей не колядкам, а правильному науковому пізнанню світу. Чим ближче я знайомився з батьками, тим більше дивувався.

Ось подивіться.

Василь Бонь, комсомолець, працівник будівельної дільниці № 537 м. Ужгорода. Його батьки, виявляється, вчителі середньої, школи №1 м. Хус­та. Мають не один рік педаго­гічного стажу.

Хочу я запитати їх: як це ви, шановні педагоги, навчаєте і виховуєте дітей у школі, ко­ли ваш власний син найкращу нагоду для «культурного» від­починку вбачає в релігійному святі?

Найстаршим у цій кампанії був Артур Барцайкін, на жаль, також комсомолець. Мати Ар­тура - завідуюча... відділом кадрів Рокосівського щебенево­го заводу, до того ж член пар­тії.

Що сказати матері? Їй, зви­чайно, і без того не легко піс­ля всього, що трапилося. І може не слід би докоряти їй за вчинки дорослого сина. Але як позбутися думки, що вона таки недогледіла десь, і не прище­пила синові такої поваги до людини, нашого співгромадяни­на, яка не дозволила б йому підняти руку на радянську лю­дину, котра, до того, захищала його ж від небезпеки.

Співучасником злочину був і двадцятирічний Володимир Фі­лаж Він працює в м. Ровно, є студентом-заочником сільсько­господарського інституту у Львові. Його батько — началь­ник цеху мебльового комбіна­ту в Хусті. Чи вникав він в особисте життя сина, чи ціка­вився, чим той займається у вільний час, як і що він свят­кує, хто його знайомі? Мабуть, ні!

А може, саме в цьому корінь зла. Може, це і є головною причиною виникнення згаданої сумної події. Треба згадати і ще одного.

Четвертий «герой», Омелян Пасулька теж комсомолець. Ніде не працює, сидить на шиї у трудівника-батька — шофера.

За те, що хлопці збились з правильного шляху, треба до­коряти і комсомольській орга­нізації. Але тут я говорю про батьків. Думати про дітей тре­ба і тоді, коли вони в пелюш­ках, і тоді, коли починають бритися. Історія, про яку, ми тут розповіли, сподіваємось, послужить повчальним уроком і для батьків, і для громадських організацій. Їм теж не гріх би цікавитися, як члени колективу виховують своїх дітей. Ким вони ростуть у сім’ї: чесними і правдивими людьми чи лице­мірами, які про людське око одні, а в собі зовсім інші.

Ми пишаємося нашими су­часниками: будівниками Брат­ської ГЕС, майстрами праці, трудівниками колгоспних ланів, героями-космонавтами, шанує­мо кожну трудящу людину, і вона відповідає тим , же — по­шаною до своїх співгромадян, до того, чим живе, що будує народ.

І ми обурюємося діями хулі­ганів, які отруюють нам світ­ле життя. Частину цього обу­рення, здається мені, повинні прийняти на себе їх батьки.

Сергій Калямін, працівник міліції, м. Хуст.