Їх
— семеро. Давно неголений літній чоловік, чотири жінки різного віку і дві
дівчини. Це — Є. С. Семкович. 1940 року народження, не працює; Г. П. Колодницька,
її землячка з Перегінська; М. І. Стефурак, 1945 року народження, теж з
Рожнятівського району, без певних занять. Інші відмовились щось повідомити про
себе, посилаючись на свої релігійні переконання.
Що
ж це за переконання?
У
пресі вже писалось про уніатського проповідника Г. Солтиса, який, намагаючись
оживити пережитки уніатства в свідомості деяких людей, у 1954 році сфабрикував
так зване «сєреднянське чудо» (за назвою села Середня Калуського району).
Мало
хто повірив у «новоявлене чудо», проповідуване кримінальним злочинцем
Солтисом, а також Поточняком, Кузьмінською — шахраями від релігії. Все ж
одиниці легковірних сприйняли його. Оці семеро, з якими нам довелось розмовляти,
саме й належать до уніатів-покутників, прибічників «середнянського чуда».
Затуркані,
фанатично упереджені, вони повторюють чужі слова, не вникаючи в їх зміст. Одна
говорила про якесь «благо роботи» на «божій ниві», неголений чоловік,
закотивши очі під лоба, сипав цитатами з біблії, декламував віршики антирадянського
змісту.
Від
них я почув вислів: «лише життя з богом — це щастя і справжнє життя, а без бога
— то не життя».
Ця
заява не нова. Про те, що атеїсти взагалі «не можуть» бути щасливими, ідеологи
уніатства твердять давно. У свій час митрополит А. Шептицький писав: «Невіруючий
терпить, але безнадійно. мучиться, але без користі, шукає правди, якщо шукав
її поза богом, не знайде її, бо ціле його життя кінчиться на гробових дошках».
І
нині уніатські священики за кордоном просторікують, нібито щастя і бог —
поняття нероздільні, а комуністи «помиляються», коли вбачають щастя у служінні
людям, у боротьбі за світлі ідеали. Щастя, у розумінні релігійників, — «у
внутрішньому вдоволенні», «внутрішньому самопочутті», які, мовляв, дає тільки
віра в бога.
Ідеологи
уніатства і не приховують, що цього щастя не доводиться чекати на землі («Бог
призначив людей до щастя, але передусім на тому світі в небесному царстві, а
не на землі. Щастя в цьому світі, на цій землі неможливе»).
І
от знову чути від уніатів-покутників уже знайому пісню: «земне щастя неможливе»,
особисте щастя й інтереси суспільства «несумісні».
Чи
варто доводити, що мільйони радянських людей на власному житті переконалися в
тому, що людина сама творець свого щастя, що ніяка віра в бога не приносила
і не може принести щастя. У нашій тривалій розмові з покутниками торкнулись
ми питання про ставлення до праці.
Найсправедливіше
суспільство — комуністичне створюється свідомо трудовою
діяльністю людей, для яких праця — справа честі, життєва потреба. А от покутники
не бажають працювати, причому роблять це під виглядом «ідейних мотивів». Один
з уніатських проповідників — Бахталовський, засуджений за антирадянську
діяльність, закликав: треба саботувати фабрики, заводи, колгоспи, не
працювати, щоб «не скріплювати комунізм».
Під
цю пропаганду підводилась релігійна підоснова: працюємо, мовляв, на "божій ниві" і
не бажаємо працювати на «диявольській». Працювати в колгоспі, на підприємстві,
в установі, за словами уніатів-покутників, — значить «служити сатані». А от
ходити на «святу гору», «спокутувати гріхи», нічого корисного не робити — це
працювати «на царство боже», трудитись «на христовій ниві». І ледарюють фізично
здорові, але спустошені душею послідовники Солтиса.
Загальновідома
також ворожа позиція ієрархів уніатської церкви до Радянської влади. Слідом
за Шептицьким вони повторюють, що Радянська влада «не від бога», тому,
мовляв, проти неї «треба боротись». І боролись. Спочатку разом з Гітлером,
який буцімто був посланий богом знищити комунізм, потім з оунівцями.
Реакційні
клерикали за кордоном і нині вбивають віруючим думку, що голос народу на
виборах «не є голосом бога», а тому, мовляв, обрані народом в Соціалістичних
країнах депутати «не є» представниками влади, оскільки бог «не дав» їм на це
повноважень.
Отакими
нісенітницями задурманюють голови віруючим уніатські проповідники. В розмові з
цими сімома теж довелось почути від літньої жінки, яка не схотіла назвати
свого прізвища, що Радянська влада «не дана богом». Інші твердили, що
«людська влада» не викликає в них «симпатій» через те, що багато людей не визнають
бога.
Ми
терпляче роз'яснювали цим обдуреним, що свою рідну народну Радянську владу
люди здобули у жорстоких класових боях, відстояли у кровопролитних війнах, в
тому числі і віруючі. І ніхто нікому не дозволить зазіхати на неї.
Можна було б не сприймати
всерйоз теревені, уніатів-покутників. Але справа в тому. що саме на таких, як оці,
затурканих, політично неграмотних, здатних несвідомо повторювати всякі дурниці,
і розраховує буржуазно-націоналістична пропаганда з-за кордону.
Радянські
люди, в тому числі й віруючі, засуджують ворожу діяльність націоналістичних
мракобісів, їх наміри використати
релігію у політичних цілях. Але, як бачимо, знаходяться окремі фанатики, які
демонструють своє негативне ставлення до нашої дійсності за "божу віру".
Антипатріотичну
поведінку уніати-покутники намагалися виправдати «свободою волі». І знов
старі переспіви. У свій час станіславський єпіскоп Г. Хомишин писав, що людина,
маючи свободу волі, може вибирати або «службу Всевишньому, або дияволу».
Якщо вона вибере службу богові, тоді, мовляв, діє згідно з «правдивою»
свободою.
Діалектичний
матеріалізм розглядає свободу і необхідність в органічній єдності, зв’язку. Свобода
полягає не в уявній незалежності від законів, а в пізнанні цих законів і в
заснованій на цьому можливості користуватися ними в практичній діяльності.
Коли людина пізнала необхідність (закони), вона стає володарем природи.
Розстались
ми з уніатами-покутниками після довгої і важкої бесіди. Чи заронила вона бодай
іскру свідомості в головах затурканих людей, чи похитнула їх хибні і шкідливі
погляди? Хотілося б вірити, що так. Якими б фанатичними вони не були, правда
життя переконає їх у марності тих релігійних поглядів, якими тепер засмічена
їх свідомість.
А.
Шиш, кандидат філософських
наук.
Немає коментарів:
Дописати коментар