понеділок, 11 липня 2016 р.

Стаття "Життя переконає" в газеті "Прикарпатська правда" 28.11.1972 року

Їх — семеро. Давно неголений літній чоловік, чотири жінки різного віку і дві дівчини. Це — Є. С. Семкович. 1940 року народ­ження, не працює; Г. П. Ко­лодницька, її землячка з Пе­регінська; М. І. Стефурак, 1945 року народження, теж з Рожнятівського району, без певних занять. Інші від­мовились щось повідомити про себе, посилаючись на свої релігійні переконання.
Що ж це за переконання?

У пресі вже писалось про уніатського проповідника Г. Солтиса, який, намагаю­чись оживити пережитки уні­атства в свідомості деяких людей, у 1954 році сфабри­кував так зване «сєреднянсь­ке чудо» (за назвою села Се­редня Калуського району).
Мало хто повірив у «но­воявлене чудо», проповіду­ване кримінальним злочин­цем Солтисом, а також По­точняком, Кузьмінською — шахраями від релігії. Все ж одиниці легковірних сприй­няли його. Оці семеро, з яки­ми нам довелось розмовляти, саме й належать до уніатів-покутників, прибічників «се­реднянського чуда».
Затуркані, фанатично упе­реджені, вони повторюють чужі слова, не вникаючи в їх зміст. Одна говорила про якесь «благо роботи» на «бо­жій ниві», неголений чоло­вік, закотивши очі під лоба, сипав цитатами з біблії, де­кламував віршики антира­дянського змісту.
Від них я почув вислів: «лише життя з богом — це щастя і справжнє життя, а без бога — то не життя».
Ця заява не нова. Про те, що атеїсти взагалі «не мо­жуть» бути щасливими, ідео­логи уніатства твердять дав­но. У свій час митрополит А. Шептицький писав: «Не­віруючий терпить, але безна­дійно. мучиться, але без ко­ристі, шукає правди, якщо шукав її поза богом, не знай­де її, бо ціле його життя кін­читься на гробових дошках».
І нині уніатські священи­ки за кордоном просторіку­ють, нібито щастя і бог — поняття нероздільні, а кому­ністи «помиляються», коли вбачають щастя у служінні людям, у боротьбі за світлі ідеали. Щастя, у розумінні релігійників, — «у внутріш­ньому вдоволенні», «внут­рішньому самопочутті», які, мовляв, дає тільки віра в бога.
Ідеологи уніатства і не приховують, що цього щастя не доводиться чекати на зем­лі («Бог призначив людей до щастя, але передусім на тому світі в небесному цар­стві, а не на землі. Щастя в цьому світі, на цій землі неможливе»).
І от знову чути від уніа­тів-покутників уже знайому пісню: «земне щастя немож­ливе», особисте щастя й ін­тереси суспільства «несу­місні».
Чи варто доводити, що мільйони радянських людей на власному житті переко­налися в тому, що людина сама творець свого щас­тя, що ніяка віра в бога не приносила і не може при­нести щастя. У нашій трива­лій розмові з покутниками торкнулись ми питання про ставлення до праці.
Найсправедливіше су­спільство — комуністичне створюється свідомо тру­довою діяльністю людей, для яких праця — справа честі, життєва потреба. А от по­кутники не бажають працю­вати, причому роблять це під виглядом «ідейних моти­вів». Один з уніатських про­повідників — Бахталовсь­кий, засуджений за антирадянську діяльність, закли­кав: треба саботувати фаб­рики, заводи, колгоспи, не працювати, щоб «не скріп­лювати комунізм».
Під цю пропаганду підво­дилась релігійна підоснова: працюємо, мовляв, на "бо­жій ниві" і не бажаємо пра­цювати на «диявольській». Працювати в колгоспі, на підприємстві, в установі, за словами уніатів-покутників, — значить «служити сата­ні». А от ходити на «святу гору», «спокутувати гріхи», нічого корисного не робити — це працювати «на царство боже», трудитись «на хрис­товій ниві». І ледарюють фі­зично здорові, але спусто­шені душею послідовники Солтиса.
Загальновідома також во­рожа позиція ієрархів уніат­ської церкви до Радянської влади. Слідом за Шептиць­ким вони повторюють, що Радянська влада «не від бо­га», тому, мовляв, проти неї «треба боротись». І боро­лись. Спочатку разом з Гіт­лером, який буцімто був по­сланий богом знищити кому­нізм, потім з оунівцями.
Реакційні клерикали за кордоном і нині вбивають віруючим думку, що голос народу на виборах «не є го­лосом бога», а тому, мовляв, обрані народом в Соціалі­стичних країнах депутати «не є» представниками вла­ди, оскільки бог «не дав» їм на це повноважень.
Отакими нісенітницями задурманюють голови вірую­чим уніатські проповідники. В розмові з цими сімома теж довелось почути від літньої жінки, яка не схотіла назва­ти свого прізвища, що Ра­дянська влада «не дана бо­гом». Інші твердили, що «людська влада» не викли­кає в них «симпатій» через те, що багато людей не ви­знають бога.
Ми терпляче роз'яснювали цим обдуреним, що свою рід­ну народну Радянську вла­ду люди здобули у жорсто­ких класових боях, відстоя­ли у кровопролитних війнах, в тому числі і віруючі. І ні­хто нікому не дозволить за­зіхати на неї.
Можна було б не сприйма­ти всерйоз теревені, уніатів-покутників. Але справа в то­му. що саме на таких, як оці, затурканих, політично неграмотних, здатних несві­домо повторювати всякі дур­ниці, і розраховує буржуаз­но-націоналістична пропаган­да з-за кордону.
Радянські люди, в тому числі й віруючі, засуджу­ють ворожу діяльність націо­налістичних мракобісів,  їх наміри використати релігію у політичних цілях. Але, як бачимо, знаходяться окремі фанатики, які демонструють своє негативне ставлення до нашої дійсності за "божу ві­ру".
Антипатріотичну пове­дінку уніати-покутники на­магалися виправдати «свобо­дою волі». І знов старі пе­респіви. У свій час стані­славський єпіскоп Г. Хоми­шин писав, що людина, маю­чи свободу волі, може виби­рати або «службу Всевиш­ньому, або дияволу». Якщо вона вибере службу богові, тоді, мовляв, діє згідно з «правдивою» свободою.
Діалектичний матеріалізм розглядає свободу і необхід­ність в органічній єдності, зв’язку. Свобода полягає не в уявній незалежності від за­конів, а в пізнанні цих за­конів і в заснованій на цьо­му можливості користувати­ся ними в практичній діяль­ності. Коли людина пізнала необхідність (закони), вона стає володарем природи.
Розстались ми з уніатами-покутниками після довгої і важкої бесіди. Чи заронила вона бодай іскру свідомості в головах затурканих лю­дей, чи похитнула їх хибні і шкідливі погляди? Хотіло­ся б вірити, що так. Яки­ми б фанатичними вони не були, правда життя переко­нає їх у марності тих релі­гійних поглядів, якими тепер засмічена їх свідомість.

А. Шиш, кандидат філософських наук.

Немає коментарів:

Дописати коментар