Стаття "Найвище покликання. Французькі матеріалісти XVIII століття про людину та смисл буття" в журналі «Людина і світ» № 2 1973 року

Кожен новий крок людства в на­уці та практиці, знаменуючи собою нову перемогу на шляху подолання хибних уявлень про природу і сус­пільство, примножує релігійний ін­диферентизм і відверто іррелігій­ні настрої серед віруючих. Грунт під вірою в бога стає дедалі хист­кішим, криза її все більше поглиб­люється. Враховуючи це, теологи силкуються відшукати «докази» іс­тинності релігії та її життєвої цін­ності для людини, вишукують нові лазівки для впливу на людську сві­домість.

У більшості такого роду сучасних богословських «досліджень» зосе­реджується увага на внутрішньо-інтимному світі людини, її емоцій­но-психологічному стані, її потаєм­них мріях та сподіваннях. Претенду­ючи на роль «науки життя», релігій­на ідеологія висуває на перший план проблеми особистості, смислу буття її, моральності, взаємовідно­син людини і суспільства.

При цьому слід зазначити, що ніякий модернізм не змінює основ релігії. Як багато століть тому, в на­шу добу основою її теж лишається віра в надприродне, а проблема людської особистості незмінно роз­глядається крізь призму відношен­ня «людина — бог».

Слід відзначити також, що в бо­ротьбі проти наукового світогляду — марксизму, сучасні апологети ім­періалізму в умовах глибокої кри­зи буржуазної ідеології не наважу­ються виступати під власними стя­гами й дедалі частіше використову­ють ідейні засоби з арсеналу пра­вого й «лівого» ревізіонізму. Ха­рактерно, що при цьому вони від­дають перевагу тій «аргументації», яка безпосередньо спрямована до християнізації марксизму, прагне примирити науку з богослов'ям, людину з релігією і таким чином повністю змикається з пропагандою містики й антикомунізму.

В цих умовах, природно, з по­рядку денного не знімаються фі­лософська, світоглядна критика ре­лігії, її аналіз під кутом зору науко­во-матеріалістичного розуміння людської особистості, її сутності, ролі та призначення. В цьому зв'яз­ку позитивний досвід антирелігій­ної боротьби минулих часів має не тільки історико-пізнавальне, але й актуальне значення.

Класики марксизму не раз під­креслювали, що успіхи у вихованні атеїстичної переконаності й науко­во-критичного ставлення до релігії багато в чому залежать від вико­ристання тієї антиклерикальної лі­тератури, яка нам дісталась у спад­щину від мислителів минулого. Осо­бливо наголошувалось на значенні антирелігійної філософії французь­кого матеріалізму XVIII ст., пред­ставленого такими видатними мис­лителями-вільнодумцями, як Дідро, Гельвецій, Гольбах, Ламетрі. В. І. Ленін писав: «Гостра, жива та­лановита публіцистика старих ате­їстів XVIII століття, що дотепно і  відкрито нападає на пануючу попів­щину, часто-густо буде в тисячу раз більш придатною для того, щоб пробудити людей від релігійного сну, ніж нудні, сухі, не ілюстровані ніякими вміло підібраними фактами, перекази марксизму...» [1].

Продовжуючи і розвиваючи гу­маністичні ідеї й принципи мисли­телів античного світу, доби Відрод­ження та зачинателів філософії но­вого часу (Локка, Гоббса, Спінози та ін.), французькі матеріалісти XVIII ст. найвище призначення сво­єї теоретичної діяльності вбачали в тому, щоб допомогти людині по­збутися страждань і знайти щастя та благополуччя.

Чільне місце в їх філософії зай­мала така важлива світоглядна про­блема, як смисл та призначення людського буття. Ця проблема спо­конвіку хвилювала допитливий ро­зум людини. Людське «я», його сутність, місце і роль у природі та суспільстві постійно були предме­том серйозних роздумів багатьох поколінь мислителів.

В основі релігійного розв'язання цього питання лежить антинаукове уявлення про безсмертну душу та перспективу загробного існування. Згідно з теологічними побудовами, життя людини, його зміст і харак­тер, конкретні устремління й за­гальне призначення заздалегідь ви­значено волею надприродного все­могутнього божества. Милістю гос­подньою людині дано тимчасове земне існування, головна мета яко­го— випробування основних якос­тей індивіда й визначення на цій підставі його подальшої долі в по­смертному бутті. Страждання, скромність і невибагливість посей­бічного буття покликані стати запо­рукою вічного та безконечного за­гробного блаженства.

Таким чином, релігія спрямовує погляд віруючого, його дії та найкращі сподівання на неіснуючий загробний світ. Цим вона виховува­ла у людської особистості відчуже­ність щодо зовнішньої природної й суспільної дійсності, байдужість і презирство до власних потреб і пристрастей. Земне життя — це ли­ше «юдоль лиха і смутку», «суєта суєт», що переповнене безліччю «диявольських спокус», воно, мов­ляв, не дає і не може дати справж­нього щастя. Це лише переддень, пролог справжнього й повноцінно­го існування, тож безглуздо нада­вати йому серйозного значення.

Смисл людського буття зводить­ся релігією до безупинного служін­ня богу, раболіпного схиляння пе­ред «всевишнім», прагнення «з'єд­натися з господом навіки». Почуття постійної залежності від якоїсь над­світової сили пригнічувало свідо­мість, принижувало гідність люди­ни, знецінювало земне життя.

Переносячи вищий смисл буття в потойбічний світ, релігія фактично позбавляла сенсу земне життя. Ви­ходить, що смисл життя полягає не в самому житті, а у втечі від ньо­го, в смерті. Більше того: релігія завжди намагалася довести, що ли­ше ціною відмови від найдорожчо­го, наймилішого людському серцю в земному житті людина нібито ді­стає перепустку в світ «вічного блаженства».

Французькі матеріалісти рішуче виступили проти релігійно-теологіч­ного трактування смислу людського буття, викрили його антинауковість, протиприродність і антигуманізм.

З позицій матеріалістичного сві­торозуміння Ламетрі, Дідро, Голь­бах і Гельвецій дошкульно висмію­ють і спростовують облудність ідеї обіцяного релігією безсмертя. Людське буття вони розглядають як минущий і тимчасовий стан матерії, як одну з її конкретних форм, об­межену в просторі й часі. Вмерти означає для них лише повернутись до того стану нечутливості, в якому перебувала людина до народжен­ня. «Народитися, жити, зникати — це означає змінювати форми», — пише Дідро [2].

Факт, що людина вмирає вся, для них цілком очевидний та без­перечний. «Безсмертна душа» — це фікція, плід людської фантазії, обу­мовленої природним і цілком пра­вомірним прагненням людини до самозбереження, до «тривалого й спокійного щастя». Проте бажання, породжені людською уявою, не мо­жуть бути доказом і мірилом ре­альності. Остаточний висновок Голь­баха з приводу цього догмата є та­кий: «Припускати існування душі безглуздо. І ще безглуздіше припу­скати існування душі безсмертної» [3].

Дідро підкреслює, що релігійна теза про безсмертну душу не має під собою наукових доказів, непе­реконлива, наївна й пуста. Повіри­ти в неї—все одно, що повірити в те, «що будеш бачити, не маючи очей, будеш чути не маючи вух, будеш мислити, не маючи голови, будеш любити, не маючи серця; будеш відчувати, не маючи чуттів, будеш відчувати, хоч тебе не буде; будеш чимось безвимірним і поза­просторовим» [4].

Безперечною заслугою французь­ких матеріалістів є те, що за всіма хитросплетеннями релігійно-філо­софських мудрувань з приводу по­тойбічного існування вони змогли розпізнати їх реакційний соціальний підтекст. Вони зрозуміли, що пояс­нення смислу буття з точки зору релігійної догматики—це не що ін­ше, як той ідеологічний матеріал, котрий працює на тиранів, виправ­дуючи соціальну несправедливість і відвертаючи від неї увагу людей у світ інший. З цього приводу Голь­бах пише: «Вигадали якісь загробні сфери, залишивши за собою право винагороджувати в них рабів, які підкоряються їхнім свавільним за­конам, і карати непокірних їхній во­лі бунтівників» [5].

Величезну шкідливість догмата про загробне існування вони вбача­ють також у тому, що він «зробив народи апатичними, байдужими до свого щастя, він віднімає мужність та бажання поліпшувати свою до­лю [6].

Французькі матеріалісти виступи­ли проти релігійно-аскетичних, пе­симістичних поглядів на людське щастя, його зміст і призначення. Вони категорично відкидають різнома­нітні ілюзії про потойбічний світ проголошуючи найвищою метою людини радість земного життя й по­внокровну насолоду ним. Усі представники цієї філософської школи одностайно поділяли думку про те, що найвищий сенс і зміст людсько­го буття полягає в прагненні до щастя й досягненні його.

Ідеал щасливого життя вони ви­водили з земної природної основи, керуючись двома постулатами; людина — це чуттєва істота; людина — істота суспільна, влас­не людські риси (розум, мова, во­ля) можливі лише за суспільного життя.

На основі загальності чуттєвої природи людини французькі мате­ріалісти робили важливий у соці­альному плані висновок про рівне право всіх на щастя. Виходячи з чуттєвої природи людини, вони реа­білітували людську «плоть» і при­страсті, теоретично виправдали спо­конвічне прагнення до щастя й на­солоди: існує одне життя і одне щастя. Оскільки здатність відчувати є першою передумовою щастя, то разом із смертю зникає і можли­вість щастя. Не в боротьбі з влас­ною природою та бажаннями вба­чали вони призначення земного людського існування, а в розумно­му задоволенні бажань.

При цьому французькі матеріа­лісти застерігали, що людські ба­жання й помисли не вичерпуються і не повинні вичерпуватись тільки матеріальними вигодами та «тілес­ними втіхами». Вони далекі від то­го, щоб зводити зміст життя до бі­ологічного відтворення і продов­ження роду homo sapiens [7].

Характерним є те, що французь­кі матеріалісти прагнули розкрити не тільки індивідуальний, але й со­ціальний смисл людського існуван­ня. В їх філософії людина постає творцем «добра, істини й краси», примноження яких наближує люд­ство до ідеального суспільства, «царства розуму» і загального бла­га. Найвище покликання людини во­ни вбачали в тому, щоб не прожи­ти своє життя безцільно, марно. «Працювати... Так! Ось наш жереб і наше призначення тут, на землі. Залишити після себе більше знань та щастя, ніж було їх раніше» [8] — ось у чому полягає їх заповітний ідеал.

Не тільки жити для себе, а тру­дитись в ім'я спільних величних та благородних цілей, приносити ко­ристь і щастя сучасникам, нащад­кам, людству і таким чином заслу­жити глибоку його вдячність було їх твердою життєвою настановою.

Виходячи з позицій атеїстичного світогляду, французькі матеріаліс­ти XVIII ст. якісно іншим способом, ніж релігія, вирішували проблему безсмертя.

Вони визнають безсмертя соці­альне. Йому, його цінності особли­во багато уваги приділено в твор­чості Дідро та Гольбаха.

Науково-матеріалістичне світоро­зуміння не визнає особистого біо­логічного безсмертя. Кожна людина смертна, і разом з її тілом відхо­дить у небуття внутрішній світ ін­дивіда. Проте у нього є змога пе­режити самого себе за допомогою фізичної та розумової діяльності. Продукти його праці продовжують жити й діяти в справах і помислах прийдешніх поколінь, стверджуючи й прославляючи ім'я їх творця.

Гольбах відзначає, що безслідно зникає тільки людина, котра нічого не робила для інших, на безсмертя «має право претендувати геній, та­лант, доброчесність» [9]. Шлях до справжнього безсмертя один — ці­леспрямована діяльність людської особи на благо суспільства. Тільки своїми добрими діяннями людина досягає безсмертя у вдячній пам'я­ті майбутніх поколінь. «Яка втішна під час роботи надія на благоден­ство нащадків!» [10] — натхненно го­ворить Гельвецій.

Почуття соціального безсмертя — високе й плодотворне. Воно на­дихає та окрилює людину, є ефек­тивним стимулом її творчого зльо­ту, її морального вдосконалення. Саме про таке безсмертя — реаль­не, а не ілюзорне — й потрібно дбати. «Людина живе в минулому, теперішньому і майбутньому» [11],— говорить Дідро. В цьому висловлю­ванні філософа зосереджена глибо­ка діалектична думка. Людина є жи­вим концентрованим втіленням по­переднього досвіду і знань, сього­денних досягнень цивілізації. Вод­ночас вона своєю плодотворною ді­яльністю будує фундамент для дальшого висхідного розвитку люд­ства. На думку Дідро, саме це є суттєвою характеристикою людини, що вигідно відрізняє її від інших живих істот.

Таким чином, своєю діяльністю у сфері матеріальної й духовної культури людина робить певний внесок у сукупний процес соціаль­но-історичного розвитку і, отже, є творцем і суб'єктом справжнього безсмертя.

Дідро, цей «найбільш глибоко­думний з усіх енциклопедистів» (Герцен), надзвичайно високо ста­вить почуття індивідуальної відпо­відальності, відповідальності перед майбутнім людства, турботу про нього, вимагає постійно звіряти свою діяльність і плани з його по­требами та завданнями.

Характерна риса світорозуміння французьких матеріалістів — непо­хитний оптимізм. Вони були глибо­ко переконані, що людський розум, характер і діяльність постійно і не­впинно прогресують, а тому й лю­ди прийдешніх поколінь, безпереч­но, будуть більш розвиненими.

Дідро писав: «Мене цікавить не тільки те, що скажуть завтра і піс­лязавтра, а що скажуть через сто років» [12]. З гнівом і презирством говорить вождь енциклопедистів про приказку «Після мене — хоч потоп». Тільки дріб'язкові й егої­стичні люди могли її придумати і взяти за своє життєве гасло.

Осмисленість і цінність життя лю­дини немислима поза суспільством. Тому кредо французьких матеріа­лістів XVIII ст. — навчатися й навча­ти вмінню жити не тільки для себе, але й для інших, заради майбутньо­го людства.

Усі міркування французьких ма­теріалістів про смисл буття сповне­ні глибокої поваги до праці. Для них щастя нерозривно пов'язане з необхідністю трудитися. Праця — не тільки засіб задовольняти жит­тєві потреби, але й спосіб здобути повагу суспільства. Отже, це вели­ка моральна цінність. Крім того, людина здатна відчувати величезну насолоду від самого процесу пра­ці, котра збагачує смисл людського життя, надає йому певної спрямова­ності й емоційного забарвлення. Французькі матеріалісти засуджу­ють бездіяльність багатіїв. Вони розглядають неробство як різновид справжнього нещастя. «Відпочинок — благо лише для того, — пише Гольбах, — хто трудиться, він дже­рело нудьги, смутку й пороків для тих, хто не працює...» [13].

Французькі матеріалісти не вва­жали володіння матеріальними бла­гами за головну ознаку щастя і найвищу мету людських прагнень. У них щастя не зводиться до того, щоб розкішно вдягатися, мати хо­роші меблі й вишукану їжу. Гельве­цій, який більше, ніж будь-хто ін­ший, спиняється на цьому питанні, визнає задоволення потреб у цих речах необхідним, але аж ніяк не достатнім для повноти щастя. Ща­стя, за його глибоким переконан­ням, великою мірою залежить від того, наскільки приємно заповнює­ться у людини проміжок часу між задоволеною потребою і знов ви­никаючою. Він повинен заповнюва­тись не тільки розвагами, але й ос­мисленою працею.

Таким чином, сенс буття францу­зькі матеріалісти виводять з особ­ливостей «природи людини» та умов її існування. Сенсетивність, фізична чутливість людини зобов'язує її по­стійно прагнути щастя, а соціальне середовище, котре покликане спри­яти в протиборстві з природою, ви­мушує її думати й турбуватися в  своїй життєдіяльності про своїх сучасників та нащадків. Вони були твердо впевнені, що головною цін­ністю для людини є не вигадане потойбічне майбуття, а життя зем­не, з його трудами, тривогами й радощами. Тому треба добиватися щасливого життя на землі, а не роз­раховувати на примарне щастя не­існуючого потойбічного світу.

Основну мету людського життя вони вбачають у розумній насолоді від різноманітних плодів своєї ді­яльності, у фізичній і духовній утісі, в праці заради прекрасного майбут­тя.

Філософські погляди цієї плеяди мислителів на смисл людського буття наскрізь пройняті оптимізмом, життєлюбством, пафосом праці й істинним гуманізмом.

Щоправда, французьким матеріа­лістам не вдалося подолати історич­ну обмеженість буржуазного світо­гляду, вийти за рамки просвітитель­ства. Єдиний спосіб поліпшити осо­бисте й суспільне життя, зробити його осмисленим і досконалим во­ни вбачали в пізнанні, у поширенні знань про людську природу, в апе­люванні до природи й здорового глузду — цих «дороговказних зірок і світильників людини» (Ламетрі).  Залишаючись у полоні ідеалістично­го розуміння історії, вони не змогли вказати справжніх, дійових шляхів і методів перебудови світу.

Тільки марксизм з позицій істо­ричного матеріалізму не лише з'я­сував, у чому полягає істинний смисл людського буття, але й вка­зав на ті корінні перетворення в со­ціально-економічному житті сус­пільства, що ведуть до справжнього щастя.

Т. Коломієць, аспірантка Інституту філософії АН УРСР

Примітки:

1. В. І. ЛЕНІН. Твори, т. 33, стор. 195.

2. Д. ДИДРО. Избранные атеистические про­изведения. Изд-во АН СССР. М,. 1956, стор. 135.

3. П. ГОЛЬБАХ. Письма и Евгении. Здравый смысл. Изд-во АН СССР, М., 1956, стор. 323.

4. Д. ДИДРО. Избранные атеистические про­изведения, стор. 274.

5. П. ГОЛЬБАХ. Система природы. М., 1940, стор. 204.

6. Там же. стор. 159.

7. Д. ДИДРО. Собрание сочинений, т. 10, Гос­литиздат, 1947. стор. 500.

8 А. ДИДРО. Избранные атеистические про­изведения, стор. 240.

9. П. ГОЛЬБАХ. Система природы, М., 1940, стор. 172.

10. К. ГЕЛЬВЕЦИЙ. О человеке, Соцэкгиз, 1938. стор. 424.

11. Д. ДИДРО. Собрание сочинений, Гослитиз­дат. 1940, т. 9. стор. 339.

12. Д. ДИДРО. Собрание сочинений, т. 9, стор. 271.

13. П. ГОЛЬБАХ. Система природы, М., 1940, стор. 245.