Стаття "Святогор" в журналі «Людина і світ» № 2 1988 року

Святогор - один з найарха­їчніших і найзагадковіших пер­сонажів героїчного епосу східних слов'ян.

Билини про Святогора та Іллю Муром­ця посідають особливе місце серед героїч­них сказань. Узагалі для таких билин характерний бій, відкрита сутичка бога­тиря — народного заступника з ворогом. А в цих билинах між двома богатирями немає ні суперництва, ні богатирського бою. Ілля Муромець затіяв був його — двічі вдарив, а за третім разом Святогор, що дрімав під час нападу і сприймав ці удари як комарині укуси, прокинувся і... просто поклав Іллю Муромця разом з його конем собі до кишені! Відтак конфлікт мирно розв'язується: «...Тоді він (Святогор) згадав, витяг цього богатиря з кишені, спитав, яких місць, якого племені. І назвались вони братами...»

Образ Святогора породжує в дослідни­ків низку запитань, вичерпних і беззапе­речних відповідей на які, можливо, ніколи й не буде: надто глибоко сягає коріння його в глибінь віків. Та навіть дещиця наших знань про нього дає змогу від­чути неоднозначність найдревнішого фольклорного образу, що зберіг міфічні риси.

Ось що пише Д. М. Балашов, автор однієї з останніх робіт про цього епічного героя:

«Образ Святогора простий і загадко­вий. Перед нами надзвичайно цілісний і монолітний епічний персонаж, характер поетичної гіперболізації якого явно про­мовляє про добу розквіту епічної творчос­ті. Разом з тим Святогор — «герой без подвигів».

Яке ж значення цього образу? Яке його місце в слов'янському епосі? «Якої він землі і якої орди» — якщо запитати билинним стилем? Коли його створено? Коли було складено билину? І де вона виникла, в якому географічному районі та в якій етноплеменній традиції? На всі ці запитання задовільної відповіді немає й досі.

...Здогадно батьківщиною Святогора є гористі наддунайські землі. Самий образ Святогора — залишок епосу дале­ких праслов'ян, витоки якого сягають середини І тисячоліття до н. е.

...Вмираючий Святогор передає свою силу Іллі Муромцю. У цьому вбачаємо передавання живого творчого спадку, «живої сили» древньої прабатьківщини новому східнослов'янському етносу, що склався в І — II століттях у середньому Подніпров'ї і під назвою Русь сформував­ся до VI—VII століть» (Балашов Д. М. Из истории былинного эпоса. Святогор. АН СССР. 1981, с. 10, 11, 21).

За билинними характеристиками — і це неодмінно підкреслюється в різних текстах — Святогор завжди непомірно величезний і наділений титанічною си­лою. Йому взагалі притаманні фізичні риси, що лежать поза межами усіх люд­ських можливостей:

...Едет богатырь выше леса стоячего,

Головой упирается под облако ходячее...

Відзначимо, услід за іншими дослідни­ками, що Святогор завжди зв'язаний з якимись таємничими Святими горами:

На тых горах високих,

На тон на Святой горы

Был богатырь чюдный,

Что ль во весь же мир он дивный...

...Разъезжали тут оны по Святым горам...

Усе це навело дослідників на думку, що Святогор — і людина, і не людина: за його обличчям витязя-богатиря з імли минувшини проступає архаїчний міфіч­ний образ одушевленої гори-велета. Як розвиток цього припущення цікава думка про зв'язок «гори» з «метанням каменів». С. К. Шамбінаго, характеризуючи Свято­гора, пише: «...богатир має страшну силу: його земля не тримає, він кидається цілими скелями, він — велет, сам — як гора».

Таке трактування образу та імені Святогора має свої історичні корені.

Академік Б. О. Рибаков пише:

«...Південний кордон, який праслов'яни не переступали до середини І тисячоліття н. е., складало довге, майже безперервне пасмо європейських гір, що простяглося із заходу на схід: Рудні гори, Велетенські гори, Судети, Татри, Бескиди і Карпати. Цей гірський бар'єр відігравав важливу роль в історії первісних європейців, різко роз'єднуючи долі племен на північ і на південь від нього» (Рыбаков Б. А. Язычество древних славян, с. 229).

Усі ці гірські масиви й були тими горами, що реально охороняли світ наших предків. Тому й дістали вони, очевидно, у V—ІІ тисячоліттях до н. е., назву Свято­гори, або Святі гори, або гори Світу, тобто гори — межі (границі) білого світу. За тих часів і виникає, певно, в міфології наших предків образ гори — велета-пра­батька, стража світу білого — Свято­гори, або інакше (і пізніше) — Святого­ра.

Порівняймо: у словах обгородити, огорожа, загорода, город, город виразно проступає їхній древній смисл: оточити, обставити себе або щось горами — адже пращури сприймали гори як природний рубіж, захист. Така ж їхня роль і в епосі. За горами таїлась реальна небезпека. Поетично гори — границя між цим білим світом і тим — чорним.

Назва «Святі гори» у V—II тисячоліт­тях до н. е. нічого іншого, крім гори Світу і не могла означати - хоча б уже через те, що в російській та українській мовах слова «свят», «святий» набули сво­го остаточного значення (як ми ро­зуміємо їх тепер) вже тільки при християнстві. Такий висновок спирається і на той факт, що в деяких текстах подибуємо і назву гір, і ім'я персонажа з буквою «е» — «Светые горы», «Свето­гор». До того ж слово «свят» саме в розумінні «світ» і нині живе в ряді близьких лам слов'янських мов.

У російській та українській мовах слова «свет», «світ», «свят» семантично спорід­нені. Щоб простежити цей зв'язок, треба зрозуміти глибинний смисл слів «свет», «світ».

Слов'янська міфологія приписує ство­рення «білого світу» (в цьому разі обидва значення цього слова — «світ» і «світло» збігаються) прабогові Білобогу. Пізніше він передав кермо влади своєму синові Даждь-богу (Хорсу) — Сонцю. Як жит­тєдайне джерело світла, Сонце посідало чільне місце в астральному культі періоду розвитку орного землеробства (у нашому регіоні це II тисячоліття до н. е.).

За міфічними уявленнями, двоголовий ящір (дракон, змій) ковтає сонце на заході й вивергає на сході. А раптом не вивергне? Можна припустити, що звичай розпалювати ритуальні вогнища на горах веде свій початок від магічного обряду прикликання таким способом сонця (во­гонь на вогонь, світло на світло), коли жерці (волхви, шамани) розкладали ба­гаття на вершині гори. Цілком вірогідно, що це було і жертовне вогнище: треба було уласкавити дракона. Та ось сонце сходило — і його перші промені ос­вітлювали саме вершину гори; у долині ж іще лежав нічний морок. А при заході сонця, коли в долині було вже темно, вершина гори усе ще залишалась освітле­ною. Певно, саме в цей час формуються такі поняття, як «світло (світо) - гора», «світла гора», освітлена сонцем — «крас­на гірка» і пізніше (при християнстві) — «свята гора».

Б. О. Рибаков пише:

«...Істотні зрушення й зміни у суспіль­ному й господарському житті праслов'ян, що відбувалися на початку залізного віку, і особливо перехід до орного земле­робства, відбилися не тільки в стрімкій і кардинальній видозміні форм поховаль­ного обряду, але й у низці інших нововведень тієї доби.

З ідеєю неба, з культом Сварога [1] зв'язаний культ гір і гірських вершин, «красних гірок», «красних пагорбів» - найближчих до неба точок землі. Власне, це не був культ гір як таких: горн і пагорки (на рівнинах) були не об'єктом, а місцем культу, місцем ритуалів і жертвоприносин. Це явище було загаль­нолюдським, і його сліди ми знайдемо повсюдно — від священної гори Кроноса на Кріті до слов'янської Аркони зі святилищем Святовита на Балтійському морі» (там же, с. 285).

Появу культових комплексів на горах (зокрема в Моравії, на Дніпрі) можна пояснити, мабуть, тільки розвитком і ви­дозміною більш древнього культу гір як такого. Недарма попередниками хрис­тиянських монастирів на горах і пагорбах були найдавніші язичницькі культові комплекси. Гора з «освітленої»—«свя­щенної» перетворювалась на «святу».

Отож у ту прадавню добу прообразом Святогора була гора-велет—прабатько, страж білого світу, титан-благодійник.

Усі ці міркування пояснюють таємни­чий зв'язок древніх фольклорних богати­рів з горами.

Прабатьківщиною Святогора найвіро­гідніше були, як уже мовилося, надду­найські гори, але билина—той її ва­ріант, що дійшов до нас,— зазнала у християнській Київській Русі грунтов­ного редагування. Редактор-християнин, намагаючись надати образу Святогора «святого» християнського смислу, змінює його «місце проживання» — відправляє з одного гірського масиву на інший, «більш святий» у його розумінні. Так, у деяких текстах сказано: «По святым горам да Араратским...» Очевидно, тут ідеться про гору Арарат на Кавказі, до якої пристав біблійний ковчег Ноя після потопу і яка через це, природно, у хрис­тиян вважається однією з найсвятіших гір. В інших випадках Святогора відси­лають ще далі — на гору Єлеонську, в Палестину; часом зустрічається й така назва гори, як Єросолим. І в цих уже відносно пізніх мотивах убачається вплив християнства, яке на час остаточної редакції билини вже не сприймалось як чужорідний елемент у національній куль­турі.

Отак сучасні дослідження дають можливість розпізнати в образі Святого­ра риси тотема-прабатька, титина-благо­дійника, стража праслов'янського світу, богатиря-захисника.

Едуард Левін

Примітки:

1) Сварог — бог неба і вогню, заліза і ковальства, а також шлюбу. За переказом, він викував першого плуга і першу золоту обручку. Один з найголовніших богів давньослов'янського пантеону.