Як налаштувати доступ до наших книг на "Яндекс-Диску"?
Для цього встановіть додаток "Browsec" на свій браузер.

вівторок, 15 вересня 2015 р.

Стаття "Як Ілля Муромець із билин до Києво-Печерської лаври потрапив" в журналі «Людина і світ» № 10 1985 року

Перш ніж відповісти на постав­лене питання, давайте, шановний читачу, перегорнемо сторінки істо­рії і простежимо «від початку»: як стало можливим вбрати билинного героя у клобук і рясу смиренного ченця, та ще й тілесні останки його створити?

Як відомо з історії, первісні християни здійснювали свої спільні моління в катакомбах — підземних некрополях. Річ у тім, що кладовища в Римській імперії користувалися правом притулку, і первісні хрис­тияни, котрі в той час ще були поза законом, влаштовували там свої зустрічі під виглядом зібрань пайовиків поховальних товариств. Там-таки перші християнські служи­телі культу запровадили «євхарис­тію» (таїнство причастя) на домови­нах тих осіб, які були страчені властями не стільки за сповідування нової віри в Христа, скільки за виступи проти офіційної державної релігії. Враховуючи, що в структурі державної релігії Риму не останнє місце посідав культ імператора, можна зрозуміти, чому будь-який виступ проти офіційної релігії роз­цінювався і як виступ проти імпера­торської влади і найжорстокіше переслідувався законом.
Практика євхаристії на домовинах мучеників спричинилася до того, що вже в 269 році римський папа Фе­лікс І постановив, щоб «згідно з дав­нім звичаєм літургія здійснювалась не інакше, як на останках мучеників». Цей звичай започаткував появу так званого антимінса, тобто культової тканини певної форми з пришитим до неї шматочком «мощей» — ви­сохлих людських останків, без чого не можна було відправляти літургію. У православ'ї антимінс для відправи літургії використовується і досі.
Нерідко на тих місцях, де були поховані мученики, християни будували каплиці, мавзолеї-склепи, xpа­ми. Поступово в культову практику ввійшов і звичай класти мощі (при­наймні хоча б часточку їх) в основу християнського храму [1]. І от V Карфа­генський собор уже виробив прави­ло, яким вимагалось, щоб жоден християнський храм не будувався інакше, як «на мощах» того чи іншого мученика; мощі належало «поклада­ти під олтарем». Звідси стає зрозумі­лою й легенда про будівництво церкви Успення в Києво-Печерсько­му монастирі, яка гласить, буцімто сама богородиця Марія із рук у руки передала грецьким зодчим «мощі семи мучеників», що мало забезпе­чити особливу міцність храму, хоча, як відомо, його багато разів руйнува­ли: землетрус, кочовики, кримські хани, полум'я пожеж, вибухівка, що її заклали фашистські окупанти.
З 325 року, коли християнство було визнане державною релігією Римської імперії, повсюдно почало­ся зведення храмів і попит на мощі надзвичайно зріс. Було пущено в обіг останки не лише «відомих» мучени­ків, а й взагалі будь-які, що так-сяк збереглися. У багатьох містах Римсь­кої імперії заповзятливі служителі нового бога влаштовували перене­сення мощей у храми, в монастирі; розгорнулася торгівля останками, їх підносили в дар тощо. Ієрархи добре розуміли, що весь цей ажіотаж навколо мощей не лише зміцнює ре­лігійність у масах, вирізняє християн з-поміж «язичників», а й рекламує і збагачує церкву. Ось що сказав цього приводу в одній із своїх численних проповідей константино­польський патріарх Іоанн Златоуст: "Після живого слова гроби святих є найсильнішим засобом викликати релігійний запал".
Розкопування могил на кладови­щах набуло епідемічного характеру. Про це свідчить один із сучасників тих подій — «учитель церкви», єпис­коп Августин Блаженний у своєму творі «Про справи чернечі». У само­му Римі, розповідає Августин, була затримана ціла група ченців, які на кладовищі за містом заготовили по цілому клунку останків, переважно кісток. На допиті ченці зізналися властям, що мали намір у своїх краях продавати ті кістки як мощі певних церковних святих.
«Мода» на викопування останків та торгівля ними як «святими моща­ми» набрали такого розмаху, що змусили імператора Феодосія І в 386 році спеціальним указом заборо­нити розкопування могил і продаж мощей чи перенесення їх у монасти­рі та парафіяльні xpaми [2]. Однак уже в другій половині V століття імпера­тор Лев Великий знову дозволив переносити знайдені останки новояв­лених «святих» з кладовищ до хра­мів, але, мовляв, «тільки за згодою єпископа»...
Проте єпископів не доводилось умовляти: вони добре розуміли, що акції з визнанням тих чи інших останків «святими», урочисті бага­толюдні церемонії перенесення їх та встановлення в храмах — то неаби­яке джерело церковних прибутків. А після того, як у VIII столітті VII Вселенський собор остаточно сформулював учення про поклонін­ня мощам і своїм 7-м правилом зажадав, щоб єпископи освячували храми тільки з мощами («єпископ, який освятив храм без мощей, підля­гає позбавленню сану»), — ченці, служителі культу, побіляцерковні ак­тивісти знову взялися до масової фабрикації мощей. Крім мощей у ви­гляді цілісних останків, скелетів, фабрикувалися й окремі органи ті­ла—буцімто певних святих (голови і руки Іоанна Хрестителя, ноги Андрія Первозванного, пальці вели­комучениці Варвари, коси великому­чениці Катерини, частки «тіла віф­леємського немовляти, Іродом убі­єнного» і т. ін.).
Водночас інтенсивно тиражува­лись різні реліквії, тобто речі, нібито пов'язані з іменами старозавітних та новозавітних персонажів. Серед них можна назвати таке: ніж, яким пра­отець Авраам готовий був зарізати для бога власного сина Ісаака; тріски від «ангельської драбини», яку патріарх Яков бачив уві сні; посуд, в якому зберігалися «тьма єгипетсь­ка» (одна з багатьох кар, нібито учинених біблійним богом над єгип­тянами); пір'я з крил архангела Гавриїла, котрий благовістив діві Марії про непорочне народження нею «сина божого»; пляшечки з мо­локом божої матері; сандалі апосто­ла Павла; ключі апостола Петра, обіцяні йому Ісусом; шматки хреста, на якому нібито був розіп'ятий Хрис­тос; обручальні персні богородиці і безліч інших речей. Поблизу Афін в одному з монастирів ченці навіть сфабрикували... «пуп Землі» у вигля­ді великого каменя-гладиша.
Фабрикація церковних «святинь» тривала впродовж усього се­редньовіччя. Патріарх єрусалимсь­кий другої половини XVII століття Нектарій у своїх творах свідчить про підробку в його час і мощей, і різних святинь. Він твердить, що істинну святість можуть засвідчити три озна­ки: ревна віра, доброчесне життя та прояви чудес. «Але оскільки чудеса підробляються,— пише патріарх Не­ктарій,— а доброчесне життя покій­них вигадується, то потрібне ще одне знамення — нетління тіл або ж бла­говонний аромат від кісток».
Однак ні укази імператорів, ні постанови соборів, ні приписи окре­мих патріархів не спроможні були приборкати епідемії «творення» мо­щей і реліквій, «святих» і «преподоб­них». Ініціатори не звертали ніякої уваги ні на відсутність «нетління» у відкопаних трупів, ні на брак «благовонних ароматів» від них.
Безперечно, першість у створенні мощей та реліквій християнських святих належала римським та грець­ким монастирям, зокрема Афону.
Але з появою християнства на Русі в релігійну практику місцевих храмів та монастирів поступово теж увійшли і культ мощей, і культ святих, і культ їхніх реліквій. До привезених із Візантії мощей загаль­нохристиянських святих Фіва, Кли­мента, Варвари, до шматка ризи богородиці, тріски від «Ісусових» хреста і цвяха руські ченці та свяще­ники при підтримці феодальної вер­хівки стали додавати місцеві останки та реліквії руських святих; мощі князів Бориса і Гліба, ченців Феодо­сія Печерського, Леонтія Ростовсько­го, голову князя Володимира Свято­славича, хрест Марка Гробокопате­ля, шапку Іоанна Многостраждаль­ного, глечик від сліз Феофіла Плак­сивого, копистку Спиридона Прос­курника, ножиці, якими начебто ангел постриг у ченці Пимена Хво­робливого, райське яблуко Євфимія Суздальського, яке піднесла і уві сні богородиця і т. ін.
Легкість «обретіння останків» чу­дотворних у підвалах храмів, на церковних цвинтарях, у склепах, на монастирських кладовищах Суздаля, Твері, Ярославля, Пскова, Смоленсь­ка, Москви, Києва, не контрольоване верхами оголошення тих чи останків «святими мощами» певних місцевих достойників, поклоніння їм, тощо викликали спеціальну постано­ву Московського помісного собору 1667 року, якою заборонялося це робити без дозволу на те найвищої церковної влади — патріархії.
Але й після постанови церковного собору самодіяльне «мощетворен­ня» не припинилося. За браком останків шахраї в рясах інколи стави­ли дорогі раки, гробниці й на пустому місці [3] або ж вкладали у гробницю абиякий набір кісток, зши­вали людські «фігури» з рам'я чи витесували їх з дерев'яних колод [4].
Над шахрайством православних церковників збиткувались іноземці, які відвідували Росію в роки царювання Петра І. Врешті-решт Петро особисто зажадав од Синоду покласти край такому неподобству, І Синод змушений був офіційно проти цього видати указ від 15 бе­резня 1722 року. Ось уривок із цього багатослівного документа: «І в інших багатьох місцях по міських церквах і монастирях знаходяться такі гроб­ниці і раки... Покладені в них замість тілес різьблені і видовбані колоди, які й покриті покровами, мов би самі тих святих тілеса, що небагатьом і відомо є, а котрі про те не знають, паче ж простолюдини, приходячи до тих рак і гробниць і з невідання свого приймаючи те, як їм видно, за самі святі тілеса, приступають з великим страхом і цілують покладені на тих колодах покрови з благоговінням, вважаючи, що самим тілесам нале­жить тут бути, яких ніколи тут не що немалим підозрінням і непростим від інославних наріканням є".
За настійною вимогою Петра І Синод постановив: «Оці різьблені і видовбані колоди, які, мов якась омана, покладені, відібравши з гроб­ниць, прислати при донесеннях у найсвятіший Синод негайно, щоби надалi такої омани ніде не було».
Забігаючи наперед, скажемо, що ця постанова аж ніяк не змінила становища. Особливо після смерті Петра І. Духовенство не тільки не квапилося відсилати до Синоду в Пе­тербург свої «омани», а навпаки, фабрикувало нові.
З усіх руських монастирів найдав­нішою традицією мощетворення та найбільшою їх кількістю й численни­ми оповідями про чудеса од них завжди славилася Києво-Печерська лавра, печери якої, починаючи з дру­гої половини XI століття, були пере­творені на цвинтар, катакомби, де ховали монастирську братію та пред­ставників вищого духовенства. Це давало широкий простір і для відбо­ру, і для фабрикації мощей тих чи інших святих.
Особливо широкого розмаху на­було мощетворення в лаврі в період XIV—XVII століть. Нерідко ченці обходилися навіть без видимості ідентифікації святих; вони не за­вжди завдавали собі клопоту й з ви­гадуванням імен. Зокрема, отці пе­черські створили безіменний культ так званих «мироточивих глав» із людських — невідомо чиїх — чере­пів. Систематично поливаючи вкла­дені в скляні та металеві посудини черепи оливою, ченці переконували простодушних прочан у тому, що то «святі глави» самі собою «точать миро», до того ж «миро не про­сте»,— читаємо в «Патерику Пе­черському»,— але таке, що дарує зцілення всяких недуг»...
Саме в той період рясофорні шахраї сфабрикували, причому до­сить-таки невдало, цілу галерею мощей святих, останки яких аж ніяк не могли перебувати у лаврських печерах. Це найперше стосується Євфросинії Полоцької, яка, згідно з історичними даними, наприкінці свого життя вирушила на прощу до Єрусалима, де й померла 1174 року, й там-таки була похована. Показува­ли ченці в лаврі й мощі Меркурія Смоленського, який ніколи у Києві не бував, а також Феофіла Новгородсь­кого, похованого у Новгороді. Щодо останнього, то сам новгородський владика не стерпів такої «омани» і в 1796 році у листі до лаврського архімандрита повідомив, що серед новгородських архієреїв єпископ з ім'ям Феофіл був лише один і що похований він у 1485 році на Кор­сунській паперті новгородської Со­фії. Отже, мовляв, немає ніяких підстав показувати домовину з остан­ками Феофіла в печерах лаври. Проте цей лист залишився голосом волаючого в пустелі: до останніх днів існування лаври як монастиря ченці показували «мощі Феофіла Новго­родського»...
Тут же — вигадані 12 безіменних братів-греків, що нібито збудували в Печерському монастирі Успенську церкву, тоді як «Патерик» розпові­дає лише про чотирьох зодчих, не називаючи ні їхніх імен, ні родинних зв'язків. «Прийшли від Цареграда,— повідомляє «Патерик»,— майстри церковні чотири зодчі, мужі багаті зело...»
Трапився казус у лаврських пре­подобників і з мощами мученика Євстратія. Про останнього «Патерик» прямо говорить, що Євстратій був страчений в Криму і тіло його «ввержено в море». І далі: «І шукали вірні тіло його і не знайшли: не хотів бо святий слави від людини, а від бога». Проте отців печерських це не збентежило: вони, «нічтоже сумня­шеся», показували його мощі в Ближ­ніх печерах.
Розуміючи цю прикру неув'язку, печерські книжники змушені були внести в «Патерик» таке доповнення: «Але певним розсудом божим мощі Євстратія знайшлися в печері, де й донині нетлінно почивають, да­руючи чудеса».
Усупереч цим твердженням, ос­танки, що приписуються Євстратіеві, не лише не «дарують чудес», а й не є нетлінними і являють собою випад­ковий набір перемішаних людських кісток...
До речі, подібних вимушених «доповнень», інших украй необхід­них виправлень у «Патерику Пе­черському» богослови зробили чи­мало. Треба ж було якось позамітати сліди підробок, хоч трохи завуалюва­ти проріхи між мощами та житіями угодників, звести кінці з кінцями між історичними відомостями і культо­вою практикою. Цього зажадав від упорядників та видавців сам Найсвя­тіший Синод,—щоправда, під тис­ком імператриці Єлизавети Петрів­ни. Спеціальною постановою 1755 року богословам наказувалося «з усяким обачним огляданням до­стовірно переглянути» книгу (маєть­ся на увазі «Патерик Печерський». - Авт.), і коли щось «слову божію, догматам і переказу протилежне... угледиться, його виписавши, виклю­чити, або змінити, або додати», У ду­сі цих «благочестивих» вимог згори «Патерик Печерський» було пере­роблено й доопрацьовано і вже в новій редакції випущено у світ 1759 року в Москві. Відтоді «Пате­рик» у цій редакції тільки і друкував­ся.
І тут, зрештою, ми впритyл підійшли до головного персонажа, ім'я якого винесено в заголовок нашого нарису. Так, найбільший ка­зус отців Києво-Печерської лаври вийшов саме з... мощами Іллі Му­ромця. Хто ж він такий, цей Ілля? Усі наукові довідники гласять, що Ілля Муромець — один із головних героїв староруських билин, плід ус­ної народної творчості. В образі Іллі Муромця народ втілив незвичайну силу, мужність, хоробрість, безмеж­ну відданість звитяжця рідній землі. Разом з Добринею Никитичем і Альошею Поповичем богатир Ілля захищає Русь від зовнішніх ворогів. Герой стародавніх билин згодом був перенесений у народні казки; пізні­ше його образ відтворено в літерату­рі музиці, живописі.
Щоправда, дехто з дослідників вважає Іллю Муромця та інших богатирів історичними особами. Тут ми не будемо вдаватись у полеміку, скажемо, що якби навіть це була істина, то й тоді немає жодних підстав перетворювати Іллю на чен­ця, святошу. Маючи від природи богоборчий характер, він не міг бути ченцем, ні святенником, якби навіть жив колись на білому світі. Ось, наприклад, як розповідає про його «релігійність» билина під на­звою «Сварка Іллі Муромця з Воло­димиром»:

«Расходился он да раскуражился,
С церквей кресты да он повыломал,
Золотые маковки да он повыстрелял,
С колоколов языки да он повыдергал».

До «служителів божих» Ілля Муромець теж ставився без будь-якої шанобливості. Не випадково саме йому в уста народна билина вклала слова про властиву отцям духовним зажерливість: «Попівські очі завидющі, попівські руки загре­бущі».
Ченці Києво-Печерської лаври скористалися з популярності в народі билинного героя у своїх цілях.
Можна думати, що з метою зміцнення православ'я на Україні, посилення боротьби із засиллям католицизму, а також щоб піднести авторитет Печерського монастиря ченці й сфабрикували тут мощі Іллі Муромця. Адже відомо, що саме цими мотивами керувався київський митрополит (він же й архімандрит Печерської лаври) Петро Могила, коли 1643 року в урочистій обстанов­ці канонізував, тобто оголосив святи­ми, останки 69 ченців, похованих у лаврських печерах у різний час, починаючи з другої половини XIII століття. До речі, про більшість із них зовсім немає будь-яких історико-біографічних відомостей. Житія ба­гатьох з цих «святих» обмежуються такими коротенькими «даними», як-от: «догодив богові постом і молит­вою»; або: «коли жив і переставився, невідомо»; «про життя і подвиги його нічого не відомо»; «знаний тільки іменем»...
А щодо житія Іллі Муромця, то спочатку воно переказувалося про­чанам усно: мовляв, після того, як Ілля покінчив з усіма кочовиками — ворогами Русі, він прийшов у Києво-Печерську лавру, прийняв чер­нецтво, «подвизався» там — і от, мовляв, його нетлінні мощі зберег­лися.
Підтримуючи в такий спосіб культ Іллі Муромця серед прочан, насам­перед серед простого люду, пе­черські книжники, проте, не насміли­лися надрукувати його житіє, хоча у «святці» його ім'я внесли і день його шанування визначили: 19 груд­ня. Там-таки у «святцях» зазначалося, що Ілля Муромець нібито «подви­зався» у XII столітті.
Але якби це було насправді так, то складачі «Патерика Печерського» (написаного саме в XII—XIII ст.) неодмінно написали б про нього. Однак ні в «Патерику», ні в «Четьї-Мінеї» житія Іллі, як такого, немає.
Уперше згадуються мощі «вели­кана», «богатиря» в щоденнику Еріха Ляссоти, посла німецького імперато­ра Рудольфа II, який, їдучи до запорозьких козаків, 1594 року побу­вав у Києві, зокрема в Києво-Печерській лаврі. Описуючи відві­дання лаврських печер, Ляссота підкреслює, що того «великана чи богатиря» називали Чобітком і тут же наводить пояснення, чому саме його так називали. «Розповідають,— пише Ляссота,— що одного разу на нього напало багато недругів саме в той час, коли той взував чобіт; а оскільки, поспішаючи, він не міг схопити ніякої зброї, то почав захи­щатись другим чоботом, якого ще не взув, і ним подолав усіх. Від цього й дістав таке прізвисько».
Як бачимо, замітка Е. Ляссоти належить до кінця XVI століття, а в наступному, XVII, столітті ті самі останки вже називали мощами Іллі Муромця. Отже, цілком можна при­пустити, що в печерах лаври відбула­ся свідома підміна імені якогось богатиря Чобітка іменем богатиря Іллі Муромця. І вже лаврський ієромонах Афанасій Кальнофойсь­кий 1638 року в своїй книзі «Тератур­гема» пише про повсюдне шану­вання мощей саме Іллі Муромця. А згодом, розсилаючи по всій Ро­сійській імперії часточки мощей печерських угодників, лавра додава­ла до них і часточки мощей «препо­добного» Іллі Муромця...
Ще одну згадку про нетлінні мощі билинного героя знаходимо в подорожніх записках московського священика Покровської церкви Івана Лук'янова. Мандруючи в 1701 році в «святу землю» і назад через Київ, панотець Лук'янов побував у лаврсь­ких печерах, де, за його словами, «бачив хороброго воїна Іллю Му­ромця в нетлінні під покровом золотим, на зріст, як нинішні дебелі люди; рука у нього ліва пробита списом; ураження все знати на руці; а права його рука зображена (скла­дена.— Авт.) хресним знаменням»...
Саме ці слова із записок мос­ковського мандрівника наводилися в усіх популярних путівниках по Києво-Печерській лаврі протягом XVIII—XIX століть; ці слова «оче­видця» покликані були «засвідчити» перед простодушними прочанами не тільки історичність особи Іллі Му­ромця та наявність справжніх його мощей у лаврських печерах, а і його релігійність.
Настало XIX століття — час, коли дедалі ширші літературні кола поча­ли глибоко цікавитись усною народ­ною творчістю; письменники й до­слідники-фольклористи стали по­всюдно записувати билини, пісні, казки, публікувати їх на сторінках журналів і т. ін. Вивчення фольклору було включено в програми універси­тетів. Зрештою, вже в тому-таки столітті деякі прочани почали ви­словлювати сумніви, а дослідники - подив з того, що лаврські ченці показують у печерах мощі міфічної особи — Іллі Муромця. В церковній літературі 90-х років богослови «дип­ломатично» почали писати замість «Ілля Муромець» — «Ілля з града Мурома». Ці-таки слова були написа­ні й на іменній табличці, що висіла над труною з останками мнимого Іллі. Такий відступ від давньої тради­ції свідчив, що лаврські ченці ладні вже були якось залагодити ту халепу, в яку вони вскочили з билинним персонажем.
Прагнення вигородити печерсь­ких мощетворців видно, зокрема, у книзі «Житія святих», складеній з претензією на науковість богосло­вом кінця XIX століття чернігівським архієпископом Філаретом (Гумі­левським). Під 19-м грудня Філарет теж уже пише «Ілия из града Муро­ма» замість колишнього «Ілия Муро­мец». Навівши уривок із подорожніх записок Івана Лук'янова 1701 року, сановний богослов називає автора - свого духовного собрата — «просто­душним паломником», а на закінчен­ня своїх коротких житійних повідом­лень про Іллю заявляє: «Думка, що преподобний Ілля є одна особа з відомим богатирем Іллею Муром­цем, зустрічається і в інших мос­ковських пам'ятках; але за правиль­ність її немає ніяких запорук» (Фила­рет Гумилевский. Жития святых. Декабрь. СПб., 1892, с. 227).
3 кінця 1929 року, коли Києво-Печерська лавра як діючий монастир вже не існувала і вся її територія була у віданні державного заповідни­ка, почалося планове наукове ви­вчення всіх колишніх лаврських об'єктів — предметів культу, храмів, дзвіниць, фортечних стін, печер, а також поховань у них. Так, 1939 ро­ку авторитетна комісія, у складі якої були антропологи, медики, історики, представники широких кіл громадсь­кості, розкрила гробниці в Ближніх і Дальніх печерах лаври, дослідила їх і виявила, що понад 50 процентів досліджених скелетів мали змішані кістки; в деяких скелетах кісток не вистачало, а в інших — вони були зайві. У 118 домовинах було виявле­но 33 мумії, 14 — частково замумі­фікованих трупів, а решта являли собою скелети та змішані кістки.
Однак у період тимчасової окупа­ції гітлерівцями Києва, коли ченці з дозволу окупантів відновили діяль­ність Печерського монастиря, відпо­відно прибрані останки і черепи в посудинах зі свіжою оливою слуги божі, як і раніше, стали пропонувати віруючим як «святі нетлінні мощі» та «святі мироточиві глави»...
І лише після того, як монастир печери у 1961 році стали музейним об'єктом, для огляду екскурсантами були розкриті деякі гробниці. Так, зокрема, в 1963 році була розкрита й гробниця з останками гаданого Іллі Муромця, а самі останки звільнені від церковних покривал. Тепер ко­жен міг бачити, що це чоловічий муміфікований труп з яскраво вира­женим монголоїдним черепом. От­же, спритні ченці використали остан­ки якогось східного пришельця, котрий загинув під час однієї з облог монастиря, а труп його в своєрідних умовах лаврських печер добре заму­міфікувався.
Як бачимо, для «слуг божих» байдуже було, чи то історична особа, чи ні, чи тут вона похована, чи в іншому місці, чи православний слов'янин то був, чи іновірець-«язич­ник». Для них головним і єдиним критерієм було: аби сфабриковані мощі, реліквії, вигадки про чудеса давали прибутки.
Завдяки ретельним науковим до­слідженням у лаврських печерах було незаперечно доведено, що певному збереженню останків там сприяли не «воля божа», не «ревна віра ченців», а природні властивості самих печер та умови поховань у них. Це — глибина поховання (до 20 мет­рів від поверхні землі),— грунт, у якому пролягають печери, а також стала температура впродовж цілого року та постійна тяга (циркуляція) повітря в них.
Отже, сміливо можна сказати, що мощі віками були зручним засобом духовного затьмарення свідомості трудящих і поповнення за їх рахунок церковно-монастирської казни.
З перемогою Великого Жовтня часи духовної темряви й неуцтва відійшли в минуле. Поступово, але неухильно зникають із пам'яті людей імена церковних «святих» і «препо­добних», перетворюються на порох усілякі, говорячи словами синодаль­ного указу 1722 року, «різьблені й видовбані колоди, які наче якась омана покладені», а світлий образ героя давньоруських билин Іллі Му­ромця, звільнений від липких наша­рувань церковної «благоліпності», житиме вічно як символ невмирущої сили, доблесті і честі нашого народу.
Павло Дарманський

Примітки:

1. На думку релігієзнавців, це є не що інше, як «жертва житлу», «жертва дому» — пережиток стародавніх вірувань, які зобов'язували первісних будівничих приносити жертви духам житла (до­му) — ларам, пенатам, домовикам тощо. А клали в основу (фундамент) житла як приношення духам і злаки, І коржики, І гроші, і щось із домашньої птиці,— приміром, ПІВНЯ. Вважалося, що без такої жертви будівля довго «не встоїть». Особливо зміцнювало «стояння» дому, замку чи, скажімо, воріт міста приношення в жертву людини. Відоб­раження ЦІЄЇ примітивної віри І цього дикунського звичаю зустрічається І в Біблії (див. Ісуса Навіна,6, 25; III Царств, 16, 34).—Авт.
2. Феодосій І (або Великий) — римський імпера­тор, який утвердив панівне становище ортодок­сального християнства, переслідував аріан та прихильників язичества. Саме Феодосій І заборо­нив Олімпійські ігри як язичеські, при ньому-таки спалено знамениту Александрійську бібліотеку та чимало «язичеських» храмів.— Авт.
3 До речі, абсолютно порожньою була дорогоцін­на рака Феодосія Печерського в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, оскільки його останки разом із срібно-золотою ракою загинули ще в 1240 році під час навали на Київ орд хана Батия та облоги Печерського монастиря. Широкі маси прочан не знали, що протягом віків вони цілували порожню раку, яку ченці вдруге спору­дили вже в XVII столітті.— Авт.
4. Шахрайство церковників було розвінчано перед усім світом у перші роки Радянської влади під час розкриття домовин, що фігурували в церквах та монастирях як «святі нетлінні мощі». З протокола­ми й актами досліджень мощей Сергія Радонезь­кого, Тихона Задонського, Євфросинії Полоцької та інших читач може ознайомитись по «О святых мощах». М., 1961. Про причини висихання трупів див. брошуру В. А. Шиденка «Про так званих «святих» та їх мощі». К., 1959. - Авт.


Немає коментарів:

Дописати коментар