середа, 26 серпня 2015 р.

Стаття "Міражний ефект релігійних утішань" в журналі «Людина і світ» № 7 1985 року

Будь-яка релігія завжди претен­дувала й активно претендує нині на роль, так би мовити, «універ­сальної утішниці», найдійовішого психотерапевтичного засобу. Спроби взяти під сумнів це твердження в давнину дорого коштували «єре­тично» мислячим людям. Майже два роки просидів у в'язниці відомий натураліст Ян Батист ван Гельмонт (1579 — 1644) тільки за те, що відмо­вився визнати цілющим вплив релі­гії...
Теза про цілющий вплив релігії настійливо пропагується деякими су­часними філософами-ідеалістами, що розробляють проблеми психіат­рії. Так, відомий швейцарський пси­холог і психіатр Карл Густав Юнг, виходець з сім'ї священика, дотри­мувався думки, що людині необхідна «збалансованість» між свідомим і підсвідомим. Оскільки ж ідея бога, за Юнгом, сприяє такій збалансова­ності, то відмова від неї і перехід на атеїстичні позиції призводить до цілої низки порушень, і серед них - до розвитку психічних захворювань.

На думку Юнга, релігія як регуля­тор психічної енергії підсвідомого відіграє немовби роль запобіжного клапана і є завдяки цьому психотера­певтичним засобом, спроможним начебто профілактично запобігати розвиткові психічних розладів. Він радив теологам використовувати по­ложення психології, а психологам — релігійні концепції. Ідея, як ми добре знаємо, аж ніяк не нова. Марні спроби синтезу теології з природо­знавством робилися й раніше — і так само безрезультатно. Спекулятив­ність поглядів Юнга була очевидною навіть для теологів, які спочатку дали їм негативну оцінку. Проте поглиб­лення кризи релігії змусило їх переглянути питання про можливість використання концепцій Юнга у сво­їх цілях.
Нині практично всі релігійні напря­ми твердять про психотерапевтичну цінність релігії. Особливо ж завзято обстоює цю думку керівництво про­тестантських церков в США. Там існує «Академія релігії і душевного здоров'я» і навіть посада професора з цієї спеціальності. Та попри це, на жаль, душевнохворих у країні дуже багато... Є в США й така дивна посада, як «релігіопсихіатр»; ви­даються журнали «Пастирська психо­логія» і «Журнал психотерапії як релігійного процесу».
В Англії при Нотінгемському центрі священики одержують кон­сультації з психіатрії; члени теоло­гічної асоціації проводять у себе психіатричні семінари. На бого­словських факультетах університетів викладають психіатрію, вихоло­щуючи, звичайно, її матеріалістич­ний зміст. Мало того: члени амери­канської організації «Християнський національний хрестовий похід» зви­нувачують психіатрів-матеріалістів... у «комуністичній пропаганді». Теза про психотерапевтичне значення ре­лігії проникла навіть на сторінки солідних зарубіжних посібників з психіатрії.
Проте справжня наукова точка зору, відкидаючи претензії релігії на роль психотерапевтичного засобу, аргументовано доводить, що фана­тична релігійність за певних умов сама може іноді призводити до психічних порушень.
Дехто з церковних діячів та ві­руючих часом дорікає сучасним вченим й активним пропагандистам атеїзму за те, що вони, мовляв, відібравши в людей віру в бога та загробне блаженство, позбавили їх душевного спокою. Чи мають вони рацію? Чи й справді релігія здатна бути психотерапевтичним засобом?
Питання це не просте; у житті та в літературі я зустрічався з різними думками щодо нього. Ось дві поляр­но протилежні точки зору, висловле­ні великими фізиками сучасності, лауреатами Нобелівської премії — німецьким вченим Максом Планком і радянським академіком Левом Давидовичем Ландау. Планк мірку­вав так: «Віра нам потрібна, ми її шукаємо. Треба мати щось спокійне, здатне підтримувати нас у цьому строкатому хаосі повсякденного життя..." (Платонов К. К. Психология и религия. М., 1967, с. 121).
Зовсім інша позиція у Ландау. Під час відвідання Софійського собору в Києві учасникам Міжнародної кон­ференції з фізики високих енергій (1959 рік) одна з жінок-фізиків звер­нулась до Ландау: «Чи не здається вам, що релігія в певному розумінні корисна: вона дає забуття, відвертає від прози життя...» Він відповів: «У цьому й полягає її шкідливість. Це легкодуха політика страху - заплющувати очі на реалії життя. Труднощі є у всіх, і поки людина жива, вона мусить боротися. Бо життя — це й справді боротьба, уникнути цього нікому не дано, Позбутися передсудів дуже важко багатьом людям просто через ліно­щі...» (М. Бессараб-Ландау. Стра­ницы жизни. М., 1978, с. 146, 147).
У своїх пристрасних молитвах віруючі звіряють богові найзаповітні­ші бажання, сподіваючись його під­тримки у їх здійсненні, — і цей самообман дає певну емоційну роз­рядку. За уявленнями віруючих, господь-бог — це їхня могутня опо­ра, захисник від усіх бід, помічник в усіх ділах. Скільки щиросердо віруючих людей зазнали гіркого роз­чарування, коли їх благання, зверне­ні до бога, виявились марними! А час, що його можна було б вико­ристати на дійове подолання трудно­щів, нещасть, іноді був уже втраче­ний...
Емоційне заспокоєння віруючого в середовищі одновірців пояснюєть­ся, звичайно, не божим впливом, а тим, що в своєму товаристві людина почувається певніше, споді­ваючись на підтримку «братів і сес­тер» по вірі. Проте «брати і сестри» у своїх діях теж в основному упо­вають на божу милість і здебільшого радять молитися та покластися на промисл господній. Якщо ж молитва не дасть бажаного результату, то пояснення буде однозначним: люди­на у вірі нестійка, і молитва її недосить щира. А перевірити пра­вильність цього «доказу» неможли­во.
Багато хто відзначав примарність, ілюзорність душевного спокою, що його дає релігія. За години міражно­го заспокоєння людині доводиться розплачуватись, і то часом украй жорстоко. Згадаймо хоч би кардина­ла Лоренцо Монтанеллі, героя рома­ну Е. Л. Войнич «Овід», — нещасного батька, який свято вірив у безмежне милосердя боже і поплатився за це життям єдиного сина Артура. Цілко­виту рацію мав відомий французький просвітитель Клод Анрі Гельвецій, коли сказав: «Зло, заподіяне релі­гією, реальне, а добро — ілюзорне» («Дух отрицанья, дух сомненья». М., 1977, с. 188).
Не злічити жертв і життєвих траге­дій людей, які ввіряли власну долю Й долі своїх близьких божій волі. Дехто може заперечити, що врешті- решт головне — дати людині відчут­тя заспокоєння, умиротворення, ра­дості, і байдуже, з якого джерела. Але з такої позиції можна виправда­ти й наркомана, який зазнає насоло­ди в хвилини наркотичного сп'яніння. Та яка ж тяжка потім відплата за цей примарний душевний спокій!
Про релігію з цілковитою підста­вою можна говорити не тільки як про «психологічну пастку», але й як про «психологічну наркотизацію», що не відрізняється принципово від нарко­тизації фізичної. Недарма вислів К. Маркса «Релігія є опіум народу» (Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 1, с. 385) В. I. Ленін вважав наріжним каменем її діалектико-матеріаліс­тичного розуміння.
В. І. Ленін порівнював вплив релігії з дією алкоголю: «Релігія — рід ду­ховної сивухи, в якій раби капіталу топлять свій людський образ, свої вимоги на хоч трохи гідне людини життя» (Повне зібр. тв., т. 12, с. 133). Але ж алкоголь дехто теж вважає заспокійливим засобом, хоча під­ступність цього «утішника» і «роз­радника», страшні наслідки система­тичного його споживання загальнові­домі. Влучно сказав про це Джек Лондон в оповіданні «Хмільне»: «Хмільне завжди простягає нам ру­ку, коли ми зазнаємо невдачі, коли ми слабшаємо, коли ми втомлені, і вказує надзвичайно легкий вихід з нашого становища. Та знади його облудні: фізична сила, яку воно обіцяє, примарна, душевне піднесен­ня оманливе. Під впливом хмільного ми втрачаємо справжнє уявлення про цінність речей». Як же багато спільного між релігійними «утішан­нями» й алкоголем!
Відчуття заспокоєння віруючі суб'єктивно сприймають як вплив «божої благодаті», але об'єктивна соціальна оцінка цього явища—не­гативна.
Борис КУЦЕНОК, доктор медичних наук

Немає коментарів:

Дописати коментар