субота, 22 серпня 2015 р.

Стаття "Чи бував Андрій Первозванний у Придніпров'ї?" в журналі «Людина і світ» № 10 1985 року

Щоб надати християнізації Старо­давньої Русі видимості прові­денціальності — тобто божественно­го передбачення — і вивести її без­посередньо з діяльності якщо не самого Ісуса Христа, то його най­ближчого оточення, поборники русь­кого православ'я всіляко місти­фікують цей процес. Одним з про­явів такої містифікації є їхнє твердження, нібито християнство на Русі започаткував один з учнів Хрис­та—апостол Андрій Первозванний, буцімто побувавши на київській і новгородській землях в середині І століття нашої ери. Особливо активно пропагується церковна ле­генда про Андрія Первозванного як провісника християнства на Русі ни­ні— напередодні 1000-ліття русько­го православ'я, що його церква збирається відзначити в 1988 році.
Оскільки ця легенда може ввести в оману не тільки віруючих, а й ко­гось із невіруючих, то її слід розгля­нути якнайретельніше й оцінити так, як вона того заслуговує.

Суть і призначення церковної легенди

Єдине джерело відомостей про те, нібито під час своєї місіонерської діяльності в Північному Причорно­мор'ї апостол Андрій Первозванний відвідав київську і новгородську зем­лі,— давньоруський літопис. Літопис­на оповідь не дуже довга, і її варто навести повністю. У «Повісті времен­них літ» читаємо:
«...По берегах Понтійського (Чор­ного) моря, яке називають Руським, учив, як кажуть, святий Андрій, брат Петра.
Коли Андрій учив у Синопі і при­був до Корсуня, дізнався він неподалік від Корсуня — гирло Дніп­ра, і захотів рушити в Рим, і проплив у гирло дніпровське, і звідти рушив угору по Дніпру. І сталося так, що він прийшов і став під горами на березі. І вранці встав і сказав учням, що були з ним: «Чи бачите ці гори? На цих горах засяє благодать божа, буде місто велике, і спорудить бог багато церков». І зійшов на гори ці, благос­ловив їх і поставив хрест, і помолився богу, і спустився з гори цієї, де згодом виник Київ, і рушив по Дніпру І вгору. І прийшов до слов'ян, де нині стоїть Новгород, і побачив людей що живуть там,— який їхній звичай і як миються і хльоскають себе, і здивувався їм. І рушив у країну варягів, і прийшов у Рим, і повідав про те, як учив і що бачив, і розповів: «Дивовижне бачив я в Слов'янській землі на шляху своєму сюди, Бачив лазні дерев'яні, і розігрівають їх до червоного жару, і роздягнуться і бу­дуть нагі, і обіллються квасом чин­барним, і піднімуть на себе прути молоде і б'ють самі себе, і до того себе доб'ють, що як тільки вилізуть, ледь живі, обіллються водою студе­ною, і тільки так оживуть. І творять це кожен день, ніким не мучені, але самі себе мучать, і то чинять омовін­ня собі, а не мучіння». Ті ж, чуючи про це, дивувалися; Андрій же, побувши в Римі, прийшов у Синоп» (Повести Древней Руси XI—XII века. Лениздат, 1983, с. 126—127).
Дослідники висловили припущен­ня, що легенду про апостола Андрія було вставлено в текст літопису одним з наступних редакторів «По­вісті временних літ», який не помітив, що її зміст суперечить концепції літописця. Суть суперечності ось яка. Під 983 роком літописець пові­домив, що в Києві було принесено в жертву язичеським богам варягів-християн (батька й сина). Він пояснив це злодіяння підступами диявола, який, мовляв, намагався «погубити весь рід християнський, але був вигнаний чесним хрестом з інших країн". «Тут же,— міркував диявол, маючи на увазі Київ,— знайду собі житло, бо тут не учили апостоли» (підкреслено мною. — М. Г.). Поле­мізуючи з дияволом, літописець заявив: "Якби й не побували тут апостоли самі, все ж учення їх як трубні звуки лунають в церквах по всьому світу» (там же, с. 158. Під­креслeно мною. — М. Г.).
Ніхто не знає, хто й коли включив у літопис легенду про відвідання київської і новгородської земель апостолом Андрієм. Зате всім добре відомі цілі цієї вставки. А їх було щонайменше дві і згадуються вони ледь не в кожній праці з історії Руської православної церкви і в усіх дослідженнях про руські літописи. Мета перша і головна: дати відсіч намаганням константинопольських патріархів і римських пап третирува­ти Руську церкву як пізно виниклу і до того ж таку, що прийняла християнську віру з других рук, і на цій підставі позбавити її самостійнос­ті, підкорити впливові Константино­поля чи Рима.
Ось лише два приклади саме такого використання руськими дер­жавними і церковними діячами літо­писної легенди про перебування апостола Андрія на місцях виникнен­ня Києва і Новгорода. Архієпископ Макарій (Булгаков) лише глухо поси­лається на них [1], а професор Є. Є. Го­лубинський не тільки наводить їх, а й коментує [2].
Папський посол єзуїт Антоній Поссєвін переконував Івана Грозного піти на союз з папою римським. При цьому він посилався на приклад греків-візантійців, які прийняли Фло­рентійську унію [3]. Цар відповів папському послові недвозначно: "Ми віримо не в греків, а в Христа; ми одержали християнську віру при початку християнської церкви, ко­ли Андрій, брат апостола Петра, прийшов у ці краї, щоб пройти в Рим; отже, ми на Москві прийняли апостольську віру в той же час, як ви в Італії, і досі ми дотримувалися її непорушно».
Через століття до такого самого доказу звернувся келар Троїце-Сер­гієвої лаври Арсеній Суханов, посла­ний царем Олексієм Михайловичем на Схід для ознайомлення з церков­ними обрядами та богослужбовими книгами. У відповідь на заяву візан­тійців, що оскільки руські прийняли віру від них, то й погоджуватися з ними мусять у всьому, А. Суханов сказав як зв'язав: «Все ви собою хвалитеся, що ми від вас хрещення прийняли; ми хрещення прийняли від апостола Андрія, коли він по вознесінні господнім прийшов у Ві­зантію і звідти пішов Чорним морем до Дніпра, і Дніпром угору до Києва і навіть до Великого Новгорода і, ходячи тим шляхом, учення своє про віру Христову поширював, а декого й хрестив... Віру ви спочатку прийня­ли від апостола Андрія, а ми також від апостола Андрія».
Мета друга й побічна: осмикнути й висміяти новгородців, які вважали за тягар свою залежність від Києва і протиставляли своє місто столиці Київської Русі. Літописець-киянин вважав, що найкраще це зробити з допомогою апостола Андрія, Саме цим пояснюють введення в серйозну оповідь про місіонерську діяльність Андрія Первозванного анекдотичної історії про його потрясіння новго­родськими лазнями,— розповіді, яка шокувала апологетів руського пра­вослав'я. Новгородці, як відомо, не залишилися в боргу. У своїй редакції літопису вони оповідь про лазні вилучили, зате додали — на зло ки­янам — повідомлення про те, нібито апостол Андрій не просто відвідав новгородську землю, як і київську, а й проповідував там і навіть залишив новгородцям свій жезл.
Ось таким є справжнє підгрунтя виникнення легенди про відвідини Придніпров'я апостолом Андрієм Первозванним.

Розвінчання легенди церковними істориками

Дореволюційні православні бо­гослови чимало постаралися, щоб довести вірогідність літописної опо­віді про місіонерську діяльність апостола Андрія на території май­бутньої Київської Русі, наявність у неї документального підтверджен­ня. Особливу ревність у цьому відношенні виявив архієпископ (зго­дом митрополит) Макарій (Булга­ков), який присвятив розгляду таких доказів усю першу главу своєї «Исто­рии христианства в России до рав­ноапостольного князя Владимира». В ній він посилається на ви­словлювання єпископа Іпполита і Орігена (III ст.), єпископів Євсевія, Дорофея і Єпифанія, Софронія (IV ст.), єпископа Євхерія (V ст.) та інших пізніших церковних авторитетів.
Але виявляється, що, по-перше, всі ці діячі говорять лише про місію апостола Андрія в Причорномор'ї і не згадують про його подорож по Дніпру, а, по-друге,— визнають, що почерпнули свої відомості не із зафіксованих джерел, а із усних переказів. Так, Оріген прямо заяв­ляв: «як дійшов до нас переказ». Те саме й у Софронія: «як передали нам предки».
Тому й архієпископу Макарію (Булгакову) довелося погодитися з тим, що «літописець скористався переказом усним». А весь його «доказ» істинності літописної оповіді про проповідь апостола Андрія в руській землі зводиться до сентен­цій: цьому переказові треба вірити, бо він «не містить в собі нічого неймовірного» і йому «в усі часи вірили предки наші» (с. 7, 21). Не важко помітити, що насправді нічого «доказового» в цих міркуваннях не­має.
Оскільки ні фактичної, ні доку­ментальної основи літописна оповідь про відвідання апостолом Андрієм Придніпров'я не має, історична наука давно віднесла її до розряду легенд. Уже М. М. Карамзін, наводячи в «Ис­тории государства Российского» (т. 1, с. 17) цю оповідь літописця, супроводив її такою приміткою: «Втім, люди знаючі сумніваються в істині цієї Андрієвої подорожі».
Про наступних російських істориків і казати нічого — всі вони розгляда­ли цей фрагмент літопису як леген­ду.
Так само тлумачить цю оповідь літописця й більшість дореволюцій­них авторів богословських праць з історії руського православ'я, почи­наючи з першого історика церкви митрополита Платона (Левшина). В «Краткой российской церковной истории» (2-е изд., М., 1822, ч. 1, гл. 2) він досить ясно висловив сумнів у вірогідності літописного повідом­лення про апостола Андрія Перво­званного і його подорожі по слов'янських землях, на що згодом нарікав архієпископ Макарій в уже згадуваній книзі (с. 8).      
Архієпископ Філарет (Гумілевсь­кий) в «Истории русской церкви» (6-е изд., СПб. 1894, с. 13) охаракте­ризував цю літописну оповідь як «приватну думку».    
А професор Московської духов­ної академії Є. Є. Голубинський присвятив цілий розділ своєї фунда­ментальної «Истории русской церкви» скрупульозному розглядові літописної оповіді про перебування в нашій країні апостола Андрія Первозванного, назвавши її «леген­дою» і навіть «вкрай безглуздою вигадкою» (т. 1, ч. 1, с. 1, 28).
«Безглуздість» літописного пові­домлення про подорож апостола Андрія в Рим через київську і новго­родську землі Є. Є. Голубинський вбачав передусім у тому, що воно «змушувало апостола йти шляхом, який не тільки в 50 разів довший звичайного, а й який за його часу був зовсім невідомий». За образним порівнянням церковного історика, це все одно, що добиратися з Москви в Петербург через Одесу. Крім того, літописець направив Андрія Перво­званного в «невідому пустелю», де він «не міг мати ніякої надії утверди­ти хоч трохи надійно християнство». «Для чого ж,— іронізує Є. Є. Голу­бинський,— він би мандрував у неї? Не для того ж насправді, щоб ставити хрести на безлюдних горах чи спос­терігати такі звичаї, як парення в лазнях» (т. 1, ч. 1, с. 28, 29).
У світлі всього сказаного стає очевидною цілковита безпорадність твердження одного із сучасних ієрархів православної церкви митро­полита Антонія (Мельникова), начеб­то "цей історичний переказ в основному не заперечували найвизначніші християнські історики» (Журнал Московской патриархии, 1982, № 5, с. 49).
Якщо говорити про сам факт існування літописного переказу про місіонерство апостола Андрія Пер­возванного в слов'янських землях, то його справді ніхто не заперечував і, додамо від себе, ніколи не заперечу­ватиме, адже він — реальність, в чо­му неважко переконатися, заглянув­ши в "Повість временних літ». Але не про це ж суперечка, а про те, містить у собі переказ історичну правду чи є «благочестивим вимислом». Так ось, правдивість змісту цієї літопис­ної оповіді, як було показано вище, заперечувалась і при тому переваж­ною більшістю дореволюційних істо­риків Руської православної церкви.


Поборники сучасного руського православ'я дуже часто згадують Андрія Первозванного, а отже, й лі­тописну оповідь про відвідання цим апостолом київської і новгородської земель. Йому присвячуються окремі богословські статті, про нього виго­лошують спеціальні церковні пропо­віді. Його ім'я не сходить зі сторінок "Журнала Московской патриархии», "Православного вісника» та інших періодичних видань Руської правос­лавної церкви. Про нього та його місіонерську діяльність на території майбутньої Київської Русі згадують усі публікації Московської патріар­хії, присвячені історії Руської пра­вославної церкви. Ось лише деякі з таких висловлювань, взяті нами з цих публікацій.
«За переказом,— мовиться в «Короткому огляді історії руської церкви», вміщеному в спеціальному випуску «Журнала Московской пат­риархии» «50-річчя відновлення пат­ріаршества» (М., 1971, с. 25),— промені християнської віри осяяли межі Росії вже в перші десятиліття християнства. Початок християнізації Рyci цей переказ зв'язує з іменем святого апостола Андрія Первозван­ного, який бував на Київських горах та благословив майбутнє місто Київ".
«Перше проміння віри Христо­вої, — читаємо в збірнику «Мос­ковский патриархат. 1917—1977» (М., 1978, с. 2),— осяяло землю нашу ще в І столітті, коли св. апостол Андрій Первозванний, за переказом, пропо­відував у найдавніших межах Русі, побував біля нинішнього Києва, по­ставив хрест на горах Київських, доходив до Новгорода і села Друзіно (Грузіно) на річці Волхові, де поста­вив апостольський свій посох».
«Руська церква,— сказано в книзі «Русская православная церковь», ви­даній Московською патріархією в 1980 році (с. 8),— свято береже переказ про те, що святий апостол Андрій Первозванний відвідав нашу землю та благословив її майбутню велику християнську церкву... Отже, благодать священства кожного русь­кого пастиря духовно бере початок від Андрія Первозванного».
Зверніть увагу на категоричність наведених вище висловлювань. Хоч у кожному з них літописна оповідь про місіонерську діяльність апостола Андрія Первозванного в слов'янсь­ких землях характеризується як «переказ», подається ж вона як повідомлення про достовірний факт, істинність якого не викликає в авторів ніяких сумнівів.
Особливо широко пропагується літописна легенда про відвідання слов'янських земель Андрієм Пер­возванним у богословських і пропо­відницьких матеріалах, що публі­куються у виданнях Московської патріархії в порядку підготовки Русь­кої православної церкви до свого тисячоліття.
«Православный церковный кален­дарь на 1981 год», що започаткував такі публікації, починається вельми категоричною фразою: «Руська пра­вославна церква наближається до тисячоліття свого історичного буття. Передісторія її бере початок в І сто­літті за Різдвом Христовим, коли на Руську землю приніс християнське благовістя святий апостол Андрій Первозванний» (с. 2).
Таку ж безапеляційну заяву містить і доповідь митрополита Ан­тонія (Мельникова) «Місія Руської православної церкви в минулому і тепер», з якою він виступив на богословському факультеті імені Яна Амоса Коменського в Празі: «За літописним переказом преподобно­го Нестора, перше насіння хрис­тиянства на території Стародавньої Русі було посіяно апостолом Андрі­єм Первозванним» (Журнал Московской патриархии, 1982, №5, с. 49).
У такому ж дусі висловився інспектор Одеської духовної семіна­рії архімандрит Палладій (Шиман) у статті «Київська Русь перед при­йняттям християнства»: «У всі часи життя православ'я на Русі свідомість його сповідників завжди поєднувала цю віру з літописним переказом про перебування на Руській землі апосто­ла Андрія Первозванного та його благословення їй» (Православний вісник, 1984, № 7, с. 16).
На перший погляд може здатися, що висловлювання сучасних богосло­вів і церковних проповідників про місію апостола Андрія Первозванно­го в Придніпров'ї нічим не відріз­няються від того, що говорилося з цього приводу в дореволюційних виданнях Руської православної церкви. Але при уважному зіставлен­ні сучасних і дореволюційних цер­ковних авторів чітко виявляються досить значні розбіжності в їх підхо­ді до літописної оповіді про мі­сіонерську діяльність апостола Андрія Первозванного на території майбутньої Київської Русі.

Почнемо з того, що жоден із сучасних богословів, які виступали на сторінках видань Московської пат­ріархії, не солідаризується з тими із своїх дореволюційних колег, котрі заперечували достовірність літопис­ного переказу про Андрія Перво­званного. При цьому всіляко при­меншуються масштаби такого запе­речування — воно приписується не­великій кількості незначних осіб, які нібито не мали церковного авторите­ту. Так, наприклад, автор статті «Початки християнства на території України-Русі» протоієрей І. Нікітенко запевняє своїх читачів, буцімто, хоч «літописне оповідання про благовіс­тя св. апостола Андрія на Русі з давніх часів викликало серед істо­риків багато суперечок щодо його вірогідності», однак «визначні наші історики, в більшій чи меншій мірі, визнавали вірогідність цього опові­дання» Православний вісник, 1981, № 9, с. 27).
Насправді ж, як було показано вище, якраз «визначні історики" не визнавали вірогідності літописного оповідання і кваліфікували його як «легенду».
Мало того, сучасні автори бого­словських статей і церковні пропо­відники намагаються переконати своїх читачів і слухачів у тому, що літописна оповідь про місіонерську діяльність апостола Андрія Перво­званного в Придніпров'ї нібито має документальне підтвердження й істинність її змісту начебто доведе­но вірогідними джерелами, письмо­вими свідченнями.
Зокрема протоієрей І. Нікітенко починає вже згадувану статтю твердженням, нібито відомості про місіонерство апостола Андрія на Русі «знаходимо як у місцевих джерелах так і в стародавній християнській літературі» (с. 27). А в «Православ­ном церковном календаре на 1982 год» твердиться, що в літопису «з цілковитою певністю засвідчено апостольську передісторію Руської церкви, підтверджувану давніми джерелами» (с. 2).
На які ж джерела і свідчення посилаються автори наведених ви­словлювань? Та все на ті ж самі, на які півтора століття тому посилався ар­хієпископ Макарій (Булгаков) і які відкинули практично всі наступні історики церкви: на Орігена, Євсевія, Єпіфанія та іже з ними. Нагадаємо, що жоден з них жодним словом не обмовився про подорож апостола Андрія Первозванного вгору по Дніпру, і тому посилання на них виявляються безпорадними від по­чатку до кінця. Маємо явний обман слухачів і читачів.
Таким самим обманом є твердження протоієрея І. Нікітенка, нібито вірогідність літописної оповіді про місіонерство апостола Андрія Первозванного в слов'янських зем­лях визнавав академік Б. Греков та інші радянські історики, У статті процитовано таке висловлювання Б. Грекова: «Греки безумовно праг­нули поширити християнство серед своїх сусідів, і в нас є всі підстави гадати, що на тиверців, уличів і полян раніше, ніж на інші східнослов'янські племена, було звернуто увагу грець­ких проповідників» (Б. Д. Греков. Киевская Русь. М., 1949, с. 383).
Не важко помітити, що з визнання ранньої місіонерської діяльності на східнослов'янських землях греків не випливає визнання вірогід­ності літописного переказу про по­яву в І столітті апостола Андрія Первозванного на території май­бутньої Київської Русі.
Насправді ж ніхто з радянських істориків не відносив літописної опо­віді про Андрія Первозванного як про першого християнського місі­онеpa на слов'янських землях При­дніпров'я до інформації, документо­ваної давніми письмовими джерела­ми. Всі вони вважають цю оповідь ле­гендою, пущеною в обіг уже після запровадження християнства на Русі як державної релігії.
Цікаво, що для надання літопис­ній легенді про Андрія Первозванно­го видимості вірогідності сучасні богослови і проповідники до­повнюють її такими деталями і уточ­неннями, яких у літопису немає.
Так, наприклад, на відміну від літописця, який «привів» апостола Андрія Первозванного до безлюд­них київських гір, сучасні церковні автори «заселили» цю місцевість. В уже згадуваному церковному календарі на 1982 рік читаємо: ,3а свідченням давньоруських літо­писів, з Херсонеса апостол Андрій прийшов до гирла Дніпра. Від гирла він піднявся в середнє Придніпров'я. Біля підніжжя Київських гір, де було тоді кілька поселень слов'янського племені полян, апостол Андрій ска­зав своїм учням...» — і далі за текстом «Повісті временних літ»
Тим часом ні в самому літопису, ні в дореволюційних працях церковних істориків немає ніяких згадок про такі поселення. Навпаки, завжди під­креслювалося, що місцевість, яку з волі літописця «відвідав» Андрій Первозванний, була безлюдною. Професор Є. Є. Голубинський вважав (і не без підстав), що автор літопис­ної легенди зробив це свідомо: коли апостол був у безлюдному місці, то й слідів свого перебування він зали­шити не міг, а, отже, й шукати їх нічого—досить вірити переказові.
Далі, якщо в давньоруському літопису мовиться, що апостол Андрій Первозванний лише благос­ловив пустельні київські гори і поста­вив на них хрест, то на сторінках сучасної церковної преси наголо­шується, начеб він на київській землі займався проповідницькою діяль­ністю — місіонерствував, повчав, «благовіствував». «Саме тут, біля нинішнього Києва,— заявив митро­полит Філарет (Денисенко) в одній із своїх промов,— проповідував святий апостол Андрій Первозванний» (Журнал Московской патриархии, 1978, № 12, с. 53). А в «Слові в день пам'яті святого апостола Андрія Пер­возванного» він охарактеризований як «сіяч в Руській землі слова божого» і далі як «перший просвіти­тель нашої землі» (там же, 1982, № 6, с. 50).
Нарешті, сучасні церковні автори розширили географію місіонерської діяльності апостола Андрія Первоз­ванного. На доповнення до «Повісті временних літ», де місцем перебу­вання апостола названо лише київсь­ку і новгородську землі, автор нарису «З історії Смоленської єпар­хії» вказав і на Смоленщину: «Мож­ливо,— мовиться в ньому про Андрія Первозванного,— він був і на смоленській землі, яку теж благос­ловив» (Журнал Московской пат­риархии, 1984, № 10, с. 6).
Все це не можна назвати інакше, як перекрученням історичної прав­ди. І робиться воно з тим, щоб переконати сучасного читача і слуха­ча в тому, що нібито утвердилося християнство на Русі не стараннями простого смертного — князя Воло­димира Святославича, який вирішу­вав власні політичні та ідеологічні проблеми, а діяннями найближчого учня Ісуса Христа, котрий чинив за повчанням свого «божественного учителя» і виконуючи «промисел господній». Така містифікація знадо­билася ідеологам сучасного руського православ'я для того, щоб показати початковий етап християнізації Ста­родавньої Русі явищем не просто значним, а надзвичайним, екстраор­динарним, що виходить за рамки чисто земних феноменів, «промис­лительним» за своїми джерелами і тому, мовляв, основоположним для всього наступного розвитку нашої країни.

Микола Гордієнко, доктор філософських наук, професор, м. Ленінград.

Примітки:
1. Архиепископ Макарий. История христианства в России до равноапостольного князя Владимира, как введение в историю русской церкви. Изд. 2-е, исправленное, СПб, 1868, с. 7.
2. Е. Е. Голубинский. История русской церкви, т. 1, ч. 1. М., 1901, с. 27.
3. Тобто угоду про об'єднання православних з ка­толиками за умови підпорядкування перших папі римському. Укладено цю унію було в 1439 році, а остаточно розірвано в 1472 році

Немає коментарів:

Дописати коментар