«Божественні» камені: правда і вигадка
Важко знайти інший
камінь-талісман, який в забобонних уявленнях
минулого займав би стільки місця, як бірюза
- самоцвіт, відомий людям з глибокої давнини.
Ще єгипетські
фараони I династії
Раннього царства (близько 3000 років до н.е.) посилали
рабів у долину Мегара
на Синайському півострові
видобувати малахіт і бірюзу, з яких виплавляли
мідь. З бірюзи ж
давньоєгипетські вмільці
вирізали священних жуків-скарабеїв, які
вважалися емблемою миру і батьківства. Можна
припустити, що саме в ту епоху і почався культ
бірюзи.
Аж до раннього
середньовіччя головним авторитетом
у мінералогії -
науці про камені, що
зароджувалася, був Гай Пліній
Секунд (Пліній Старший - 23-79 рр.),
автор енциклопедії «Природна
історія» у 37 томах, з яких п'ять
присвячено мінералам. Він описав блакитний самоцвіт
під назвою «каллаїс» і привів про нього такі
відомості: «Колір має блакитний і блідо-зелений. Народиться за Індією, у мешканців гір Кавказьких, у саків і
дагасів, величини навмисної, але дірчастий і повний
нечистот. Найгарніші з них втрачають колір свій
від масла, мазей і
міцного вина».
У Європі блакитний
камінь Сходу називали «каллаїтом», або «каллаїсом», аж до XI-XII століть,
пізніше його стали називати бірюзою. Очевидно,
російське «бірюза», арабське «фірузадж», грузинське «пфірузі» походять від перського «лірузе», «фірузе», що
означає «перемога», «щастя», - вважалося,
що вояк, у якого щит чи зброя прикрашені
цим каменем, непереможний
в бою. Є й інша
версія. Припускають, що ім'я самоцвіту
дала Стародавня назва країни, де його видобували ще в III тисячолітті до нашої ери, - Персія. І дійсно, найбільш відомі в давнину, та й нині
родовища бірюзи знаходяться
на території сучасного Ірану. Але цей самоцвіт
видобувають також у Китаї, Ефіопії, Судані, в
Америці. У нас в країні
бірюзу можна зустріти в родовищах Середньої Азії
та Вірменії.
Цей самоцвіт
- особливо улюблений
камінь у іранців. Прикраси
з бірюзи в Ірані
носять і чоловіки, і жінки.
Навіть у дуже бідних родинах тут можна на одязі діточок
побачити бірюзові брошки, хоча самоцвіт
дорогий, кращі його зразки цінуються за
вагою в кілька разів більше золота.
З найдавніших часів перські володарі встановили монополію
на бірюзу, всі
добуті в копальнях камені вищого ґатунку надходили до шахської скарбниці. Паперові гроші в Ірані забезпечувалися не тільки золотом, а й дорогоцінними
каменями державної скарбниці. Найзнаменитішим експонатом у колекції бірюзи колишньої
шахської скарбниці в підвалах Центрального
банку вважався головний
убір колишньої шахині Фарах Пехлеві. У ньому
великі камені бірюзи розташовані в центрі, від них відходять промені з
дрібних самоцвітів, які чергуються з діамантами. Промені закінчуються великими,
як куряче яйце, каменями тієї ж бірюзи.
Як і інший блакитний
самоцвіт - лазурит,
бірюза здавна уособлювала
небо. Їй приписували
чудодійну, магічну силу: вона нібито оберігає
від падіння з коня, робить тварину витривалою і швидкою,
зцілює людей від
усіляких хвороб, оберігає від загибелі
під руїнами будинків під час землетрусів.
На Сході
бірюзу вважали «громовим каменем». В одній з
індійських легенд сказано,
що людина знайде бірюзу,
якщо після буревію дійде до кінця веселки:
там, де веселка
йде в землю, його чекає блакитний чарівний
самоцвіт. Індійці вірили, що велике
багатство чекає того, хто погляне
на бірюзу відразу
ж після того, як побачить молодий місяць першого вечора після молодика.
Чи не звідси йдуть витоки поширеного в
слов'янських країнах повір'я, згідно з яким, для того
щоб розбагатіти, треба показати молодому місяцю монету?
У вірменському середньовічному трактаті про камені повідомляється:
«Бірюза краща за всі
інші камені, вона приносить
довголіття, добро, допомагає від поганих слів,
звільняє власника від турбот. Кажуть, хто
носить бірюзу на пальці, не відчуває потреби в грошах». Шиїтському імаму Джафар
ібн Мухаммеду (помер
у 765 р.)
приписуються слова, що стали приказкою: «Не збідніє ніколи
рука, на якій у
персні бірюза». Вважається також,
що це камінь вірності і кохання, здатний нібито
примиряти посварене подружжя.
За східними
легендами, бірюза виникла в землі з
кісток закоханих, які за життя
так і не поєднали
свої долі. І справді, у
мінералогії відома «кістяна бірюза», що
утворилася за рахунок викопних
кісток, до складу яких входять
сполуки фосфору. Російський академік В. М. Севергін в «Докладному словнику мінералогічному» (1807 р.) навів такі відомості:
«У Парижі в кабінеті
Натуральної історії королів показували людську
руку, чиї кістки перетворилися на бірюзу. У мідних
копальнях Рейнбрейшептаха траплялися
овечі кістки, в
бірюзу перетворені, але зеленого кольору».
У середньовіччі кістяною бірюзою (одонтолітом) називали слонову або мамонтову
кістку, а також зуби викопних
тварин, штучно забарвлені сполуками
заліза і фосфору в бірюзовий колір.
Хоча бірюза
і вважається символом вічності і незмінності, вона з плином часу не
тільки руйнується, а й перетворюється. Ще в поемі XVI століття «Маргаритці Маргариток»,
присвяченої французькій королеві Маргариті
Валуа (1553 - 1616 рр.), йдеться, що
дорогоцінні камені не тільки
осяяні життям, але
й хворіють, старіють, помирають, «вони навіть ображаються образою,
нанесеною їм, і
внаслідок цього бліднуть і
втрачають свою гладкість».
І дійсно, у світі каменю теж є свій рух, що і дає
підставу прикладам, що
чимось нагадують нам
риси живої природи. Тут є «зародження», «дитинство», «юність», «зрілість»,
«старість», «хвороба» і «смерть». Цікаві і
дуже важливі для практики дослідження щодо з'ясування причин, наслідків та
попередження «хвороб» мінералів
провів професор Ленінградського гірничого інституту Д. П.
Григор'єв, один з
найбільших мінералогів нашої
країни.
З найдавніших часів вважали, що бірюза
буває юною, зрілою, хворою і навіть вмираючою. Існує таке мусульманське повір'я: «Коли з рук
коханої ти отримаєш перстень з бірюзою, буде
камінь цей ніжно-блакитного
кольору. Але як тільки вона тебе розлюбить, потьмяніє
камінь, змінить свій
блакитний колір. Це знак того, що ти
втратив кохану назавжди». На Сході здавна були відомі способи «оживлення» бірюзи. Для цього її протирали
сирим м'ясом або давали
проковтнути індичці.
Як і в інших старовинних оповіданнях про інші камені, в легендах про цей самоцвіт
дивовижно змішалися містичні вірування і реальні спостереження людей. Ось чому в
цих легендах можна виявити крихти істини. Бірюза - досить нестійкий водний подвійний
фосфат міді та алюмінію прихованокристалічної, пористої структури. Будучи пористою, вона легко вбирає
усілякі жири, потові виділення шкіри, і під впливом атмосферної вуглекислоти, ароматичних масел, мильної піни, світла
і температури втрачає своє характерне небесно-блакитне забарвлення. Цей процес
аналогічний тому, при якому синій лазурит у вологій
атмосфері зеленіє і
перетворюється на малахіт. В залежності від температури і вологості повітря бірюза може висихати,
блякнути, перетворюватися на
інше з'єднання зеленуватого кольору,
яке і розчиняється соком сирого м'яса або
шлунковим соком птахів.
Втім, не кожна природна бірюза «вмирає». Нещодавно
в горах Північного
Узбекистану були виявлені
стародавні гірничі виробки, в
яких трапляються уламки бірюзи, що не втратили свого блакитного забарвлення протягом багатьох століть перебування на поверхні землі. Мабуть, тут зіграли
свою роль мікрокліматичні
умови, в першу чергу сухість повітря.
У наші дні вчені
можуть звичайний берил перетворити на дорогоцінний аквамарин, а циркон
і гірський кришталь - в цитрин і димчастий
кварц. Успішно в
нашій країні проводяться досліди
і з облагороджування некондиційної
бірюзи брудно-зеленого кольору в чисто-блакитний камінь. За розробку і
промислове освоєння методів синтезу
аметисту, цитрину, а також за винахід
технології облагороджування бірюзи, лазуриту, сердоліку
та інших самоцвітів колектив учених і виробничників удостоєний Державної премії СРСР 1979 року.
В. Супричов, кандидат геолого-мінералогічних наук, м. Сімферополь
Переклав з російської Василь Кисиленко.
Немає коментарів:
Дописати коментар