Стаття "Фрідріх Енгельс про Шеллінга і християнських проповідників" в журналі «Людина і світ» № 6 1972 року

Немає мірила, за допомогою яко­го можна було б визначити подвиги геніїв людства Маркса, Енгельса, Леніна. Час слухняно веде історію по визначеному ними руслу. Ми постійно звертаємось до ідейної скарбниці марксизму-ленінізму, чер­паємо звідтіль немеркнучі ідеї нау­кової істини, творчого натхнення. Життя і діяльність вождів трудящих усього світу стали взірцем для їх бойових соратників і нових поко­лінь борців за комунізм, а вчення про соціальне визволення трудя­щих — істиною для мільйонів і міль­йонів людей.

«Учення Маркса всесильне, тому що воно вірне» [1], — так з'ясовував Володимир Ілліч Ленін суть торжест­ва ідей марксизму.

Авторитет марксизму нині настіль­ки великий, незаперечний, що на нього не можуть не зважати його ідейні противники. Переконавшись, що «лобові» атаки на марксизм-ленінізм виявляються безуспішними, вони вдаються до різних кривотлу­мачень та відвертих фальсифікацій.

1. ОШУКАНСТВО ЧИ ЗАБЛУДЖЕННЯ?

Деякі запопадливі богослови по­чали поширювати серед віруючих чутки, начебто Фрідріх Енгельс прихильно ставився до релігії, засуджу­вав атеїстичну пропаганду. Щоб на­дати достовірності своїм хибним твердженням, вони замовчують (за­ради свідомого ошуканства чи вна­слідок необізнаності) те, що в цих випадках користуються творами юного Фрідріха, коли його погляди ще формувалися. Це по-перше. А по-друге, вони здебільшого посила­ються на ті праці Енгельса, які було написано у формі апології (захисту) віри, а насправді сповнені глузуван­ня з самих проповідників релігії!

Один з таких проповідників (а мо­же, й людина, введена кимсь із них в оману) вирішив «просвітити» чле­нів редколегії журналу «Людина і світ». У своєму анонімному листі він закликає їх ім'ям Енгельса при­пинити атеїстичну пропаганду, ого­лошує її якимсь непорозумінням. «Адже Енгельс у книзі «Із ранніх творів», — нагадує автор листа, — писав:

«Так, страж в Ізраїлі не спить і не дрімає, древній бог ще живий на зло всім насмішникам, і він ще тво­рить знамення й чудеса для всіх, хто хоче бачити. Вони шумлять, безбож­ники, і говорять у серці своєму: не­має бога; але той, хто живе на небі, сміється з них, і господь насміхає­ться з них...»

У цьому ж листі автор радить нам брати приклад з Шеллінга, про яко­го, бач, сам Енгельс «схвально» го­ворив: «І ось Шеллініг, йдучи за свя­тим письмом, описує, як бог ство­рив світ з нічого, і людина, спокуше­на сатаною у вигляді змія, втратила свій первісний образ життя і стала здобиччю князя темряви... В наші безбожні часи світські мудреці вже не розуміють простої, навіяної са­мим богом мови святого письма; слід викласти його в доступній їм формі, поки вони знову не дозріють настільки, щоб їм розуміти біблію, як сказано в святому письмі: ...слав­лю тебе, отче, господе неба і землі! що ти заховав се від мудрих і розумних і відкрив те дітям (Матф., 11, 25)».

На закінчення його пунктуальних виписок з ранніх творів Маркса і Енгельса (відповідно сторінок 447, 464—465 і 452) автор листа додає від себе: «Так, Енгельс анітрохи не помилявся!»

Так! — скажемо й ми.— Енгельс не помилявся, обравши популярну з середньовічних часів форму апо­логії певного явища (як-от «Похвала глупоті» Еразма Роттердамського) для сатиричного викриття його суті.

Лише необізнані люди не бачать у наведених словах Енгельса глузу­вання з богословських вигадок.

Адже тут, з одного боку, конста­тується поява в часи молодого Ен­гельса нового, небаченого раніше виду атеїзму, порівняно з яким на­віть влучна сатира Вольтера — од­ного з найбільш талановитих і ві­домих до цього критиків релігії — здається невинною «дитячою забав­кою». Цей атеїзм завойовує уми молоді, перемагає «святих». Сам бог, який — зверніть увагу — «не спить і не дрімає», — «ще живий на зло всім насмішникам» (ой же ж нелегко «Всевишньому» жити на зло насмішникам!) нічого не може вдіяти з новітнім атеїзмом. Він, бог, «ще творить знамення і чуде­са для всіх, хто хоче бачити». Тут знову спалах їдкого сарказму на адресу богословів. Хіба ж не відо­мо всім, що протягом віків вірую­чі завжди бачили ті знамення й чу­деса, котрі вони хотіли бачити; яко­го хотіли бачити бога, такого й ба­чили?? Саме в цьому — одна з причин наявності багатьох взаємно суперечливих віровчень зі своїми ревними послідовниками й своїми «очевидними» знаменнями...

З другого боку, Енгельсова сати­ра оголено й випукло демонструє цілковиту неспроможність релігій­них побудов, які видають атеїстич­ні заперечення потойбічного, замо­гильного життя за ознаку схильності до обжирання, пияцтва й розпусти, в яких наївне дитяче лепетання ста­виться вище за випробувані прак­тикою знання розумних і мудрих людей.

Незвичайна й історія появи цито­ваних проповідниками релігії слів Енгельса. Вони містяться в його брошурі, яку було опубліковано в Берліні на початку травня 1842 ро­ку; вона мала таку повну назву: «Шеллінг — філософ во Христі, або Преображення світської мудрості в мудрість божественну. Для вірую­чих християн, яким невідоме філо­софське слововживання». Це своє­рідний атеїстичний сатиричний твір, для повного розуміння якого потріб­но знати причини й умови його написання. Знати останнє особливо необхідно тим, хто береться його тлумачити й цитувати. Інакше авто­рові, наприклад, критичної публі­кації хтось може приписати думки, які той спростовує! Нагадаємо ві­руючим, що біблійний Сатана споку­шав у пустелі євангельського Христа якраз найточнішим цитуванням та буквальним тлумаченням самої біб­лії! (Матф., 14, 1—10).

2. ЩО Ж НАСПРАВДІ ГОВОРИВ ЕНГЕЛЬС?

Восени 1841 року 21-річний Фрід­ріх Енгельс — уже атеїст і філо­соф — приїхав до столиці Німеччини для проходження військової служ­би. Водночас він на правах добро­вільного слухача став відвідувати лекції в Берлінському університеті Особливу увагу його привернули лекції шістдесятирічного Фрідріха

Вільгельма Шеллінга (1775—1854), який ще замолоду зажив собі слави видатного філософа.

Щоправда, слава честолюбного Шеллінга меркла перед блиском таланту і творів Гегеля (1770 — 1831), його колишнього друга й од­нодумця. Філософія Гегеля справила певний вплив на всі сторони духов­ної культури та життя Німеччини й усієї Європи. Спираючись на її ви­хідні положення, брати Едгар та Бруно Бауери, Арнольд Руге, Фрід­ріх Штраус, молодий Людвіг Фейєр­бах та інші піддали, наприклад, не­щадній критиці ортодоксальне хрис­тиянство, релігійний світогляд. І ко­ли через десять років після смерті Гегеля читати курс філософії в Бер­лінському університеті було запро­шено Шеллінга, звістка про це при­вернула увагу інтелігенції різних країн.

На вступну лекцію Шеллінга, яка відбулася 15 листопада 1841 року, прибуло стільки слухачів, що значній частині з них довелося проникати в аудиторію через вікна. В залі, свід­чить Енгельс, гомонять німецькою, французькою, англійською, угорсь­кою, польською, російською, ново­грецькою, турецькою мовами... Всі хотіли бачити: куди ж поведе філо­софію спадкоємець кафедри Ге­геля?

Енгельс прослухав і старанно за­конспектував перші три лекції. Йо­го, як і всіх прогресивних мислите­лів, обурив виступ Шеллінга. Адже замість очікуваного поглиблення й розвитку філософської спадщини, він почав паплюжити її, підпорядко­вувати релігійній вірі, підмінювати богослов'ям. Людвіг Фейербах на­звав Шеллінга «Іудою Іскаріотським філософії», «пустим, нікчемним і перехідним явищем». Арнольд Руге писав, що називати після цього Шел­лінга філософом — це невігластво, оскільки він «безсоромна примара і явний відступник від усякої філосо­фії взагалі».

Одначе найбільш повну оцінку ренегатству Шеллінга дав 21-річ­ний Енгельс. Дві його праці з цього питання (стаття «Шеллінг про Геге­ля» та брошура «Шеллінг і одкро­вення. Критика найновішого замаху реакції на вільну філософію») світо­ва громадськість сприйняла як найбільш адекватну критику лекцій нового берлінського філософа. У жовтні 1842 року Едвард Дембовсь­кий переповідає висновки Енгельса про Шеллінга в польському журналі «Погльонд наукови»; у січні 1843 ро­ку В. П. Боткін — у петербурзьких «Отечественных записках» і т. д.

«Противники повинні визнати, що численна, як ніколи, молодь стікає­ться під наші прапори, що тепер більше, аніж будь-коли, коло ідей, які володіють нами, дістало багатий розвиток, що ніколи не було на на­шому боці стільки людей мужніх, стійких і талановитих, як тепер. От­же, підемо ж сміливо в бій проти нового ворога», — писав Енгельс у статті «Шеллінг про Гегеля». А в брошурі наголошував: «Усяка філо­софія ставила собі до цього часу завдання зрозуміти світ як щось ро­зумне... Тут перша глибока тріщина між Шеллінгом і всіма іншими фі­лософами; тут його перша спроба протягти у вільну науку мислення віру в авторитет, містику почуттів і гностичну фантастику. Єдність філо­софії, цільність усякого світогляду розривається в ім'я найнезадовіль­нішого дуалізму; протиріччя, яке складає всесвітньо-історичне зна­чення християнства, підноситься та­кож у принцип філософії. А. тому ми з самого початку повинні про­тестувати проти цього роздвоєння».

Цитуємо далі; «Сумно бачити, як Шеллінг спускає думку з її піднесе­ного, чистого ефіру в сферу чуттє­вих уявлень, як він зриває з її голо­ви корону з чистого золота і, при­бравши її в корону з позолоченого паперу, примушує її, п'яну від тума­ну і випарів незвичайної романтич­ної атмосфери, блукати хиткою хо­дою на втіху вуличних хлопчаків».

«Таким чином, — пише Енгельс, — зроблено рішучий крок: відверто оголошено про зречення від чистого розуму. З часу схоластиків (бого­словів середньовіччя. — Є. Д.) Шел­лінг є першим, хто зважився на цей крок... Уперше за останні п'ятсот років виступає герой науки і оголо­шує останню служницею віри».

Висловлюючи жаль з приводу то­го, що така людина, як Шеллінг, «потрапила в пастку віри і несвобо­ди», Енгельс простежує шлях дегра­дації Шеллінга як філософа й особи: «Коли він був ще молодим, він був іншим... Але полум'я згас­ло, мужність зникла, виноградне сусло, що було в процесі бродіння, перетворилося в кислий оцет, не встигнувши стати чистим вином. Сміливий корабель, що весело тан­цював на хвилях, повернувся назад, увійшов у мілку гавань віри й так сильно врізався кілем у пісок, що й досі не може зрушити із свого місця. Там він і стоїть тепер, і ніхто не впізнає в старому непотрібному мотлоху того корабля, який колись з розгорнутими прапорами вийшов у море під усіма вітрилами. Вітрила вже давно зотліли, щогли надломи­лись, хвилі вриваються в зяючі про­ломи і з кожним днем все більше заносять піском кіль корабля».

Давно вже відомо, що похвала може прозвучати дошкульніше, ніж картання. В ідейній боротьбі такий засіб безперервно застосовується сатириками й публіцистами протя­гом багатьох століть. Цією зброєю досконало володів і Фрідріх Ен­гельс. Ще 19-річним юнаком він протягом трьох місяців «співробіт­ничав» у бременській газеті «Місь­кий вісник». У листі від 12 лютого 1839 року, адресованому сестрі Ма­рії, він повідомляв: «У цьому «Місь­кому віснику» вміщується всяка нісенітниця. Я пищу в конторі вірші, в яких заради сміху хвалю його і збиваю з пантелику. Ці вірші я ви­силаю йому під ім'ям Т. Гільдебранд­та, і він чистесердечно друкує їх». А згодом в іншій газеті Енгельс опублікував вірші, де відкрито ви­сміяв обмеженість його колишніх видавців:

«Міський віснику!» Свої теми я постійно беру в тебе самого,

Ти тільки сам їх готуєш,

З твоїх речей я пишу поеми.

В яких передражнюю тебе,

тільки тебе...»

Нагадаємо, що класики марксиз­му досить широко застосовували пародійну форму в ряді своїх тво­рів. До таких належать, наприклад, спільні праці Маркса і Енгельса: «Святе сімейство, або критика кри­тичної критики», «Німецька ідеоло­гія» тощо.

З цих же мотивів і з такою ж ме­тою на початку травня 1842 року Енгельс опублікував анонімний паро­дійний памфлет «Шеллінг — філо­соф во Христі», в якому відступниц­тво берлінського професора вихва­ляється від імені тупого, обмежено­го релігійного фанатика-пієтиста (пієтистами — від слова «пієтіс», тобто благочестивий — у часи Ен­гельса іменували в Німеччині релі­гійних мракобісів, які виступали про­ти культури, науки, освіти й кликали назад до середньовіччя).

Навколо памфлета зразу зчинився великий галас. Більше десятка жур­налів та газет присвятили йому свої шпальти. Частина тодішніх релігій­них мракобісів типу Крумахера, Арндта, Лео, з якими до цього від­крито боровся Енгельс, а також ок­ремі атеїсти, як-от Руге, сприйняли брошуру за справжній твір щирого богослова. Одні почали хвалити йо­го, інші — критикувати.

Але скоро ті й ці зрозуміли, що автор памфлета нещадно висміяв колишнього філософа, віддавши йо­го в обійми релігійним ретроградам, Адже для філософа, який вважає себе світочем думки, немає більшої образи, аніж екзальтований поцілу­нок релігійного невігласа! Вже 18 травня церковна «Ельберфельд­ська газета» публічно обурювалась, що автор «одягнув маску релігійно­го святенника, вітає Шеллінга як реставратора ортодоксії й пов'язує з цим багато дивних побоювань, розрахованих на слабодухих лю­дей».

Публікація досягла поставленої Енгельсом мети. Ряд прогресивних діячів, передусім атеїстів, дали памфлету найвищу оцінку. Він зро­бив вагомий внесок у справу захис­ту філософського атеїзму й спро­стування релігійного світогляду. І сьогодні цей твір обертається проти зарозумілих проповідників релігії, які «чули дзвін, та не знають, де він».

3. ЕНГЕЛЬС — ВОЙОВНИЧИЙ АТЕЇСТ

Як відомо, Фрідріх Енгельс вихо­вувався в релігійній сім'ї, всебічно вивчав релігію в протестантських школах і пансіонах. Він і сам був ві­руючим юнаком. У нас немає змоги розповісти тут про повчальний про­цес його відходу від віри в бога. Скажемо лише: ще до того, як ста­ти сподвижником Маркса, Енгельс уже був переконаним і войовничим атеїстом.

Палке серце дев’ятнадцятирічного Фрідріха обурював антигуман­ний зміст релігійного вчення про рай та пекло. «А втім, мені видаєть­ся жахливою іронією, — писав він другові дитинства Фрідріху Гребе­ру, який навчався в духовній семіна­рії, — коли називають ортодоксаль­не євангелічне християнство релігі­єю любові. Згідно з вашим христи­янством, дев'ять десятих людства приречено на вічні муки, і лише од­ній десятій судилося бути щасли­вою. І ось це... має означати без­межну любов бога?»

Доречно нагадати, що Фрідріх Енгельс ще юнаком таврував гань­бою проповідників релігії. Так, у вуппертальській релігійній громаді, яку відвідувала сім'я Енгельсів, юний Фрідріх спостерігав святен­ницьке лукавство проповідників. Про одного з них він лише: «Десь узявся якийсь американський спеку­лянт, що назвав себе пастором Юр­генсом; він кілька разів виголошу­вав проповіді при величезному на­пливові народу, бо більшість вва­жала, що він, як американець, має бути неодмінно темношкірим або навіть чорним. Як же всі здивували­ся, коли виявилось, що він не тіль­ки білий, але до того ж ще й такий проповідник, що вся церква зали­валася сльозами; а втім, ці сльози викликалися тим, що він сам почи­нав вити, коли всі засоби розчули­ти публіку не досягали мети... Не­забаром Юргенс став улаштовува­ти таємні зборища, одержувати ба­гаті подарунки від своїх визначних шанувальників і жити в розкошах... Раптом виявилось, які діла діялись на цих таємних зборищах; пана Юр­генса посадили до в'язниці...» [2].

Непримиренним до релігії, во­йовничим атеїстом Енгельс був усе своє свідоме творче життя. Глибокі знання в галузі релігії та богосло­в'я він плодотворно використовував для боротьби з «опіумом народу». Він зробив фундаментальний внесок у розвиток марксистського атеїзму, будучи найвидатнішими фахівцем з питань релігієзнавства.

Він, спільно з Марксом чи й осо­бисто, розробив такі кардинальні проблеми наукового атеїзму, як походження релігії, причини та умо­ви її існування, шляхи подолання релігійних передсудів, висвітлив ряд проблемних питань з історії поход­ження християнства (критика біблій­них книг, розкриття змісту їх «про­роцтв») і т. ін. Він залишив нам ве­личезну, справді неоціненну атеїс­тичну спадщину.

Для багатьох наших сучасників, у тому числі й для автора цих рядків, твори Енгельса стали дороговказом від релігійних переконань до світла правди, наукової істини й гуманіз­му!

Євграф ДУЛУМАН, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії АН УРСР

Примітки:

1. В. І. ЛЕНІН Твори, т. 10, стор. 3.

2. К. МАРКС і Ф. ЕНГЕЛЬС. Твори, т. 1, стор. 425.