Стаття "Сустність і соціальні функції релігії" в журналі «Людина і світ» № 1 1972 року

Релігія як певний світогляд тор­кається не окремих сторін буття — вона пропонує своє тлумачення всі­єї навколишньої дійсності, - здатна глибоко впливати на свідомість і поведінку великих мас людей, на соціальний та духовний процеси су­спільного життя. Ось чому питання про сутність релігії, її соціальні функції давно привертає увагу фі­лософів, соціологів, письменників, учених.

Для наукового атеїзму як скла­дової частини світогляду марксист­сько-ленінскої партії питання про сутність релігії та її соціальні функ­ції є полем активної боротьби за звільнення свідомості віруючих від релігійних передсудів, виховання їх у дусі матеріалістичного світорозу­міння.

РЕЛІГІЯ ЯК ФОРМА СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Богослови твердять, що релігія — явище позаісторичне і неземне. Вони зображають її як результат «одкровення» того надприродного «начала», яке не тільки створило світ і керує ним, але й дало людям віру в творця, в його промисл. На­віть саме слово «релігія», що похо­дить від латинського religio і озна­чає «зв'язок», вони намагаються ви­дати за доказ того безпосереднього зв'язку, який нібито існує між бо­жеством і людьми, проявляючись у їхній вірі в нього. Від богослов­ської принципово не відрізняється й ідеалістична точка зору в цьому питанні. Для філософського ідеа­лізму релігія є чимось первинними щодо матеріального, таким, за ви­словом французького ідеаліста Г. Марселя, що єднає людину з бо­гом.

Матеріалізм, заперечуючи бого­словсько-ідеалістичні вигадки про релігію, розглядає її передусім як одну з форм суспільної свідомості, як похідне від матеріального, від умов життя людей. Для філософ­ського матеріалізму це — вихідне методологічне положення в атеїстич­ній критиці релігії. «Основа ірре­лігійної критики, - каже К. Маркс, — така: людина створює релігію, релігія ж не створює людину» [1].

Але релігія — своєрідна форма суспільної свідомості. Вона є «...фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсяк­денному житті, — відображенням, в якому земні сили набирають фор­ми неземних» [2]. У цьому визначен­ні, даному Ф. Енгельсом, вираже­но сутність релігії, її специфічні особливості, що проявляються в суб'єкті релігійної свідомості, об'єк­ті релігійного відображення, пред­меті віри й самому способі релігій­ного відображення.

Суб'єктом релігійної свідомості є суспільство в тому його стані, в тих його соціальних формах, за яких не людина панує над своєю ді­яльністю, а продукти її діяльності панують над нею. Це — суспільст­во, в якому панують бездушні по­рядки, чужі людині форми органі­зації суспільного життя. Ось чому класики марксизму-ленінізму й роз­глядають релігію як «дух бездуш­них порядків» (К. Маркс), як «не­гідний продукт негідного суспільно­го ладу» (В. І. Ленін). Таким є антагоністичне класове суспільство. І окрема особа тут проявляє себе як індивідуальний суб'єкт релігій­ної свідомості, якщо вона живе життям цього суспільства, ще не знайшла себе або вже знову втра­тила.

Однією з найхарактерніших особ­ливостей релігійної свідомості є те, що вона подвоює світ — на ви­щий і нижчий, творящий і створе­ний, вічний і минущий. Релігійна свідомість завжди подвоєна: маючи реальний, земний об'єкт відобра­ження, вона спрямована на ілюзор­ний предмет віри.

Об'єктом релігійного відображен­ня є сили, що панують над людьми в їх повсякденному житті. Чужі, стихійні, непідвладні людям, не­зрозумілі для них, непередбачувані за наслідками свого діяння, такі сили природи і суспільства при пев­ному способі відображення їх і становлять зміст релігійних образів. Звичайно, в релігійному плані можуть бути усвідомлювані й пред­мети і явища, які не панують над людиною і, отже, не належать до поняття об'єкта релігійного відо­браження. Але таке усвідомлення можливе лише за тієї умови, коли людина вже має релігійне світоро­зуміння і під його кутом зору ос­мислює окремі явища як частину цілого світу.

Суб'єкт і об'єкт релігійного відо­браження — поняття співвідносні й історично мінливі. В первіснообщин­ному суспільстві об'єктами релігій­ного відображення виступали ті си­ли природи і ті фізіологічні та пси­хічні якості самих людей, які зали­шалися ще не пізнаними, не освоєни­ми й панували над ними в їх повсяк­денному житті. Поступово в свідо­мості людей звужується сфера релі­гійного відображення цих об'єктів. Але з появою класів виникає новий, який стає тепер головним, об'єкт ре­лігійного відображення — антагоніс­тичні суспільні відносини. Причому, вплив цих останніх на релігійність людей такий, що тенденція до зву­ження об'єкта релігійного відо­браження в сфері природних явищ і психофізіологічних якостей люди­ни гальмується, бо антагоністичні суспільні відносини негативно впли­вають і на зв'язки людини з зовніш­нім світом, і на пізнання нею влас­ної природи.

Соціалізм — суспільство віль­них і рівноправних громадян — не є суб'єктом, творцем і носієм релігій­ної свідомості, не містить у собі об'єкта релігійного відображення. Соціалістичне суспільство не про­дукує релігії, вона може тут лише відтворюватися в порівняно вузьких межах — у свідомості частини гро­мадян як залишок від історично минулих епох. Окремий індивід мо­же виступати при соціалізмі як су­б'єкт раніше виробленої людством релігійності лише за тієї умови, ко­ли він ще недостатньо включився в творення нового, недостатньо ово­лодів надбанням соціалізму. Вірую­чі, виходячи уже з наявної релігій­ності, в її дусі можуть усвідомлю­вати стихійні лиха, прикрості в осо­бистому житті і т. ін., але подібні явища і для індивідуальної свідо­мості не є обертом релігійного ві­дображення, бо не становлять за­гального фону життя індивідів, не вони характеризують їх суспільне буття.

Релігійна свідомість завжди спря­мована на предмет віри: богів, ду­хів, безсмертних душ, нечисту си­лу... Предметом віри є надприродне, тобто такий зміст понять і уявлень, в якому дійсність подано в спотворено­му, протиприродному вигляді, у ви­гляді істот, властивостей і зв'язків, що не є підпорядковані об'єктив­ним закономірностям світу й пану­ють над ним. Інакше кажучи, над­природне — це повторний зліпок з реально існуючого, але зліпок, який силою людської фантазії відірвано від його основи, поставлено над нею і мислиться віруючими як пер­вопричина відчуваного буття.

Найхарактернішою рисою погля­дів і ставлення релігійної людини до надприродного є те, що вона ві­рить у його реальне існування. Ця віра не має нічого спільного з упев­неністю, переконаністю в правиль­ності уявлень, що має своїм грун­том знання й підтверджується прак­тикою. Вона є сліпою і пов'язана з прагненнями, бажаннями, почут­тями віруючого, виступає як своєрід­на проміжна ланка між його уяв­леннями про надприродну і культо­вими спробами вплинути на нього.

Іноді рядові віруючі, а здебіль­шого богослови намагаються аргу­ментувати буття надприродного: «Існує уявлення про бога — зна­чить є бог». «Бог створив світ, а хі­ба ще хтось може його створити?», «Хіба всі можуть помилятися?» Ці й подібні «докази» божого буття і взагалі надприродного обертаються в порочному колі, бо самі виходять з віри в існування надприродного. Віра в надприродне — специфічна особливість і головна ознака релігії.

Зміст релігійних поглядів та уяв­лень залежить не тільки від того, що в них відображається, а й від самого способу відображення. Ре­лігія є фантастичним відобра­женням певних сторін дійсності, тобто таким, коли ті чи інші риси реально існуючого об'єкта мислено відриваються дід нього і за допо­могою уяви комбінуються в такі образи, що зміст їх виявляється протиприродним, самодостатнім і, до того ж, справляє визначальний вплив на матеріальну дійсність.

Релігія — форма суспільної сві­домості, споріднена з ідеалізмом. Спільність світоглядних засад фі­лософського ідеалізму і релігії по­лягає у роздвоєнні світу на природ­ний (матеріальний) і надприродний (духовний) у визнанні духовного вічним, первинним, а матеріально­го — похідним від нього, вторинним, в уявленні про примат духовного щодо предметного світу. В. І. Ленін розглядав філософський ідеалізм як дорогу до попівщини, як витончений фідеїзм — вчення, що спирається на віру в одкровення і намагається нау­ку підпорядкувати релігії.

Водночас між релігією і ідеаліз­мом є й відмінні риси. Ідеалізм апелює до розуму, тоді як релігія виходить з «істин» одкровення й базується на вірі в надприродне. Ідеалізмові не властиве уособлен­ня духовного «начала» світу, тоді як релігія, якого б ступеня узагаль­неності її образи не набирали, без уособлення надприродного не існує.

Для релігії характерним є також загострене емоціональне ставлення до надприродного, вона обов'язко­во пов'язана з сукупністю культо­вих церемоній і дій, зі спефічни­ми формами соціальної організації віруючих (релігійні громади тощо).

Певна річ, ці та інші особливос­ті релігії щодо філософського ідеа­лізму, враховувані науковим ате­їзмом, не можуть заступити того головного, визначального, що ро­бить ідеалізм і релігію союзника­ми в боротьбі проти матеріалізму, проти передової науки, зрештою - проти суспільного прогресу.

СОЦІАЛЬНІ І ГНОСЕОЛОГІЧНІ КОРЕНІ РЕЛІГІЇ

Релігія — явище не випадкове. Вона має соціальні й гносеологічні корені, тобто причини й умови, які породжують і відтворюють релігій­ні вірування.

Соціальні корені релігії — це та­кі умови суспільного буття, за яких люди не вільні в своїй діяльності, не вони панують над зв'язками між собою і з природою, а сили приро­ди і суспільства панують над ними. Соціальні корені релігії — це на­самперед антагоністичні виробничі відносини, які виступають у вигляді зовнішнього, нав'язаного людям. Анархія виробництва, гра суспіль­них стихій позбавляє людину впев­неності в завтрашньому дні, зав­дає їй страждань, які не можна по­рівняти з руйнівним впливом сил природи. Особливо важким тяга­рем, породженим силами соціальної стихії капіталізму, є безробіття мільйонних мас трудящих.

Якщо ж до цього додати всі ін­ші форми соціального, особливо по­літичного, гноблення трудящих, то стає зрозумілим, чому саме в су­спільних відносинах антагоністично­го ладу полягає головна причина релігійності мас. «Соціальна при­давленість трудящих мас, — писав В. І. Ленін, — позірна цілковита безпорадність їх перед сліпими си­лами капіталізму, який спричиняє щодня і щогодини в тисячу раз біль­ше найжахливіших страждань, най­дикіших мук рядовим робочим лю­дям, ніж усякі надзвичайні події, як-от війни, землетруси і т. д., — ось у чому найглибший сучасний корінь релігії» [3].

Хибний релігійний світогляд ви­ростає з хибної земної основи — з не гідних людини умов її життя. Відділяючи в уяві такі умови жит­тя від самих себе і переносячи їх у світ релігійних ілюзій, людина в такий спосіб переборює своє земне рабство, у релігійній втісі виповнює ущербність свого суспільного бут­тя. І тільки революційна боротьба розвіює релігійні примари люд­ської свідомості, звеличує людину і робить її господарем власної долі.

Дослідження соціальних коренів релігії дає змогу з'ясувати, чому виникають та існують марновірст­ва. Але соціологічний аналіз не претендує на вирішення питання про те, як саме складається релі­гійна свідомість, бо це проблема взаємодії соціальних коренів релі­гії з гносеологічними, які криються в певних особливостях процесу пі­знання й пов'язані з його складніс­тю і суперечливістю.

Критикуючи точку зору на релі­гію старого, метафізичного матеріа­лізму, зокрема тих його представ­ників, які вбачали у віруваннях тільки нісенітницю, не більш як прикру помилку людського розуму, В. І. Ленін відзначав: «...у попівщи­ни..., звичайно, є гносеологічне ко­ріння, вона не безгрунтовна...» [4].

Звичайно, релігія викликана не якимись особливими «релігійними» психічними явищами. Немає релі­гійних відчуттів, сприйнять, мис­лення тощо, відмінних від звичай­них пізнавальних процесів. Релігій­ні уявлення пов'язані із здоровою пізнавальною діяльністю людини, вони являють собою, зазначав В. І. Ленін, пустоцвіт, що росте на живому дереві могутнього, всесиль­ного людського пізнання. Але не обов'язково, не завжди в процесі пізнання виникають релігійні віру­вання. Релігія пов'язана з пізна­вальною діяльністю лише як її можливість, яка має місце тільки в разі відсутності послідовно правиль­ної орієнтації людини в дійсності й реалізується, знову ж, під визна­чальним впливом зазначених соці­альних причин.

Людина має справу з нескінчен­ною в своїй різноманітності, супе­речливою в своєму розвитку дійс­ністю. Тому пізнання не є дзерка­лом буття, актом простого зняття копії з дійсності, а являє собою живий, складний процес з безліччю відтінків наближення до неї. Пі­знання нагадує, за висловом В. І. Леніна, криву лінію, що «без­конечно наближається до ряду кіл, до спіралі». «Всякий уривок, ула­мок, кусочок цієї кривої лінії мо­же бути перетворений (односторон­ньо перетворений) у самостійну, цілу, пряму лінію, яка (коли за де­ревами не бачити лісу) веде тоді в болото, в попівщину...» [5].

В чуттєвому сприйнятті, з якого починається процес пізнання, дійс­ність представлена своєю зовніш­ньою стороною з усіма її неістот­ними, другорядними, випадковими зв'язками і рисами. За цією сторо­ною криється внутрішнє, відносно стійке, істотне в дійсності. Щоб збагнути сутність, пізнання повин­не силою абстракції відсікти неіс­тотне, випадкове, виділити певні зв'язки й узагальнити істотне.

Виходить, що абстрагування як виділення й узагальнення ознак є перериванням цілого, спрощенням складного, огрубленням, омертвлен­ням живого. Воно відходить від безпосередньої даності предмета, але й наближається водночас до нього в тому розумінні, що прони­кає все глибше в його сутність. У цих мислительних операціях криє­ться можливість непомітного, не усвідомлюваного людиною відриву тих чи інших рисочок або сторін пізнання від дійсності, можливість взагалі забуття матерії та перетво­рення продуктів відображення в абсолют, у таке, що видається іс­нуючим самостійно.

Активну роль у пізнанні світу ві­діграє фантазія, або уява, — своє­рідна форма відображення, яка по­лягає в творчому синтезі змісту формованих понять і уявлень, у ви­робленні з наявного в мисленні ма­теріалу нових образів. Пізнання завжди включає в себе конструю­ючу діяльність фантазії, яка за умо­ви належного контролю з боку кри­тичного мислення і перевірки прак­тикою дає образи великої пізнаваль­ної цінності. Але фантазія, як висло­вився Д. І. Писарєв, може й шугати зовсім убік, відриватися від відоб­ражуваного і з реалістичного змісту уявлень пам'яті та понять формува­ти фантастичні образи.

Зазначеного ще не досить для ро­зуміння того, чому відрив продуктів пізнання від дійсності, абсолютиза­ція їх можуть набирати специфічно релігійної форми. Адже не всяке по­няття чи уявлення, відірване від дійсності, хибне за змістом, нале­жить до релігійної сфери. Хибний образ у самому процесі формування його набирає релігійної специфіки, якщо він складається як вираз без­силля людини, її ілюзорна спроба компенсувати це безсилля.

А це, в свою чергу, означає, що гносеологічні корені релігії існують як її реальна можливість лише в умовах невільної діяльності людини. І перетворюється ця можливість у дійсність під впливом такого соціа­льного фактора, коли не людина па­нує над умовами свого суспільного буття, а навпаки.

Ось чому порушуване іноді питан­ня про те, чи залишаться гносеоло­гічні корені релігії і в майбутньому, позбавлене сенсу. Уже починаючи з соціалізму, суспільство як суб'єкт предметної і духовної діяльності стає свідомим розпорядником не ті­льки суспільних відносин і стосунків з природою, а й своєї духовної твор­чості.

СОЦІАЛЬНІ ФУНКЦІЇ РЕЛІГІЇ

В релігії знайшли свій вираз і безпорадність людини перед стихій­ними силами природи та суспільст­ва, і її мрії про краще життя. То­му релігія — не тільки фантастичне відображення того, що є, — негід­них умов існування людини в істо­рично минулих формах суспільно­го буття. Якби справа стояла тіль­ки так, віруючі не мали б у релігії потреби, вона взагалі не могла б іс­нувати. Для віруючого релігія — це передусім засіб подолання його придавленості природою і класовим гнітом, доповнення того, що бракує йому в житті, компенсація ущербних умов свого буття і компенсація, винагорода за свої страждання в умовах негідного експуататорсько­го ладу. Але, певна річ, віруючий долає свою придавленість не в творчій діяльності, він намагається компенсувати ущербність свого бут­тя не в реальних відносинах цього буття, а в позаземному світі ілюзій. Не здатна перетворити за чужих їй соціальних умов свої мрії в дійс­ність, релігійна людина переносить їх здійснення у світ загробного бла­женства, і не втішає її. Втішально-компенсаційна функція і є головною соціальною функцією релігії в пері­од історії, що передує соціалістич­ному суспільству.

Чим обертається на ділі ця функ­ція для віруючих? Втішаючи люди­ну вірою в допомогу небесних сил у її земних труднощах, релігія завжди спрямовувала зусилля віруючих не на активну перетворювальну діяль­ність, а на пасивне, споглядальне ставлення до дійсності. Вона завж­ди сковувала їх енергію, їх творчу активність та ініціативу, виступала гальмом розвитку продуктивних сил і форм суспільної організації.

Особливо шкідливим, таким, що присипляє соціальний протест, вияв­ляється очікування обіцяного релі­гією загробного блаженства, вина­городи в потойбічному світі за стра­ждання на землі. Й не дивно, що релігійну втіху, ілюзорну компенса­цію за терпіння завжди активно ви­користовували експлуататорська держава і церква для приборкання трудящих, утримання їх у покорі. Всі і всякі експлуататорські класи, відзначав В. І. Ленін, потребують для охорони свого панування двох соціальних функцій: функції ката і функції попа. «Кат має придушува­ти протест і обурення пригноблених. Піп має утішати пригноблених, ма­лювати їм перспективи (це особли­во зручно робити без запоруки за «здійсненність» таких перспектив...) пом'якшення бідувань і жертв при збереженні класового панування, а тим самим примиряти їх з цим пану­ванням, відвертати їх від револю­ційних дій, підривати їх революцій­ний настрій, руйнувати їх револю­цінну рішимість» [6].

Релігії властиві також регулятив­на та інтеграційна соціальні функ­ції, навколо яких так багато фальші нагромаджено дипломованими за­хисниками фідеїзму. Богослови та богословствуючі соціологи, намага­ючись обгрунтувати цивілізаторсь­ку роль релігії в історії суспільства, наділяють людину, не «облагород­жену» одкровенням божим, найнега­тивнішими рисами: нечесністю, ко­ристолюбством, нескромністю, під­ступністю, зоологічним індивідуаліз­мом, егоїзмом і т. ін. Тільки релігія, кажуть вони, очищає людину духов­но, утримує її від негідних вчинків, є охоронцем громадського порядку, зв'язує особу з суспільством, робить суспільство єдиною моральною гро­мадою.

Релігія дійсно виконує в суспіль­стві, яке її породжує, функції соціа­льного регулятора й інтегратора, але діють ці функції зовсім не в то­му напрямі, про який говорять бого­слови. Регулятивна та інтеграційна функції релігії полягають зовсім не в утриманні людей від негідних вчинків і згуртуванні їх в єдиний моральний колектив.

Негідний продукт негідного сус­пільного ладу не може бути носієм моральних цінностей. Регулятивна та інтеграційна функції релігії, бу­дучи похідними від її втішально-компенсаційної функції, полягають в утвердженні лише тих стосунків між віруючими, які вигідні експлуатато­рам, у об'єднанні рядових віруючих лише в одному плані — навколо ін­тересів експлуататорів. «Ідея бога, — писав В. І. Ленін, — завжди при­сипляла і притупляла «соціальні по­чуття», підміняючи живе мертвечи­ною, будучи завжди ідеєю рабства (найгіршого, безвихідного рабства). Ніколи ідея бога не «зв'язувала осо­бу з суспільством», а завжди зв'язу­вала пригноблені класи вірою в бо­жественність гнобителів» [7].

Соціальну роль релігії, що проявляється в її втішально-компенсацій­ній, регулятивній, інтеграційній та інших функціях, глибоко, влучно охарактеризували класики марксиз­му-ленінізму: "Релігія є опіум наро­ду" (К. Маркс); "релігія — рід ду­ховної сивухи, в якій раби капіталу топлять свій людський образ, свої вимоги на скільки-небудь гідне лю­дини життя" (В. І. Ленін). Всі і вся­кі релігії, що мають місце в антаго­ністичному суспільстві, освячують приватну власність, виправдовують загарбницькі війни, культивують во­рожнечу між народами, ведуть бо­ротьбу проти прогресивних суспіль­них рухів, прищеплюють віруючим найганебніші риси — покору, сми­рення, терпіння, тим самим полег­шуючи експлуататорам панування над ними.

Здійсненням своїх соціальних функцій релігія завдячує в першу чергу тому, що вона є надбудовою над тим економічним базисом, тобто тими виробничими відносинами, які її породжують. В антагоністичному суспільстві релігійний світогляд і церковна організація тисячами ка­налів зв'язані з експлуататорською державою і правом, у тому числі й тоді, коли буржуазне законодавст­во формально декларує відокрем­лення церкви від держави.

Релігія тісно зв'язана і з тими фі­лософськими, моральними погляда­ми, які панують з антагоністичному суспільстві й становлять важливий елемент його надбудови. Покликан­ня релігії і церкви в такому суспіль­стві полягає в активному обслуго­вуванні його економічної структури, політичного ладу, в обстоюванні й ствердженні ідеології пануючого класу, в боротьбі проти тих суспіль­них сил і ідей, які протистоять ба­зису й надбудові експлуататорсько­го суспільства. В сучасну епоху ця боротьба спрямовується насамперед проти визвольного пролетарського руху проти його наукової ідеології - марксизму-ленінізму.

Не обмежуючись ідеологічною бо­ротьбою, церква завжди брала і те­пер бере в капіталістичних країнах активну участь у політичній бороть­бі класів, незмінно виступаючи на боці експлуататорської держави. В свою чергу ця остання надає всебічну підтримку, охороняючи її власність, створюючи простір для діяльності її організацій, насаджую­чи в народі релігійні вірування, ве­дучи боротьбу проти наукового, ма­теріалістичного світогляду.

В нашому суспільстві релігія не є надбудовою над його економічним базисом. Втративши соціальну ос­нову, яка її породжувала, релігія втратила можливість здійснювати зазначені вище соціальні функції щодо суспільства в цілому. Вона зберегла одну функцію — задоволь­няти особисті релігійні потреби ві­руючих. Але, обмежуючи коло їх ін­тересів, їх духовний розвиток, їх участь у боротьбі за загальнонарод­ну справу, релігія тим самим прояв­ляє себе як глибоко реакційна сила не лише щодо самих віруючих, а й щодо потреб, завдань і цілей соціа­лістичного суспільства в цілому. То­му остаточне подолання релігійних пережитків відповідає інтересам як віруючих, так і потребам усього ра­дянського народу.

Б. Лобовик, кандидат філософських наук

Примітки:

1. К. МАРКС і Ф. ЕНГЕЛЬС. Твори, т. 1, стор. 384.

2. К. МАРКС і Ф. ЕНГЕЛЬС. Твори, т. 20, стор. 309. (Підкреслення наше, Авт).

3. В. І. ЛЕНІН. Твори, т. 15, стор. 357.

4. В. І. ЛЕНІН. Твори, т. 38, стор. 349.

5. В. І. ЛЕНІН. Твори, т. 38, стор. 349.

6. В. І. ЛЕНІН. Твори, т. 21, стор. 197 - 198.

7. В. І. ЛЕНІН. Твори, т. 35 стор. 93.