пʼятниця, 7 березня 2014 р.

Стаття "Джерела марновірств" в журналі «Людина і світ» № 2-3 1972 року



У переповненому автобусі, що йде в напрямку до центрального парку, поруч мене сидить чепурно вдягне­на юна пасажирка з косами відтінку поліського льону, Дівчина раз по раз дивиться на годинник, звіряє турбот­ливо точність його з моїм. Неважко здогадатись: вона спішить на побачення. Придбала квиток, уважно розгля­дає його, підраховуючи цифри. На обличчі сонячним зай­чиком перебігає щаслива посмішка. Зрозуміло: сума перших трьох цифр номера дорівнює сумі наступних трьох. Квиток не звичайний, а «щасливий».

Моя попутниця дістає з сумочки округле люстерко і вкрадливо, щоб не помітили інші, кидає погляд на нього.
Та автобус несподівано загальмував. Хтось ненаро­ком штовхнув руку сусідки — люстерко брязнуло об за­лізний поручень і розбилось... Помічаю, як блідне облич­чя дівчини: її вразила «погана прикмета».
...Перед державним екзаменом студентка кооператив­ного технікуму Тамара С. дбайливо прасує стареньке плаття, яке повинно допомогти їй здолати важкий іспит. Дванадцятирічний Вовка, найкращий воротар вуличної футбольної команди, що засидівся другий рік у п'ятому класі, зараз, готуючись до екзамену, на якому провалив­ся торік, старанно ладнає в правому черевику п'ятико­пійчану монету.
Ось сусідки-пенсіонерки, зустрівшись у дворі, нама­гаються одна одній якнайдетальніше передати картини сновидінь, крізь призму яких вони прагнуть розгледіти свій завтрашній день.
— Снилось, Палазю, що померла я... Хоронять ніби, а людей видимо-невидимо. Всі плачуть - і старе і ма­ле, а я бачу все, чую все, тільки... обізватись не можу, - каже перша.
— Значить, навпаки буде. На радість велику і на життя довге показує сон, — озивається друга. — Вилі­куєтесь, кумцю, їй-бо, вилікуєтесь...
А буває і так.
...Двоє зібрались у спільну життєву путь. Заквітчане таксі мчить їх гомінкими вулицями до Палацу щастя.
І раптом ген-ген удалині — людина з порожніми від­рами...
«Невже на нещастя? — обмінюються тривожними по­глядами, молоді. — Хіба марно тільки що били посуд?»
«Пусте повір'я...» — женуть від себе настирливу дум­ку закохані, намагаючись забути цей епізод назавжди. Тільки не викинути ту думку з голови геть. У хвилини труднощів чи знегод життєвих, від яких не застрахова­ний ніхто, подеколи і вирине в уяві образ дорожнього відра або чорного кота, що потрапив на очі у весільний день...
Нещодавно я мав нагоду привітати свого близького сусіду із щасливим лотерейним квитком. Петро стояв на порозі й лагодив капризний замок своєї квартири.
— Сто тисяч вам на «Москвичі» без ремонту! — ска­зав я, простягаючи йому руку. Він, осяяний щасливою посмішкою, теж простягнув свою, але розгубився на мить, поквапно переступив поріг і, ніби вибачаючись, промовив:
— Через поріг не можна...
А хто з нас під кінець сонячної літньої відпустки, прощаючись із морем, не кидав у його синьо-зелені хви­лі копійчаних монет! Усім відомі повір'я, зв'язані із знай­деною залізною кінською підковою, зустріччю із слу­жителем кульгу...
Побутові марновірства ще досить живучі в наші дні й, на жаль, зустрічаються значно частіше, ніж ми цього хотіли б.
Щоб з'ясувати причини живучості марновірств, спро­буємо встановити приблизний «вік» найпоширеніших за­бобонних актів поведінки людини.
Безсумнівно, марновірства типу «щасливий — нещас­ливий квиток» і «п'ятак під п'яту» зумовлені числовою містикою.
Віра в щасливі та нещасливі числа склалась у сиву давнину. «Таємничі» властивості чисел і математичні за­кономірності ще за часів древніх цивілізацій приводять марновірну людину до містики «щасливих» і «нещасли­вих» дат. Так, шумеро-аккадяни тяжкими, «проклятими» вважали 7-й, 14-й, 21-й дні місяця (останні дні кожної його чверті). Числові марновірства були дуже поширені у Вавілоні. Римляни вважали, що парні числа приносять нещастя.
Містика чисел зафіксована в біблійних текстах. Так, четверта книга біблії — це «Числа». В Одкровенні Іоанна говориться про «число звіра» — 666. Тут можна знай­ти безліч містично-числових виразів типу «сьома труба», «сім чаш гніву божого», «послання до семи церков» і т. д.
Древній автор папіруса Райнда (запис робив писець Ахмес між 1880—1780 рр. до н. е. пам'ятка зберігається в Британському музеї в Лондоні) називає математику «настановою, як досягнути знань усіх темних речей» [1].
Марновірства, зумовлені числами і зв'язані з числовим значенням монети, могли виникнути не раніше сьо­мого століття до нашої ери, бо в цей час уперше в істо­рії людства почали карбувати монети в Лідії. На Русі монети власного карбування з'являються наприкінці Х століття. Тому в слов'ян марновірства, зв'язані з місти­фікацією числового значення монети, могли з'явитися лише в одинадцятому столітті.
Марновірство «щасливий — нещасливий білет» скла­дається, очевидно, у зв'язку з розвитком морського па­сажирського транспорту. Вирушаючи в далеку подорож, мандрівник ризикував життям. Усвідомлення небезпеки стимулювало марновірний страх пасажира, що зібрався «в дорогу далеку», викликало у нього бажання дізна­тись, яка доля чекає його.
На суходолі згадане марновірство стало поширюва­тися з середини XIX століття у зв'язку з розвитком за­лізничного транспорту.
А страх перед розбитим дзеркалом? Його коріння ся­гає в далекі часи становлення анімізму (душевір'я) лю­дини. Понад 25—15 тисяч років тому, в Мадленську епо­ху (кінець палеоліту) давня людина — кроманьйонець у міру розвитку свого абстрактного мислення приходить до ідеї душі. Для нього кожен предмет має свого двій­ника, якого при бажанні нібито можна побачити як тінь предмета.
Найпереконливішим «доказом» наявності в живих іс­тот їх двійників-душ були відображення людини чи тва­рини у воді. Дозволити комусь наступити на тінь або по­рушити відображення у воді — це дуже загрозлива при­кмета. Існували навіть способи ворожіння за відобра­женням у воді.
На Україні в івано-купальське надвечір'я (6 липня) дівчина намагалась розпізнати в колодязі чи в ставку образ свого судженого. У III тисячолітті до нашої ери людина навчилась виготовляти бронзові дзеркала. Лю­стро стає мовчазним свідком «буття людської душі», а відтак — безпосереднім її пристановищем. У І столітті нашої ери римляни виготовили скляне дзеркало. Мар­новірні й на нього перенесли уявлення своїх попередни­ків. Саме відтоді існує забобон: розбити дзеркало - прикмета близької смерті того, хто ним користувався. В час, коли покійник розпрощався з душею, накривали дзеркало тканиною, щоб позбавити можливості «бездом­ну» душу поселитися на тривалий час у його відображу­вальній поверхні.
В язичеських храмах дзеркало було культовим інвен­тарем. Так, в аркадському храмі Володарки — дочки Посейдона і Деметри, пише автор книжки «Путешествие по Елладе», у стіну вправлено люстро. «Якщо на нього дивитись, то свого обличчя зовсім не побачиш чи поба­чиш у похмурому відблиску, але статуї богів і трон ві­дображається чітко». Як інструмент провіщання дзер­кало використовували піфії в інших грецьких храмах.
З найдавніших часів застосовують дзеркало для різ­номанітних гадань у Росії й на Україні. Тому не випадково героїня пушкінської «Казки про мертву царівну і сім богатирів» промовляла до люстерка:
«Я ль на свете всех милее,
Всех румяней и белее?»
Використовуючи фольклорні мотиви у баладі «Світ­лана», В. А. Жуковський теж говорить про дзеркало як чарівний засіб передбачати майбутнє.
Отже, оскільки до марновірства, зв'язаного з розби­тим люстром, людина не могла прийти раніше, ніж ви­найшла скляне дзеркало, то імовірний час виникнення цього забобону — перше століття нашої ери.
На межі четвертого і третього тисячоліть до нашої ери у єгиптян існував чаклунський звичай писати на гор­щиках імена своїх ворогів і, розбиваючи горщик ущент, в такий спосіб магічним шляхом «накликати» на них «наглу смерть».
«До нас дійшли, — вказує академік Ю. П. Францев, - черепки, на котрих написані імена змовників, які за­грожували спокою й цілісності єгипетської держави» [2]. З тих далеких часів, очевидно, й існує звичай бити посуд «на щастя» та вираз «розбили горщик», що слід розумі­ти як розрив дружніх стосунків. Значно пізніше, за ана­логією до цього, виникає звичай розбивати пляшку шам­панського об борт новозбудованого корабля.
Давнє марновірство зв'язувати вузлик бере свій по­чаток від древніх обрядово-чаклунських дій, які вклю­чають у себе зав'язування та розв'язування вузлів. Так, згідно із слов'янськими повір'ями, вузли рекомендува­лося зав'язувати при чаклуванні, коли силою чарів на­магалися скерувати події в бажаному напрямку. Саме тому, очевидно, й існує в народі вираз «Сказав — як зв'язав».
Навпаки, коли народжується дитина, рекомендувало­ся розв'язувати вузли: це, на думку древніх «акушерів», повинно полегшити пологи. Відгомін цього поширеного серед багатьох народів забобону знайти в древньоєгипет­ських і лівійських марновірних обрядах, де чоловік, ко­їли дружина народжує дитину, розв'язує вузли на фарту­сі в честь богині родючості й материнства Ісіди. Згідно з повір'ям, ця богиня входить у дім, де народжується ди­тина. Ю. П. Францев вважає, що такий обряд (як і об­ряд «кувада») виник в епоху переходу від материнсько­го роду до батьківського [3]. На чаклунський прийом роз­в'язання вузлів вказує старогрецький історик. «Персь­кий цар Дарій залишив на час походу (в південноруські степи) греків для охорони моста, збудованого ним через Дунай, і сказав: «Візьміть цей ремінь і, починаючи з то­го дня, як я піду на скіфів, розв'язуйте на ньому щодня по одному вузлу» [4].
Безсумнівно, розв'язування вузлів є тут не лише спо­сіб обліку днів, але й магічний прийом, мета якого - по­легшити розв'язку воєнної кампанії Дарія.
Один з найстаріших забобонів, - «не вітатись через поріг». Як марновірно-релігійний припис, він діє вже щонайменше 25 тисяч років. Час його виникнення збігає­ться з часом переходу людини від нерелігійного буття до епохи найдавніших релігійно-анімістичних поклонінь.
Предок людини неандерталець, який жив у ямах і печерах, ховав померлих поруч із своїм житлом, бо ще не ус­відомлював біологічної значимості акту смерті й не знав містичного страху перед покійником. Тому родича, що «раптом заснув» якимсь дивним сном, перестав руха­тись, їсти, говорити й дивитись, «поселяли» поруч, в ок­ремій «кімнаті»-ямі чи в «кімнаті»-печері. Нове «житло» покійника нічим не відрізнялось від його попередніх квартирних умов. Звичай ховати покійників поруч із власною оселею зберігся й тоді, коли кроманьйонець пе­реходить до наземного способу житлобудування. Тепер місце покійника було вже «за порогом» хижі.
Радянський учений-археолог А. П. Окладников до­слідив понад 20 поховань неандертальців у гроті Тешик-Таш (Узбецька РСР), де було достовірно встановлено одночасність поховань тіла померлого з перебуванням людей у печері.
З розвитком абстрактного мислення людина прихо­дить до найелементарніших форм душовір'я; вже в ті далекі часи вона стає забобонною. Тепер вона боїться смерті настільки, що навіть остерігається вітатись, стоя­чи за порогом, на традиційно-символічному місці похо­вання: «душа» покійника може негативно вплинути на стосунки живих людей, навіть переселити когось із них у «царство духів». З тих пір, очевидно, і живе містична віра в те, що вітатися через поріг — це значить наража­тись на небезпеку.
В надрах стародавніх тотемістичних вірувань люди­ни — десь близько десяти тисячоліть тому — виникає одне з найпоширеніших нині марновірств. Ідеться про чорного кота. Чому так багато легенд і забобонних уяв­лень зв'язано з цим одомашненим хижаком?
У період переходу людини від скотарства до рільни­цтва хлібороб, котрий виростив якусь мірку зерна ціною затрати неймовірних зусиль, терпів збитки від гризунів, які знаходили його продовольчі запаси і нещадно зни­щували їх. Кіт як ворог мишей був охоронцем людської провізії — отже, рятівником людини від голодної смер­ті. Тим часом гризуни не тільки винищували запаси їжі, але й поширювали інфекційні хвороби.
На чаклунський прийом захистити рослинну їжу від гризунів та від покарання божого пошесною хворобою вказує біблія. Так, у І книзі Царств сказано, що філіс­тимляни, покарані чумою за те, що затримали у себе ковчег заповіту господнього, повернули його з викупним зерном, підкоряючись наказу своїх жерців і заклинате­лів: «...п'ять наростів золотих і п'ять мишей золотих... зробіть статуї наростів ваших і статуї мишей, що спусто­шують землю, і прославте бога Ізраїлевого, можливо, він полегшить руку свою над вами».
Ще в часи Геродота ходили легенди про те, що вої­нам, які стояли на кордоні Єгипту, миші погризли сагай­даки і паси «біля щитів» — внаслідок цього військо втра­тило боєздатність.
Отже, кіт, який оберігав людину від гризунів, не міг не посісти ролі доброго бога-охоронця.
Із занепадом єгипетської рабовласницької держави зникають і її тваринні боги (священні бики, коти, ібіси тощо), бо, «як тільки національні божества не можуть уже більше охороняти незалежність і самостійність сво­єї нації, вони самі собі скручують в'язи»». [5] Втім, колиш­ні єгипетські божества продовжують жити в свідомості наступних поколінь, але вже не як добрі «рідні боги», а як чужинські, злющі вередливі демони.
 Образ чорного кота постає в свідомості марновірних людей як реальне, живе уособлення злого начала, «не­чистої сили».
А відколи існує повір'я «знайти підкову — на щас­тя»? Виникло воно в ті часи, коли кований кінь був рід­кісним явищем. Воїн на кованому коні в бою з супротив­ником завжди мав більше шансів на перемогу. Проте, коли його кінь губив хоч одну підкову, боєздатність вершника падала, і тоді його супротивник, що був на зовсім не кованому коні, несподівано здобував перевагу в двобої. Таким чином, знайдена підкова була запору­кою успіху однієї з протидіючих сторін.
Підкову «винайдено» не пізніше III століття нашої ери у римлян і кельтів. У слов'ян вона входить в ужиток за часів Київської Русі. Оскільки повір'я, зв'язане з під­ковою, не могло виникнути раніше, ніж було викувано першу підкову, то час народження цього марновірства можна віднести до V—VI століття нашої ери.
Особливо давнім є забобонний звичай, прощаючись із морем, кидати монети в його зелено-сині хвилі.
У найвіддаленіші часи історії люди вірили в існуван­ня морських богів (мудрий Еа у шумеро-аккадян, По­сейдон у греків, Нептун у римлян, Моряна та Купайло у слов'ян).
Боги й духи, як і земні володарі, любили «побирати» жертви. Свідченням жертвоприношення людини богам Води є древній звичай під час повені кидати жіночу ста­тую в хвилі ріки, справляючи в такий спосіб «весілля Нілу», як це було в Єгипті.
З розвитком культури іншими стають уявлення про характер і потреби божества, людські жертви замінюю­ться в біблійні часи тваринними, а ще згодом, у міру по­ширення грошового обміну, водяні боги не цураються й грошової пожертви, як не цурається її й домовик, яко­му, закладаючи фундамент будинку, кидають під наріж­ний камінь дрібні гроші. Про давність звичаю кидати гроші у воду говорять знайдені біля річки Голольніци (Болгарія) в намулі цілющих мінеральних джерел рим­ські монети і статуї богині Ісіди.
Як бачимо, спонукальна причина, що породила марновірства, давно забулася, та забобон не зник...
Чимало марновірств, що дійшли до нас через тисячо­ліття, втратили своє первісно-конкретне значення і на­були зовсім іншого, «модернізованого» смислу (наприк­лад, побажання людині, яка чхнула — «будьте здорові!» — розуміли як підмогу їй проти злого духа, що нама­гався прослизнути в людський організм, куріння — як засіб принести жертву божествам, а шлюбна обручка, що мала колись магічне значення, стала символом под­ружньої єдності і т. д.).
Ми розглянули кілька прикладів, які ілюструють іс­торичну глибинність джерел існуючих побутових марно­вірств і дають нам можливість зробити висновок: усе це — забобонні переконання давно минулих часів, «вік» їх вимірюється багатьма сотнями, тисячами й навіть де­сятками тисяч років. Які ж причини такої живучості марновірств? Чому бур'ян забобонності, що буйно про­ріс на ниві людської свідомості, не «виполото» й досі, чом примари часів палеоліту сягнули через тисячоліття у наш сьогоднішній день? Спробуємо відповісти на ці питання.
Як «близькі родичі» релігійних марновірств, побутові марновірства мають свої специфічні корені; процес їх виникнення та спосіб функціонування зумовлюють як об'єктивні, так і суб'єктивні фактори. Основним джере­лом, що живило побутові марновірства у період язи­чеських і монотеїстичних релігій, був страх людини пе­ред незрозумілими для неї фактами з ряду астрономіч­них, сейсмічних, метеорологічних, біопсихічних та інших явищ.
Так, затемнення сонця, що відбувалось 1 травня 1185 року, для воїнів князя Ігоря, які збирались походом на половців, виверження Везувія для жителів поселень, що межували з Помпеєю, та вогні Ельма на баштах Острозької церкви, що «як три свічі горящі» сяяли три години в 1636 р., - все це для свідків згада­них подій — тривожні «знамення», доказ існування та­ємничих і могутніх надприродних сил. Основним джере­лом, котре живило побутові марновірства у період язи­чеських і монотеїстичних релігій, був страх.
Смертоносний смерч і засуха, несподівана повінь і гра­дова хмара, чорна віспа, чума, летаргічний сон і епілеп­тичний припадокусе це утверджувало віру людини в існування полчищ невидимих, але жорстоких всевлад­них сил, що не тільки населяють небо, землю, весь нав­колишній простір, але проникають і в саму людину.
В епоху становлення й розвитку класового суспіль­ства страх людини перед загадковими природними яви­щами примножується за рахунок реальної загрози з боку всілякого соціального лиха.
Безпросвітні умови життя експлуатованого трудівни­ка, класова нерівність, расова дискримінація, тяжкий соціальний гніт помножували страх пригнобленої істоти перед завтрашнім днем, породжували містичні настрої у безправного раба, кріпака, наймита перед реальною загрозою покарання або й фізичного знищення.
Якщо замислитись над наслідками двох останніх сві­тових воєн, то можна зробити висновок: у роки масово­го лиха посилювалась релігійність, більшало марновір­них людей у побутовому значенні цього слова. У зв'язку з цим не можна обминути питання про сприятливий психологічний грунт для оживлення марновірств (триво­га за долю близьких людей, намагання відвернути лихо, завбачити хід подій тощо). Одним з чинників, що зумовлювали й живили забобон­ність з найвіддаленіших часів, були сновидіння людини і подальше містичне витлумачення їх. Для містика сно­видіння — то не лише небувалі комбінації колишніх вражень. Людина, яка вірить у нічні подорожі душі, в її спілкування зі своїми «родичами» — духами, впевне­на: сновидіння - пряма чи символічна підказка духів, що саме збираються вони вчинити.
Віра у віщі сни завжди була особливо дійовим аргу­ментом марновірства, бо, за спостереженнями людини, окремі сновидіння «збувались», і це переконувало всіх, що «сон каже правду».
Які ж сновидіння справджуються?
Скажімо, коли у людини вражений хворобою в зачат­ковій формі якийсь внутрішній орган, то в стані неспан­ня, коли її центральна нервова система дістає велику кількість різноманітних сигналів, слабкий сигнал про руйнування живої матерії просто не доходить до голов­ного мозку. Проте уві сні такий сигнал легко «проби­вається» до великих півкуль і сповіщає про небезпеку. Це і викликає певні сновидіння, в котрих так чи інакше фігуруватиме хворий орган. Пройде немало днів прихо­ваного від людини процесу посилення хвороби, доки людина відчує біль та усвідомить міру свого нещастя. Саме тоді вона й згадає той "віщий" сон, що його, мов­ляв, було навіяно якимись сторонніми містично-таємни­чими «всезнаючими» інформаторами.
Якщо людина систематично бачить тривожні снови­діння, котрі супроводжуються емоцією страху, що веде до пробудження, то це, зазначає К. К. Платонов, можна розуміти як сигнал про захворювання серця.
З найдавніших часів помічено: перед тривалою него­дою багатьом сняться давно померлі родичі, знайомі та й взагалі «абстрактні» покійники. Як казав відомий фі­зіолог М. Є. Введенський, ці «типові» сновидіння зумов­люються метеорологічними умовами. І справді, знижен­ня атмосферного тиску сприяє сонливості, що фізіоло­гічно є особливо глибоким гальмуванням кори. В таких умовах дістають змогу діяти ті нейрони, які є носіями інформації, що перебуває у «найвіддаленіших закутках комори людської довготривалої пам'яті».
Як бачимо, в основі цього типу «пророчих снів» ле­жать звичайнісінькі фізіологічні процеси. Зважаючи на це, ленінградський учений В. М. Касаткін зібрав і проа­налізував понад 8 тисяч снів, які можуть бути типовими зразками-показниками медичної діагностики.
Серед багатьох містиків поширені категоричні тверд­ження, що вони мають індивідуальний набір типових штампів-сновидінь, які завжди несхибно з'являються напередодні певних значимих життєвих подій - і це, мовляв, беззаперечний доказ того, що на світі «щось є».
Досліджуючи це питання, ми встановили, що у люди­ни, схильної до скрупульозного аналізу сновидінь, мо­жуть бути такі індивідуальні «віщі» сноштампи. Проте природа їх зовсім не містично-таємнича, а цілком мате­ріальна — умовнорефлекторна.
Коли взяти до уваги, що завтрашній трудовий день людина планує сьогодні, й, передбачаючи його хід, на­передодні певним способом морально та фізично готує­ться до зустрічі з ним, то стає зрозумілим, що сновидін­ня, які з'являться вночі (між «сьогодні» і «завтра») будуть здебільшого продиктовані усвідомленою психоло­гічною готовністю людини до завтрашньої праці й за­барвлені тими позитивними чи негативними емоціями, які супроводжують її усвідомлені установки. Ми перед­бачаємо події наступного дня, і це зумовляє певний пси­хологічний колорит сновидінь. Такі «віщі» сновидіння - хаотичний відблиск того, що раніше не досить виразно відчувається чи й усвідомлюється нами.
Інколи ми інтуїтивно завбачаємо майбутнє, спираю­чись на попередній досвід. Так, незначні зміни в пове­дінці дитини, яка лише починає хворіти, можуть викли­кати у матері невиразну, неусвідомлену тривогу - і це теж іноді є спонукою певних сновидінь, пов'язаних турботою про дитину. Містично настроєна людина праг­не до «поглибленого аналізу» і «дешифрування» кожно­го сновидіння в плані причинно-наслідкової залежності, тому вона завжди пов'язує те, що снилося вчора і що відбулося сьогодні. Як бачимо, в голові людини умовно-рефлекторним шляхом виникають асоціації (зв'язки) фантастичних картин минулого сну і сьогоднішніх подій. Скажімо, аматорові-рибалці сьогодні приснилась невда­ла риболовля, а завтра на роботі справді виникають якісь утруднення, неув'язки. Людина довільно пов'язує ілюзорні картини сновидінь з фактами реальної дійснос­ті, і якщо в майбутньому, усвідомлено чи інтуїтивно, вона очікуватиме на роботі якихось турбот, це знову викличе а неї сновидіння невдалої риболовлі. Так у носія марновірств з'являється «персональний» комплекс нібито перевірених «віщих» сновидінь.
Посилювали віру в забобони дії гіпнотизера, містич­не самонавіювання релігійних істериків, котрі в момен­ти екстазу покривалися стигматами — «копіями страд­ницьких ран Христа». Множили забобонність і спірити (лат. spiritus — дух), що вірили в потойбічне життя «душ» померлих і доводили можливість спілкування з ними за допомогою спеціальних ритуалів.
Сіячами релігійного й побутового марновірства були численні ворожбити й ворожки, які за допомогою горо­скопа, гральних карт, розбитого яйця, топленого воску і т. ін. «читали» майбутню долю клієнта, вміло оперую­чи загальниками типу «мав неприємність», «стережись русявого», «буде напасть», «попадеш у казенний дім», «про тебе думає валет хрестовий» тощо. У такі пророку­вання легко було підставити конкретні моменти життя будь-якої людини, і це справляло враження, ніби «во­рожка наперед усе знала і сказала правду».
Особливо дійовою причиною живучості побутових за­бобонів є їх живлення за рахунок марновірств релігій­них. Хоч церква й намагалась «відхреститись» від «неіс­тинної віри» — побутової забобонності, протиставлячи їй свою, «істинну» віру в «істинного» бога, проте сама вона, будучи сіячем релігійного марновірства, стимулю­вала марновірність побутову. Адже віра в існування «всевишнього творця» неодмінно зумовлювала й віру в наявність сатани, біса, диявола, чорта і т. д. Інакше бо­гам не було б від кого захищати людину, вони були б просто ні до чого. З другого боку, «всемилостивим» во­лодарям неба не личило власноруч напускати на людей чуму, війну, коросту, голод. Далеко зручніше просто «відступитись» від грішників і дати волю «нечистому»...
В біблії древньоєврейський верховний бог Єгова (Ягве) спілкується із сатаною на паритетних засадах, обговорюючи долю покірного Іова, і, влаштовуючи іспит на вірність богу, віддає його на муки в руки сатані. В євангелії від Матфея біси навіть «сина божого» споку­шають. Диявол заводить Христа на високу гору, пока­зує йому всі царства світу, пропонуючи: «Все це від­дам, якщо, впавши, поклонишся мені». Віру в нечисту силу сіяла невтомно «свята інквізиція», полюючи на «відьом».
Джерелом релігійного і побутового марновірства бу­ли «житійна» література, монастирські хроніки. Адже релігійний «подвиг» — це здебільшого подолання спо­кус, до яких вдається «нечиста сила». Як твердить «Києво-Печерський патерик», біси безперервно споку­шали ченців.
Монах Федір, згідно з патериком, подолав спокусу й примусив «нечистих» змолотити за одну ніч п'ять возів монастирської пшениці. Підкоряючись владі служителів монастиря, біси переносять навіть колоди з Дніпра на місце побудови храму божого. Чорноризець Трохим за допомогою чаклунських методів робить з лободи хліб, а попіл перетворює на сіль.
Сіяли забобони вертепні драми великоднього й різдвя­ного циклу та численні духовні вірші, що їх декламували під час свят мандрівні дяки.
В умовах капіталістичної дійсності марновірством уражені мільйони людей. У США, приміром, понад. 70 процентів населення вірить у різні прикмети. У ФРН 95 процентів сільського і 65 процентів міського населен­ня застосовують амулети й вірять у чаклування. У Франції «працюють» і досі понад 50 тисяч ворожок, а в Англії їх близько 20 тисяч. На заході виходять чимали­ми тиражами астрологічні журнали.
В нашій країні забобонність стала пережитком мину­лого, втратила свій первісний зміст абсолютного регла­ментатора поведінки й діяльності людини. Марновірство окремих наших співгромадян — найчастіше прості фор­мальні звички. Але й цим пережиткам не повинно бути місця у свідомості й побуті радянської людини. Щасли­ва дійсність, матеріалістична наука й соціалістична культура народу — будівника комунізму — це могутні чинники, що протидіють релігійному марновірству та побутовій забобонності. Тому в нашій країні ці пережит­ки минулого закономірно дотлівають і гаснуть.

Л. Коптюк

Джерела:

1. И. Я. ДЕПМАН. История арифметики, М., 1965.
2. Ю. Ф. ФРАНЦЕВ. У истоков религии и свободомыслия, М. - Л., 1959, стор. 282,
3. Там же, стор. 269.
4. Цитуємо за книжкою И. Я. ДЕПМАН. История арифметики, М., 1965, стор. 20.
5. К. МАРКС І Ф. ЕНГЕЛЬС. Твори, т. 19, стор. 300.

Немає коментарів:

Дописати коментар