Стаття "Петрів день" в журналі «Людина і світ» № 6 1972 року

Cередина літа... Церковний календар щороку нага­дує віруючим, що на 29 червня за старим стилем (12 липня за новим) припадає одне з найбільших християнських свят — «петрів день», який присвячується «святим» апостолам Петру та Пав­лу, За релігійними приписами віру­ючі майже цілий місяць перед цим повинні постити, не розважатись і, щоб втриматися від будь-яких «ди­явольських спокус», посиленно мо­литися.

Хто ж такі Петро й Павло? Що говорять про них релігійні перекази та історична наука?

В церковному календарі цим апо­столам відведено важливе місце. Їх шанують католики, православні, лю­терани, послідовники англіканської церкви й віруючі всіх сектантських напрямків у християнстві. Петра і Павла богослови називають першо­верховними апостолами, оскільки вони були нібито найближчими уч­нями Христа. Петро вважається «пе­редначальником апостолів», Павло — «найбільшим трудівником». Іоанн Златоуст каже, що Петро — це ус­та учнів христових, стовп і утвер­дження віри, що сам Ісус поставив його учителем церкви. Своєю зав­зятістю він перевершив усіх апо­столів. А Павло, за свідченням цер­ковних джерел, не був сучасником Ісуса Христа і сприйняв його вчен­ня тільки після того, як син божий вознісся на небо.

Про життя й діяльність Петра мо­жна довідатись лише з церковних джерел. У жодній світській праці згадок про нього немає. Це досить істотна обставина, і слід її мати на увазі. Згідно з євангелієм від Мат­фея, Петро був рибалкою, мав дру­жину та дітей. Брат його Андрій, пізніше пойменований Первозван­ним, довідавшись через учителя свого, Івана Хрестителя, про Ісуса Христа, згодом привів до нього Петра, а той, побачивши чудеса, ко­трі творила начебто «боголюдина», став послідовником і найближчим учнем Ісуса. Та відбулося це не від­разу: до «вознесіння» Христа на небо Петро мав ще сумніви.

Богослови твердять: це був не перший випадок вагань Петра у ві­рі. Вони вважають, що наполегливі заперечення цього апостола проти того, щоб Ісус ішов у Єрусалим, де він мав померти, є також наслід­ком «збіднення віри». Петро пізні­ше тричі зрікався свого учителя, коли того було засуджено до страти через розп'яття.

Але все це начебто Ісус простив Петру, а вознісшись на небо, на­віть надав йому дар творити чуде­са.

Зіставляючи життєпис Петра з євангельськими сказаннями про Ісу­са Христа, неважко помітити в обох «біографіях» багато спільного. Пет­ро, як і його учитель, виліковує хворих, «воскрешає» померлих, іде назустріч своїй смерті. Зближення біографії Петра з біографією Ісуса було потрібне отцям церкви для того, щоб проголосити його першо­верховним, начальником апостолів.

Чому ж апостолів Петра та Пав­ла називають першоверховними, тобто першими серед рівних? Ад­же, згідно з християнським учен­ням, усі люди, а отже, і апостоли, котрі, за свідченням церкви, були звичайними людьми, рівні перед богом. До того ж, коли говори­ти про заслуги перед Ісусом, то Петро був непослідовним, сумні­вався в чудесах Христа, а в критич­ні хвилини життя Ісусового відмов­лявся поділити з ним гірку долю.

А Павло? Цей апостол, як сказа­но в євангелії від Матфея, не тіль­ки сумнівався. Він схвально поста­вився до вбивства архідиякона Сте­фана, витягав з будинків послідов­ників християнського вчення і відда­вав їх місцевій владі для ув'язнення (Діян., 8, 3). Павло сам про себе го­ворить: «...Я думав, що мені треба сильно діяти проти ім'я Ісуса Назо­рея, і я робив це в Єрусалимі. Одержавши від першосвящеників владу, я багатьох святих заточив у в'язниці і, коли вбивали їх, я по­давав на те голос. І по всіх синаго­гах я довго мучив їх і примушував ганьбити Ісуса і... переслідував їх навіть у чужих містах» (Діян., 26, 9-11). Незважаючи на це, Павло удостоївся від християнської церк­ви титулу першоверховного апосто­ла і став після Христа першим «те­оретиком» нового віровчення.

Чим же пояснити, що виведені в євангелії люди, які стільки нагріши­ли перед християнською релігією, є «першоверховними» апостолами? Богослови пояснюють це просто. Вони кажуть: для бога не має зна­чення, що вчинила людина; важли­во, щоб вона покаялася в своїх грі­хах. З точки зору християнської мо­ралі, один грішник, що покаявся, цінніший для бога, ніж дев'яносто дев'ять праведників, котрі не ма­ють потреби в каятті.

З цього випливає, що люди мо­жуть усе життя чинити злочини, — головне, щоб перед смертю не за­були вони звернутися з покаянною молитвою до бога й попросили у нього прощення. Цього цілком до­сить, на думку церкви, аби таким людям бог усе простив і гаранту­вав місце в «раю».

«Житія» апостолів розповідають, що Петро мав найбільший дар «чу­дотворіння». Досить навіть було, щоб його тінь доторкнулася до хворого, як той негайно одужував. У євангелії розповідається, як Пет­ро з Іоанном, ідучи до храму, зу­стріли кривого старця, котрий по­просив у апостолів милостиню, але вони лише поглянули на нього, і Петро сказав: «срібла і зо­лота не маю, а що маю, те й даю тобі... встань і ходи» (Діян., З, 6). Хворий нібито вмить підвівся й по­чав ходити. Одного разу до Петра звернулися з проханням, щоб він воскресив із мертвих якусь Тавіфу. Досить було апостолові подивитись на мертву й сказати: «Тавіфо, встань!» (Діян., 9, 40), щоб та неза­баром «відкрила очі свої і... сіла».

Наукою доведено, що смерть лю­дини, як і її народження, є таким же законом, як, скажімо, схід або за­хід сонця. Всі люди смертні.

«Чудеса», що приписуються апо­столам Петру та Павлу, як і само­му Христу, є вигадкою, вони нічим не підтверджуються, наука спросто­вує їх. А поширювалися чутки про «чудеса» з однією метою — затем­нювати свідомість людини, вража­ти її уяву, підтримувати віру в не­існуючого бога.

Про «чудеса», котрі начебто ро­бив апостол Павло, говориться в тих же «Діяннях» (13, 10—11). Але навіть з Церковних джерел видно, що Павло не історична, а вигадана особа. В його біографічних даних — надзвичайна плутанина, особливо в останні вісім років життя. Одні богослови стверджують, ніби апо­стол Павло сам, відчуваючи свою близьку смерть, повернувся з мі­сіонерської мандрівки до Рима, ін­ші — ніби його взяли силою й ув'я­знили. Немає в богословів спільної думки й про дату смерті Павла. Іоанн Златоуст, наприклад, не по­годжується з тими, хто твердить, начебто Паоло постраждав за те, що охрестив дружин Нерона, рим­ського імператора. Про час страти Павла також немає єдиної думки. Одні кажуть, що це сталося 29 чер­вня 67 року; їм заперечують. Не менша плутанина і в тому, де похо­вано цього апостола.

Хоч він є явно вигаданою осо­бою, богослови приписують йому в Новому завіті з двадцяти одного послання чотирнадцять. Усі ці по­слання, що мають форму настанов, повчань, адресовані різним христи­янським громадам.

Аналізуючи послання Павла, біль­шість учених дійшли висновку, що автором їх була не одна особа, а щонайменше двоє, котрі написали цей твір у різні періоди.

Встановлено, що ці настанови й повчання привіз у 139 році з собою в Рим з Малої Азії відомий христи­янський діяч Маркіон. Він і оголо­сив їх віруючим як послання апос­тола Павла. Радянські дослідники біблії вважають саме Маркіона од­ним з авторів послань, що припи­суються апостолу Павлу. Сам Мар­кіон міг виставити автором когось іншого з тих міркувань, що автори­тет його було підірвано: в той час він потрапив до числа «єретиків». Але перші чотири послання нале­жать до більш раннього періоду, і автор їх не відомий.

Що ж до Павла, то зовсім немає ніяких доказів, що він був автором хоч би деяких послань. Звичайно, людина під таким ім'ям могла ма­ти якесь відношення до їх написан­ня, але не та, про яку говорять церковники. Згідно з євангелієм, апостол Павло жив у першій поло­вині першого століття й був стра­чений у Римі в 67 році. Послання, як ми. вже бачили, з'явились тільки в 139 році, тобто через 72 роки після «смерті» Павла. Звідси ясно, що їх автором не міг бути євангель­ський апостол.

Більше того, сам апостол Павло, як тепер встановлено, не історична, а міфічна, вигадана особа.

Та ось Ватікан вирішив довести, що і Петро і Павло насправді існу­вали. Особливо багато зусиль до­клала католицька церква, щоб зро­бити історичною особою Петра. Справа в тому, що папи римські на­зивають себе наступниками апосто­ла Петра, і тому нібито кожний папа є главою всієї християнської церкви. Це один з основних догма­тів католицизму.

Щоб ствердити за собою право верховенства у християнському сві­ті, папа римський вдався до пошу­ків могили «першого» єпіскопа Ри­ма — учня Христового, апостола Петра. З цією метою було розпоча­то археологічні розкопки під храмом святого Петра в Римі. У разі успі­ху, міркували у Ватікані, розвіяли­ся б сумніви про місце поховання «князя апостолів», було б доведе­но, що він не міфічна особа, як зда­вна говорять дослідники, а історич­на і що папа римський дійсно має право главенства серед християн.

Розкопки почалися в 1939 році й тривали понад десять літ. Увесь процес пошуків ретельно фіксува­ли. Кожний шматочок землі, а над­то виявлені предмети, не раз роз­глядав цілий консиліум учених му­жів. Знахідки аналізувались, просві­чувались... Навколо розкопок мету­шились десятки буржуазних корес­пондентів, ласих на сенсації. Вони використовували найменший привід, аби нагнітати серед читачів релігій­ну атмосферу й викликати у довір­ливих людей особливе почуття по­ваги до наступника апостола Пет­ра — папи римського. Фанатики прагнули будь-що дістати хоч би шматочок землі з розкопок як свя­щенну реліквію.

Розкопки не припинялись і тоді, коли на планеті спалахнула війна. В 1950 році їх нарешті закінчили.

Виступаючи перед натовпами про­чан, які зібралися в Римі, папа Пій XII урочисто заявив, що археоло­гічні дослідження увінчались пов­ним успіхом — могилу першовер­ховного апостола Петра знайдено. А на підтвердження цієї заяви бу­ло навіть показано уламки марму­рових колон, котрі начебто прикра­шали гробницю «святого» Петра.

Та незабаром у пресі з'явилися статті, де говорилося, що то улам­ки колон від якоїсь іншої будівлі, зведеної значно пізніше того часу, коли нібито помер апостол Петро. А за рік у католицьких виданнях, розрахованих на вузьке коло чита­чів, було опубліковано офіційний звіт, з якого видно, що могилу Пет­ра не знайдено, а виявлено нібито лише «місце, де він був похований». Це, звичайно, вже не те, що казав Пій XII.

Але варто розглянути, наскільки «науково» обгрунтовано повідом­лення археологічної експедиції що­до місця поховання апостола Пет­ра.

Із двох послань Петра не видно, щоб він був у Римі. І ось богосло­ви створили версію, нібито в своє­му привітанні «з Вавілона» (перше послання) Петро натякає на відві­дання цього міста. А під «Вавіло­ном», тлумачить Іоанн 3латоуст, слід убачати Рим, котрий названо так, мовляв, за тодішню амораль­ну поведінку його мешканців.

Але таке твердження довільне і ніякими науковими даними не під­тверджується. Втім, це не пере­шкоджає духовенству запевняти ві­руючих, буцім апостол Петро аж двічі був у Римі, вів проповідниць­ку діяльність, про яку начебто ді­знався жорстокий переслідувач хри­стиян Імператор Нерон. Про загро­зу, що нависла над Петром, його начебто попередили і апостол за­лишив місто. Але тут його зустрів учитель і сказав, що Петру нале­жить померти в муках у Римі. Тоді апостол повернувся начебто до цьо­го міста і чекав своєї кончини. Пе­ред смертю він нібито дев'ять мі­сяців сидів у в'язниці та був закато­ваний 29 липня 67 року — розп'ятий на хресті. Такий зміст вигаданої бо­гословами легенди про міфічного апостола.

Але тоді, коли буцімто жив апос­тол Петро, жили знамениті римські історики, які залишили докладні ві­домості про різні події того часу, але жоден з них не згадав про страту Петра. Коли б така страта дійсно відбулася, вона не могла б пройти повз їхню увагу. Тим біль­ше, що Петра арештовано, ув'язне­но, а далі розп'ято, як твердять бо­гослови, за вказівкою Нерона. При­водом для такої розправи було, мовляв, те, що Петро вихрестив двох любимих дружин імператора.

Та історичні дані свідчать, що то­го року, коли начебто був страче­ний Петро, Нерона навіть не було в Римі. Захоплений артистичною ді­яльністю, імператор вирушив у 66 році в мандрівку до Греції й по­вернувся до Риму тільки в 68 ро­ці. Ця обставина ще раз спросто­вує вигадку про страту першовер­ховного апостола в Римі.

Шукати місце поховання Петра — це все одно, що черпати воду з висохлого колодязя. Петро, як і його учитель Христос, міфічні, ви­гадані особи, насправді їх не було. Тому широко розрекламовані Ваті­каном археологічні розкопки були одним з тактичних прийомів, спря­мованих на те, щоб у тій складній міжнародній обстановці відволікти народні маси від життєво важливих проблем у бік релігії. Пошуки апо­стола Петра мали привернути ува­гу віруючих до його вчення, котре відбиває ідеологію експлуататор­ських класів. Адже в приписувано­му Петрові посланні сказано: «Всіх поважайте, братство любіте, бога бійтесь, царя шануйте» (І Петр., 2, 17). І далі: «Слуги, з усяким стра­хом коріться панам, не тільки добрим і лагідним, але й суворим» (І Петр., 2, 18), бо це «угодне бого­ві». Ватікан і хотів, щоб саме ці ідеї рабської покори експлуатато­рам віруючі одержали з «першо­джерел».

Прелати добре розуміли: розкоп­ки — то обман, але релігія без цьо­го ніколи не обходиться.

Із сказаного видно, що євангель­ські апостоли Петро і Павло особи не реальні, як і більшість «святих» християнської церкви. А проте цер­ковники прагнуть і в наш час про­пагувати культ цих апостолів, роз­повідаючи про них усякі вигадки. Богослови навіть написали книжки про «першоверховних» апостолів. У церковному календарі Петру й Павлу відведено спеціальне велике свято. Йому передує «петрів піст», який триває близько місяця, з 17 червня по 12 липня. Віруючим на цей час забороняється вживати ско­ромну їжу, розважатися, вступати в шлюб і справляти весілля. Служи­телі церкви рекомендують пастві сумувати з приводу «мученицької» кончини вигаданих апостолів, пере­йнятися глибоким почуттям віри в їх велику «святість» і молитись їм, просячи захисту перед богом.

Церква на всі лади розхвалює Петра й Павла саме за те, що ці апостоли фанатично проповідували християнське вчення про гріховність людини, життя котрої на землі — це, мовляв, тільки вступ до вічного життя за гробом, а перебуваючи на землі, вона повинна пройти іспит на вірність богу через страждання, котрі посилає всевишній. Та мільйо­ни радянських людей давно вже порвали з релігією, з її повчаннями, відмовились від усіх релігійних свят, у тому числі й від свята на честь міфічних апостолів Петра та Павла.

М. Захаров