Стаття "Мета і смисл життя. Викривлене тлумачення їх релігією" в журналі «Людина і світ» № 6 1977 року

Питання про мету і смисл життя є одним з основних серед морально-етичних проблем. Більше того, смисл життя — це не лише моральне, а й загальнофіло­софське поняття. Воно виходить за межі моральності, оскільки торкає­ться питання про ставлення люди­ни до світу, про своє місце в ньому, про суть життя. Питання про Мету і смисл життя охоплює всі сфери людського існування.

Мета життя людини і смисл жит­тя — не рівнозначні поняття, хоч вони й нерозривно зв'язані між со­бою. Мета життя — це питання про те, до чого йде людина у своїх обду­маних цілях, а смисл життя — це питання про те, для чого потрібна саме ця мета, в чому її сенс. Питан­ня про мету життя має зовнішній характер, а поняття про смисл жит­тя — внутрішній. Мета завжди по­переду, а смисл — це значення сьо­годнішнього процесу життя. Кожна людина хоче усвідомлювати, який смисл уже сьогодні має її буденне життя для майбутнього.

Радянські люди добре знають мету і смисл свого життя. Наш народ вписує нову сторінку в літопис бу­дівництва першого на землі кому­ністичного суспільства. Товариш Л. І. Брежнєв говорив на XXV зїз­ді КПРС про те, що ми послідовно «просуваємося до великої мети - побудови комуністичного суспьства­ва і чим ближча ця мета, тим вища енергія мас» [1]. Щоранку десятки мільйонів радянських людей почи­нають свій черговий, звичайний ро­бочий день. Саме вони, як було ска­зано на з'їзді, «виконуючи накрес­лення партії, підносять Радянську країну до нових і нових висот прог­ресу. І, називаючи наш час часом великих звершень, ми віддаємо на­лежне тим, хто зробив його та­ким, — ми віддаємо належне людям праці» [2].

Марксистсько-ленінська філо­софія дає людині правильне розу­міння смислу людського буття й відповідно до цього формує внут­рішні переконання, чого не можна сказати про релігію.

Церковна література широко ста­вить питання про мету і смисл жит­тя. Та в якому плані?

Кожний істинний християнин, пи­сав патріарх Сергій, прагне вічного життя. «В цьому — смисл існуван­ня для віруючої людини». Релігія не обіцяє людині щастя на землі. Біб­лія, нехтуючи земним життям, вима­гає від віруючих «не збирати для себе скарбів на землі», бо вони від­вертають людину від віри в бога.

Релігія завжди прищеплювала зневагу до земного життя. Всі свя­ті отці вимагали зречення світу, го­ворили про вихід у монастир чи в пустелю. Людині, за їх тверджен­ням, слід зректися світу лише тому, що з любов'ю до земного життя не можна поєднати любов до бога. Найбільшого зречення світу, згідно з ученням церкви, можна досягти в чернецтві.

До Жовтневої революції в Росії налічувалось 547 жіночих і 478 чо­ловічих монастирів, в яких перебу­вало понад сто тисяч черниць і чен­ців, які зреклися світського життя. Нині лише жменька віруючих лю­дей, відірваних від громадсько ко­рисної праці, проживають у невели­кій кількості монастирів, що зали­шились у наш час. Церква розцінює таке життя як подвиг. Вона називає їх благочестивими християнами, які обрали для себе «шлях чернечого послуху святій церкві». Присвячую­чи все своє життя служінню богу, ці люди є для церкви прикладом хрис­тиянської доброчесності. У монас­тирях, пише «Журнал Московской патриархии», невгасимо жевріє лам­пада близького для православної людини «чернечого подвигу».

Проблеми мети і смислу життя, як їх розглядає релігія, за багато ро­ків не зазнали істотних змін. При­чина цього — в непорушності біблій­них догматів, на яких грунтується релігійне вчення.

Патріарх Сергій писав, що «для християнина мета життя — не осо­бисте щастя, не самовтіха, а свя­тість заради святого господа».

Отже, мету і смисл буття люди­ни християнство вбачає у прагненні до вічного життя після смерті. Та­кий вихідний пункт усієї церковної пропаганди як у минулому, так і те­пер. Про це написано чимало богос­ловських дисертацій. Так, у дисер­тації М. Чебаря «Про основні прин­ципи християнської моральності», яку він захищав у Московській ду­ховній академії, цілком серйозно доводиться, нібито «християнство вказує людині найвищий ідеал не в досягненні технічної зовнішньої досконалості в житті чуттєвого земного світу, а у самовдосконален­ні й досягненні царства небесного. Підготувати себе в цьому земному житті через самовдосконалення до іншого, вищого життя в царстві не­бесному — таке головне завдання християнина».

Виходить, що не земному життю віруючий повинен приділяти головну увагу, а якомусь царству божому. Відхід від суспільного життя в себе, у вузький світ особистих пережи­вань і прагнень до бога, «спасін­ня» — ось головна норма поведінки, приписувана церквою віруючим.

Ще зовсім недавно богослови кри­тикували атеїстів за те, що вони від­кидають аскетизм. Відомий богос­лов Н. Стеллецький писав, що до подвигів духовного подвижництва матеріалісти ставляться з неприхо­ваним «презирством та іронією». Їм, мовляв, незрозуміло те, що аскетизм є «плід найглибшої потреби душі людської в прагненні її до божест­ва й тому тримається на розумних основах».

Так, ми, атеїсти, відкидаємо аске­тизм, бо він проголошує відхід від радощів земного життя у світ влас­ного «я», вимагає посиленого додер­жання релігійних догматів й утверд­жує релігійний фанатизм. В. І. Ле­нін відзначав, що «комунізм пови­нен нести з собою не аскетизм, а життєрадісність і бадьорість, викли­кану також і повнотою любовного життя» [3].

Релігія виправдує і прославляє страждання людини. Чим більше страждає людина, тим більше вона угодна богу. Марксизм дає зовсім іншу оцінку стражданням людини та ідеалізації їх церквою. Своєю проповіддю терпіння і прощення в стражданнях християнство, вказу­вав А. Бебель, «відхиляло людст­во від його мети — вдосконалюва­тись в усіх відношеннях, прагнути до найвищого розвитку, радіти і на­солоджуватись уже досягнутими благами» [4].

Церква проповідує примирення з муками як неминучим супутником земного життя. Вона може благос­ловляти навіть сльози дитини в ім'я спокутування гріхів. А комунізм ор­ганізує трудящих на боротьбу з усі­ма стражданнями людини. «Наш заклик до боротьби, — говорив А. В. Луначарський — не є тільки жер­товний. Ми йдемо на боротьбу не як ягнята на заклання, а ми йдемо на боротьбу як озброєні борці, з метою перемогти» [5].

Релігія оголошує бога кінцевою метою людини. А бог в уявленні ві­руючих - це найвища справедли­вість, любов, найвище благо. Сама ж людина зображається слабкою за своєю природою, нікчемною поро­шинкою, гріховною і злою істотою.

Віруючі люди завжди замислюва­лись, чому всемогутній бог не поз­бавить їх від горя? На це запи­тання журнал євангельських хрис­тиян-баптистів «Братский вестиик», дає таку відповідь: «Постає питан­ня: хіба не спроможний бог уже те­пер позбавити дітей своїх від всемо­гутньої скорботи? Бог спроможний захистити своїх чад від усіх знегод, але не входить у господні наміри захистити своїх послідовників від усього сумного й скорботного в цьо­му світі». Сказано в дусі Євангелія: «У світі будете мати скорботу» (Іоанн, 16, 33).

Ідеологи релігії кажуть, що віру­ючі завжди можуть просити бога, щоб він захистив від горя, скорбо­ти, але найкраще просити його, щоб він дав сили не ремствуючи пере­нести скорботи, переживання. Слід проходити життєвий шлях, покірно несучи свій хрест.

Церква ніколи не ставила своєю метою знищення соціальної неспра­ведливості. Вона не виступала проти рабства, злиднів, класової експлуа­тації. Релігія завжди виправдовува­ла і виправдовує духовну злиден­ність людини.

Смисл свого життя віруючий ба­чить у рабській покорі волі божій. Ніщо не дає такої користі людям, як відмова від власної волі, пише «Журнал Московской патриархии». Бо як може людина зрозуміти волю бога, якщо вона віритиме сама со­бі й дотримуватиметься своєї волі? «Наша воля є мідна стіна між лю­диною та богом. Відсічення своєї во­лі є кровопролиття, і для досягнен­ня цього людина має трудитись до смерті». Єдина мета людини, учить релігія, будь-що досягти «вічного спасіння».

Богослови твердять, що вічного спасіння швидше досягає той, хто відвідує храм. Тут християни вже на землі стають громадянами неба. Тому церква закликає всім серцем полюбити храм божий, цей, за їхнім висловом, духовний спасенний ко­рабель, який вірним шляхом допо­може переплисти бурхливе житей­ське море й досягти бажаного не­бесного берега.

Легковірна віруюча людина запи­тує, коли ж, нарешті, настане оте царство боже. Духовенство сором­ливо ухиляється від прямої відпо­віді на це запитання, бо само, зро­зуміло, нічого не знає й знати про це не може.

Питання про смисл життя люди­ни нерозривно зв'язане з питанням про щастя. Релігія закликає віру­ючого шукати смисл свого існуван­ня на шляхах, які ведуть від бо­ротьби за справжнє щастя. Релігія обіцяє людям щасливе життя тіль­ки на небі. Вона відриває їх від твор­чої діяльності на благо суспільст­ва, притуплює свідомість. Праця для віруючого є лише засобом спа­сіння душі. Крім того, без божої до­помоги, за твердженням богословів, праця людини буде марною.

Ні, даремно сучасні богослови го­ворять про користь релігії для вихо­вання високої моральності у радян­ських людей. Християнство і соціа­лізм — це вогонь і вода, як влучно зауважив Август Бебель. Лише со­ціалізм розкрив велич людини, твор­ця всіх матеріальних і духовних благ. Марксизм-ленінізм учить, що смисл життя слід шукати в творчос­ті, у справах людини, яка перетво­рює світ. Людина — ось хто володіє всім, робить усе і бореться за все, «Історія — не що інше, як діяль­ність людини, що переслідує свої цілі» [6], — писали К. Марксі Ф. Ен­гельс.

Життя людини, позбавлене мети і смислу, не може бути щасливим. Життя дає людям величезне задово­лення лише тоді, коли воно підпо­рядковане служінню великим цілям. Справжнє щастя людини невідділь­не від виконання громадянського обов'язку. Лише в соціалістичному суспільстві створюються умови, в яких виконання громадянського обов'язку може стати для кожної людним смислом її життя, творчої діяльності, що дає справжнє щастя. Програма КПРС проголосила Щас­тя великою метою комунізму поряд з Миром, Працею, Свободою, Рів­ністю і Братерством.

М. Дзекунов, кандидат філософських наук, м. Суми.

Посилання:

1. Матеріали XXV з'їзду КПРС. К., Політвидав України, 1976, стор. 5.

2. Там же. стор. 43.

3. Спогади про В. І. Леніна, т. 2, К., Політвидав України, 1958, стор. 477.

4. А. БЕБЕЛЬ. Христианство и социализм. М., Госполитиздат, 1959, стор. 24.

5. А. В. ЛУНАЧАРСКИЙ. Христианство или коммунизм. М., 1926, стор. 38.

6. К. МАРКС І Ф. ЕНГЕЛЬС. Твори, т. 2. стор. 98.