Стаття "Поборники істини" в журналі «Людина і світ» № 2 1977 року

Ця трагічна подія повер­тає нас у часи далекого серед­ньовіччя. На початку XIII сто­ліття католицька церква засудила на смерть і спалила на вогнищі десять священиків. 1207 року в Парижі бу­ло скликано церковний собор. Серед його учасників церковне керівництво виявило чотирнадцять священиків, котрим, як говорили тоді, «сам Вель­зевул, цар дияволів, навіяв жахливі, гріховні думки». За «єретиками» встановили нагляд, за доносом зрад­ника знайшли їхніх однодумців, усіх заарештували, віддали до суду і де­сять чоловік, найзаповзятливіших, відправили на вогнище.

Священики-єретики. Священики-вільнодумці, непримиренні атеїсти... На перший погляд це може здатися чимось неймовірним, випадковим у церковному житті. Але історія релі­гії, історія атеїстичного руху свідчать про інше. Свідомий перехід передо­вих для свого часу священнослужи­телів на позиції вільнодумства і ате­їзму не був чимось неймовірним і тим більш — випадковим. Багато­гранне реальне життя, розвиток нау­ки, зростання духовної культури, невгасимий пошук істини виявилися сильнішими від релігійних віровчень, догматичних хитросплетінь, числен­них церковних заборон, монастир­ських в'язниць, катувань і зловісних середньовічних вогнищ.

Ревні захисники релігії в минулому і в наші часи завжди зображали і зображають церкву уособленням «єдності духа і єдності віри», благо­пристойності і зворушливого братер­ства. Християнські богослови у своїх проповідях часто говорять про це, як про споконвічну особливість, котра нібито властива церкві господній. Во­ни не від того, щоб нагадати про двадцятивікову історію існування християнської церкви, про вірність їй та «євангельську праведність» свя­щеннослужителів — «слуг божих на Землі».

Наука, історія суспільного розвит­ку рішуче спростовують такі твер­дження богословів. Християнська церква ніколи не була та й не могла бути уособленням «єдності духа і єд­ності віри», добропорядності і бра­терства. В усі часи і в усіх країнах точилася непримиренна боротьба не тільки навколо церкви, а й серед послідовників її віровчення. В творах видатних діячів минулого часто зга­дується про внутрішньоцерковні су­перечки та незгоди. Ось деякі харак­терні висловлювання.

Еразм Роттердамський: «Як не прикро говорити про це, я не зна­йшов жодного монастиря, який би не був отруєний взаємною ненавистю і розбратом».

Франсуа Вольтер: «В Європі не­має жодного міста і містечка, де б через релігійні незгоди не пролива­лась кров».

Анатоль Франс: «Вся історія хри­стиянських народів зіткана із війн, різні і катувань».

Вже в перші століття історії хри­стиянства було немало людей, які дійшли висновку про наукову неспро­можність цього віровчення. Неприми­ренним противником церкви став Цельс — автор книги «Правдиве слово». Він жив у II столітті нашої ери. В своїй праці Цельс показав, що християнство суперечить самій логіці життя, розуму, науково-філо­софським поглядам. Він довів, що новозавітні морально-етичні принци­пи, а також християнська міфологія зовсім не є оригінальними і запози­чені з інших систем та релігій. «Правдиве слово» розвінчувало бі­блійні «чудеса», підкреслюючи при цьому, що вони нічим не відрізняю­ться від «чудес» базарних фіглярів.

Звертаючись до віруючих, Цельс так спростовував міф про Христа: «Що вас приваблює до нього, як не його пророкування, нібито він вос­кресне після смерті. Ну, гаразд, по­віримо вам, що він це сказав. Але скільки є інших, котрі поширюють такі ж байки, переконуючи просто­душних слухачів і використовуючи їхні заблудження».

Далі автор «Правдивого слова» наводить ряд прикладів з міфології різних народів. Так, у скіфів було поширено міф про воскресення За­молксіса, в Італії міф про Піфа­гора, в Єгипті — про казкового ца­ря Рампсініта, у Фесалії - про тро­янського воїна Протесілая і таке ін­ше. «Глянемо, проте, — пише Цельс, — чи справді хто-небудь когось вос­кресив після смерті во плоті? Чи ви думаєте, що в інших це вважається і справді є казкою, а у вас ця драма­тична подія має пристойний і прав­доподібний вигляд?»

Ранньохристиянські богослови, звичайно, намагалися приховати від простих віруючих «Правдиве слово». Вони знищили всі книги Цельса. Одначе, як це не парадоксально, са­мі ж «отці церкви» дали можливість ознайомитися нам з «Правдивим словом». Один з тогочасних богосло­вів, Оріген, коментуючи книгу з ре­лігійних позицій, цитує її фразу за фразою. Таким чином зберігся май­же весь текст твору «Правдиве слово».

У минулому церква ніколи не прагнула до примирення свого віро­вчення з наукою. Духовенство вва­жало, що наука повинна пристосову­ватись до релігії і шукати шляхи при­мирення з нею. І не тільки наука. Духовенство вимагало, щоб інтере­сам релігії служили й мистецтво, лі­тература, освіта, щоб у сфері церков­ного впливу завжди повністю пере­бували люди праці зі своїми побуто­вими традиціями, звичаями, обряда­ми. Хто мав інші погляди на життя, хто переступав межі церковних при­писів і заборон, з тим християнське духовенство розмовляло «мовою вогнищ».

Усі спроби заглушити голос мис­лителів минулого — критиків релі­гії, в тому числі й священиків-єрети­ків — не мали та й не могли мати успіху. Церква була безсила перед наукою і дедалі зростаючими силами атеїстичного руху. Навпаки, кожна розправа над поборниками істини викликала нову хвилю протестів про­ти релігійного гноблення. Так, у то­му ж XIII сторіччі, там же в Парижі, де загинули на вогнищі десять свя­шеників-вільнодумців, згодом з но­вою силою спалахнув антихристиян­ський рух.

Центром антихристиянського віль­нодумства знову став Паризький університет. У його аудиторіях зна­йшов своїх численних слухачів фран­цузький мислитель, талановитий пи­сьменник середньовіччя — Сігер Брабантський. Студентська молодь (а вона становила тоді майже трети­ну паризького населення) захоплю­валася лекціями Сігера та його од­нодумців.

Сігер у своїх творах і лекціях за­перечував релігійні погляди про без­смертя душі і вважав її невіддільною якістю людського тіла, заперечував також божественне втручання в ді­яльність та життєві справи людини. Такі погляди, звичайно, викликали занепокоєння серед духовенства. Цим, очевидно, пояснюється те, що «вчитель церкви», непримиренний ворог антихристиянського вільнодум­ства Фома Аквінський протягом 1269 року двічі відвідав Париж і ви­ступав з проповідями в університеті.

Але ніщо не допомагало духовен­ству в його боротьбі проти зростаю­чих атеїстичних настроїв. Тоді, за папською настановою, паризький єпископат висунув проти Сігера Брабантського спершу 13, а згодом — 219 звинувачень у «приниженні церковного вчення» і «богохульстві». Це був старий спосіб залякування людини, до якого в ті часи досить часто вдавалася католицька церква. Сігера звинувачували в «нехристиян­ських поглядах», у тому, що він вва­жав «світ вічним», твердив, що «дії людини не спрямовуються боже­ственним провидінням», що «бог не може дати безсмертя і нетлінність речам, котрі вмирають і руйную­ться».

Звинувачення церкви були спря­мовані проти мужніх і правдивих думок Сігера про те, що «щастя іс­нує в цьому житті, а не в іншому», потойбічному, що за допомогою тео­логії «нічого не можна пізнати», що «...в християнському законі — вигад­ки і неправда».

Ці погляди Сігера і привели його до папської в'язниці. Наприкінці ві­сімдесятих років XIII сторіччя ченці на смерть закатували вільнодумця. Трагічна доля спіткала й найближ­чих однодумців Сігера — Госвіна і Боеція. Один загинув у тій же пап­ській в'язниці, другий — у домінікан­ському монастирі.

У наші часи церква, звичайно, не любить згадувати про тих, хто став жертвою релігійного фанатизму, хто безстрашно виступав проти духовно­го поневолення. Тим більше, що мужні поборники науки і культури, серед яких було немало й колишніх священників та ченців, стали гор­дістю історії людства. В пошуках істини вони переконалися, що релігія несумісна з науковим і культурним прогресом, з життям і творчістю людини, із світлими прагненнями до свободи і щастя.

В історії розвитку всіх країн мож­на знайти імена, якими по праву пи­шається народ, імена тих, хто в свій час сміливо виступив проти церков­ного засилля, в інтересах науки і прогресу, хто відмовився від релігій­ного сану і релігійних поглядів в ім'я істини.

Ось імена деяких мужніх борців за науку і правду, які свого часу від­верто заявили про свою незгоду з релігійним віровченням: Роджер Бе­кон, Джордано Бруно, Бенедикт Спіноза, Казимир Ліщинський, Жан Мельє, Шарль Дюпюї, Давід Штра­ус, Ернест Ренан, Вільям Монтгоме­рі Браун, Франц Шахерль, М. Ф. Платонов та багато інших.

Церква докладала всіх сил, аби очорнити перед народом і перед істо­рією борців проти релігії — колиш­ніх богословів. Але вона лишилася безсилою перед правдою життя.

Науково-літературна спадщина ви­датних діячів минулого, які порвали з релігією, не втратила своєї акту­альності і в наш час. Особливий ін­терес для пропагандистів атеїстичних знань, а також для всіх, хто цікави­ться проблемами релігії та атеїзму становить критичний аналіз релігій­ної ідеології, догматики і релігійного культу, який міститься в творах на­ших попередників — вільнодумців і атеїстів.

Федоренко А.