Стаття "Перша наукова критика Біблії" в журналі «Людина і світ» № 2 1977 року

До 300-річчя з дня смерті Б. Спінози (1632—1677)

Нідерландський філософ-матеріаліст, борець проти релігії і церкви Барух (Бенедикт) Спіноза народився в Голлан­дії, яка, за висловлюванням К. Маркса, «була зразковою капіталістичною кра­їною XVIII століття» [1], одною з перших європейських країн, що стала на шлях капіталістичного розвитку.

З раннього віку майбутній філософ у релігійній школі «Древо життя» старан­но вивчає Біблію, Талмуд, філософію се­редньовіччя і новітніх часів. Під впли­вом деяких своїх наставників, а також ідей Дж. Бруно, Ф. Бекона, Т. Гоббса, Р. Декарта й інших мислителів Спіноза починає критично осмислювати релігійне вчення своїх предків — іудаїзм. В бесіді з учнями школи він відверто висловлю­вав свої сумніви щодо божественного походження «святого письма», заперечу­вав безсмертя душі, догмат створення світу.

Рабини не залишились у боргу: моло­дого мислителя було піддано малому відлученню. Члени релігійної громади не мали права спілкуватися з ним протя­гом місяця. Але Спіноза, переконаний у правоті власних ідей, не лише не ско­рився, а й письмово виклав свої думки у філософському нарисі «Короткий трактат про бога, людину та її щастя» і навіть організував спеціальний гурток для вивчення ідей цього трактату.

Остерігаючись «згубного впливу» на єврейську молодь, старійшини вдруге викликали непокірного мислителя, нама­гаючись погрозами змусити його відвіду­вати синагогу й не висловлювати кра­мольних поглядів на віру. Одначе Спіно­за був несхитним. Вичерпавши всі засо­би — підкуп, замах на життя — й пере­конавшись, що Барух назавжди порвав з «релігією батьків», рада релігійної громади 27 липня 1656 р. виголосила анафему початкуючому філософу.

За тих часів це було дуже тяжке по­карання, бо жодному з членів громади «не вільно говорити з ним ні усно, ні писемно, ні надавати йому будь-яких послуг, ні проживати з ним під одним дахом, ні стояти від нього ближче, ніж на чотири лікті, ні читати нічого із скла­деного ним чи написаного».

Але у Спінози було багато друзів, які прийшли на допомогу в скрутні для ньо­го часи. Йому довелося змінити кілька місць проживання. Хліб насущний зароб­ляв він шліфуванням оптичного скла й досяг у цій галузі значних успіхів та популярності. Нарешті Спіноза оселив­ся в Гаазі, де й завершив свій «Бого­словсько-політичний трактат» — один з найвидатнішнх творів XVII століття, що підривав основи релігії. Роботу було опубліковано 1670 року анонімно. Чис­ленні ревнителі віри шалено накинулись на цей твір. У 1674 році голландські власті наклали на нього сувору забо­рону.

Чим же були так обурені служителі церкви й правителі держави? Виявляє­ться, Спіноза, прагнучи звільнити лю­дей від впливу церкви, а розум — від релігійних пут, вирішив «дослідити Письмо вільно і без упереджених думок; вирішив не твердити про нього і не бра­ти за його вчення нічого такого, чому воно не навчило б найяснішим чи­ном» [2].

Не слід думати, ніби до Спінози ніхто не досліджував Біблію. Її коментували екзегети, тлумачили філософи середньо­віччя, трактували талмудисти. Спіноза запропонував власний метод аналізу, суть котрого полягає в тому, щоб 1) з'ясувати природу і властивості мови, якою було написано книги Письма і якою їх автори говорили; 2) «зібрати положення кожної книги і звести їх до суттєвих начал» з тією метою, аби про­аналізувати двозначні або суперечливі положення, що зустрічаються в одному реченні; 3) з'ясувати обставини, що сто­суються всіх книг пророків, а саме: про життя, характер і заняття автора, долю кожної книги (як було її спочатку прий­нято і до чиїх рук вона потрапила; скільки було її різночитань і за чиїм рі­шенням її включено до числа святих); й яким чином усі священні книги об'єдна­но в одне ціле?

Докладно аналізуючи питання про ав­торитетність Біблії, Спіноза прийшов до висновку, що всі пророцтва мають суб'єктивний характер, їх зміст нероз­ривно зв'язаний з індивідуальними особ­ливостями кожного пророка, і джерелом пророцтва є аж ніяк не бог, а звичайні смертні люди. Наприклад, якщо пророк був людиною оптимістичною, то йому відкривались «видіння» перемог, миру і всього, що викликає у людини радість, а якщо пророк був меланхолік — йому ввижалися війни, покарання і всілякі злигодні. Більше того: на думку Спіно­зи, характер, зміст і стиль викладу про­рочих одкровень залежав від життєвого досвіду, професії, рівня культурного роз­витку пророка. Якщо пророк був селя­нином, то йому вважалися вівці, коро­ви, бики; якщо воїном — полководці, війська. Пророк з витонченим смаком говорив і писав у такому ж стилі; гру­бий, безграмотний — відповідно й про­крокував. Це особливо помітно, якщо порівняти красномовність Ісайї і Наума з грубуватим стилем Єзекіїля і Амоса.

Отже, пише Спіноза, «якщо все це правильно зважити, то легко виявиться, що у бога нема ніякого власного стилю в мові, але що тільки залежно від еру­диції і здібностей пророка бог буває витончений, точний, суворий, грубий, ве­лемовний і темний», а тому довірятись авторитету пророцтв можна лише на тих же підставах, на котрих ми довіряємось авторитету будь-якої іншої людини. Тим більше, що в багатьох випадках проро­ки проявляють незнання, яке межує з невіглаством, хоча служителі церкви й доводили, ніби пророкам відомо все, що може осягнути людський розум. Так. із тексту Біблії випливає, що всевідаю­чий бог і гадки не мав про будову соняч­ної системи, бо вважав, що Сонце ру­хається навколо Землі, а остання стоїть нерухомо в центрі світу.

Важко переоцінити значення для даль­шого розвитку атеїстичної думки виснов­ку філософа про те, що Мойсей, якого Іудейсько-християнська теологічна тра­диція вважає творцем найдавнішої час­тини Біблії — П'ятикнижжя,— не міг бути його автором. Спіноза навів багато доказів, що підкріплювали цю думку: порівнював назви місцевостей, які існу­вали в часи Мойсея; старанно вивчав приписувані йому книги, розповіді про його смерть і дальші події; звернув ува­гу навіть на те, що розповідь ведеться в третій особі. Але хіба може бути таке, запитує філософ, щоб людина писала про себе в третій особі, описувала влас­ну смерть і наступні події, що стались після її кончини? Певна річ, не може!

І Спіноза приходить до таких виснов­ків: а) «священні» книги написала не од­на людина і не для народу одної епохи, а багато мужів різного таланту, які жили в різні часи. Якби ми схотіли підрахувати час, охоплений всіма ними, то ви­йшло б майже дві тисячі років, а мож­ливо, і значно більше; б) Біблія містить «не філософські питання, а речі най­простіші, які можуть бути сприйняті на­віть яким завгодно тупицею»; в) мета Письма полягає зовсім не в тому, щоб повідомляти людям істину, а «лише в тому, щоб учити послуху», благочестю, благопристойній поведінці. Отже, Спіно­за по суті дійшов розуміння й усвідом­лення політичної ролі церкви як най­ближчого спільника монархічної влади в одурманюванні й експлуатації народних мас. Одначе мислитель не знав, та й не міг знати внаслідок обмеженості науко­вих даних того часу ні соціально-історич­них коренів релігії, ані її класової суті.

Спіноза знаходить велику кількість неузгоджених між собою біблійних ви­словлювань, протиріч, які стосуються віку біблійних персонажів та часів, у котрі відбувалась та або інша подія.

Філософія Спінози справила величез­ний вплив на метафізичний матеріалізм XVII—XVIII ст., а його вільнодум­ство — на дальший розвиток атеїзму. Під впливом ідей Спінози писав свій «Заповіт» священик Ж. Мельє. Великій просвітитель Ф. Вольтер в антнцерков­ній полеміці запозичував чимало поло­жень із «Богословсько-політичного трак­тату». Атеїстичні думки Спінози зна­йшли продовження у творчості «особи­стого ворога бога» — П. Гольбаха. Д. Дідро у своїй славнозвісній «Енци­клопедії» відзначав, що своїми працями Спіноза «ввергає читачів у пучину ате­їзму». П. Бейль називав Спінозу «благо­родним атеїстом».

Високу оцінку філософським погля­дам Спінози дали класики марксизму-ленінізму.

В. Сутрин

Примітки:

1. МАРКС К. І ЕНГЕЛЬС Ф. Твори т. 23 с. 707.

2. СПИНОЗА Б. Избранные произведения в двух томах, т. 2, М., 1975, с. 13. (Тут і далі без виносок — посилання на це видання. – Ред.).