пʼятниця, 7 лютого 2014 р.

Стаття "Людині гімн..." в журналі «Людина і світ» № 2 1977 року



 Наступ на релігійну ідеоло­гію Павло Тичина вів протягом усього свого життя, вів наполегливо й цілеспрямовано. Вистражданим, глибинним був протест поета проти релігії й клерикалізму, похмура тінь яких лягла на його дитинство та юність. Твори, в яких постає об­раз знедоленої дитини, що зненави­діла задушливу атмосферу навчаль­ного духовного закладу (йдеться передусім про вірш «З мого дитин­ства» (1940) і поему «Моє дитин­ство» (1958—1960), являють собою щиру схвильовану сповідь поета, відтворюють ті обставини його жит­тя, що спричинилися до появи пое­зій, де боротьба з релігією осмис­люється на неоглядних просторах світобудови, в широкій історичній перспективі.
В ранній поезії Тичини підкрес­люється філософський психологіч­ний аспект теми — ліричний герой кидає виклик релігійній ідеї одвіч­ної гріховності людської природи, утверджуючи віру у величезні ду­ховні можливості людини, в її силу і велич, звільняючи її від принизли­вого страху перед гнівом господ­нім. Почуттям радості, яке охоплює ліричного героя, котрий зробив цей важливий крок на шляху духовного визволення, і пройнятий вірш «Не Зевс, не Пан...», що відкриває першу збірку поета — «Сонячні кларнети»:

І стежив я, і я веснів:
Акордились планети,
Навік я взнав, що Ти не Гнів, —
Лиш сонячні кларнети.

Поетичні ідеї вірша «Не Зевс, не Пан...» дістають вияв не тільки в роздумах про місце людини у світо­будові, не тільки у запереченні пси­хологічних комплексів, пов'язаних з релігією, а й у протиставленні релі­гійній космогонії тих образів, що беруть свій початок у новітніх нау­кових поглядах на природу. «Дзвон­ні звуки», «пітьми творчої хітон», «благовісні руки» — ці, пов'язані з релігійною символікою, образи по­ступаються перед поетичним апо­феозом одвічного руху, кругообігу матерії:

Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.

Вірш «Не Зевс, не Пан...» був першим твором Тичини, в якому. такою очевидністю, з таким поетич­ним блиском виявилась єдність художника і мислителя, та єдність, яку поет вважав основою справж­нього мистецтва, до якої прагнув сам і закликав інших.

Поетів ніжних в нас багато,
Але мислителів ще мало... —

ось що засмучувало Тичину, який вимагав — аж до останніх днів сво­го життя — піднесення філософської культури мислення в поезії.
Глибока зосередженість поета, ці­леспрямоване розгортання поетич­ної ідеї заперечення релігійного сві­товідчуття дістають свій вияв також у циклах «У собор» (1917) і «Сотво­ріння світу» (1920).
У першій частині диптиху «У со­бор» відтворюється психологія лю­дей, які, зрікшися власної волі й гідності, сподівання свої пов'язали з надприродними силами, чекаючи від них допомоги й здійснення ба­жань. Старці б'ють поклони біля церкви — цей образ наче подвоює­ться, віддзеркалюється у пейзажно­му малюнкові:

По один бік верби.
По другий — старці.
Гнуться, гнуться, гнуться верби.
Нагинаються старці.

Побутову реальну картину поет підносить на рівень узагальнення. Перед читачем вже не просто стар­ці-жебраки, а люди, духовно окраде­ні релігією, принижені, скорені, по­збавлені волі й сили, «злиденні ду­хом».
Вдаючись до улюбленого ним при­йому перенесення епітету, поет до­сягає неабиякого ефекту художньої ощадливості. Так, рядок «синє бряз­кання кадил» дає змогу побачити одразу і синій дим ладану, і кадило, що розгойдується в руці диякона. Цей самий прийом у рядку «шум юрби глухої» виконує інше завдан­ня — поєднує дві різні за змістом характеристики; глухий шум юрби та її затуманеність релігійною про­повіддю.
Минає понад сорок років, і у ва­ріанті до поеми «Моє дитинство» знову виринають знайомі мотиви:

А дві стіни закошлених ченців
(мов сонним вітром бур'яни хилило)
все кланялись. Поміж людьми ходило
зітхання покаянне. А кадило
їм струшувало брязкіт бубонців [1].

Похмурому колориту першої частини твору протистоїть осяяна сонячним світлом, радісно піднесена друга його частина. Тут містичним маренням протиставлено пафос ствердження реального чуттєвого світу, красу й поезію природи, її бу­яння. Поет веде читача в знайоме, звичне оточення, але просвічує його променем такої ліричної напруги, що стежка на город починає співа­ти, дивом поезії здається соняшник, басовий голос бджоли, ніжне вітан­ня ромашки стають необхідними но­тами у зеленому гімні природи, у величному, злагодженому її хорі («І звучить земля, як орган»).
З великою силою поетичної вираз­ності відтворено у диптиху самопо­чуття людини, яка духовно прозрі­ла, визволилася з-під влади релігій­них примар. У змінах тональності, у чергуванні й зіткненні різних зна­чень постає багатогранний місткий образ оновленої людини.
У циклі «Сотворіння світу» пара­лелі між життєдайними процесами, що відбуваються у космосі (цей мо­тив незабаром буде розвинутий в циклі «В космічному оркестрі»), і самоствердженням людства в про­цесі праці й творчості завершуються образом передостаннього дня старо­го світу, передодня справжньої істо­рії людства. Вершиною циклу є дру­гий його вірш — «Вже бих заснув сиз вечір». Тут біблійні образи стають своєрідними метафорами, засобами творення поетичного іно­сказання.
Християнство надавало особливо­го значення біблійній легенді про гріхопадіння Адама і Єви. Тут бере початок ідея первородного гріха, що, на думку богословів, назавжди визначив напрямок і характер істо­рії людства. У вірші Тичини Адам і Єва — не грішники, які, вражені бо­жим гнівом, у розпачі і каятті стоять біля райської брами, що на­віки зачинилася перед ними, не жа­люгідні вигнанці, приречені на зли­денне існування, на одвічне споку­тування своєї провини. У вірші вперше постає мотив, який проймає всю творчість Тичини,— поетизація народної праці, що створює всі цін­ності землі і в процесі якої людина, реалізуючи свої можливості, ос­воюючи навколишній світ, підні­мається на все вищі й вищі духовні рівні.
Настроєм урочистої задуми прой­нято вірш. Адам і Єва немовби спинились на якійсь межі, що відді­ляє їхнє вчора від їхнього завтра. Ця межа — усвідомлення своєї людської сутності, передчуття ве­личних перспектив, що чекають на людину, яка, створивши знаряддя праці, вийшла на простори твор­чості.
Неоднозначним, складним і супе­речливим було ставлення молодого поета до етичних і естетичних ідеалів, які лягли в основу релігійного мистецтва. Це позначилось на ранніх його творах. Поетичним свід­ченням глибокої внутрішньої пере­оцінки цінностей, що відбувалась у свідомості поета, стає цикл «Мадон­но моя» (1920). У ньому відбилася глибока відданість новому світові і водночас внутрішня збентеженість. У циклі протистоять один одному два ідеали, два світи, дві душевні структури. З образом Мадонницим втіленням лагідності, ніжності, скорботи, вболівання за людство — змагається образ, що мас втілити новий етичний і естетичний ідеал, красу нової жіночності. Жага життя й радості, праця й кохання — ось що символізує образ троянди, якій має поступитися місцем Ма­донна-лілея.
Втім прагнення поета надати пе­ревагу земному над небесним наче наштовхується на якісь внутрішні перешкоди, набуває в циклі супе­речливого характеру. Супереч­ність ця розв'язується у вірші «La bella Fornarina» (1921), де з реальним земним життям пов'я­зуються уявлення про високу духов­ність, красу, чуйність і ніжність.
Дальший розвиток антирелігійної теми у творчості Тичини характери­зується загостренням соціальної проблематики. Так, у поемі «Живем комуною» (1920) звільнення від ре­лігійних уявлень пов'язується з пое­тизаціею народовладдя, з мотивом піднесення самооцінки людини - активного учасника соціалістичних перетворень.
Грандіозність історичних зру­шень XX століття, могутній розмах Великої Жовтневої соціалістичної революції, народження нового світу в запеклій боротьбі з силами світу старого, впевненість у тому, що про­цес революційних перетворень не­гайно пошириться на інші країни, набуде світового характеру, чекання цього омріяного майбутнього — все це породжувало нечуване емоційне піднесення, визначало світовідчуття радянської людини, а отже, зміст і напрямок радянського мистецтва. Виникає явище, типове для мисте­цтва перших років революції, — так званий космізм, якому віддали данину поети різних напрямків і угруповань, естетичною закономірністю стає поетичне осмислення світобу­дови.
Ідея космізму була наскрізь соці­альною: вдаючись до планетарних масштабів, поети засобами романтичного письма відтворювали пере­можну ходу соціалістичної револю­ції, її велич. Мистецтво утверджува­ло єдність світу, прагнуло відтвори­ти цілісну його картину, вловити в хаосі суперечностей провідні зако­номірності поступального розвитку дійсності, — поетизуючи універсаль­ний зв'язок, взаємодію між явища­ми природи і суспільного життя, во­но поширювало на всю світобудову закони найсправедливішого, найлю­дянішого комуністичного ладу. Все це зміцнювало, поглиблювало істо­ричний оптимізм радянської літе­ратури.
Заглиблюючись у сфери, ще не освоєні поезією, Тичина незмінній застиглій картині релігійної космо­гонії протиставляє образи вічного кругообігу матерії, минущості її форм. У створеній ним поетичній картині космосу пульсує життя — безмежне й вічне, як безмежні й віч­ні матерія і спосіб її існування — рух. У циклі «В космічному орке­стрі» вражає різноманітність обра­зів і картин руху матерії. Мільйони вібруючих сонячних систем, комети, які мчать безнастанно, потоки віт­ру, линучі сузір'я — немовби сама матерія розгортає все багатство свого буття.
Процес одвічного оновлення, пе­реборення космічним рухом усіх тимчасових незгод і драм — ці мо­тиви у циклі пов'язуються з життям суспільства, з ідеєю утвердження історичного оптимізму, з впевне­ністю в тому, що людство подолає всі перешкоди на своєму шляху до комуністичного майбутнього.
Уявлення про майбутню гармонію в циклі «В космічному оркестрі» не має нічого спільного з ідилічністю, з тенденцією до згладжування ре­альних суперечностей історичного розвитку. Навпаки, поет підкреслює драматизм народження й утвер­дження нового в житті природи і суспільства, у рядках високої лірич­ної напруги звеличує героїзм, само­відданість борців за перемогу ле­нінських ідей, вловлює музику при­йдешнього, пов'язану не з релігійни­ми містичними ілюзіями, а з реаль­ною могутністю нового світу:

То не тінь херувима —
аероплана путь! —
Яка музика невловима! —
пропелери гудуть...

Отже, атеїстична суть поетичної космогонії Тичини в його циклі «В космічному оркестрі» полягає в роз­горненій поетом картині світобудо­ви, де не лишається місця для бога та його синкліту. «Не тінь херуви­ма», а художнє осмислення тенден­цій розвитку природи і суспільства, плин художніх асоціацій, пов'яза­них з останніми досягненнями нау­кового пізняння, з філософською, етичною, соціальною і політичною проблематикою, — ось на якому ши­рокому полі здійснюється в циклі критика релігії.
Ліричні роздуми про комуністич­не суспільство, в якому втіляться етичні ідеали поета («Нема там смутку, суму-гніту, Чужий системам егоїзм»), заклики до мужності, стій­кості, суспільної активності переро­стають у звеличення героїзму, у поетичне передбачення того, що в боротьбі за перемогу комунізму зро­сте покоління велетнів духу. Та й у віршах, датованих 1921 роком («Великдень» і «Перше травня на Великдень»), релігійному святу, що наче уособлює всі сили старого сві­ту, поет протиставляє новітнє тор­жество, передчуття величі майбут­нього, сліпучого злету людської думки, буяння людської краси.
Мотиви, що беруть свій початок у матеріалістичній філософській ідеї єдності світобудови, виразно лунають і в поемі «Срібної ночі», написаній в 60-і роки і присвяченій пам'яті О. І. Білецького. На тлі по­всякденного життя виникає й роз­гортається у цьому творі внутрішній конфлікт, іде суперечка двох голо­сів у душі поета. Один з цих голосів не може примиритися з минущістю людського життя, другий — умов­ляє скоритись неминучості. Поет на­че прозирає глибини світобудови, і перед ним постає картина вічного кругообігу матерії, де кінець життя стає його початком:

А там ні сну ж і ні дрімання,
ні обайдужень, ні журби, —
тяжіння вічне й розставання, —
і все під знаком боротьби,
під знаком одного бажання:
і в хаосі творить скарби.

Критика релігії звучить і в публі­цистичних творах Тичини. Виразно памфлетні наголоси позначають, зо­крема, розповідь поета про Міжна­родний конгрес письменників на за­хист культури, що відбувся 1935 р. в Парижі. Учасники конгресу висту­пали проти буржуазної культури, що йде до занепаду, зокрема — проти загравання буржуазної інте­лігенції з релігією. «Їй необхідні де­корації, — говорив про буржуазію Арагон, — на зразок декорацій ка­рикатурної «Містерії страстей Хрис­тових» на паперті Нотр-Дам, які за­туляють префектуру поліції» [2]. Про цю ж містерію, яка на задум її ор­ганізаторів, мала відвернути увагу народних мас від конгресу, згадує й Тичина. Сатиричний ефект утво­рює зіставлення ним бездуховної, буржуазної повсякденності, сліпучо­го світла реклам великого капіта­лістичного міста й грубих підробок під містичний екстаз середньовіччя.
Наприкінці 30-х років у художніх творах Тичини критика релігії по­ступається місцем перед іншими проблемами, втім, ставлення до ре­лігійної ідеології назавжди лишає­ться для поета одним із вирішаль­них критеріїв оцінки світогляду лю­дини, безпомилковим свідченням її суспільно-політичної позиції. За­хоплення поета викликають «ан­тирелігійні стріли «Кобзаря», бойо­вий запал виступів Франка проти релігії та її слуг, антирелігійні мо­тиви в народній творчості, сміливі виступи проти релігії Руставелі, Га­фурі, Абовяна.
Протиставлення релігійній космо­гонії поетичного образу світобудови, пов'язаного з матеріалістичними по­глядами, витіснення уявлення про всемогутність бога уявленням про всемогутність людини, яка осягнула свої сили й можливості, визначення місії людини у світобудові, її актив­ної перетворюючої ролі, отже, й по­етичне ствердження народовладдя, викриття релігії як захисника та оборонця світової реакції — так у поезії Тичини втілено тему визволь­ного впливу соціалістичної револю­ції на духовний світ людини, тему поступального світоглядного роз­витку особистості під впливом ідей марксизму-ленінізму.

Людині гімн. Людині, а не богу! —

закликав поет у вірші «Я знаю...» (1919). Гімном людині була вся йо­го творчість.


Б. Корсунська, кандидат філологічних наук



Примітки:
1. Особистий архів поета.
2. Международный конгресс писателей в защиту мира. ГИХЛ. М., 1936, с. 102.

Немає коментарів:

Дописати коментар