вівторок, 25 березня 2014 р.

Стаття "Хай славиться сонце, хай зникне пітьма!" в журналі «Людина і світ» № 2 1987 року



До 150-річчя з дня смерті О. С. Пушкіна



100 років тому в Одесі, в універ­ситетській церкві, відбулося спе­ціальне богослужіння, присвячене «поминанню раба божого Олек­сандра (поета Пушкіна) по скінченні п'ятдесятиріччя після смерті його». «Слово» з цієї нагоди виголосив архієпископ Одеський і Херсонський Никанор. За змістом його промова мало чим відрізнялась від безлічі інших виступів православних душпас­тирів — царський уряд і церква вжи­ли всіх заходів, аби надати пушкінсь­кому ювілеєві густого православно-монархічного забарвлення. Так, Ни­канор особливу увагу приділив побожній легенді про те, ніби перед смертю поет «заволав до милосердя отця небесного рішучим гласом блудного сина» і «помер християни­ном, примиреним з Христом і церквою».
Однак у промові преосвященного Никанора вчуваємо ще один знамен­ний мотив. Відзначивши, що Пушкін замолоду «схибив з праведного шля­ху до неба», захопився безбожними революційними ідеями і втілив їх у своїх творах («розлив їхню отруту в своїх творіннях»), архієпископ особливо нарікав на те, що приклад великого поета справив «згубний» вплив на його наступників.
«Погляньте, — ремствував цер­ковний витія, — перед ним усі наші найкращі письменники — Ломоно­сов, Державін, Карамзін, Жуковсь­кий були кревними християнами. З нього ж, навпаки, найкращі пись­менники почали відверто упадати в язичництво, як Бєлінський, Турге­нєв, граф Лев Толстой. Література і так звана наука багато в чому, в кінцевих висновках, стають язич­ницькими, звичаї теж... Релігія в інте­лігентних колах з життєвого ужитку виключається. Найталановитіші, най­модніші з письменників кличуть до суспільного перевороту».
Згадавши ще й Чернишевського, який перед громадянською стратою відмовився від сповіді й причастя, архієпископ Никанор закінчив свою промову закликом: «Помолимося, щоб розігнав господь цю хмару затьмарення розуму, нагнану почас­ти й вартим осуду прикладом поета».
Знаменне визнання оздоровлю­ючого, революціонізуючого впли­ву пушкінської творчості на всю наступну російську літературу!
Велике щастя, що біля джерел її класичної епохи стояв геній Пушкі­на — геній ясний, життєрадісний, су­то земний, не замутнений містикою, релігійними ілюзіями. Геній, за сло­вом Горького, «психічно здоровий і оздоровлюючий» (Горький М. О литературе. Собр. соч. в 30 то­мах, т. 25. М., 1953, с. 252).
Усією своєю творчістю Пушкін проголошує ідеї добра, справедли­вості, свободи. Свободи від усього, що гнобить людину, зокрема й від духовних пут, від «імли передсудів», від «забобонів вікових», як називав він релігію. Світ пушкінської по­езії — це світ без бога.
Пушкін був вихований у сім'ї, досить байдужій до релігії, з ди­тинства прилучився до республі­канських, матеріалістичних ідей французьких просвітителів XVIII сторіччя, захоплювався Вольтером, у Царськосельському ліцеї надих­нувся волелюбним і антирелігійним духом. Він рано прийшов до вільно­думства і безвір'я, визначив своє ставлення до релігії, її служителів і «священних» книг, що виразно позначилось уже на перших його віршованих спробах.
У 14 років Пушкін-ліцеїст пише поему «Чернець», в якій за жартівли­вою формою приховано цілком серйозний антирелігійний зміст. Це — сатирична пародія на житія святих, вона висміює релігійне лице­мірство і святенництво. Юний автор так захопився викриваннями, що нарешті сам зупиняє свій «запал проти рясок», побоюючися, що це може «роздратувати попів».
У перший надрукований вірш — «До друга віршника» 15-річний Пуш­кін вкраплює дотепну і дошкульну, запозичену з народного анекдоту байку про лицемірність релігійної моралі: сп'янілий панотець на доко­ри своїх парафіян відказує: «Як в церкві вас учу, так вам і слід чинити, а з мене прикладу ви, друзі, не беріте».
«Городок», «Бова», «Тінь Фонвізі­на», «Із листа до В. Л. Пушкіна», «Мета нашого життя» — в цих і ба­гатьох інших ліцейських віршах Пуш­кін так чи інакше висловлює своє негативне, часом глузливе ставлення до релігії, її догм, її служителів.
Промовистий факт: царська цензу­ра, ревна захисниця самодержавства і православної церкви, вперше звер­нула увагу на Пушкіна саме у зв'язку з його надто вільними висловлюван­нями щодо релігії та духовенства. З вірша «Городок» (1815), надруко­ваного в журналі «Российский му­зеум», було викреслено навіть таке безневинне порівняння:

Не відав я покою,
Повір, ні на часок,
Немов біля налою
В великий четверток
Замучений дячок.

І, звісно ж, не побачили світу рядки:

Але, о боже, каюсь!
Служителів твоїх,
Попів отих міських,
Не хочу зріть і виду
Й весільного обіду
Тому лиш не терплю,
Що всяких ієреїв,
Як папа іудеїв,
Я зовсім не люблю.
(Переклад І. Гончаренка).

Вже в ліцейські роки визначилася характерна риса пушкінського без­вір'я: не умоглядне, не раціоналіс­тичне заперечення бога, а складова частина загального сприйняття на­вколишнього світу, світу реального, матеріального, в якому для бога просто не лишається місця.
Ось написана в 1816 році «Елегіям («Я бачив смерть...»). Ніби в перед­чутті смерті поет вимовляє слова прощання:

Прощай, світило дня, прощай, небес завісо,
Німої ночі мла, світання ніжний час,
Знайомі пагорби, струмка пустельний глас,
Безмовність таємнича лісу.
(Переклад М. Рильського).
Земний, матеріальний світ. За ним сумує, очікуючи смерті, поет, і ні­яких містичних переживань, жодних думок про бога, про його владу над життям і смертю людини, ні жадання передсмертної утіхи. Навпаки, юний автор одверто зізнається в своєму безвір'ї: «Прощай, життя земне, де віра в чорні дні мене не утішала». У поета немає ілюзій щодо замогиль­мого світу, він добре розуміє, що таке смерть: «холодна могила», «мо­рок смерті крижаний», «тьма». Скор­ботна хвилина прощання з життям не освячена для нього вірою в без­смертя душі: «останній погляд не зустріне променя безсмертя» і «дух мій у знемозі згасне».
«Дух згасне» — помре безсмерт­на, божественна, за вченням церкви, душа! Чи можна нищівніше пере­креслити основоположні релігійні уявлення?
А чого варті такі, наприклад, рядки, написані в альбом ліцейського однокашника Іллічевського:

...Знає геній мій зарані,
Чому б я перевагу дав:
Я б не душі безсмертя взяв —
безсмертя лиш мого писання.
(Переклад Т. Масенка).

Скажемо тут ще лише про один ліцейський вірш — «Безвір'я» (1817). До нього охоче звертаються по­ширювачі легенди про релігійність Пушкіна: дивіться, мовляв, як поет засуджує безвір'я, як протиставляє йому блага віри в бога. Але давайте почитаємо цей вірш неупередженим оком. Як показано в ньому «сина, що відпав од віри»? [1].
Він — не лиходій, його невіра — не порок, а нещастя для нього, він нею мучиться. Тих, хто схильний образити його уїдливим докором, а то й з жахом тікати від нього, поет закликає до терпимості, радить уга­мувати жорстоку несамовитість, зро­зуміти людину, що втратила віру, поставитись до неї з розумінням — як до брата.
Далі поет показує невіруючого різних життєвих ситуаціях. Ось він на лоні природи, яка не одухотворе­на для нього божественною муд­рістю. Ось він перед лицем смерті, не втішений солодким привітом надії на життя поза гробом. Ось він біля могили коханої — і тут його сльози не полегшує надія на зустріч в іншо­му світі.
Показуючи, що людина, позбавле­на віри, так болісно переживає своє безвір'я, Пушкін, мабуть, перебирає міри: адже сам він аж ніяк не мучився своїм безвір'ям, скоріше навпаки, — воно додавало йому не­вимушеності, життєрадісності, допо­магало повніше сприймати життя.
Що ж протиставлено невір'ю в цьому вірші? Можна було чекати, що тут буде показане зцілення вірою, релігійне просвітлення. Та ж ні — поет не залишає своєму героєві такої можливості. «Даремно зір сумний навколо себе водить: ум прагне божества, та серце не знаходить».
Знаменні рядки! Вони докорінно спростовують один з основополож­них аргументів захисників релігії — що, мовляв, віра в бога від на­родження притаманна кожній люди­ні: розумом вона може й не вірити, та навіть проти її волі віра живе в серці. Тут же ситуація, з цієї точки зору, парадоксальна: розум ладен вірити, але серце не приймає бога. І цей поетичний образ вірніше, глибше пояснює феномен невір'я, ніж церковна схема: адже ніякої природженої віри в серці людини немає. Марними є сподівання на релігійні «підпори»: підтримуюча рука не простягається до нас «з-за межі світу».
Як бачимо, вірш «Безвір'я» аж ніяк не свідчить про релігійність його автора. Він описує безвір'я зовсім не так, як слід було б правовірному християнинові, — скоріше виправдо­вуючи невіруючого, ніж засуджуючи його, і явно відстоює його право на невір'я і на визнання за ним цього права.
Ми не зрозуміємо цього вірша в усій повноті змісту — і явного і прихованого, якщо не врахуємо обставин його створення.
Відомо, що для ліцейського на­чальства невір'я Пушкіна не було таємницею. Директор ліцею Енгель­гардт записав у його характеристиці: «Його серце холодне і порожнє, чуже любові, будь-якому релігійно­му почуттю і не відчуває в ньому потреби». На думку багатьох пушкі­ністів, саме Енгельгардт запропону­вав Пушкіну тему випускного віршо­ваного твору: засудження безвір'я і протиставлення йому віри в бога як необхідно умови щастя і внутрішнього спокою людини. Мабуть, даючи таку тему ліцеїстові, удос­тоєному наведеної вище характерис­тики, директор сподівався вдихнути йому в серце релігійне почуття. Але ми не знаходимо у вірші ні прослав­лення релігійного утішання, ні за­судження безвір'я, замість цього — утвердження права на безвір'я, запе­речення уявлень, нібито віра в бо­га — природжена якість кожної людини.
У післяліцейські, переддекаб­ристські роки, в південному і михай­ловському засланнях мужніє во­лелюбна, громадянська муза Пушкі­на, осмисленішими й цілеспрямова­нішими стають і його атеїстичні переконання. Поет глибше усві­домлює соціальну роль релігії і церкви як пособниць тиранів у гноб­ленні народу. В оді «Вольність» він пише, що «імла передсудів» допома­гає «неправедній владі» творити свої чорні діла «на цій пригнобленій землі», — і тут же застерігає тиранів: їх не врятують ні насильство, ні тюрми, ні церква:

І нині вчіться, о царі:
Ні нагороди, ані страти,
Ні ланцюги, ні олтарі
Не в силі вас порятувати.
(Переклад І. Муратова).

У волелюбних віршах цього пе­ріоду заклики до повалення тронів сусідять з гнівними рядками проти олтарів, що охороняють владарів. У цей час Пушкін пише свої вірші, «звертаючи вістря... і на небесного царя, а інколи і на земного», — так визначає він сам двоєдину адресу своєї політичної сатири. І знову — в листі до друга: «...Мої елегії писані проти релігії і уряду».
«В умовах олександрівської реак­ції кінця десятих — початку двадця­тих років минулого сторіччя, — від­значає відомий дослідник пушкінсь­кої творчості Д. Д. Благой, — напад Пушкіна на «олтар» — на церкву — набув особливо гострого і суто політичного характеру» (Благой Д. Д. Творческий путь Пушкина (1813— 1826). М.—Л., 1950, с. 284).
Ущипливі епіграми на архімандри­та Фотія, богохульні «ноелі», випов­нене прихованого змісту «Послання цензорові», лірична «Пташка» і пое­тичні «Наслідування Корану», кощун­ні жарти «Христос воскрес», «Десята заповідь», «Лист до Вігеля» й услав­лена «Гавриїліада» — ці та ще багато інших творів тієї пори вийшли з-під пера зрілого, глибоко і сміливо мислячого атеїста.
Для періоду південного заслання характерним є послання В. Л. Дави­дову (1821). Вкрай зневажливо зга­давши недавно померлого митропо­лита і поремствувавши на докучливу необхідність відвідувати церковні відправи й постувати, Пушкін та­їнству церковного причастя проти­ставляє «євхаристію іншу» — ре­волюцію, коли

...ми щастя діждемося,
З кривавих чаш причастимося —
І я скажу: «Христос воскрес».
(Переклад Т. Масенка).

Того ж 1821 року Пушкін ство­рює «Гавриїліаду» — «найвідважні­ше, що будь-коли з'являлося проти християнства і церкви в нашій доре­волюційній літературі», — як оцінив її Д. Д. Благой. (Там же).
Даремно тлумачі пушкінської творчості в релігійному дусі нама­гаються виставити «Гавриїліаду» та­ким собі юнацьким блюзнірством, звести до легковажної еротики. На­справді ж ця поема піддає нищівній критиці і висміює основоположні догмати християнського віровчен­ня — про первородний гріх, про непорочне зачаття Ісуса Христа ді­вою Марією, відкидає самі підвалини релігії, віру в бога. Бог-вседержи­тель християнської релігії, який, за її вченням, керує всіма справами світу, без чиєї волі й волосина не впаде з голови людини, під сатиричним пером Пушкіна виявляється взагалі непотрібним у цьому світі: «Весь світ забув, не керував нічим, — і все ішло й без нього так, як треба». І сам бог-отець, і його посланець архангел Гавриїл, і антипод бога — диявол в поемі взагалі позбавлені будь-яких містичних ознак, надприродних рис, вони наділені звичайними людськи­ми, подеколи малопривабливими якостями. Взагалі весь виклад біблій­них подій знижено, зведено до рівня буденних, до того ж малопристойних житейських пригод.
Немає потреби переповідати тут сюжет загальновідомої поеми, до­кладно коментувати її. Відзначу лише, що в «Гавриїліаді» виразно відчувається притаманне Пушкіну зрівняння в правах християнського «святого письма» з іншими легенда­ми і міфами старожитніх народів, які давно втратили свій релігійний зміст. Цю істину найкраще унаочнює та сцена, коли Гавриїл переказує все­держителеві, що Марія згодна при­йняти його:

І цар небес, не мовлячи ні слова,
З престолу встав і владним рухом брів
Всіх вислав геть, як древній бог Оміра [2],
Коли являв численним дітям гнів.
Але навік погасла грецька віра,
Богів нема, наш рід порозумнів.
(Переклад Є. Дроб'язка).

Сказано досить одверто: в міру розвитку суспільства люди розумні­шають — і згасає їхня віра в бога. Боги з об'єкта віри і поклоніння перетворюються на персонажів мі­фічних сказань. Через багато років у листі до Чаадаєва Пушкін прямо поставить «Іліаду» Гомера і Біблію в один ряд видатних історичних пам'ятників.
Ставлення Пушкіна до релігії, яким воно сформувалося в роки південного заслання, дістало кон­центрований вираз в одному листі, написаному з Одеси в травні 1824 ро­ку: «Ти хочеш знати, що я пороб­ляю, — мовилося в ньому, — пишу строкаті строфи романтичної по­еми — і беру уроки чистого афеїз­му. Тут англієць, глухий філософ, єдиний розумний афей, якого я ще зустрів. Він списав аркушів з 1000, щоб довести, що не може бути істоти розумної, Творця і правителя, мимо­хідь знищуючи слабкі докази без­смертя душі. Система не така утішли­ва, як звичайно вважають, але, на жаль, найправдоподібніша».
Лист не був призначений для чужих очей, та за листуванням Пуш­кіна стежила поліція, витяг з листа представили цареві, і той цілком слушно визнав висловлені в ньому думки небезпечними для влади і церкви й звелів замінити Пушкіну південне заслання на більш суво­ре — північне, яке він мав відбувати в маєтку батьків Михайловському під наглядом місцевого цивільного і церковного начальства.
За короткими рядками листа — роздуми, які привели до незапереч­ного висновку: єдино «правдоподіб­ною», тобто такою, що відповідає дійсному станові речей у навко­лишньому світі, є «система», яка заперечує існування бога, безсмертя душі — взагалі все надприродне, — система атеїстичного світогляду.
Пушкін знав, за що він був покара­ний засланням у Михайловське. І що ж — він переглянув свої погляди, зрікся атеїстичної «системи»? Нічого схожого! За два роки михайловсько­го заслання Пушкін ще міцніше утвердився на цих позиціях. Він багато роздумує над проблемами релігії, над її роллю в історичній долі народів.
Живучи в Михайловському, спіл­куючися з селянами, відвідуючи ярмарки, слухаючи і записуючи на­родні пісні й казки, він близько прилучається до народного життя, народного духу — і зміцнюється в переконанні, якого додержувався й раніше: російському народові прита­манне глибоке «презирство до попів і байдужість до вітчизняної релігії; бо марно вважають росіян забобон­ними: мабуть, ніде більше, як між нашим простим народом, не чути глузування з усього церковного». Цей висновок він підтвердить і на­прикінці життя — в листі до Чаадаєва 19 жовтня 1836 року: «Релігія чужа нашим думкам і нашим звичаям, на щастя...».
Можливо, саме тут почув Пушкін народні прислів'я, так рясно розсипа­ні в його творах: «Скоморох попові не товариш», «Хто не піп, той і бать­ко», «Вільно собаці і на владику брехати», «Піп своє, а чорт своє», «До шинку далеко, та ходити легко, до церкви близько, та ходити слизь­ко» тощо.
Поміж семи казок, які Пушкін записав у Михайловському зі слів його з дитинства любимої няні Ори­ни Родіонівни, є й така, що починаєть­ся словами: «Піп поїхав шукати робітника. Назустріч йому Балда», — це вона пізніше отримала поетичне перевтілення, в якому Пушкін обда­рував попа глузливим прізвиськом «толокняний лоб» («Тлумачний слов­ник» В. Даля пояснює: «толокняний лоб — дурень») й додав антиклери­кальну кінцівку, якої не було в на­родній казці, — розрахунок Балди з попом трьома щиглями з примов­кою-напученням: «Не вганяв би ти, попе, за дешевизною!».
Тогочасні роздуми Пушкіна над вітчизняною історією, над роллю в ній народних мас, правителів, церкви втілені в соціально-історичній трагедії «Борис Годунов». На відміну від офіційної концепції історичного процесу, яка надає йому релігійно-містичного забарвлення, пояснює по­дії історії провидінням, божествен­ним промислом, Пушкін піднімається до глибокого розуміння її рушійних сил, вбачає їх у соціальних колізіях тієї епохи. Всупереч доктрині про «православний російський народ», який буцімто завжди був підпорою царського трону, осередком політич­ної і релігійної благонадійності, Пушкін зображає народ як грізну силу, небезпечну для самодер­жавства і церкви: «завжди народ до заколоту схильний», «суворістю не­впинною лиш можемо ми стримать люд» тощо. І трагедію Бориса Году­нова Пушкін змальовує не як божу кару за злочин царевбивства, надає їй не містичного, а земного, соціаль­но-політичного, морального за­барвлення.
Варто вдуматися в те, як Пушкін трактує роль релігії і церкви в істо­ричних подіях: у запеклій боротьбі соціально-політичні сили використо­вують релігію у власних інтересах - найчастіше для того, щоб здобути підтримку народу. У бога випрошує Борис «святе на власть благословен­ня». І «божим судом» пояснюють народові вороги Бориса його падін­ня. Від імені бога проголошується у Кремлівському соборі анафема Гришці Отреп'єву, єретиком, «бісо­вим сином» називає його патріарх Іов. А незабаром вступ на царювання самозванця освячується в очах наро­ду ім'ям того ж таки бога: «...Бійтесь бога, цілуйте хрест законному влади­ці».
І все це — події лише кількох років. Скільки ж схожих прикладів можна знайти в усій історії російсь­кого самодержавства! Читачі «Бори­са Годунова» не могли не замислити­ся над словами Шуйського: «Не скажуть нам, що ми святиню дерзко в ділах мирських знаряддям твори­мо?». Ці слова чи не найяскравіше втілили в собі погляди Пушкіна на роль релігії і церкви в історичному процесі: вона — знаряддя в політич­ній боротьбі, яке завжди освячує і благословляє того, хто прийшов до влади.
Творці й поширювачі легенди про релігійність Пушкіна з особливою розчуленістю оповідають, як у Ми­хайловському він старанно читав Біблію, житія святих, ходив до Свято­горського монастиря, розмовляв з його ігуменом Іоною, знався з воро­ницьким священиком Іларіоном Ра­євським. І подають висновок: бачте, покараний за безвір'я поет у засланні покаявся, відмовився від помилок юності, пройнявся вірою в бога.
Насправді ж інтерес Пушкіна до релігії, до її «священних» книг — це не інтерес віруючого чи людини, яка прагне віри. Це насамперед інтерес поета, історика.
З цієї точки зору характерною є оцінка Пушкіним релігії як «одвічно­го джерела поезії в усіх народів». Ця по суті службова щодо поезії роль релігії в поетичній практиці Пушкіна зводилася в основному до запози­чень із «священних» книг тих чи інших сюжетів, образів, словесних зворотів. Під пером Пушкіна вони втрачають свій релігійний зміст, міс­тичний ореол, приземлюються, перетворюються на факт художньої творчості. Причім у пушкінській по­езії, як і в поетів-декабристів, біблій­ні образи та біблійна лексика на­бувають зовсім іншого змісту, сприяють поетичному втіленню висо­кого громадянського пафосу, во­лелюбних, революційних, а часом — і одверто антирелігійних ідей. Як відзначав академік В. В. Виноградов, у Пушкіна образи церковно-біблій­ної мови втрачають ореол релігійної святості; залучені до системи атеїс­тичного світогляду поета, вони «перетворюються тут на гостру зброю політичного впливу» (Вино­градов В. В. Язык Пушкина. М.—Л., 1935, с. 111 — 112).
Слово «бог» Пушкін рідко вживає для позначення божества христи­янської релігії. Здебільшого це про­сто словесний зворот, позбавлений будь-якого релігійного забарвлення. «Слово «божество», як і слово «бог», у ліриці Пушкіна не зв'язане з релі­гійною сферою», — відзначає ві­домий дослідник творчості Пушкіна Б. В. Томашевський (Томашевский Б. Пушкин, кн. 2. М.—Л., 1961, с. 82). До того ж у його віршах це слово частіше зустрічаємо у множині: «бо­ги» — християнський всевишній ви­являється цілковито розчиненим у сонмі античних божеств, перетворе­ним на таку ж, як вони, алегоричну абстракцію.
Поміж пушкінських рукописів часів михайловського заслання збереглася чернетка, яку дослідники умовно назвали «Створення світу». Це — немовби експериментальна перевір­ка висновку про те, що «не може бути істоти розумної, Творця і прави­теля». Пушкін ставить творчий до­слід: переповідає біблійну оповідь про створення світу, виключивши з неї бога як розумне начало проце­су творення. Цьому процесові даєть­ся природне, матеріалістичне тлума­чення: сонце оживлює землю, у на­грітому повітрі віють вітри, випари землі породжують рослини й тварин, у теплій воді з'являються риби тощо. Не бог, що перебуває десь поза світом (він тут навіть не згадується), а денне світило, яке є частиною самої природи, стає творцем і джерелом життя: «Так Сонце спородило світло і життя».
Цей матеріалістичний і атеїстичний за своєю суттю переказ біблійної легенди — ніби ключ до розуміння того, як Пушкін ставився до «священ­них» текстів, як використовував їхні сюжети й образи у своїх творах.
Ось дві написані в Михайловсько­му мініатюри на мотиви біблійної «Пісні пісень»: «В крові горить во­гонь бажання» і «Пишний вертоград сестри». Біблія прислужилася поетові лише як джерело поетичних образів, не більше того. Характерно, що Пушкін надрукував їх під назвою «Наслідування», поставивши поряд з «Наслідуваннями древнім», «Наслі­дуваннями латинському», «Насліду­ваннями арабському» тощо — не ви­різняючи серед них «священну» книгу християн. Вона була для Пушкі­на таким самим джерелом поетич­них образів, як, скажімо, «священна» книга мусульман — Коран.
Б. В. Томашевський, всебічно до­слідивши створені в Михайловському в 1824 році «Наслідування Корану», переконливо доводить, що з пере­йнятих містикою аятів «священної» книги мусульман Пушкін «вилучає увесь релігійно-догматичний зміст» (Томашевский Б. Пушкин, кн. 2, с. 39), Поет шукає в Корані поетичні образи, сміливо переосмислює їх, виповнює новим, сучасним змістом, пере­творює на злободенну політичну лірику. Не викликає сумнівів спад­коємний зв'язок пушкінських «На­слідувань Корану» з традицією ре­волюційних «псалмів» декабристсь­кої поезії. Недарма К. Рилєєв у квітні 1825 року в листі до Пушкіна висло­вив палке схвалення цим віршам: вони — «чудові». «Наслідування Ко­рану» сприймалися декабристами як поетична символіка прийдешньої перемоги.
А ще в Михайловському були написані «Вакхічна пісня» з її при­страсним запереченням «мудрості фальшивої» релігії і утвердженням безсмертного сонця розуму; і «Про­рок», в якому біблійні образи й сло­весні звороти переплавлені у гімн високого покликання поета-громадя­нина, служіння правді й свободі.
Отже, два роки михайловського заслання аж ніяк не привели Пушкіна до релігійного переродження, він не зрадив своїх ідеалів і переконань.
«Спробуй плисти за водою, — напучував його П. А. Вяземський, — ти досить змагався з течією... Ско­рись же силі обставин і часу... У нас скрізь царює одна православна церква... Опозиція — у нас безплід­не й пусте ремесло».
А Пушкін відказував йому: «Гадки твої про громадську думку, про марність гоніння й страждальництва (припустімо) слушні — але ж, годі... це моя релігія». Релігія для нього — це те, що він вважає святинею, вірністю самому собі, своїм переко­нанням, своїм ідеалам.
У листах того ж часу до В. А. Жу­ковського, який був посередником між засланим поетом і царським двором, Пушкін проголошує горде кредо своєї політичної і світоглядної незалежності. Він не розкаюється, не здається на ласку переможця, а, за його власним висловом, «мириться», «укладає умови» з царською вла­дою: «...Припустимо, що уряд і захо­че покласти край моїй опалі, з ним я ладен укласти умови (якщо умови необхідні)... Моя майбутня поведінка залежить від обставин, від по­водження уряду щодо мене тощо». І далі: «Яким би не був склад моїх думок, політичний і релігійний, я три­маю його при собі і не маю наміру безумно суперечити загальноприй­нятому порядкові й необхідності».
Знаменні слова!.. Замислимося над ними. Коли б Пушкін справді був добродумним віруючим християни­ном, то навіщо було б йому тримати при собі такий склад думок, що відкривав йому прямий шлях з неми­лості і заслання в царські обійми? А якщо йому все ж таки необхідно було свій склад думок приховувати, тримати при собі, отже, це був такий склад думок, який суперечив «загальноприйнятому порядкові», Таким лишився він і надалі.
 В останні роки свого життя Пушкін глибоко замислювався над мораль­ним аспектом релігії. Цьому є своє пояснення. В ті часи церква фактично монополізувала сферу морального життя. Усі моральні норми пов'язува­лися з ученням церкви, набували релігійного тлумачення. Власне, поза релігією не мислилося ніякої пози­тивної моральності. І природно, що моральні пошуки Пушкіна останніх років неминуче зверталися до тієї моралі, яка санкціонувалася й освя­чувапася церквою, — іншої моралі тоді просто не було.
І зрозуміло, що захисники релігії, тлумачі пушкінської творчості в релі­гійному дусі особливо охоче звер­таються саме до тих творів останніх років, які позначені його моральни­ми пошуками, тут намагаються знай­ти підтвердження своїй концепції про релігійне переродження поета. Марні намагання! Звертання Пушкіна до проблем моралі були зумовлені не вірою в бога, а цілком земними причинами, умовами його нелегкого життя, прагненням уточнити для себе шкалу духовних цінностей, виробити моральні орієнтири, зміцнити влас­ний дух у складних життєвих борін­нях. І цього часу, як і завжди, коли Пушкін звертався до релігійних дже­рел, вони в його свідомості, під його пером позбувалися свого містичного смислу.
Характерним з цієї точки зору є вірш «Мандрівник» (1835), до якого охоче звертаються з метою підтвер­дити релігійність Пушкіна. «Мандрів­ник» — це віршований переказ кіль­кох сторінок з повісті англійського релігійного автора XVII сторіччя Джона Беньяна «Шлях паломника». Однак, відштовхнувшись від пере­йнятої містичним духом оповіді Беньяна, Пушкін створив неповторну за глибиною, виразністю, символіч­ністю маленьку поему про трагічний конфлікт мислячої і чутливої людини з оточенням, яке її не розуміє. «Мандрівник» — водночас і філо­софський, соціально насичений, і гли­боко особистий твір. З разючою силою передає він те відчуття необ­хідності життєвого перелому, не­можливості далі жити по-старому, яке визріло у Пушкіна в останні роки.
Щось від загального колориту беньянівської релігійної символіки відчувається у «Мандрівнику», але за духом своїм вони цілком протилежні. Беньян наситив свою оповідь безліччю посилань на «святе пись­мо», прямолінійними християнськи­ми алегоріями і повчаннями, вклав до рук своєму героєві Біблію, яку той скрізь носить із собою, промовляє текстами з неї, безперестанку читає молитви тощо. У пушкінському ж вір­ші немає нічого релігійного, в жод­ному з 76 рядків не згадується бога, немає навіть натяку на нього. «До порятунку путь і ті вузькі врата», куди прямує мандрівник, не сприй­маються як рятівне для «пойнятого великою журбою» грішника лоно релігійної віри. Більше того, лексика вірша («І я дивитись став, свій хворий зір розкривши, мов лікарем від більм врятований сліпець») дає змо­гу зіставити його з «Пророком» і навіть з одою «Вольність» і «Подо­рожжю з Петербурга до Москви» О. М. Радищева.
Моральним своїм аспектом при­вернула увагу Пушкіна і відома великопісна молитва Єфрема Сіріна, поетичним переказом якої став вірш «Отці пустинники і жони непорочні» (1836). Поет майже дослівно по­вторює слова молитви ранньохрис­тиянського святого, який просить бога позбавити його «духу марності, зневіри, любоначалля, пустослів'я» й дати «дух цнотливості, смиренно-мудрості, терпіння і любові»:

...Неробства дух похилий,
Любоначалія, страшного ніби змій,
І марнословія не дай душі моїй.
Та дай побачити гріхи мої й облуди,
Щоб я на ближнього не накидав огуди,
І дух смиренності, й терпіння, і любов,
І чистоту мені даруй, о боже, знов.
(Переклад М. Рильського).

Неважко помітити, що тут ідеться про загальнолюдські вади й чесноти, яким церква традиційно надає релі­гійного смислу. І варто погодитися з відомим пушкіністом М. В. Ізмай­ловим, який вважає, що «Пушкін, перекладаючи віршами молитву Єф­рема Сіріна, користується її фра­зеологією, щоб поставити перед со­бою (отже, і перед читачами його віршів) певний етичний ідеал люди­ни, сформульований ранньохристи­янським аскетом, усім відомий і вод­ночас такий, що аж ніяк не відповідає уявленням оточення». До цього Із­майлов додає суттєве зауваження: «...Не слід прямолінійно ото­тожнювати значення цих християнсь­ких уявлень з етичними уявленнями Пушкіна» (Измайлов Н. В. Очерки творчества Пушкина. Л., 1975, с. 252).
Те саме можна сказати й про інші вірші цієї пори, до яких здебільшого звертаються, щоб довести «релігійне просвітлення» Пушкіна в останні ро­ки життя.
Для цього нерідко залучають і «Пам'ятник» (1836): мовляв, поет сам зізнається, що творить він за велін­ням бога, що його натхнення не від миру сього:

Виконуй божеське, о музо, повеління,
Огуди не страшись, вінця не вимагай,
Спокійна завжди будь на кривди й на хваління,
І в спір із дурнем не вступай.
(Переклад М. Рильського).

«Немає потреби доводити, — пи­ше з цього приводу автор грунтовно­го дослідження останнього періоду творчості Пушкіна Г. П. Макогонен­ко, — що поетична формула «бо­жеське повеління» позбавлена й тіні релігійності в її церковному розу­мінні, це характерно пушкінський символ... «Божеське повеління» — місткий, багатозначний образ, він утверджував свободу поета від усіх земних авторитетів — влади, крити­ки, світу... У поета інша мета, інший обов'язок, інше призначення. Вико­нати його він зможе тільки за умови, що буде вільним, незалежним від будь-чиєї волі, крім власної» (Мако­гоненко Г. П. Творчество Пушкина в 1830-е годы (1833 — 1836). Л., 1982, с. 431—432).
Інтерес Пушкіна до релігії безсум­нівний. Але за цим інтересом ми ніколи не знаходимо того, що власти­ве віруючій людині, — віри в бога й інші надприродні сутності. Це насамперед інтерес поета, а також інтерес історика, соціолога, етногра­фа, мовознавця, — але не знайдемо у Пушкіна жодного вірша, прозового твору, жодної статті чи замітки, жодного навіть приватного листа, в якому він поставав би перед нами як людина, що вірить у бога.
Так, він умів збагнути світ віруючо­го, відтворити словом його віру. Але герой, зображений поетом, і сам автор — це не одне й те саме, навіть коли цей герой промовляє, наприк­лад: «Туди, до тих нагірних келій, в сусідство з богом би дійти», — то чи можна зробити висновок, що сам автор, який це написав, насправді вірить, нібито бог мешкає поза хма­рами, і всерйоз має намір піти в ченці?
В різні періоди змінювався підхід Пушкіна до релігії - від цілковитого висміювання: й пародіювання до прагнення зрозуміти її соціальну сутність, її роль в історичних подіях, виявити в її моральному вченні загальнолюдські норми й ідеали. Однак ні розумом, ні серцем не прийняв він релігійної віри. З моло­дих років і до кінця життя Пушкін був невіруючим, атеїстом. Зрозуміло, він не був і не міг бути атеїстом в тому значенні цього слова, як ми розуміємо його сьогодні, коли на­уковий атеїзм грунтується на міцних природничо-наукових підвалинах і є невід'ємною складовою частиною марксистсько-ленінського вчення про навколишній світ, суспільство і людину. Пушкін був атеїстом свого часу, російським атеїстом першої третини минулого сторіччя, запере­чував віру в бога на рівні аргумента­ції, якого досягла тогочасна суспіль­на думка. І ці свої переконання, цю свою «релігію», як він говорив, Пушкін зумів зберегти й відстояти на найскладніших поворотах своєї не­легкої долі.
І епіграфом до усієї його творчості можна поставити натхненні рядки з «Вакхічної пісні», мабуть, найяскра­вішого пушкінського антирелігійного вірша:

Як світла лампада тьмяніє
Зі сходом ясної зорі,
Так блимає мудрість фальшива і тліє
Під сонцем безсмертним ума.
Хай славиться сонце, хай зникне пітьма!
(Переклад Ю. Карського).

Борис Марянов

Примітки:
1. На жаль, «Безвір'я» ще не перекладалося українською мовою. Тому замість прямого циту­вання обмежуємося вільним переказом.
2. Гомера

Немає коментарів:

Дописати коментар