Стаття "Шлях до істини" в журналі «Людина і світ» № 6 1980 року

 Розповідь колишнього священнослужителя

Народився я в сім'ї православ­ного священика. З раннього дитинства був навчений виконувати всі приписи церкви. Не знаючи ще грамоти, читав напам'ять багато молитов. Обов'яз­ковим було в недільні і святкові дні ходи­ти до церкви, де прислужував у вівтарі, співав на криласі. Одним словом, зростав глибоко віруючим православним христия­нином.

Батько мій був дуже близько знайомий з митрополитом Антонієм. Пізніше в Хар­кові, куди наша сім'я виїхала в 1915 році з села Озера (нині Ківерцівський район), митрополит Антоній допоміг мені продов­жувати навчання в духовному училищі. Батько став військовим священиком, а сі­м'я оселилася в місті Богодухові. Вчився я дуже старанно і закінчив училище най­кращим учнем по першому розряду з від­знакою і дістав у нагороду твори О. С. Пушкіна. З цих років запам'ятався такий епізод. Перекладали ми з латині на росій­ську мову відомий афоризм Сократа «Тре­ба їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти». Вчитель коротко пояснив нам його зміст, підкреслюючи, що метою життя кожної лю­дини повинно бути служіння людям, а не задоволення своїх матеріальних потреб. Мене, що був повністю під впливом пра­вослав'я, таке пояснення ще більше впев­нило — мрія стати священиком повинна здійснитися.

1917 рік. Повалено самодержавство. На­ші духовні вихователі пояснювали це так: «помазаник божий» за свої гріхи заслужив у господа покарання, як старозавітний Са­ул та інші біблійні царі. В 1918 році ми повернулися в село Озеро. Я тоді вступив у духовну семінарію в Житомирі. Волинь у той час опинилася під владою буржуаз­ної Польщі. Продовжив навчання у духов­ній семінарії в Кременці. Але, не закінчив­ши навчання, був призваний в польську армію. Служив у п'ятому полку уланів. Невдовзі був переведений у Варшаву для служби при православних військових свя­щениках. У багатьох гарнізонах при І Вар­шавському корпусі ми відправляли служ­би, приймали присягу. Серед військових було багато православних, вихідців із за­хідних областей України та Білорусії.

У цьому місці мушу повернутися до по­дій, що вплинули на мій світогляд раніше. Навчаючись у Кременецькій семінарії, я продовжував ревно виконувати вимоги православної церкви: брав участь у служ­бах, дотримувався постів, старанно вивчав богослов'я. На це товариші докоряли мені, навіть підсміювались над моєю релігійніс­тю, змушували мене замислитись: чи справді мої релігійні переконання мають під собою твердий грунт?

Ще більше піддати аналізу «православ­ні істини» змусила мене небувала досі в історії православ'я подія. За згодою уряду буржуазної Польщі у Варшаві було вста­новлено для обслуговування православного населення митрополії. Першим митропо­литом став Юрій, який розірвав канонічний зв'язок з Московським патріархатом (адже в Москві більшовики), оголосив автокефа­лію, зв'язавшися з Візантійським патріар­хом. Зрозуміло, що це все робилося на догоду Заходу, який ніяк не міг примирити­ся з існуванням СРСР. Буржуазна Польща стала тоді пристановищем для багатьох, хто втік з Радянського Союзу. Тут знайш­ли притулок і петлюрівці, і гетьманівці, і врангелівці та всяка інша нечисть. Серед них були і «духовні отці» різних «рангів». Десь у 1922 році (точно не пам'ятаю да­ти) колишній ректор Хелмської духовної семінарії архімандрит Смарагд з'явився в резиденцію митрополита у Варшаві, швид­ко вбіг на другий поверх, де в своєму ка­бінеті сидів «глава автокефальної право­славної церкви в Польщі блаженніший митрополит Юрій», вихопив револьвер і кількома пострілами із словами: «Ось то­бі, кате православія!», поклав «блаженні­шого» трупом, а потім, з револьвером у руках, намагався знайти Волинського ар­хієпископа Діонісія, наміряючись і його позбавити життя.

Ця подія набрала розголосу в цілому світі. Преса докладно повідомляла про неї. На мене це так вплинуло, що я довгий час не міг заспокоїтися. Як же ж так? — мір­кував я. — І Юрій, і Смарагд — ченці. Вони відреклись «від світу і всього, що в нім», заприсягли відатися служінню бо­гові. Обидва академіки. Смарагд — чудо­вий проповідник, улюбленець віруючих, кандидат в єпископи. На обох «спочила божественна благодать святого духа», яка і повинна керувати їхнім життям і їхньою діяльністю. Де ж була ця «божественна благодать», що допустила таке святотатст­во? Виходить, що сатана сильніший за бо­га. Бо мені пояснювали цей факт дією са­тани, котрий «яко лев рикає, щоб погли­нути людину». Я ніяк з цим не міг пого­дитися, а правильного рішення ніхто тоді мені не підказав.

Словом, захиталася моя віра у всемогут­нього бога. А далі все більше фактів зму­шувало мене замислюватись. Замість уби­того Юрія митрополитом став Діонісій. Йо­го життя було далеко не взірцем. Бачив я, як у тій же Варшаві, другого дня великод­ня протодиякон пиячив, а після цього слу­жив разом з Діонісієм і приймав причастя, тоді як віруючому перед цим не вільно й води напитися.

Коли після демобілізації я став дяком, ще більше втратив оту гарячу віру в «іс­тини православ'я», хоч не міг ще запере­чити існування бога. Але випадок навів мене на сумнів: чи існує він? Перше місце на посаді дяка було в селі Цеценівка біля Кременця. Церковники тоді мене попереди­ли, що один селянин (на жаль, зовсім за­був, як його ім'я та прізвище) є безбож­ником. Колись він співав у церковному хо­рі, потім став сектантом, а як повернувся з першої світової війни, не вірить ні в бо­га, ні в чорта, в свята працює, насміха­ється з духовенства. Радили не заходити в його хату і взагалі не мати з ним ніяких справ. Я проживав недалеко від того селя­нина. Одного літнього дня довелося мені проходити повз його подвір'я. Біля брами, на лавчині, сидів цей безбожник. Я змуше­ний був з ним привітатися. Після цього він покликав мене. Уявіть моє становище! Але людяність не дозволяла мені відмови­тись. І я підійшов до нього.

Досі мені не доводилося бачити зблизька цього чоловіка. Його зовнішність мимоволі привернула увагу. Це був кремезний літ­ній селянин, з обпаленим сонцем і вітрами обличчям, вкритим зморшками. Суворі очі надавали його обличчю такого виразу, що викликав до нього повагу. В народі ка­жуть, що очі — дзеркало душі. І ось після декількох фраз, пам'ятається, він почав з того, що висловив докір, чому я ніколи не зайду до нього. Але тут же зауважив: «Напевно, вам наговорили, що я анти­христ, до церкви не ходжу, і мене треба цуратися». А далі він послідовно доводив мені, що попи — дармоїди, що вони зов­сім не живуть так, як повинні. А від наро­ду вимагають дотримуватися приписів церкви. Він говорив, що і бога немає. Коли б він був, то таке не діялося б у світі. Австрійські попи моляться, щоб їхні вій­ська побили нас, а наші попи просять бога, щоб допоміг солдатам перемогти австрійців. Кого ж бог має слухати? А його звуть от­цем. Та такого батька, щоб так знущався з дітей, як бог за якесь яблуко з людей, тільки катом назвати треба. А його нази­вають милосердним, кажуть, що бог — то любов...

Я мовчав. Не знав, що відповісти. Та ще й боявся, чи не вдарить зараз грім з неба на нас обох або чи не пожере нас земля. У Цеценівці я пробув майже рік. Більше не довелося мені зустрітися з цією людиною, яка стала моїм першим вчите­лем атеїзму.

З Цеценівки восени 1927 року я пере­йшов до села Лина біля Берестечка. Тут познайомився з учителем з сусіднього села Новостав. Якось йому, українцеві, вдалося втриматись на роботі. Частенько я з ним зустрічався, бувало, вечорами на співанках, репетиціях вистав, що влаштовува­лись так званим «гуртком сільської моло­ді». Особливим для мене в цьому знайом­стві було то, що він виписував газету «Ехо польське» і журнал «Вольномислі­цєль польскі», які видавались у Лодзі. В них піддавалася гострій критиці діяльність католицького духовенства, велась атеїстична пропаганда. Привертали увагу багато пробілів і навіть чистих колонок — нас­лідків цензорських «правок»...

Наступною парафією, де я працював дя­ком, була церква села Перенятин, що по­близу нинішнього Червоноармійська Ровен­ської області, на шляху до Почаєва. Тут у моєму житті відбулася подія, яку можна назвати початком відходу від церкви. Я вже згадував, що доводилося спостерігати, як семінаристи критично ставилися до ві­ри, а самі служителі церкви своїми вчин­ками аж ніяк не відповідали ревним хра­нителям настанов «святого» православ'я. З тих багатьох священиків, з якими мені до­водилось служити, і тих, з життям яких я був близько знайомий, дуже і дуже мало було таких, котрі хоч приблизно викону­вали наказ «святого письма», викарбува­ний на так званому «наперсному хресті», що носить кожен православний ієрей: «Будь зразком для вірних у слові, у жит­ті, у любові, у дусі, у вірі, у чистоті!» (1 посл. до Тимофія, гл. 4, с. 12).

У «великодню п'ятницю», коли за цер­ковною традицією посеред церкви вино­ситься «плащаниця» — зображення на шовковій чи оксамитовій тканині Христа, який лежить у гробі, — віруюча людина не посміє й води напитися, доки не поці­лує це зображення. Відбувається це після полудня. Однієї такої п'ятниці я завітав до «настоятеля». На кухню зайшов і він, почувши мою розмову з матушкою, і за­просив до себе в кабінет. Ми домовлялись про церковнослужбові справи. Зненацька він узяв графинчик з горілкою, тарілочку з нарізаного ковбасою і окрайцями хліба, невеличку чарку, і, наливаючи, пояснив мені, що гріха за це не буде, бо нам до­ведеться довгий час відправляти в церкві, а до того він хворіє, тому корисно нам бу­де підкріпитися. Випивши сам, він налив і мені. Хоч на той час у мене вже «вивіт­рилась» ота наївна віра, однак я з певним страхом перехилив спиртне, закусив ков­басою.

У 1937 році великдень припав на 1 травня. Церковна відправа з нагоди свята відбувається вночі. Світало, коли ми вийш­ли з церкви, щоб «посвятити» паски, які віруючі розставили навколо. Звернули ува­гу, що весь цвинтар усталений якимись папірцями, а на дзвіниці майорить черво­ний прапор. Це були надруковані заклики КПЗУ з нагоди першотравневого свята, які своїм змістом були спрямовані проти шля­хетського уряду, закликали до боротьби за возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. Листівки такого ж змісту були в дверях кожної хати.

Наїхала поліція. Почалися допити. До­питували й мене. Зрозуміло, що я нічого не міг сказати. Однак помітив, що чомусь мені не вірять. Минув деякий час, і я одержав від дубнівського старости рішен­ня, що на підставі існуючих законів Речі Посполитої я, як чужоземець, повинен до такої-то дати виїхати з теперішнього міс­цеперебування і маю право оселитися на території воєводства, яке не межує з жод­ною іноземною державою. Перечитавши відношення старости, в кінці якого зазна­чалося, що це рішення є остаточне і, згідно з існуючим правом, ніякій апеляції не під­лягає, я був, як громом, вражений. Що ж робити? Де дітися з сім'єю? У мене дружи­на, дочка і син. А який же я «чужозе­мець», коли виконав обов'язкову військо­ву повинність?!

Вирішив, нікому нічого не сказавши, їха­ти в Дубно до старости. Він мене прийняв, вислухав і на мої докази, що я не відчу­ваю жодної провини за собою, чемно пояс­нив, що є певні причини, з яких я, не бу­дучи польським громадянином, бо народ­жений за кордоном (народився я в 1903 році в місті Житомирі), паспорта не маю, а тому повинен у вказаний строк виїхати. Переконавшись, що староста рішення не змінить, я добився лише, щоб мені було продовжено строк виїзду до часу збору врожаю. Я, як і інші служителі церкви, мав право на користування землею. Поїхав я ще в Кременець до архієпископа Олек­сія, який був ректором семінарії, коли я вчився. Він ласкаво мене прийняв, поспів­чував моєму горю, однак сказав, що нічим допомогти не може.

Я змушений був оселитися в батьків у селі Дідичі (нині Ківерцівський район), де батько сващенствував. Важко мені було обтяжувати батьків, у яких на шиї було ще п'ятеро невлаштованих дітей. Продав­ши корову і ще дещо, ми мали гроші. Ста­рались хоч трохи полегшувати становище сім'ї. Я ще намагався добитися зміни на краще, їздив до Луцька, але все безрезуль­татно. Батько не докоряв мені, однак, ніби жартома, коли звертався, називав «біль­шовиком», натякаючи на те, що політичні обставини призвели до такого стану.

Крім церкви, я не був підготовлений до іншої праці. Так вдалося мені прожити у батька аж до початку весни 1938 року.

Одного дня з'явився комендант поліції з Олики й чемно запропонував мені протягом 2—3 днів виїхати з села. Я й пригадав, що в Томатові (нині на території Поль­ської Народної Республіки) працює настоя­телем собору і благочинним колишній това­риш по семінарії Федір Борецький. Я і ви­рішив до нього поїхати. Він втішив, що все з часом влаштується, запропонував оселитися в його квартирі, допомагати в церкві, а головне — вести канцелярію, бо, як він підкреслив, з його причетників ніхто не володіє польською мовою, щоб безпомилково вести книги громадянського стану. Я, зрозуміло, радо на це погодився і до жовтня 1938 року прожив у нього.

...Почалася друга світова війна. В на­ших околицях не було боїв, однак доводи­лося ховатися від артилерійського об­стрілу.

Настав незабутній день — 17 вересня 1939 року. Прилетіла радісна звістка про порятунок, з яким прийшов на допомогу знедоленим трудящим Західної України Ра­дянський Союз. Ми зустрічали червоних кавалеристів на околиці Городиславич на Хелмщині. Утворився ревком. Виявилось, що серед місцевих селян були підпільні члени КПЗУ.

У нашій хатині мешкав молодий коман­дир. Я і досі не знаю, хто він, які мав службові обов'язки. Бачились ми ввечері за склянкою чаю... Так минуло декілька днів. Одного вечора, поки дружина на кух­ні готувала вечерю, наш квартирант по­відомив, що територію од річки Буг займуть німці, а Червона Армія відійде на протилежний берег. Є можливість, хто ба­жає, виїхати звідси. Оселитись можна в будь-якій місцевості Радянського Союзу. Держава бере на себе і проїзд, і забезпе­чення харчами. Дружина відразу сказала: «Поїдемо до своїх, на Волинь!» Я засумні­вався. Став нагадувати, хто я такий. Що ж зі мною може бути? Гість докладно ознайомив мене із станом релігії в СРСР і підкреслив, що людей освічених там тре­ба багато, а тому можна працювати вчите­лем, а не обов'язково бути попом. Почув­ши таке, я дуже зрадів і почав готува­тися до від'їзду.

У Луцьку я одержав призначення в школу села Скірче біля Сенкевичівки. Зго­дом став директором, оформився на заоч­ний відділ російської мови та літератури Луцького учительського інституту.

А як же з релігією? А віра в бога? Гли­боко у свідомості, як я вже розповідав ра­ніше, зародилося стійке переконання, що немає істини в релігії. Але я ще не міг би цього пояснити іншим. З перших днів взявся за читання відповідної літератури. Адже я вчитель. Повинен інших навчати. В Луцьку були влаштовані курси перепід­готовки, на яких я і почав навчатися.

Одного разу на курсах читав лекцію «Мораль буржуазна і мораль комуністич­на» лектор з Києва. Слухали ми його ду­же уважно. Були не тільки вчителі, а й навіть священики. Вразило те, що він не читав і навіть не користувався конспектом, але часто наводив цитати з Біблії, Корана і в доступній формі роз'яснював не тіль­ки антинауковість релігії, а й її шкідли­вість. Про все це він розповідав так ко­ректно, що не міг образити навіть фана­тично віруючу людину. Це був той кульмі­наційний момент, який безповоротно зро­бив мене переконаним атеїстом.

Закінчився 1940—41-й навчальний рік. Я готувався їхати в Ровно, куди було пе­реведено відділ російської мови і літе­ратури інституту. Мав виїхати 22 червня. Вранці розбудила мене дружина і сказала, що над хатою гудуть літаки, а над Луць­ком дим. Війна...

Довго треба було б розповідати про пе­режите тільки в перші дні окупації, про злочини фашистів у селах нашого краю. Прокляття на їхні голови! Від рук банди­тів-націоналістів весною 1944 року в селі Липне загинули мої батьки. У цьому селі батько був священиком. Він виступив на мітингу, переконуючи молодь йти захища­ти Батьківщину. Через кілька днів після цього виступу батька й матері не стало. І досі не знаю, як і де вони загинули.

1 липня 1944 року мене призвали в Червону Армію. Служив у запасному пол­ку. В квітні 1945 року направили нас на фронт. Незабаром перемога.

Минув час. Тепер слова «Треба щоб жити, а не жити, щоб їсти» — по-но­вому звучать у моїй свідомості. У серці палає бажання нести людям істину марк­систсько-ленінського матеріалістичного сві­тогляду.

Релігія ще живе, хоч наука вже давно спростувала вигадку про бога. Релігія зу­міла протягом віків озброїтись мудрістю народу, його традиціями і звичаями. Все це вона використовує в своїх інтересах. Взяти хоча б Біблію. В її змісті чимало та­кого, що ми звемо житейською мудрістю. Але в нього вплетена ідея бога. Колись, перебуваючи під впливом богословів, я не­добачав, що ця «ідея бога», образно кажу­чи, пришита білими нитками. Для людей, що не хочуть оцінити Біблію критично, ця ідея така настирлива, що зливається з історією і особливо — із загальнолюдською мораллю. Догмати будь-якої релігії не при­пускають і думки про перевірку її вчення. А пригляньмося уважніше до біблійних канонів, які церковники зображують віч­ними й незмінними. Насправді вони грун­товно змінюються самими ж церковниками, які пристосовують їх до часу, до змін, які відбуваються в суспільстві. Віруючі на це не звертають уваги. Їм здається, що оскільки біблійні тексти, молитви, бого­служення, церковні свята — принаймні, на їхньому віку — залишаються незмінни­ми, то й у церковному вченні немає змін. Саме цим релігія завоювала собі авторитет володарки й охоронниці «вічної істини». Зміни, які відбулися в практиці право­слав'я за останні десятиріччя, може не бачити лише той, хто не хоче цього бачити.

Діалектика життя така, що все зміню­ється. А зрозуміти це — справа складна. Далеко простіше вірити, адже це не зобо­в'язує міркувати. Важче йти до знання, ніж замикатися в собі, вірити «в божу ми­лість, всемогутність, премудрість». А люди­на повинна мислити!

Наш радянський спосіб життя є об'єк­том гострих нападок з боку ідеологів ка­піталізму. Ми не ізольовані від ворожого нам світу. Але пригляньмося пильніше до нашого життя, до нашого щасливого сьо­годення. Знаємо, особливо старші віком, що зараз селянин у нас так живе, як ні­коли раніше. У більшості (а я це добре пам'ятаю) на великдень і різдво не було на столі того, що сім'я колгоспника спо­живає, сьогодні щодня під час обіду. А одяг? А житло? Є люди, які пам'ятають старців, що з торбою від села до села хо­дили і раді були дістати окраєць хліба. Сьогодні ми рідко згадуємо про це. І доб­ре, що наше життя стало забезпеченим, щасливим, духовно багатим.

Що ж я знайшов для себе в науковому атеїзмі? Чому хочеться кожного перекона­ти, що тільки цей світогляд допомагає пра­вильно розуміти життя, його мету і не боятися смерті? Поміркуйте! Будь-яка ре­лігія проповідує якесь потойбічне життя — рай, пекло. Релігійна людина боїться, що може після смерті потрапити на вічні му­ки, бо дуже важко просунутись у «царство небесне». З яким же страхом вмираюча людина, яка вірить у бога, покидає цей світ. Сьогодні я і не думаю про смерть. Знаючи, що життя людині дається лише один раз, я намагаюся прожити його так, щоб якнайбільше залишити чогось доброго людям. Якою скромною не була б профе­сія, кожен має можливість жити так, щоб приносити користь своєму народові. Що­дня, лягаючи спати, замість молитов до неіснуючого бога, дуже корисно пригадати, що доброго ти зробив у цей день.

Атеїстів ненавидять деякі віруючі-фана­тики, називають їх іудами, христопродав­цями. Одержував і я анонімки різного зміс­ту. Одні докоряли, лякали «страшним су­дом», «смертною годиною», інші погрожу­вали й страхали.

Все це я сприймав дуже спокійно. Адже сам, коли ще глибоко вірив в існування «всемогутнього, милосердного творця і промислителя», старався ретельно викону­вати приписи «святої православної апос­тольської церкви», вважав не лише без­божника, але й іновірця своїм ворогом. Зараз мені перестали писати листи з по­грозами, але ще намагаються часом обра­зити, зневажити. Це мене не хвилює. Ра­дію, що моя атеїстична робота дуже бага­тьом до серця. Особливо молодь підтримує мене. Скільки різних сувенірів зберігається у мене від школярів, робітничої та сту­дентської молоді. Скільки різних запитань — і усних, і письмових - одержую після прочитаної лекції! А це доказ того, що до­ходять мої слова до сердець слухачів. Гор­дитися маю повне право, що належу до тих, хто сіє розумне, добре і вічне.

Є. Сльозко, с. Гайове Ківерцівського району Волинської області

(Газета «Радянська Волинь»)