Стаття "Як та коли оновився Миколай-чудотворець" в журналі «Людина і світ» № 3 1988 року

Вивчаючи архівну спад­щину академіка Д. І. Явор­ницького, я натрапив на цікавий документ — акт, складений 1921-го року. Швиденько пробіг його — ото пощастило! Офіційний папір підтверджував бу­вальщину, яку вчений сво­го часу розповідав співро­бітникам музею.

...Біля залізничного депо у Катеринославі (нині Дніп­ропетровськ) зібрався вели­кий натовп. У декого в ру­ках свічки.

— Що трапилось? — ці­кавилися перехожі.

— Та, кажуть, чудо якесь...

— Ікона Миколи-чудо­творця обновилась! — од­казав сивий дідусь, повагом зняв шапку і перехрестився.

Юрба тут збиралася вже кілька днів. Паломники й просто цікаві - сновигали коліями, виводили з рівно­ваги ремонтників.

— Вигадки попівські, лю­дям туман у вічі пускають. Бач, пруть до чуда — ні проїхати, ні пройти, — сер­дито кинув машиніст, який поспішав у депо.

Чутка про "чудо" гуля­ла по місту й за його межа­ми. Що діяти? Губвикон­ком створив спеціальну ко­місію, до якої ввійшло де­в'ять чоловік. Крім офіцій­них представників губви­конкому, управління за­лізниці, до неї включили академіка Яворницького, професора хімії Чумакова, художника Страхова, а та­кож делегованих від ради церковної общини та від канцелярії єпархіального архієрея. Комісії було дору­чено ретельно оглянути ікону і дати свої висновки.

Дмитро Іванович Явор­ницький не вперше бачив такі "чудеса".

— Ну що ж, давайте оглянемо Миколу-чудотвор­ця! - сказав він. - Хай цю ікону зніме зі стіни пред­ставник архієрея — грома­дянин Данилов.

Священик Данилов з про­фесором Чумаковим обе­режно зняли зі стіни ікону і поклали її на стіл. Члени комісії уважно оглянули «чудотворну». У верхніх кутках були помітні свіжі тріщини й свіжа підмазка. Розкрили кіот ікони. В од­ному з верхніх шипів ви­разно було видно свіжий слід від, нового цвяха. Коли з кіота вийняли скло, то з внутрішнього боку заува­жили відбиток двох пальців чоловічої руки.

— Ач, які мудрагелі, ви тільки гляньте на оці кві­ти! — звернув увагу присут­ніх Яворницький. Ті, що зверху, — яскраві, а ті, що внизу кіота, — збляклі, ста­рі. Зразу ж видно, що вони покладені сюди в різний час.

Професор хімії примітив на ризі ікони свіже цинко­ве білило і показав це міс­це членам комісії. Дмитро Іванович взяв до своїх рук оголену ікону, придивився крізь лупу і, всміхаючись, сказав:

— Ви тільки подивіться: образ Миколи зверху невмі­ло наведено свіжими фар­бами, фон навколо голови лишився матовий, у кіптя­ві, а голову покрито заново.

— А лик! — додав про­фесор хімії. — Він же увесь покритий свіжим лаком. Тут і профану зрозуміло, що ікону намагалися підма­лювати.

Комісія одностайно ді­йшла висновку: це не що інше, як груба фальсифіка­ція чудесного оновлення ікони.

—   Все зрозуміло! — ска­зав представник губвикон­кому. — Що ж будемо ро­бити з цією «чудотворною»?

—   Передайте до нашого музею,— запропонував про­фесор Яворницький.

Так і вирішили. А про фальсифікацію «чудесного» оновлення ікони склали акт, який опублікувала міс­цева газета «К труду» 10 липня 1921 року.

Минув місяць. Одного ранку, як тільки відчинили­ся двері музею, на порозі з'явились три набожні ба­бусі. Вони підійшли до каси, взяли вхідні квитки, зна­йшли у залі ікону Мико­лая чудотворця, приліпили до неї свічки, стали навко­лішки і почали молитися.

Про це повідомили професора Яворницького. Він підвівся зі свого крісла і пішов до прибулих.

— Добрий день, бабуні, яким же це вітром до нас?

— Прийшли помолитись чудотворцю Миколаю, - відказали вони.

— А зайдіть-но до мене в кабінет, я вам щось скажу.

Молільниці зніяковіли. Вони погасили свічки, по­клали недогарки в свої хусточки і несміливо по­прямували до кабінету ди­ректора. Там їх запросили сісти. Дмитро Іванович по­сміхнувся у вуса й почав:

— Перш за все, добрі бабуні, ви не в ті двері зайшли. Це ж музей, а не церква. Я хотів спитати, чи оглядали ви музей?

— Ні, ми прийшли до чу­дотворної ікони...

— От бачите, я так і ду­мав. Тож слухайте уваж­но, що я вам скажу. Тут, у музеї, зібрані майже всі ті ікони, що раніше вважали­ся чудотворними. Стоять вони собі і ніяких чудес не творять.

І повів Дмитро. Іванович бабусь по залах музею. Підвів їх до скорченого кіс­тяка, якого викопав як ар­хеолог. Потім — до погруд­дя Джордано Бруно: роз­повів, за що він прийняв му­ченицьку смерть, Показав з десяток виліплених україн­ськими гончарями чортів, повідав про ікони, на яких замість апостолів намальо­вані чубаті запорожці; по­казав царів, які зображені на іконах в рангу свят.

— От бачите, все зале­жить від людини, від ху­дожника: він може з ко­го завгодно і якого завгод­но намалювати бога і свя­того. Отак і з отим "чудом" було: підфарбували стару ікону руки людини, а ви вірите в якесь надприродне чудо.

Біля Дмитра Івановича збиралось усе більше від­відувачів, а попереду всіх стояли троє бабусь, які уважно слухали розповідь відомого вченого.

Іван Шаповал, Дніпропетровськ