вівторок, 24 грудня 2013 р.

Стаття "Чи вчить Біблія добра?" в журналі «Людина і світ» № 6 1981 року



Суперечливість і непослідов­ність біблійних текстів відо­ма вже давно не тільки вченим, а й прос­тим віруючим. Однак захисники Біблії міркують так: ну, гаразд, навіть якщо в біблійних положеннях і не все правиль­но, все одно вона вчить людей лише хо­рошого, добра. Тому, говорять вони, Біб­лія не втратить ніколи свого морального значення. Особливо ж велике воно сьо­годні, у вік науково-технічної революції, що несе з собою безліч соціальних і мо­ральних проблем.

Сучасні зарубіжні християнські бого­слови ігнорують принципову відмінність характеру науково-технічної революції та її наслідків у різних суспільних сис­темах. Вони оголошують, що всі стра­ждання людей у сучасному світі зумов­лені не капіталістичною експлуатацією, як найстрашнішим соціальним злом, а лише науково-технічним прогресом. Це властиво нібито всім технічно розвину­тим країнам — їх пороки йдуть від «гріховності техніки».
Породжені науково-технічною рево­люцією такі негативні явища, як запере­чення всього загальноприйнятого, невіра і сумнів у християнських цінностях жит­тя несуть з собою нібито небезпеку для гуманізму, всієї моралі. І винна, вияв­ляється, у цьому, за твердженням бого­словів, не капіталістична форма викорис­тання техніки, а «безбожна» матеріаліс­тична філософія, яка нібито проповідує задоволення гріховних потреб плоті. Іс­тинними ж носіями добра, твердять за­хисники бога, є лише Біблія та біблійні положення, християнське вчення в ціло­му.
Діячі християнської церкви заявля­ють, що лише повернення до первісних біблійних повчань в сфері моралі може вивести людей з безвиході. Біблія й особливо євангелія, на їх думку, вчать людей милосердя, гуманності, любити одне одного, прощати заподіяне їм зло й робити ближнім добро.
То чи справді вчить Біблія добра?
За Біблією, добро люди можуть роби­ти лише тому, що вони «його (боже. — Г. П.) творіння, створені во Христі Ісу­сі на добрі діла, які бог призначив нам виконувати» (Ефес 2, 10). Отже, робля­чи добро, ми лише виконуємо волю бога.
Та чи такий уже добрий сам біблійний бог? Чи можна самого бога вважати взірцем високої моральності, доброти й гуманності?
Ні, в самій Біблії бог зображений жорстоким і кровожерним, який обрушує на людей тяжкі покарання за їх най­менший непослух.
Саме на совісті бога лежить знищення всього людства, за винятком Ноя та його сім'ї, з допомогою всесвітнього потопу і винищення жителів міст Содома і Гомор­ри. Під час мандрування богообраного народу на чолі з Мойсеєм у пустелі бог винищив 14700 чоловік за непослух (Чис. 16, 49). Через деякий час він зно­ву винищує людей за те, що вони поча­ли нарікати, й «послав господь на на­род отруйних зміїв, які жалили народ, і померло безліч народу з (синів) ізраї­левих» (Чис. 21, 6). Коли дехто з жите­лів міста Вефсаміса спробував із про­стої цікавості заглянути в святиню - ковчег завіту, то ця цікавість коштувала їм дорого: бог «...убив з народу п'ятде­сят тисяч сімдесят чоловік; і заплакав на­род...» (1 Цар. 6, 19).
Таких прикладів у Біблії велика кіль­кість. Вони свідчать про те, що основ­ний принцип бога у ставленні до людей — не милосердя і гуманність, а жорсто­кість. Біблійний бог вимагає і від людей, які в нього вірують, такої ж жорстокос­ті. У Второзаконні, наприклад, говорить­ся, що смертна кара належить за багато різних незначних злочинів: за непослух священику, за те, що молода виявилась не дівчиною, за непокору батькам, навіть за порушення суботнього відпочинку.
Всі ветхозавітні пророки, вожді й ца­рі відповідають вимогам бога — відзна­чаються винятковою жорстокістю. Ось як описує Біблія дії Ісуса Навіна: «І вра­зив Ісус усю землю нагірну і полуденну, і низовинні місця, і землю, що лежить біля гір, і всіх царів їх: нікого не зали­шив, хто вцілів би, і все дихаюче віддав закляттю, як звелів господь бог Ізраї­лів» (Іс. Нав. 10, 40).
Та, може, жорстокість характерна ли­ше для Ветхого завіту, а Новий завіт пройнятий людинолюбством, як часто підкреслюють богослови? Адже доводя­чи гуманність християнства, вони в ос­новному спираються на євангелія.
І справді, в Новому завіті переважа­ють заклики до милосердя, всепрощення та любові до ближнього. Але саме в цих євангельських закликах з найбільшою силою та виразністю виявляється супе­речливість, двоїстість релігійної моралі.
Це стосується передусім соціальних відносин (рабовласники й раби, гнобите­лі та гноблені), які закріплюються і освя­чуються будь-якою релігією, в тому чис­лі й християнською. Адже не чинити опору, прощати кривди приписано лише експлуатованим. Експлуататори ж для зміцнення свого панування можуть і на­віть повинні застосовувати насильство, вбивати своїх підлеглих.
Жорстокість щодо рабів та підлеглих вважається, згідно з євангельськими пов­чаннями, цілком нормальним явищем. «...Негідного раба викиньте у тьму зов­нішню: там буде плач і скрегіт зубів» (Мат. 25, 30).
Богослови та віруючі завжди зобра­жали Ісуса Христа взірцем милосердя та любові до ближнього. Але Христос в євангельських історіях часто загрожує своїм ворогам та ослушникам найлюті­шими карами. Особливо приголомшлива за своєю жорстокістю змальована в єван­геліях картина розправ з грішниками під час Страшного суду, якого нібито заз­нають усі люди. Знов-таки «ввергнуть їх (грішників. — Г. П.) у піч вогненну: там буде плач і скрегіт зубів» (Мат. 13,42).
Де ж тут всепрощення та милосердя Христа? Навіть якщо грішники і справді у чомусь винні, то їх все одно слід про­щати згідно із заповідями самого ж Христа. До того ж, власне, й не їхня провина в тому, що вони стали грішити, а самого бога, який створив їх за своїм образом і подобою, з усіма пороками й гріховними пристрастями. Причому всі дії та вчинки людей постійно вершаться «з волі божої», бо бог, твердять бого­слови й священнослужителі, керує діями людини.
Сам Христос у своїй поведінці далеко не завжди додержує проповідуваних ним норм моралі. Так, він вимагає: якщо хто скаже своєму ближньому «безумний», підлягає «геєні вогненній». Своїх воро­гів Христос осипає лайкою, називає їх «лжепророками», «вовками хижими», «породженнями єхидни» і т. ін.
Усе це свідчить про те, що в Новому завіті проповідується та ж нелюдська мораль, що жорстокість і тут виступає як принцип відносин між людьми.
Християнство вірно підмітило, що цін­ність людської особи вимірюється лише здійсненими нею добрими справами. Більше того, християнство навіть прого­лошує принцип, за яким «не робити доб­ра — є вже почасти зло», тобто в зем­ному житті дістають нагороду не ті, хто не вчинив злочинів, а ті, хто, вершить великі подвиги в ім'я добра і справедли­вості. Але добрі справи, за християнст­вом, — це передусім досягнення духов­ного спасіння, бо воно, мовляв, вирішує майбутню загробну долю кожної люди­ни (Мат. 25, 31 — 46, 2 Кор. 5, 10 та ін.).
Але знов-таки без допомоги бога, твердять служителі культу, людина са­ма по собі ніколи не зможе досягти доб­ра й нічого доброго у своєму житті не зможе зробити. Саме ж добро є не що ін­ше як проста злагода розуму людини з гармонією в природі, встановленою бо­гом. І твердження християнських ідеоло­гів, що нібито «в нашій волі бути добрими чи злими, робити зло чи добро», що бог нібито тільки «спонукає» та «напучує» нас, а остаточне рішення все ж залиша­ється за нами, не змінює суті справи. Адже, як твердять богослови, встановле­ний богом світовий порядок не може бу­ти порушений злом, бо й саме зло - це справа рук бога. Тільки-но людина усві­домлює, що зло також створене богом, воно враз перестає бути злом. В одній із доповідей на V асамблеї Всесвітньої ради церков говорилося, що як бідність, так і надбагатство — зло. Причому над­багатство — зло більше, ніж бідність.
Та де ж джерело цього зла? В системі капіталістичної експлуатації та неспра­ведливого розподілу вироблюваних мате­ріальних благ? Ні, джерело цього зла, повчають ідеологи християнства, виявля­ється, в нас самих. Джерело це — наш «людський егоїзм». Саме «в основі й са­мому серці... коріняться бацили егоїз­му».
Усунути соціальне й моральне зло, го­ворять християнські ідеологи, можна не революцією, а лише... звертанням до «ра­дикального визнання помилок розвитку й до нової орієнтації, яка зробила людей відкритими одне до одного, природи й бога».
В цілому християнство, спираючись на біблійну традицію, закликає людей до смирення й терпіння, вчить покірно пе­реносити страждання, несправедливість і зло, сподіватись на краще майбутнє. «Чекаємо в терпінні», — говориться в Біблії (Римл. 8, 25). Людям не слід над­то покладатись на свої сили, а слід упо­вати «на бога живого, який дає нам усе щедро» (1 Тим. б, 17).
Марксизм-ленінізм в основу добра по­клав соціально-економічні фактори. Доб­ро — все те, що сприяє торжеству соці­альної справедливості, справі побудови комунізму. Зло — все те, що заважає цьому. В. І. Ленін писав, що «в основі комуністичної моральності лежить бо­ротьба за зміцнення і завершення кому­нізму» (В. І. Ленін. Повне зібр. тв., т. 41, с. 298).
При визначенні добра і зла марксист­сько-ленінська етика виходить з діалек­тико-матеріалістичного розуміння сус­пільних відносин і процесів. Уявлення про добро і зло завжди мають класово-історичний характер. Ці уявлення змі­нюються залежно від зміни суспільно-економічних формацій, причому в анта­гоністичних класів своє розуміння добра і зла (що для одного - добро, то для ін­шого класу може бути злом і навпаки).

Г. Потилико, кандидат філософських наук, Севастополь

Немає коментарів:

Дописати коментар