вівторок, 24 грудня 2013 р.

Стаття "Церква проти Т. Г. Шевченка" в журналі «Людина і світ» № 6 1981 року





 В. Касіян. «Шевченко серед селян», 1938 рік

Україна, 1911-й рік. Це був час нового революційного піднесен­ня народних мас, з одного боку, і наступ реакції - з другого. А вододілом між ними стояла одна й та ж постать — Тарас Григо­рович Шевченко. Адже 1911 року виповню­валося 30 років з дня смерті великого Коб­заря, а 1914-го — століття з дня його на­родження. Обидві сторони ретельно готу­валися до цих подій. Щоправда, кожна по-своєму.

За прикладом Полтавщини по всій цар­ській Росії й навіть далеко за її межами почалося збирання коштів на спорудження пам'ятника Т. Г. Шевченкові в Києві. Ві­дозва Шевченківського комітету у Львові закликала: «Хто може дати більше - не­хай не пожалкує дати на це. Хто не може дати багато, нехай дасть мало, аби лише не бракувало його між вірними синами України» [1] (с. 171).
«...Порадившись між собою, одноголосно ухвалили: асигнувати на спорудження па­м'ятника Т. Г. Шевченку 10 (десять) карбо­ванців із громадських доходних сум, яка сума є в наявності. Цей приговор за на­лежними підписами, в якому розписались селяни с. Михайлівки — грамотних 56 чоло­вік і неграмотних 335 чоловік», — по­відомлялося а Катеринославської губернії (с. 199—200).
«Якутський гурток українців, прихильни­ків драматичної штуки, — писали засланці з далекого Сибіру, — посилає до рук велеб­кої міської ради м. Києва 16 крб. 6 коп., зібраних з продажу програм «Шевченкових роковин» у Якутську 26 марця с. р., на річ будови пам'ятника Т. Г. Шевченкові в Киє­ві» (с. 152).
Не дрімали й «пастирі людських душ», у чиїх руках були амвони, кафедри та дру­карні. І саме тоді, коли, збираючи копійку до копійки, складав трудовий люд данину шани й любові своєму Кобзареві, служите­лі культу чинили спорудженню пам'ятника в Києві запеклий опір.
Першими подали голос священики Добро­мильського деканату. «Общество «Просві­ти», — повідомляв їхній допис до газети «Галичанин». — іздало полноє собраніє со­чиненій Шевченка. В том ізданії поміщені стихотвореніи: «Великомученице кумо», «Марія», «Іван Гус» і др., коториї содер­жанієм своїм сопротивлются релігійності і нравственності. Шкільная молодеж, як му­жеськая так і женськая, получает то ізда­ніє поезій Шевченка і читаєт його прилеж­но, а гімназіальная молодеж, проникнутая «українізмом», і люди злой волі роздають то ізданіє между простий народ. Чтенієм поезій Шевченка, нерелігійного і ненрав­ственного содержанія, развращається школьна молодеж і наше простонародіє, а діятельность душпастирей і катихитов силь­но затрудняється. Із взгляда на то, просить добромильський деканальний соборчик орди­наріат взглянути в діло і, як були запреще­ни книжечки з «упавшим с неба листом», так щоби і ізданія Шевченка з вищеназва­ними і їм подібними нерелігійними і не­нравственними стихотвореніями били за­прещени» (с. 145).
З приводу цієї заяви відомий західно­українский культурний і громадський Діяч В. Гнатюк зауважив, що давно вже мину­ли ті часи, коли єретиків і їх твори палено на вогнищах; минули безповоротно і не вер­нуть ніколи, як не вернеться ніколи й інкві­зиція, до якої як видно, і нині мають на­хил деякі отці духовні; та не поможуть ні­чого й ніякі заборони, кладені на найкращі вицвіти людського духа.
Та реакція не вгавала. Священик Й. Ко­билянський зі Львова, звертаючись до ук­раїнських священиків у Східній Галичині після поверхового розгляду поеми «Марія», запитує: «Но і чи є Шевченко народолюб­цем, коли для руського народу лишив на завсіди своє цілковите заперечення віри християнської таким крайньо негідним бо­гохульством? Отже, в найважнішій річі, від котрої залежить ціла наша вічність і котра є підставою всього правдивого щастя і добра чоловіка навіть і на цім світі, він позіставив таке негідне постоянне згіршен­ня для народу руського, а в особенності на розширення невірства і деморалізації мо­лоді нашої шкільної і академічної. А крім того, писав він у відражаючий спосіб проти церкви христової католицької в поемі «Іван Гус» (с. 146).
Архієпископ харківський й охтирський Арсеній вказував харківському губернато­рові, а той у свою чергу - начальникові головного управління в справах друку, що «Кобзар», зокрема його твори «Марія», «Ца­рі», «Саул», «Молитва», «Сон», «Юроди­вий», пройнятий наскрізь злісно-революцій­ним духом як проти християнської віри, так і щодо царської влади. Архієпископ радив вилучити (і негайно) зі складу Харківської губернської земської управи «Кобзар», щоб той не потрапив, бува, в народні бібліоте­ки-читальні, школи й для продажу серед населення.
Чорносотенний архімандрит Антоній у статті «Політиканство» соромив Київську міську думу за те, що вона сприяє спо­рудженню пам'ятника Шевченку. Пам'ят­ника людині, наголошував колишній наміс­ник Києво-Печерської лаври, чиї твори «красномовно й украй нахабно зображують в особах і діях: безбожність, блюзнірство, заперечення влади й закону, ненависть до... православної церкви, до рідного їй цар­ського самодержавства...» (с. 202).
Церковник-чорносотенець побоюється та­кож, що пам'ятник Шевченкові може стати «постійним збудником і заохочувальником революційного бродіння в суспільстві» (с. 202).
Необхідність заборонити встановлення пам'ятника Кобзареві в Києві з тих же при­чин, що й архімандрит Антоній, але вже не міській думі, а самому міністрові внутріш­ніх справ доводять члени губернського від­ділу «Союзу руського народу»: «Не можна зупинятись тепер тільки на художньому бо­ці поезії Шевченка, — говориться в їхній доповідній записці, — не можна підтриму­вати фальшивий погляд на нього, як на народного поета... Вславлення пам'яті його пов'язуватиметься в умах значної частини Малоросії з думкою про визнання його анархістських ідей» (с. 224).
Що ж це за ідеї, яких так злякалися чорносотенці? Ті ж, про які говорить і архімандрит Антоній, — антицерковні й ан­тицарські.
Про наміри та дії реакціонерів писала тоді в редакційній статті «Кріпосники й Шевченко» більшовицька газета «Путь правды»: «Не таланило Тарасу Григорови­чу за життя, не таланить і після смерті... За що ж продовжуються гоніння проти Шевченка тепер?.. Нащадки кріпосників ставляться до народного поета, який ви­йшов із селян, з тою ж злісною ненавистю, що й їхні приснопам'ятні батьки. Цього цілком достатньо для гонителів пам'яті народ­ного поета...» (с. 240).
Царські сатрапи, як це видно з докумен­тів, страшенно злякалися великої любові не тільки українського, а й інших народів Ро­сії до Шевченка — виразника їх споконвіч­них прагнень до вільного розвитку, шаноб­ливого ставлення одного народу до іншого, братерства й дружби між ними. «Сильні світу цього» вже були не раді, що колись так необачно дали дозвіл Золотоніській пові­товій земській управі збирати кошти на па­м'ятник авторові «Кобзаря». Чи ж могли чиновники Міністерства внутрішніх справ передбачити тоді, що за якихось два-три ро­ки з Полтавщини це перекинеться на всю царську Росію? Що доведеться їм же са­мим гасити полум'я всенародної пошани до Шевченка? І коли справа з пам'ятником до­сягла своєї кульмінації, ті, хто колись до­зволив його спорудження, всілякими прав­дами й неправдами добилися того, щоб ні в Києві, ні деінде не муляла очі експлуата­торам постать гнівного, волелюбного Коб­заря. Тому 1914 року царські урядовці вже були «спритнішими» і в адміністративному порядку заздалегідь заборонили відзначати століття з дня народження Т. Г. Шевченка.
«Заборона вшанування Шевченка, — пи­сав В. І. Ленін, — була таким чудовим, пре­красним, на рідкість щасливим і вдалим заходом з точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації і уявити собі не мож­на. Я думаю, всі наші найкращі соціал-де­мократичні агітатори проти уряду ніколи не досягли б за такий короткий час таких запаморочливих успіхів, яких досяг у про­тиурядовому розумінні цей захід. Після цього заходу мільйони і мільйони «обива­телів» почали перетворюватися в свідомих громадян і переконуватися в правильності того вислову, що Росія є «тюрма народів» (В. І. Ленін. Повне зібр. тв., т. 25, с. 64).
І. Потьомкін


 Примітки:
1. Тут і далі цитати наводяться за: Тарас Шевченко. Документи і матеріали. Держпо­літвидав, К., 1963.

Немає коментарів:

Дописати коментар