четвер, 26 грудня 2013 р.

Стаття "Християнські пророкування про кінець світу" в журналі «Людина і світ» № 6 1980 року



В історії свого розвитку люд­ство мало справу з різними ідеалами майбутнього, в тому числі із спотвореними, хибними, реакційними. Прикладом цього може бути релігійне уяв­лення про неминучість кінця світу, вічне раювання і потойбічне життя.
Характерною рисою релігійного розу­міння майбутнього є його антинауковість. Тому всі соціальні, етичні, політичні вчення, побудовані на релігійній основі, є в кращому разі нездійсненними, утопічни­ми схемами, безплідність яких виявляєть­ся відразу ж, як тільки їх пробують реа­лізувати в суспільно-практичному житті.
Вододіл між науково-матеріалістичним поясненням суспільного розвитку і релі­гійним уявленням про майбутнє полягає в тому, що релігія відстоює невідворотність кінця світу, чим заперечує позитивну суть людського існування і нескінченну посту­пальність історичного розвитку.
Релігія спрямована не на реальний світ і його перебудову, а на встановлення неіснуючих зв'язків з надприродною си­лою. Коло догматів, пов'язаних з рятівною жертвою Ісуса Христа, його страждання­ми, смертю, воскресенням і вшестям, вхо­дить у систему релігійного вчення про спа­сіння, згідно з яким Ісус Христос приніс себе в жертву і цим визначив долю кож­ного окремого індивіда і людства взагалі.
Логічним завершенням релігійної ідеї божого приречення є есхатологія — вчення про кінцеву долю людей і світу в цілому.
Друге пришестя Ісуса Христа буде своє­рідною межею — завершенням історично­го розвитку. Занепад і знищення світу в релігійному уявленні є внутрішньо необ­хідним закінченням циклу існуючого буття живої і неживої природи.
Для доказу «істинності» пророцтв про наближення кінця світу віруючі здебіль­шого посилаються на біблійні сюжети і особливо на одкровення Іоанна Богосло­ва — Апокаліпсис. На основі одкровення кінець світу в «найближчі дні» віщувався неодноразово, при цьому вказувались кон­кретні й точні строки. Посилаючись на Апокаліпсис і «знамення», представники різних релігійних напрямків пророкували кінець світу на 992 рік, потім на 1000, 1033, 1588, 1699, 1843, 1896, 1914, 1925 і, нарешті, на жовтень 1975 року.
Віра у невідворотне приречення, в заги­бель усього існуючого — це невіра в люд­ську силу, в можливості забезпечення людством суспільного прогресу.
Релігійне вчення про кінець світу має етико-моральний і соціальний аспекти, суть яких полягає в тому, що, мовляв, на­передодні другого пришестя відбувати­муться такі «невідворотні» явища, як по­рушення і занепад моральних норм, за­гальна гріховність, неминучість воєнних катаклізмів, неспроможність вирішення соціальних проблем, зокремаекологіч­них, енергетичних, сировинно-продоволь­чих, демографічних і т. д. Тому, на думку теологів, питання «людина і світ», «лю­дина і мораль» повинні вирішуватись крізь призму ставлення людини до бога.
Незважаючи на деякі розбіжності, таке розуміння завершення процесу суспільно­го розвитку властиве всім напрямкам су­часного християнства.
Есхатологічні вчення християнських ре­лігій будуються на основі біблійних опо­відей. Прихильники будь-якого релігійно­го напрямку вважають, що лише вони найбільш правильно розуміють Біблію і заслуговують божої благодаті й спасіння. Тому між християнськими течіями ведеть­ся багатовікова боротьба і взаємозвинува­чення в спотворенні «святого письма». В дійсності ж пророцтва про кінець світу бу­ли відомі задовго до написання Біблії і поширювались вони в стародавньому Єгипті, Вавілоні, Греції. В проповіді кін­ця світу, як правило, висловлювали свій протест проти існуючого ладу ті соціальні групи, які історично були приречені на вимирання. Тому-то в есхатологічній фор­мі вони пророкували загибель усього сві­ту і запевняли, що це станеться за життя існуючого покоління.
Есхатологічні ідеї були характерні також для первісного християнства. Відтоді змі­нилося багато поколінь людей. За закона­ми суспільного розвитку на руїнах відми­раючих суспільно-економічних формацій зароджуються нові. Вони не тільки забез­печують поступ людської історії, але й спростовують релігійні розумування про невідворотний рух, у найближчому май­бутньому, всієї цивілізації до загибелі.
Богослови всіх сучасних християнських напрямів продовжують культивувати ідею неминучості кінця світу. Якщо в питанні «особистого спасіння» більшість течій християнства в своєму прагненні уникну­ти відкритих фаталістичних позицій виз­нають наявність у людини свободи волі, завдяки якій вона, мовляв, регулює свої вчинки, забезпечує божу благодать і спа­сіння або ж, навпаки, прирікає себе на за­гибель, то кінцева доля світу, за релігій­ним повчанням, цілком залежить від влади бога.
У православ'ї, наприклад, у трактатах про свободу волі визнається можливість внесення людьми «коректив» у визначений богом хід подій. Разом з тим в есхатоло­гічних ученнях православної церкви про «життя майбутнього віку» пророкується невідворотність «другого пришестя», «страшного суду», «воскресення всіх з мертвих». За православним віровченням, одним буде приготоване вічне раювання, іншим — вічні муки в пеклі. Такі проро­кування майбутнього характерні й для католицизму, з тією лише різницею, що перш ніж потрапити до раю чи пекла, людські душі повинні пройти через «чис­тилище».
Більш темними барвами змальовується майбутнє людства в есхатологічних пов­чаннях сучасного сектантства. Проповіді про друге пришестя Ісуса Христа вони не­рідко пов'язують з сучасними подіями, на­магаючись довести, ніби різні стихійні ли­ха, деякі негативні наслідки науково-тех­нічної революції, випадки аморальної по­ведінки, загроза війни, відхід людей від релігії і т. д. є прикметами кінця світу.
Проповідники сект твердять про мар­ність людських зусиль і турбот про сучас­не і майбутнє, безплідність боротьби за мир і соціальний прогрес. Праця на себе й на суспільство нерідко зображується ними як щось другорядне порівняно з пра­цею на «ниві христовій» — поширенням сектантського віровчення.
Віра в неминучість скорого кінця світу призводить, зрештою, до громадської па­сивності й інертності прихильників сучасного сектантства, особливо найбільш фана­тично настроєних осіб.
Характерно, що за останні роки в пра­вослав'ї і католицизмі намітились певні зміни в пророкуванні майбутнього. Ідео­логи православ'я і католицизму, не від­ступаючи від церковних догматів про «друге пришестя» Ісуса Христа, «страшний суд», «воскресення з мертвих», усе більше усвідомлюють необхідність перегляду тра­диційної для християнства оцінки «земно­го» в його відношенні до потойбічного. Враховуючи зростаючий інтерес віру­ючих як у країнах соціалізму, так і в капіталістичному світі до реальних проб­лем земного життя, священнослужителі зменшили вже посилання на біблійну апо­каліптику про неминучість кінця світу, а популяризують богословські повчання, в яких спасіння людей богом розглядається в єдності з людською історією.
Звертання богословів до реального жит­тя, накреслення ними таких перспектив, які в свідомості віруючих пов'язані із справжніми сподіваннями на досягнення соціальної справедливості, високого жит­тєвого рівня і загального миру, — явища не випадкові в сучасному православ'ї і католицизмі. Вони викликані поглибленням кризи релігії і спробами церкви вий­ти з цієї кризи, «поринувши» в турботи й зусилля людей, обгрунтовуючи істинність релігійних повчань можливістю вирішити соціальні проблеми через причетність до бога.
Незважаючи на спроби православних і католицьких модерністів надати поглядам про кінець світу реалістичного відтінку, їх тлумачення майбутнього перебував у цілковитій невідповідності з напрямками сучасного соціального розвитку, повністю суперечить науковому його розумінню.
У богословських побудовах майбутнього основою виступає «воля бога», яка конк­ретизується у вигляді «незаперечного» положення про надприродне створення світу і людини, і спрямовуюче втручання бога в хід подай цього світу. Прийняття релігійного положення про залежність сус­пільного розвитку від «волі бога» не дало б можливості зробити будь-які конкретні передбачення і перешкодило б удоскона­ленню суспільних відносин. Богослови ні­коли не ставили собі за мету шукати і вивчати факти, виявляти нові закономір­ності природних і суспільних явищ, вони лише паразитують на досягненнях природ­ничих і суспільних наук, нічого не додаючи до наукового вивчення причин процесів і явищ об'єктивної дійсності. То­ну спекулятивні богословські теорії не можна розглядати як дійсні знання, ос­кільки вони не мають нічого спільного з наукою.
Релігія, як продукт «спотвореного сві­ту», залишається спотвореним відобра­женням реальних історичних відносин.
Поклавши в основу світосприймання «вічну істину» про неминучість кінця сві­ту, релігія робить непотрібним реальне життя людей і їх участь у боротьбі за перебудову світу, за соціальний прогрес.
Нездоланний розрив між церквою і су­часним світом, глибокі суперечності в ре­лігійному середовищі, зростання впливу матеріалістичного, демократичного і наці­онально-визвольного руху примушують церкву шукати шляхів для пристосуван­ня, враховувати запити й вимоги сучас­ності. Релігійні «вічні формули» смислу життя, претензії на те, що релігія нібито потрібна для всіх людей в усі історичні епохи, — безпідставні, вони суперечать практиці соціальної дійсності.
На різних етапах історичного розвитку люди вирішують питання про смисл життя конкретно, не з позицій неминучості кін­ця світу, а виходячи з умов свого існу­вання, головних принципів свого світогля­ду. Тому-то смисл життя нерозривно пов'язаний з людською історією, яка в кожну епоху ставить перед людством пев­ні завдання, зумовлені закономірним роз­витком суспільства.
Люди, як творці історії, самі лишаються продуктом історії і, якщо вони беруть на себе ініціативу перебудови суспільних відносин, то це робиться не з потойбічної санкції їхньої діяльності і внаслідок усві­домлення неминучості кінця світу, а, нав­паки, тому, що вони, пізнавши об'єктивні закони суспільного розвитку, самі буду­ють своє майбутнє.
Лише історичний матеріалізм, як спра­ведливо відзначив Ф. Енгельс, є наукою про дійсних людей і їх історичний розви­ток. Дійсно наукове розуміння суспільного розвитку як внутрішньої необхідної тен­денції, що пробиває собі дорогу через усю складність людських взаємин і взаємо­зв'язків, несумісне з ученням про фаталь­не приречення світу й іншими релігійними догматами.
Спираючись на об'єктивно існуючі за­кони суспільного розвитку, люди в самій дійсності знаходять джерела і сили для її перебудови й забезпечення соціального прогресу.
О. Косянчук

Немає коментарів:

Дописати коментар