Стаття "Під покровом чернечого ордену. Антинародна діяльність василіан на Закарпатті" в журналі «Людина і світ» № 6 1981 року

Чимало горя і страждань, яких завдала уніатська церква тру­дящим Закарпаття, на совісті у ченців-василіан. Цей єзуїтський орден з'явився тут у 1920 році, після приєднання краю до бур­жуазної Чехословаччини.

Ватікан покладав на василіан великі на­дії. Як свідчать документи, для виконання різних диверсійних і підривних акцій орден мав підготовлених людей з числа терорис­тів і авантюристів. До нього приймали тільки переконаних націоналістів і лютих ворогів Радянської влади. Основною базою діяльності василіан були уніатські монасти­рі в Мукачеві, Ужгороді, Бороняві, Малому Березному, Імстичеві.

1. КУБЛО ЄЗУЇТІВ

14 вересня 1920 року протоігумен Іоа­ким Хома ухвалив реформу монастирів «Карпаторуської провінції» на зразок про­грами єзуїтів. За згодою уряду Ватікан делегував у Закарпаття для здійснення прийнятої програми пріора Малицького з Галичини.

Діяльність Малицького продовжив пріор Ужгородського монастиря П. Котович. Пріо­ром Мукачівської обителі було призначено П. Білика. А колишній петлюрівський голо­воріз Р. Бойчук одержав посаду префекта інтернату при Ужгородському монастирі (Закарпатський Обласний Державний архів (далі ЗОДА), ф. 2, оп. 2, спр. 779, арк. 48 — 59).

Навіть склад керівництва ордену свідчив про мету Ватікану. Адже закарпатські мо­настирі очолили галицькі єзуїти, вихованці митрополита Шептицького. І всі переліче­ні ченці були запеклими буржуазними на­ціоналістами, ставлениками Ватікану та іноземних розвідок.

Своїм головним завданням василіани на Закарпатті проголосили активізацію като­лицизму серед народу, посилення бороть­би з революційним і комуністичним рухом. Ченці ордену намагались перешкодити воз­з'єднанню Закарпаття з Радянською Украї­ною. Вони, як і верховоди уніатської церк­ви, вели активну ідеологічну обробку на­селення краю, твердячи про «вічність» і «непорушність» капіталістичного ладу, про недоцільність вести класову боротьбу за здійснення соціалістичної революції.

В другій половині двадцятих років єпи­скоп П. Гебей встановив чин «сестер»-ва­силіанок, які мали виконувати ті ж завдан­ня, що й «брати»-василіани. Жіночі мона­стирі було засновано в Ужгороді, Мукаче­ві, Хусті й Великому Бичкові.

І все ж основним гніздом єзуїтів на За­карпатті була Чернеча гора біля Мукачева. Цей монастир, заснований наприкінці ХІV століття князем Ф. Корятовичем, після унії 1646 року став бастіоном католицизму на Закарпатті.

Обитель мала величезний маєток. Цер­ковна література монастирської бібліотеки використовувалась для виховання послуш­ників. Їм через так звані «розважання» та «іспити совісті» прищеплювався релігійний фанатизм, уміння отруювати релігією сві­домість простих людей.

У 1928 році папа Пій XI подарував цьому монастиреві «чудотворний» образ матері божої. Він добре знав, що передає ікону в руки тих, хто вміє орудувати «божим словом», втішати «божими ласками», і крім цього своєю «божою діяльністю» оббирає трудящих, поповнюючи грішми монастир­ську і ватіканську каси.

Пропагуючи діяльність василіан Мукачів­ського монастиря, «Календар благовісника» писав у 1943 році: «Туй єсть василіанський огородець, в котром жиють чисті невинні душі, білі лелії, котрі процвітають і пах­нуть милим запахом у небесні простори... Туй єсть ковчег Ноя, що його збудовав милосердний господь для спасенна люд­ства».

Та це були не квітучі «білі лелії», а чор­ні круки, що з високої скелі стежили за своєю здобиччю, щоб схопити її в слушну хвилину й не випускати з пазурів. Як під­тверджують факти, «ковчег для спасення людства» насправді являв собою шпигун­сько-диверсійне гніздо, де молодих ченців вже задовго готували до майбутнього гіг­лерівського походу на СРСР.

Мукачівська єпархія покладала на ченців-василіан усю відповідальність за майбутні кадри, які готувалися в Ужгородській ду­ховній семінарії. В середньому тут училося від 50 до 60 богословів, 1938 року в Уж­городі їх було 52. Сім богословів навча­лись в Оломоуці (Чехія), а два — в Римі.

Під контролем «сестер»-василіанок пере­бували вихованки ужгородської і мукачів­ської вчительських семінарій. Великий вплив єзуїти мали й на інші учбові заклади. Дух войовничого католицизму за програмою василіан мусив бути панівним серед мо­лоді.

Пропаганду клерикальної ідеології на­сельники монастиря поєднували з політич­ною діяльністю. Його керівники, будучи агентами іноземних розвідок, відкрито ви­являли свої симпатії до хортістської Угор­щини, а також до петлюрівських недобит­ків.

2. НЕ ГРЕБУЮЧИ НІЯКИМИ ЗАСОБАМИ

Найбільш активними поширювачами като­лицизму і буржуазного націоналізму на Закарпатті були П. Котович і С. Решетило. Вони зробили все, щоб втілити програму єзуїтів у життя. П. Котович мав зв'язки з волошинцями і в той же час дотримувався угорської орієнтації. С. Решетило був одним із організаторів спілки «Оборона віри», котра являла собою знаряддя боротьби з православ'ям і, особливо, з комуністичним рухом на Закарпатті. Довірених послушни­ків цей «слуга божий» виховував під гаслом «Бог і Україна». Він твердив, що тільки набожна людина здатна боронити свою землю від ворогів. Пізніше, після окупації Закарпаття хортістами, С. Решетило знову повернувся в Галичину, де продовжував свою орудну єзуїтську справу в рядах ди­візії СС «Галичина».

Наступ католицизму та націоналізму Васи­ліани почали із створення власної друкар­ні в Ужгороді. 100 тисяч крон для її спо­рудження виділила американська компанія «Стандарт ойл» (ЗОДА, ф. 2, оп. 2, спр. 779, арк. 48—59).

Ужгородська друкарня видавала газету «Благовісник». Тут же передруковувався і розмножувався журнал «Місіонер», який одержували з Галичини. Крім того, ця дру­карня щороку випускала в світ тисячі мо­литовників, релігійних книг та підручників, клерикальних брошур. Тут готували і жур­нал «Миссійний вістник» — орган товарист­ва «Діла ширення віри» на Закарпатті.

Василіани були також головними посе­редниками в розповсюдженні реваншист­ської і націоналістичної літератури, яка та­ємно передавалася з Угорщини і Галичини на Закарпаття. Пізніше закарпатські мона­стирі одержали чималу кількість фашист­ської літератури, серед якої була і книга «Майн кампф» Гітлера.

Щоб краще маскувати шпигунську діяль­ність василіан на Закарпатті, хортістський уряд за згодою Ватікану залишив у підпо­рядкуванні протоігумена Й. Хоми монастир Марія-Повч на Угорщині. Після приєднання Закарпаття до Чехословаччини це чернече гніздо використовувалось як місце явок і проугорської агітації та пропаганди серед прочан із Закарпаття.

Частим «гостем» угорського монастиря в Марія-Повч був пріор з Чернечої гори П. Білик. Не виключалась можливість вико­ристати шпигунські зв'язки, коли угорські ченці їздили до Галичини або галицькі — до Угорщини чи Риму. В таких випадках во­ни завжди були бажаними «гостями» васи­ліан.

Шпигунська та підривна діяльність васи­ліан посилилась у період Мюнхенської змо­ви та Віденського арбітражу. Наприклад, у березні 1938 року в Чопі був затриманий чернець-василіанин Я. Мадьяр, який при­їхав на Закарпаття нібито з метою залучи­ти прочан до паломництва в Марія-Повч. Насправді ж шпигун мав встановити зв'язки з василіанами і при їх співробітництві та підтримці почати агітацію серед українсь­кого населення за повернення Закарпаття Угорщині. У Я. Мадьяра було вилучено різ­ну літературу реваншистського характеру, зокрема плакати і листівки «русинською» мовою, лимонний квас для тайнопису, вели­ку кількість значків із «святостефанською короною».

Чернець-шпигун діяв за вказівкою само­го прем'єр-міністра у співробітництві з на­стоятелем монастиря в Марія-Повч М. Йо­чаком, патером М. Дудашем і патером Сіртешем.

3. ЧАСИ ІНШІ, РОБОТА ТА Ж САМА

Після загарбання Закарпаття угорськими фашистами верховоди василіан були усу­нуті з провідних посад, котрі вони займали досі. Естергомський патріарх за згодою єпископа Стойки призначив ігуменом Мука­чівського монастиря Лікі. Пізніше на цій посаді перебував єзуїт Гегедюш, людина підла і жорстока — агент контррозвідки, через якого не один житель Закарпаття потрапив у фашистські катівні.

Піддобрюючись до загарбників, єпископ О. Стойка призначив ігуменами всіх мона­стирів на Закарпатті ченців-хортістів. Так, в Ужгороді монастирськими справами за­правляв В. Дудаш, у м. Березному — Сабо, в Бороняві — Кіш, в Імстичеві — Жатко­вич.

Восени 1940 року папа Пій XII підписав декрет, за яким уніатські ченці, котрі про­живали на території тодішньої Угорщини, ділились на три групи: угорську, україн­ську і румунську. На чолі кожної стояв так званий «препозит». Українську групу очолив єзуїт А. Станканинець, угорську — В. Дудаш, румунську — Ману. Протоігуме­ном, якому підпорядковувались усі три «препозитури», Ватікан призначив угорця Долгі.

До української препозитури увійшли мо­настирі, розташовані на території Закарпат­тя, до угорської — Марія-Повч і Гайдудо­рог, до румунської — Мікула і Мойсей. Згідно з папським декретом, ченці кожної національності мали знаходитись у мона­стирях своїх препозитур.

Це не сподобалось василіанам-угорцям, які не бажали залишати теплі, насиджені місця, де вони почували себе повними гос­подарями. І вони не підкорились декрету. Але папський престол не був заінтересова­ний ускладнювати відносини з угорськими фашистами через ченців. Тому все лишалося, як було досі.

Проте ченці-угорці не хотіли терпіти під одним дахом своїх українських «братів» і вжили заходів.

Першим був заарештований новоспече­ний препозит А. Станканинець, потім ді­йшла черга й до рядових ченців-українців, Так, наприклад, у Мукачівському монастирі лишились незаарештованими всього три ченці, яких пізніше перевели в румунський монастир.

Під час війни проти СРСР угорські фа­шисти пішли на примирення з українськими буржуазними націоналістами. На клопотан­ня єпископа О. Стойки були звільнені з в'язниць і повернені до служби ченці-ва­силіани. Цю комедію Ватікан розіграв у розрахунку на майбутнє, адже «мученики за український народ» могли стати в при­годі для «апостольської роботи» на тери­торії, окупованій фашистами, — саме для цього їх готували довгі роки.

Так, у квітні 1945 року в одному із сіл Севлюського округу банда, яку очолював єзуїт А. Станканинець, вчинила погром пра­вославної церкви. Ця ж банда тероризува­ла селян, прихильників Радянської влади. Пізніше А. Станканинець визнав, що діяв за вказівками хортістів.

Інший «рицар у сутані», колишній ігумен Боронявського монастиря Д. Дребитько, зв'язався з бандерівськими недобитками і на території Дрогобиччини чинив криваві злочини. Цей же «слуга божий» навіть обі­крав церкву в одному з присілків Сваляв­ського округу.

Наприкінці 1945 року ченці-василіани Ужгородського монастиря приховали на квартирі душпастиря В. Пушкаша свою єзуїтську «літературу». 1948 року, коли припинив своє існування монастир на Чер­нечій горі, в його підвалах знайшли 5 ти­сяч примірників антирадянської літератури, серед яких були і «Майн кампф» Гітлера, і троцькістські пасквілі, і різні фашистські та білоемігрантські видання.

У період встановлення Радянської влади на Закарпатті василіани здійснили чимало справ, які мали відверто антирадянський характер. Вони агітували проти возз'єднан­ня Закарпаття зі своєю матір'ю - Радян­ською Україною, проти колективізації на селі, служили іноземним розвідкам.

Уніатські монастирі, ці шпигунські і на­ціоналістичні гнізда, перестали діяти лише після того, як керівництво уніатської церк­ви на Закарпатті в лютому 1949 року прий­няло рішення про саморозпуск.

Д. Букович, кандидат історичних наук