Стаття "На світанку історії людства" в журналі «Людина і світ» № 6 1970 року

В цій бесіді ми одночасно розгля­немо три процеси: формування лю­дини як фізіологічної особи, свідо­мості як виникнення вищого рівня розвитку матерії та людського су­спільства. Всі ці процеси відбува­лись разом, у безпосередньому взаємовпливі, виходили один з од­ного.

Почнемо з деяких попередніх за­уважень.

Порівнюючи людину з тварина­ми, ми побачимо незаперечну схо­жість їх у багатьох фізіологічних рисах. Людина, як і ссавці, має теп­лу кров, народжує дітей живими, годує їх своїм молоком. Є схожість у будові органів і скелета. Почат­кові стадії розвитку зародків люди­ни і тварин дуже схожі. Спершу в зародка людини вимальовуються навіть зяберні щілини, як у риби, а потім зникають. Річ у тому, що людський зародок повторює в при­скореному темпі всі етапи розвитку організмів від клітини до найсклад­ніших.

В цьому плані особливо цікаво зіставити людину і людиноподібну мавпу — тут схожість прямо-таки разюча. Але не можна не бачити й відмінності між ними: мозок люди­ни значно більший за обсягом, ніж мозок мавпи, більш складний він також будовою, людина має доско­нало розвинені руки.

Вчені вважають, що більш як мільйон років тому на території теперішніх Європи, Закавказзя, Аф­рики й Північної Індії жили пред­ставники вищих мавп, яких назвали дріопітеками («деревними мавпа­ми»). Вони гуртувалися в невеликі стада, мали дуже розвинений по­тяг до об'єднання. Це були ще ціл­ком звірі як за їхнім зовнішнім ви­глядом, так і за способом життя. Дріопітек був спільним предком людини та сучасних людиноподіб­них мавп. Орангутанг, шимпанзе і горила — це не предки наші, а ли­ше далекі родичі.

Обставини життя дріопітеків ко­лись склалися так, що вони внаслі­док загибелі лісів стали жити на рівнині. В нові умови вони потрапи­ли з добре розвиненими передніми кінцівками. Це стало їм дуже в при­годі, бо нові умови життя вимагали більших зусиль, щоб прохарчува­тись.

Добування їжі тваринами потре­бує чималих зусиль. Здебільшого вони шукають її. Деякі вдаються й до трудової діяльності, але їхня праця не має характеру доцільної, це не що інше, як рефлекторне пристосування до зовнішнього се­редовища, найголовніше, — жодна з тварин не здатна виготовляти зна­ряддя праці.

Наші мавпячі предки, що стали жити на рівнині, змушені були, щоб не загинути з голоду, дедалі часті­ше вдаватись до праці, яка посту­пово стала обов'язковою умовою їхнього існування. А щоб працюва­ти, треба було все більше й більше користуватися передніми кінцівка­ми, звільняти їх від ходіння. Ось ці мавпи й перетворювалися в прямо-ходячих тварин. Колишнє життя на деревах підготувало їх до цього, полегшило таке перетворення.

Поступово утворився ще один ступінь попередників людини в тва­ринному світі, їх назвали австрало­пітеками, що означає «південні мав­пи». Австралопітеки жили десь міль­йон і навіть більше років тому.

Австралопітек за розвитком стояв ще далеко від людини. Та це вже була тварина, яка ступила на шлях перетворення в людину: вона вда­валась до тваринної праці, вільно рухалась на нижніх кінцівках, вела стадне життя і колективно полювала на тварин значно сильніших, ніж сама, так само гуртом захищалась від ворогів і поступово привчалася працювати в колективі. Австралопі­теки інколи навіть користувалися знаряддями праці: дрючками, ка­мінням, але ще зовсім не вміли виробляти таких знарядь.

Наступним — і дуже важливим — кроком наших тваринних предків до «олюднення» було виготовлення ними знарядь праці. Вважають, що спочатку обробці було піддано де­рево за допомогою випадково зна­йдених придатних для цього каме­нів. Згодом такі камені виготовля­ли штучно, сколюючи їх. З оцієї тварини, що свідомо виготовила перше знаряддя праці, й почалося людське плем'я. Вчені назвали істо­ту пітекантроп.

Пітекантроп не тільки фізіологіч­но наблизився до сучасної людини, але, порівняно з його попередника­ми, вже мав більш розвинену свідо­мість. Цьому сприяла трудова ді­яльність: він діяв розумно й ціле­спрямовано, мав певні навички й знання, які передавались наступним поколінням. Зачатки членорозділь­ної мови свідчать про те, що піте­кантропу вже було властиве логічне мислення.

Зробив крок пітекантроп у на­прямку до «олюднення» й тим, що на цьому етапі розвитку наших предків почала формуватись су­спільна організація. Це ще було первісне стадо, але вже не тварин­не. В стаді пітекантропів почався процес обмеження зоологічного ін­дивідуалізму, що долався не яко­юсь надприродною силою, не якимсь «духовним прозрінням», а в ході суспільного виробництва.

Створюючи знаряддя виробни­цтва і тим самим — продуктивні си­ли, виробники неминуче вступали між собою у виробничі відносини, які стали головним результатом усіх зв'язків викопної людини. Ці ви­робничі відносини грунтувалися на колективному володінні засобами виробництва, вони накладали на всіх однакові вимоги працювати і всім давали однакові права на спо­живання здобутих предметів. Ясно, що зоологічний індивідуалізм пови­нен був поступитись місцем колек­тивізму.

Відомий і подальший наступник пітекантропа — неандерталець.

У неандертальців виробництво піднялось на новий щабель. Новий крок зробила й свідомість. Мислен­ня вже було здатне вдаватись до хай елементарних, а все ж абстрак­цій. Зародились елементи мисте­цтва. Водночас у неандертальців, ра­зом із здатністю мислити та припус­катись помилок у відображенні дій­сності, з'явилися зародки релігії.

Помітний прогрес бачимо у не­андертальської людини і в галузі суспільного устрою: первісне стадо відійшло в минуле, склалася кровно споріднена орда. Виник поділ праці за віком: молодші члени орди за­ймалися збиранням плодів та ягід, старші полювали, ще старші, а отже, й досвідченіші, виготовляли зна­ряддя праці та керували спільними діями. Все це було наслідком зміц­нення колективістичних виробничих відносин.

 Неандертальці обпалюють наконечники списів

Ще ближче до нас стояв так зва­ний кроманьйонець. Він відкрив іс­торію сучасної «людини розумної», яка в біологічній класифікації сучас­ного тваринного світу посідає таке місце: тип — хордові; підтип — хребетні; клас — ссавці; ряд—при­мати; сімейство — гомініди (люди); рід — людина; вид — людина ро­зумна (по латині — гомо сапієнс).

Кроманьйонець не тільки завою­вав найвище місце в біологічній класифікації: він поклав початок но­вій суспільній організації, створив­ши родову общину. Родова общи­на — це вже зовсім стала група людей, що зв'язані між собою кровною спорідненістю, входять у спільний трудовий колектив, спільно захищають свої інтереси. Це була одночасно і родина, і артіль, і дер­жава.

Ми вжили ці слова відносно ро­дової общини умовно, бо ні роди­ни, ні артілі, ні держави тоді ще не було, це все продукт класового суспільства. Так цим порівнянням можна лише підкреслити універсаль­ність родової общини, те, що з неї пішло дальше людське суспільство.

Рід виявився стійкою і ефектив­ною формою життя людства в пер­вісну епоху. Між родами стали складатись постійні зв'язки, цього вимагали потреби виробництва, шлюбні відносини. З кількох родів складалися племена. Роди були порівняно невеликі — тридцять-ві­сімдесят чоловік, а якщо умови життя були дуже сприятливі — кіль­касот.

Племена вже об'єднували сотні й навіть тисячі осіб, мали свою тери­торію й захищали її кордони. Пле­м'я для людства було школою ке­рівництва суспільством: тут суспіль­ний розподіл праці йде далі, виді­ляється група людей, яка керує справами племені (вожді, воєна­чальники, керівники полювання, во­рожії тощо). У племені панує справжній демократизм, керівни­ком може бути всякий, якщо він виявить необхідні для цього якості. Влада керівників спирається ви­ключно на авторитет і традиції, бо ще нема ніяких законів. Виконання людьми їхніх обов'язків та здій­снення їхніх прав цілком регулю­ються моральними засадами.

Історія суспільства пішла повним ходом...

Поряд з такою науковою карти­ною виникнення людини і станов­лення суспільства релігійні міфи з цього приводу настільки елемен­тарні, що навіть не потребують спростування.

Ось, приміром, міф про створен­ня всього світу божим словом за шість днів, зокрема й про те, як бог створював людину. Він нібито вилі­пив з праху земного «за образом своїм і подобою» Адама і вдихнув у нього душу.

Цей міф зовсім не оригінальний. Складачі біблії запозичили його, як багато чого іншого в цій «священ­ній книзі», з релігійно-міфологічної спадщини народів, древніших, ніж стародавні євреї. Легенда про Ада­ма є переказом аналогічної розпо­віді, створеної десь у III тисячоліт­ті до нашої ери народом, що жив у межиріччі Тигру і Євфрату. Це був народ порівняно високої культури, який знав зрошувальне землероб­ство, будував великі міста, створив високохудожні пам'ятки літератури і мистецтва.

Люди намагалися дати якесь по­яснення світові, зокрема своєму по­ходженню. Вони бачили, що майже все найголовніше в матеріальному житті створено руками і розумом таких, як вони, тому й міркували, що людина теж є продукт якогось творіння. Тож поряд з легендою про створення світу з первісного хаосу, коли бог Мардук переміг бога Азбу та його жінку Тіамат, бо­гиню хаосу, вони склали міф і про те, як з крові Азбу й червоної гли­ни створено було першу людину.

Цей міф, у свою чергу, відобра­жує ще древніші риси розуміння тодішніми людьми світу: червону глину як матеріал для створення людини обрано неспроста, це був дуже цінний матеріал для гончар­ства, яке викликало свого часу цілу революцію в матеріальному житті суспільства, бо з винайденням гон­чарного посуду викопні люди стали вживати варену їжу, а це прискори­ло фізіологічну еволюцію людсько­го організму. Не дивно, що на той час глина була найкоштовнішим ма­теріалом.

Але повернімося до біблійного міфа.

Як уже сказано, бог нібито ство­рив Адама, а щоб йому не було сумно, вирішив дати йому подругу. Наславши на Адама глибокий сон, Всевишній вийняв у першої людини ребро і зробив з нього Єву.

З ребра Адамового... Ця, здава­лося б, незначна деталь говорить про те, що релігія розглядає жінку як людину другого сорту. Адже Адама створено з «першокласного» матеріалу — глини, а на Єву пішла та частина Адамового тіла, без якої (це, мабуть, спостерігали стародав­ні люди, роблячи при нещасному випадку видалення ребра) людина може без усяких обмежень існува­ти. До того ж у біблії нічого не ска­зано про душу Єви: бог їй такої не «вдихав». Тому християнське духо­венство тривалий час сперечалося, чи є у жінки душа, і, отже, чи є жінка взагалі людиною.

Щоб остаточно покінчити з роз­глядом цього питання, зупинимося ще на одному аспекті його. Як по­бачимо далі, бажаючи привести ре­лігійну ідеологію хоч у якусь відпо­відність із сучасністю, богослови згодні на ряд поступок у тлумачен­ні походження людини. Але одно не підлягає змінам — містичне розу­міння рушійних сил цього процесу.

Що ж рухало еволюцію від лю­диноподібної мавпи до «гомо сапі­єнс»?

Ця еволюція, безумовно, включа­ла в себе дві сторони: біологічну і соціальну. Людина є частина орга­нічного світу, тому на неї поширю­ються всі його закони, серед них і закони природного добору. Безпе­речно, природний добір вів до того, що виживали й давали потомство людські особи найбільш витривалі, краще пристосовані до навколиш­нього середовища. Але в дію цього закону природного добору серйоз­ну поправку вносило колективне життя первісних людей, у якому знаходили підтримку та захист і слабші індивіди.

В умовах існування людських ко­лективів закон природного добору діяв не тільки індивідуально, але й щодо цілих біологічних і соціальних колективів. Тут на перший план уже виступали не біологічні властивості, а здатність до праці, вміння вироб­ляти знаряддя праці й користува­тись ними.

Нема сумніву, що за тих умов від голоду, хвороб, хижаків, стихійного лиха могли гинути цілі первісні люд­ські стада, не даючи ніякого потом­ства. Виживали ті, які були більш організованими, більш активними в трудовій діяльності, які вдоскона­лювали старі та створювали нові знаряддя виробництва. Те ж саме відбувалось і з кровно спорідненою ордою.

Як бачимо, біологічні чинники ді­яли в сукупності з соціальними, при­чому трудові процеси стали визна­чальними. Тому це був біосоціаль­ний добір.

Біологічна еволюція наших пред­ків тривала доти, доки створився такий вид («гомо сапієнс»), який був найбільш пристосований для трудо­вої діяльності. Тепер уже не люд­ський організм став пристосовува­тись до навколишнього середови­ща, а людина почала створювати з природи середовище для себе за допомогою праці.

Отже, праця — головний чинник еволюції від людиноподібної мавпи до людини. Відкриття цієї законо­мірності розвитку людства нале­жить Ф. Енгельсу.

Ми вже знаємо, що олюднення мавпи почалося тоді, коли австра­лопітек чи близькі до нього мавпи почали жити на рівнині. Вчені дату­ють це кінцем третинного періоду кайнозойської ери, коли внаслідок зміни клімату на території розсе­лення австралопітеків загинули тро­пічні ліси. В цей час багато видів людиноподібних мавп та інших тва­рин перестали існувати, не змігши пристосуватись до нових умов. Але деякі вижили, — ті, котрі стали си­стематично застосовувати палиці й каміння як знаряддя праці. Енгельс каже, що, мабуть, минули тисячо­ліття, поки кремінь було перетво­рено на перший ніж. Перші трудові операції були нескладні, але дедалі вдосконалювалась рука, і згодом вона стала створювати такі знаряд­дя, які зробили мавпоподібну лю­дину сильнішою за всіх тварин.

Праця розвивала не тільки руку, але й свідомість. Розглянемо і це явище.

Свідомість є вторинним від мате­рії, але вона властива не всякій ма­терії, а лише тій, яка в процесі роз­витку органічного світу досягла пев­ного, дуже високого рівня. На сві­домі дії здатні лише ті істоти, які мають нервову систему та мозок. Але така свідома діяльність ще ду­же й дуже далека від мислення людини, котре являє собою про­дукт особливо високорозвиненої матерії людського мозку. Ніяке мислення без людського мозку не­можливе.

Утворення мозку в свою чергу є продуктом тривалого історичного розвитку. Коли виникла перша жива істота — грудочка білка, вона не мала ніякої свідомості, але все ж таки вже була здатна відображува­ти зовнішні подразнення. Відчувати навколишнє середовище зміг лише елементарний організм, що, будучи результатом ускладнення грудочки білка, став одержувати від цього сере­довища потрібні йому речо­вини для обміну. Еволюція живих істот привела до того, що у них утворилась нерво­ва система та органи чуття.

Найбільшого розвитку від­чуття досягли у людини, бо на ній позначався вплив суспільно-виробничої діяль­ності. Ця діяльність поступо­во розширювала коло пред­метів і явищ, котрими кори­стувалася людина. Щоразу збільшувалась кількість тих закономірностей природи, які вона використовувала в своїх інтересах і тому повин­на була відчувати. Не менше значення для розвитку від­чуттів мала суспільна прак­тика людей, їх спілкування. Ось чому розвиток органів чуттів людини став неодмін­ним елементом її еволюції.

В еволюції свідомості ве­личезну роль відіграє зно­ву ж таки праця, яка здійс­нювалась у колективі, вима­гала тісних зв'язків між його членами й неможлива була без спілкування. А для цьо­го потрібна членороздільна мова. Справа полегшилася тим, що вертикальне ходіння спричинилося до зміни фор­ми нижньої щелепи, і, таким чином, виникла можливість вимовляти членороздільні звуки.

Спільна колективна трудова ді­яльність і членороздільна мова у свою чергу вдосконалювали мозок, до нього надходило все більше сиг­налів, і він мав виробляти сигнали-відповіді. Тому-то поряд із збіль­шенням об'єму мозку змінювалась і вдосконалювалась його будова. А розвиток мозку зі свого боку спри­яв удосконаленню колективної пра­ці. Ця взаємодія і привела до ство­рення специфічно-людського мис­лення, яке поставило людину на недосяжну для інших тварин висоту в органічному світі.

 

 Мисливець-кроманьйонець

Матеріалістичне пояснення про­цесу формування людської свідо­мості, розкрите історичною наукою, доповнюється вченням І. П. Павло­ва про вищу нервову діяльність.

Релігійне твердження про душу, яку «вдихнув» бог у людину під час її творення, має глибокий соці­альний зміст. Роздвоюючи людину на «грішне», «смертне» тіло і «без­смертну» душу, релігія підкреслює другорядність нашого реального світу в порівнянні з потойбічним. У зв'язку з цим усі соціальні пробле­ми нашого реального життя відсу­ваються на задній план.

Посиланням на душу релігія на­магається пояснити психічні процеси і мислення людини, намагається оголосити їх таємничими й незбаг­ненними, виявом нематеріальної сут­ності людини, вкладеної в її тіло богом.

Павловське вчення відкидає геть такі релігійно-ідеалістичні уявлення і матеріалістично пояснює психіку людини як вищу нервову діяль­ність. Вища нервова діяльність є складним процесом утворення зв'язків між окремими частинами і клітинами кори великих півкуль го­ловного мозку. Матеріальну основу цього процесу становить нервова система тварин і людини, яка скла­дається з двох частин: центральної (спинного і головного мозку) і пери­ферійної (нерви, нервові волокна і вузли, розташовані по всьому орга­нізму).

Через нервову систему організм отримує інформацію із зовнішньо­го середовища й відповідно до цієї інформації реагує на подразнення чутливих нервових клітин. Це реагу­вання має назву рефлексів безу­мовних і умовних, які й становлять суть психічної діяльності людини. Безумовні та умовні рефлекси по­яснюють поведінку тварин і людей, відразу спростовуючи релігійні твер­дження, нібито в цій поведінці є щось надприродне.

Вчення І. П. Павлова розкрило також різницю в психічній діяльно­сті тварин і людей. Тваринам вла­стива елементарна психічна діяль­ність, вона обмежена безпосеред­нім відбиттям зовнішнього середо­вища за допомогою рефлексів, які І. П. Павлов назвав першою сиг­нальною системою. У людини це відбиття ускладнюється мисленням і мовою, вона використовує другу сигнальну систему, і слово є тут сигналом сигналів. Мова опосеред­ковує рефлекторну діяльність і за­безпечує більш глибоке, узагальне­не відбиття дійсності у вигляді аб­страктних понять і умовиводів.

Отже, ніякої душі нема - є вища психічна діяльність людини, яка має цілком матеріальну основу і мате­ріальний характер.

Як бачимо, наукові уявлення про людину цілком спростовують релі­гійні вигадки про раптове створен­ня її богом. Людина є наслідком розвитку матерії в органічному сві­ті. Цей розвиток привів до утво­рення свідомості, мислення, яке само стало пізнавати матерію і впливати на світ. Але все ж таки ма­терія первинна, а свідомість, мис­лення є вторинним. Кожен крок на­уки підтверджує це основне поло­ження марксистсько-ленінської фі­лософії.

Танчер В. К., доктор філософських наук, професор