неділя, 15 грудня 2013 р.

Стаття "Антиклерикалізм і атеїзм українського селянства України на початку ХХ ст." в журналі «Український історичний журнал» № 12 1970 року


Поширення антиклерикальних і атеїстичних ідей на селі в період революції 1905—1907 рр. можна зрозуміти лише у зв'язку з гострою боротьбою селян проти самодержавства і поміщиків, проти церковного і монастирського землеволодіння, поборів духовенства, посилення їх антинародної діяльності.
Боротьба трудящих справила великий вплив на світогляд селян, стала найкращою школою атеїстичного виховання широких народних мас. Революція завдавала ударів ідеологічній основі самодержав­ства - православній вірі, поглиблювала антицерковні настрої, вела до занепаду релігійності. Чимало простих людей почало розуміти покору, cлухняність як ознаки рабства. На зміну цим, любим серцю духовен­ства якостям віруючих, приходили почуття людської гідності, солідар­ності, рішучості добиватися звільнення «своєю власною рукою». Такі настрої відобразилися, зокрема, у виступах селян-депутатів Держав­ної думи проти поміщицької земельної власності та нових асигнувань на утримання духовенства. Так, селянин Київської губернії Сахно запи­тував з думської трибуни: «Чому поміщикові можна тримати багато землі, а для селян залишається саме тільки царство небесне?» [1].
Як у Росії, так і на Україні, на початку XX ст. церква опинилася в умовах зростаючої безвихідної кризи, викликаної тим, що трудящі хоча і поступово, але дедалі більше звільнялись від впливу реакційної релігійної ідеології. Криза загострилася і особливо яскраво проявилася у роки першої народної революції епохи імперіалізму, коли підспудні антиклерикальні й атеїстичні настрої пригнічених народних мас вили­лись у відкритий антицерковний рух.
Зіставляючи боротьбу за розв'язання аграрного питання в Росії у 1905—1907 рр. з попередніми революціями XIX ст. в Західній Європі, В. І. Ленін писав: «Наше селянство створило в перший же період ро­сійської революції аграрний рух незрівнянно більш сильний, виразний, політично свідомий, ніж у попередніх буржуазних революціях XIX сто­ліття» [2]. Органічною, складовою частиною цього руху були виступи се­лян за ліквідацію залишків середньовіччя, за повну свободу совісті. Без повалення самодержавства, без повної демократизації політичного устрою не можна було домогтися здійснення цих вимог. В ході бо­ротьби за їх здійснення в селянських масах поширювався скептицизм, що поступово переростав в антиклерикалізм і атеїзм. В. І. Ленін від­значав, що умови життя сільського трудівника «...породжують - проти його волі і поза його свідомістю — дійсно революційне озлоблення проти поборів і готовність рішучої боротьби з середньовіччям» [3].
Більшовицька партія всіляко підтримувала і спрямовувала боро­тьбу на селі проти поміщиків у рясах і без ряс. У резолюції III з'їзду РСДРП сказано, що «...соціал-демократія ставить своїм завданням най­енергійнішу підтримку всіх революційних заходів селянства, які можуть поліпшити його становище, аж до конфіскації поміщицьких, казенній, церковних, монастирських та удільних земель» [4]. Антицерковні виступи особливо посилились після 9-го Січня і поширювалися по всій країні в ході першої російської революції. Найактивніша частина селянства вимагала відібрати церковні і монастирські землі, знищити різні побо­ри духовенства. «...Століття кріпосного гніту і десятиріччя форсованого пореформеного розорення зібрали гори ненависті, злоби і одчайдушної рішимості. Прагнення змести дощенту і казенну церкву, і поміщиків, і поміщицький уряд, знищити всі старі форми і розпорядки землеволодін­ня, розчистити землю, створити на місце поліцейсько-класової держави співжиття вільних і рівноправних дрібних селян, — це прагнення черво­ною ниткою проходить через кожний історичний крок селян у нашій революції» [5], — писав В. І. Ленін.
Нерідко селяни самовільно захоплювали монастирські землі, забо­роняли монахам збирати врожай з поля, палили палаци і маєтки помі­щиків, розбивали амбари і роздавали хліб голодуючим. Вони вважали, що земля повинна належати тим, хто її обробляє, а, отже, вимагали конфіскації не лише поміщицьких, але й церковних і монастирських земель. Боротьба проти поміщицько-церковно-монастирського землево­лодіння доповнювалась протестами проти поборів духовенства. Так, у 1905 р. нарада Кременчуцької земельної управи за участю селян винес­ла постанову: «Необхідно, щоб духовенство одержувало платню від казни і щоб були припинені ним всілякі побори з народу» [6].
Збагнувши ситуацію, синод розіслав по єпархіях спеціальну поста­нову, в якій пропонував архієреям вжити заходів до того, щоб причет настирливо не вимагав плати за церковну службу і не робив би «нату­ральних» зборів, бо це остаточно підірве авторитет духовенства серед віруючих. Авторитет церкви і релігійність під час революції дедалі більше падали. Наприклад, 1905 р. у с. Плоске Київської губернії се­ляни відмовились прийняти призначеного священика і замкнули церк­ву. Умовляння благочинного не дали наслідків. Тоді поліція зламала замки і ввела до церкви священика. Але на службу пішли лише куркулі.
Більшовицькі організації України у своїй усній і друкованій про­паганді допомагали жителям села усвідомити класову роль церкви. У відповідь на це синод і єпархіальні архієреї пропонували священи­кам наголошувати у проповідях, що власність поміщиків на землю є божественним установленням, що вона священна і недоторканна. Такі ідеї проголошувала і церковна преса. 27 жовтня 1905 р. синод випус­тив листівку під назвою «Пастирське повчання народові», якою закли­кав припинити розгром поміщицьких маєтків [7]. Керуючись цією на­становою, сільські священики з амвонів виголошували проповіді про те, що захоплення поміщицьких земель є гріховною справою, а вину­ватці будуть жорстоко покарані богом. Подібні заклики, що дедалі час­тішали, викликали гнівні протести народу.
Духовенство розуміло, яку велику силу становить революційний союз робітничого класу і селянства. У статті «Що нам робити у зв'язку з народними хвилюваннями», надрукованій у додатку до журналу «Церковные ведомости», цей союз розглядається як головна сила і не­безпека, що загрожує «найстрашнішою катастрофою», тобто перемо­гою революції. Церковні пастирі боялися, що народ, не чекаючи цар­ства небесного, зрозуміє свою силу і роль у житті суспільства й об'єд­нається для спільної боротьби проти гніту самодержавства, візьме свою долю у власні руки. «Успіх фабричних страйкарів, які домоглися по­кращення свого становища, легко може сприяти зміцненню в народних масах переконання, що і вони складають величезну силу і могли б при сміливості і згуртованості домогтися поліпшення свого становища» [8].
Ідеологи церкви закликали до протидії «богохульній» соціал-демо­кратичній пропаганді на селі шляхом поширення серед селянства ре­лігійної літератури: «Нехай би всі зайнялися виданням і поширенням у народі заспокоюючих брошур у необмеженій кількості» [9]. Депутат Державної думи від Київської губернії С. В. Нечитайло заявив: «Справді, ми народ невчений. Чому ж цей народ учиться на селі? Будь-яка прогресивна газета заборонена, будь-яка прогресивна книга забо­ронена. Останнім часом він не може читати нічого, крім почаєвських листків, що розкидані всюди, по всіх закутках. Ці листки тільки розпа­люють нас на боротьбу з усіма націями, з євреями і т. ін.» [10]
«Слово боже» не могло зупинити селянство. Установчий з'їзд Всеросійської Селянської спілки, що відбувся у Москві в липні 1905 р., одностайно ухвалив відібрати без викупу монастирські та церковні землі. З'їзд прийняв резолюцію про свободу совісті, позбавлення духо­венства виборчого права. На Україні подібні рішення ухвалювали се­лянські з'їзди і наради, їх записували до статутів організацій Селян­ської спілки. В Охтирському і Сумському повітах селяни виступили не тільки проти поміщицьких, але й монастирських володінь, зокрема в першому вирубали ліс Ряснянського Свято-Димитрівського монастиря, забрали хліб з млина, сільськогосподарський реманент і харчі. У Сум­ському повіті за один день було зрубано і вивезено лісу з площі близь­ко 50 дес., що належала монастирю Софронієвої Пустелі. В ухвалі, прийнятій 13 грудня 1905 р., на зборах селян с. Калюжного Прилуцько­го повіту Полтавської губернії говорилось: «Ми не хочемо більше тер­піти неправду і неволю, всі ми приєднуємось до міських робочих лю­дей, що називають себе соціал-демократами і вже давно борються за свої права, і разом з ними будемо домагатися задоволення однакових вимог і утвердження нового, народного уряду» [11].
За неповними відомостями, на Україні у 1905—1907 рр. відбулося близько 250 виступів проти духовенства. У деяких губерніях духовен­ство створювало збройні загони для захисту своїх володінь.
Боротьбу сільського населення проти монастирського і церковного землеволодіння, проти політики церкви на чолі з синодом спрямовували більшовицькі організації України, які закликали селян «змести до щен­ту і казенну церкву» [12]. Вимогу свободи совісті, відокремлення церкви від держави і школи від церкви, використання церковних капіталів для відкриття шкіл і лікарень підтримували найсвідоміші жителі тих сіл, де вплив більшовиків був найбільшим.
Щоб паралізувати революційний рух селянства, царизм, синод і «князі церкви» ставили перед сільськими священиками завдання по­силити релігійну пропаганду, умиротворчо впливати на схвильований народ. Коли 4 листопада 1905 р. «святійший» синод у повному складі представлявся Миколі II, на привітання митрополита Антонія цар ска­зав: «Дуже сподіваюсь, що все духовенство, особливо сільське, докла­де щире і цілком християнське старання до встановлення серед своєї пастви миру і тиші, до виконання кожним обов'язків, що на нього по­кладені, без чого, за правильним словом Вашим, неможливий ніякий плодотворний розвиток життєвих сил нашої батьківщини» [13].
Але ні проповіді, ні поширення сотень тисяч листівок монархічно­го, релігійного змісту не досягли своєї мети. Даремні були і зусилля уряду підтримати духовенство в його боротьбі проти народу. Револю­ційна хвиля безупинно наростала, а разом з нею росли і антиклерика­лізм і атеїзм селянства. В. І. Ленін відзначав: «...Навіть реакціонери змушені були визнати, що 1905 рік, рік боротьби, «божевільний рік», остаточно поховав патріархальну Росію» [14]. Маси втрачали свою благо­душність, християнський настрій, терпіння і слухняність, а це непокоїло служителів релігійного культу.
На такий стан речей указували єпіскопи у звітах синоду. Єпіскоп чернігівський і ніженський Андроній, характеризуючи ставлення се­лян до релігії, церкви і до революційних подій, писав у 1905 р.: «Вони страху божого не мають, церкву божу не поважають, служителів її не поважають, піддаються вільнодумству і погані, часом чинять опір владі і встановленим порядкам: чинять заколоти, страйки, грабування помі­щицьких маєтків і різного роду безпорядки» [15]. Він скаржився, що жите­лі села байдужі до церкви і релігії, а на акафісти, панахиди, поминки дивляться як на вигадку попа заради своєї користі і говорять так: «На тому світі мною хоч тин підіпри, аби тут мені було добре» [16]. Харків­ський та охтирський єпіскоп Арсеній також з гіркотою мусив визнати зміну в психології народних мас, зростання атеїстичних настроїв, бай­дужості до релігії [17].
Про зменшення відвідувань церкви і недотримання постів та свят повідомляли епіскопи з усіх кінців України. Прихожани нерідко уника­ли богослужіння, сповіді, причастя, захоплювались питаннями політич­ного, а не релігійного характеру, одвикали від релігійних обрядів.
Все це мало не випадковий, а природний масовий характер і було викликане революцією та посиленою пропагандою більшовиками атеї­стичних ідей. У звіті харківському і охтирському єпіскопу Арсенію бла­гочинний 2-го Харківського повіту писав, що революція «багатьох коли не зовсім відвернула від церкви, то вселила в їх серця сумніви, а в ін­ших випадках — холодність і байдужість до релігії та церковних запо­відей». Підкреслюючи вплив революційних соціал-демократів на зро­стання атеїстичних настроїв селянства, він відзначав, що населення сприймає ідеї «негативного, безбожного напрямку, керованого особа­ми... не богобоязливого духу» [18].
У звітах єпіскопів за 1906 р. указувалося, що селяни не викону­ють основних християнських обов'язків, легковірно ставляться до обря­дів, богослужіння, свят, критикують і висміюють православний культ. Зокрема, звіт про стан Чернігівської єпархії за той рік свідчив: «Нерід­ко чути огуду під час свят, постів, таїнств... Розбещеність у словах ви­ходила за всякі межі: ганьбили духовенство, начальство... государя імператора, не було тієї святині, яка б не топталась народом: один глу­миться над св. іконами, інший — над храмами, третій — над обрядами православної церкви, четвертий — заперечує релігію і навіть існування бога і т. ін.» [19] 25 січня 1907 р. єпіскоп волинський Антоній писав київ­ському митрополиту Флавіану: «Сумний, пригнічений настрій... Справи кепські, особливо церковні, церкви все більше пустішають... Настає по­чаток кінця» [20].
Поширення антиклерикальних, антирелігійних настроїв серед се­лян тісно пов'язувалося з спробами селян захопити церковні та мона­стирські землі. 1909 р. благочинний 1-ї округи; Харківського повіту В. Любарський писав: «Революційний рух 1905 р., за заявою приход­ських священиків, залишив дуже згубні наслідки в парафіях. Вплив його зараз відчувається на кожному кроці і в усіх життєвих проявах парафіян, особливо молоді» [21]. Благочинний 1-ї округи Валківського повіту в звіті за перше півріччя того ж року відзначав, у чому саме про­являється відхід селянства від релігії: «По-перше, в рідкому відвідуван­ні храму, по-друге, в байдужості до його благоліпства. По-третє, в не­добросовісному говінні: строк його скорочують, приходять до церкви тільки до сповіді. По-четверте, в ухиленні від здійснення таких благо­честивих звичаїв, як освячення будинків, полів, колодязів. По-п'яте, у зменшенні випадків здійснення над хворими таїнства маслосвяття» [22].
Значний вплив на поширення антиклерикальних і атеїстичних ідей серед селянства мала революційна боротьба робітничого класу, особ­ливо там, де промислові підприємства перебували по сусідству з се­лами. У таємному звіті за 1909 р. благочинний 3-го Сумського повіту доносив архієпіскопу Арсенію, що найбільш шкідливо на народ вплива­ють «ті молоді і не молоді люди, які займаються відходними промисла­ми. Працювати вони ходять на південь. Наслухавшись там поганих речей та надивившись на погані приклади, вони звідти приходять додо­му не просто безбожниками, але прямо противниками і борцями проти релігії та любові до батьківщини. Приносять звідти багато шкідливих брошур і поширюють їх серед населення» [23]. Благочинний 1-ї округи Ізюмського повіту також повідомляв, що релігійні якості відсутні «у тих осіб, які йдуть на заробітки, в міста, на шахти, заводи, а звідти разом з грішми приносять легковажність і недоброзичливе ставлення до св. церкви та всього благочестивого устрою життя» [24].
Наведені факти ще раз свідчать про безпідставність та антинауко­вість тверджень українських буржуазних націоналістів й ідеологів православ'я про глибоку релігійність українського народу як його на­ціональну рису.
Поширенню атеїстичних настроїв сприяло також видання і розпов­сюдження листівок і прокламацій революційних соціал-демократичних організацій України. Саме духовенство змушене було визнати: «соціал-демократичне вчення» більше задовольняє селян, ніж «слово боже», а боротьба з байдужим ставленням до релігії стає дедалі важчою» [25]. Більшовики посилали в села своїх агітаторів, проводили мітинги, демон­страції, роз'яснювали аграрну програму і політику партії щодо релігії та церкви.
Зростанню атеїстичних настроїв селян сприяла і антинародна ді­яльність самого православного духовенства в період революції 1905 — 1907 рр. Воно благославляло і освячувало розстріли, шибениці, катів, погроми реакційних монархічних організацій. На власному досвіді маси поступово переконувались у наявності союзу духовенства і поліції спрямованого проти трудящих, у захисті церквою поміщиків, самодер­жавства і буржуазії. Коли на самому початку революції служителі ре­лігійного культу приховували поширення в країні антиклерикалізму та атеїзму, то після поразки грудневого повстання воно вже відверто, із злістю визнавало це. Так, у статті «Головні події внутрішнього життя Росії за минулий 1906 рік», вміщеній у журналі «Церковь и народ», відзначалося: «Революційна пропаганда йшла відверто. Релігія і мо­раль були зовсім розхитані. Поняття про власність і порядок стали якоюсь фікцією. Чорними літерами повинен він (1906 р. — М. Ч.) бути вписаний в історію Росії» [26].
В. І. Ленін відзначав, що в результаті першої буржуазно-демо­кратичної революції «кріпосна, патріархальна, благочестива і покірна Росія, що перебувала у ведмежій сплячці, скинула з себе ветхого Ада­ма; тільки тепер російський народ дістав дійсно демократичне, дійсно революційне виховання» [27]. В той період вперше за всю історію право­слав'я духовенство зіткнулося з масовим занепадом релігійності в народі.
Події 1905—1907 рр. показали царському уряду, що під впливом пролетаріату селянство дедалі більше революціонізується, втрачає ста­ру наївну віру в «царя-батюшку» і православну церкву. У 1905 р. під керівництвом пролетаріату, як писав В. І. Ленін у статті «На дорогу», «...нація рабів перетворилась вперше в нападаючу на царизм рать міль­йонів, в армію революції» [28].
Революція послужила могутнім поштовхом для звільнення трудя­щих з-під релігійного гніту, «показала царському урядові, російським поміщикам, російській буржуазії, що мільйони і десятки мільйонів ста­ють громадянами, стають борцями, не дозволяють попихати собою як бидлом, як черню» [29]. У вогні боротьби зросла свідомість народу, ще більше загострилося його почуття любові до батьківщини і невгасиме бажання бачити її вільною і щасливою.

                                                                                                       М. А. Челак

Джерела:
1. В. І. Ленін. Твори, т. 13, стор. 338.
2 В. І. Ленін. Твори, т. 15, стор. 37.
3. Там же, стор. 372.
4 КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК, ч. І, К., 1954, стор. 76.
5. В. І. Ленін. Твори, т. 15, стор. 175.
6. «Право» (еженедельная юридическая газета). 11 лютого 1906 р.; «Церковная газета», 1906, № 13, стор. 9.
7. ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 796 (Канцелярія синоду), оп. 136, 1905, арк. З175.
8. Прибавление к «Церковным ведомостям», № 49, 1905 р., стор. 2116.
9. Там же, стор. 2117.
10. Революція 1905—1907 рр. на Україні, К., 1949, стор. 440.
11. Полтавський обласний державний архів, ф. 2, 1906 р., спр. 137, арк. 5.
12. В. І. Ленін. Твори, т. 15, стор. 175.
13. Прибавления к «Церковным ведомостям», № 49, 3 грудня 1905 р., стор. 2110.
14. В. І. Ленін. Твори, т. 23, стор. 222.
15. ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 796 (Канцелярія синоду), оп. 422, № 2129, арк. 79
16. Там же, арк. 77.
17. Вера и разум, Харьков, 1905, т. І, ч. 1, стор. 2—3.
18. Харківський обласний державний архів (далі - ХОДА), ф. 40, оп. 97, од. зб. 195, арк. 107, 413.
19. ХОДА, ф. 40, оп. 97, од. зб. 195, арк. 92 зв.
20. «Безбожник», 27 жовтня 1940 р.
21. ХОДА, ф. 40, оп. 97, од. зб. 195, арк. 92 зв.
22. Там же, арк. 267.
23.Там же, арк. 587.
24.Там же, арк. 411—412.
25. «Христианская жизнь», 1906, № 5, стор. 3.
26. «Церковь и народ», 1907, № 1, стор. 6.
27. В. І. Ленін. Твори, т. 23, стор. 221—222.
28. В. І. Ленін. Твори, т. 15, стор. 307.
29. В. І. Ленін. Твори, т. 17, стор. 63.


Немає коментарів:

Дописати коментар