Стаття "Критика релігії в атеїстичній спадщині П. А. Красикова" в журналі «Питання атеїзму. Міжвідомчий науковий збірник», випуск № 7 1971 року

Теоретична спадщина П. А. Красикова досить різноманітна і охоплює широке коло проблем. Глибока науковість, партійна не­примиренність до різних форм ідеалізму, в тому числі релігії, науково-атеїстичного доробку П. А. Красикова зберігають свою актуальність і в наші дні.

Своє теоретичне кредо з питань наукового атеїзму Красиков виклав у статтях «Советская политика в религиозном вопросе», Советская власть и церковь», «Пролетарская и буржуазная со­весть», «Религия и коммунизм», «Крестьянство и религия», «Го­лод и христианство», «Женщина, религия и коммунизм» та ін. У них він обгрунтовує марксистсько-ленінські погляди на харак­тер і особливості релігійного розуміння світу як універсальної популярної логіки, викриває реакційну соціальну роль релігії і церкви, розглядає соціальні та гносеологічні корені містики.

П. А. Красиков вбачав існування коренів релігії передусім у виробничих відносинах, у системі матеріального виробництва, в певному зв'язку з технікою, засобами товарообміну. Він особли­во підкреслював, що протягом історії класового суспільства різні соціальні верстви населення розвивались не однаково. Капіта­лізм породив новий суспільний клас - робітничий. Робітники працювали в умовах порівняно високо розвиненої техніки, де випадковість мала меншу ймовірність і виробництво майже не залежало від природних стихій, де людина відчувала себе більш сильною і вільною. У залежності від нових технічних процесів і нових суспільних відносин, серед яких жив і працював робітни­чий клас, засвоюється і нова ідеологія. Людина більше знає, більше може і тому менше покладається на бога та його посе­редників, по суті справи, стає атеїстом.

Селяни ж ще довго жили по-старому. І їх ідеологія формува­лася на основі все тих же традиційних засобів виробництва і обміну, основу їх світоспоглядання становлять ті відсталі спосо­би обробітку землі і ті відсталі відносини, які встановлювались протягом століть. Ось чому селянство змушене було керуватися в своєму житті старими навичками, застарілими теоріями, досві­дом далеких предків.

П. А. Красиков у статті «Крестьянство и религия» досить грунтовно обстоює погляд на значення релігії для віруючого. При цьому посилається на Г. І. Успенського, який намагався дати матеріалістичне пояснення походження і змісту деяких ма­гічних ритуалів і християнських табу. На його думку, селянські пости суть не що інше, як засіб у релігійній формі регулювання самих буденних сімейних, статевих, господарських та інших про­цесів, що диктуються практичними інтересами. Помічено, що сільськогосподарська діяльність трудової сім'ї дуже постражда­ла б, якби у період жнив жінка була вагітною. Важко було б дотягнути до нового врожаю, якщо не обмежити себе в їжі. Справляти весілля краще після гарячого робочого періоду. Ви­никає потреба в авторитетному регулювальникові — ним стала релігія. Для пролетаря, що працює цілий рік на фабриці чи за­воді і його матеріальне становище не залежить від пори року, не має ніякого суттєвого значення питання про строки постів, одру­ження тощо. Робітничий клас, який з самого початку включився у сферу нових виробничих відносин і умов праці, незрівнянно швидше засвоює нову, прогресивну ідеологію. Він виростає як політичний авангард трудящих мас, як керівна і спрямовуюча сила суспільства. Бідніше селянство бачило в революційному пролетаріаті свого ідейного та організаційного вождя. Сама практика боротьби показує селянам, що досягти перемоги над соціальним злом і природою можливо лише з робітничим кла­сом, засвоївши пролетарську ідеологію і порвавши з уявною волею бога, долаючи магію в техніці, рабство і покірність у житті.

Перемога пролетарської революції поставила перед всіма верствами населення Росії важливе питання: як поставитись до нової влади? Духовенство, за незначним винятком, це питання вирішило на користь контрреволюції, підтримало її матеріально і духовно. За таких обставин необхідно було рішуче викрити антинародну діяльність духовенства, реакційну роль релігії вза­галі. П. А. Красиков енергійно взявся за цю важливу справу. Виступаючи на сторінках журналу «Революция и церковь», він не тільки таврує ганьбою ворожі підступи церковників, але й завдає нищівного удару по релігійній ідеології, переконливо до­водить її класову роль.

Критикуючи російське духовенство, П. А. Красиков застері­гав трудящих, що свої антидержавні дії церковники старанно маскують правилами і догматами релігії, писаннями Біблії, апостолів тощо. Там, де неможливо відкрито виступати на боці контрреволюції, церква вдається до прикритої релігійною фра­зою антирадянської агітації. Так, замість того, щоб висунути ло­зунг: «Геть Радянську владу, бий більшовиків!» вишукуються відповідні місця з писань на якій-небудь древній мові, на зразок «Взявши меч, від меча загинуть» (послання Тихона), «Итак из­вергните развращенного из среды вас» (1. Кор., 5, 13). Невдово­лення робітничо-селянською владою камуфлюються посиланнями на святих, псалми Давида. Підшукуються відповідно момен­ту тексти у Біблії і видаються за божественні, абсолютні істини.

У міру того, як шанси на відновлення старих порядків почали катастрофічно падати, рядове духовенство по-справжньому від­чуло повну матеріальну залежність від тих же робітників і се­лян, що міцно стоять за Радянську владу, зміст церковних відозв стає все радикальнішим. Мимоволі церква змінює монархічні позиції і пристосовується до нових соціально-політичних умов. Стало цілком зрозумілим, що старими прийомами пропаганди і дії, або шляхом порушення державних декретів навряд чи мож­на досягти успіху і тому поволі церковники переходять на пози­ції примирення з радянською владою.

Таким чином, у перші роки існування Радянської держави створилась надзвичайно складна ситуація. Глибоко проаналізу­вавши обстановку, Красиков знаходить правильну відповідь на те: хто і як зацікавлений у релігійному питанні?

Зацікавлення це у різних верств населення проявляється по­тому. Кровно зацікавлений у збереженні церковної органі­зації сільський мироїд — куркуль. Він внутрішньо відчуває, що релігія за своєю суттю покликана заперечувати революцію, пе­ремогу пролетаріату в перебудові суспільства. Всіляко намага­вся дискредитувати комунізм і пролетарську владу за допо­могою релігії. Звинувачує радянські органи у зазіханні на пра­вославну віру, поширює чутки в запроданстві Рад євреям тощо. Часом ця агітація знаходила певний відгук серед селян. Але, як свідчить історія, ніякого засилля євреїв у партійних і державних органах ніколи не було, що кількість працівників єврейської національності в компартії і органах управління надзвичайно мі­зерна (1—2%), а у вищих установах — ще менша, що політика ряду ні в якому разі не спрямована проти віруючих будь-якої релігійної належності.

Свій інтерес до релігійного питання виявляють і ті, що не зацікавлені в експлуатації чужої праці. Бідний селянин, кустар бо ремісник не задоволені капіталістичними порядками, але, ще не зовсім розуміючи свого органічного зв'язку з робітничим кла­сом і революцією, пробують поєднати справедливі, на їх думку, домагання соціалізму і комунізму з «правильною» релігією. У цьому середовищі піп ще потрібен для похорон, хрестин, він­чання, ведення сільськогосподарського календаря, тобто, як ча­родій і сільський інтелігент. Тут ще церкву сприймають як про­відника плантаторських законів і свідомого неуцтва, тому схиль­ні до реформації, угодництва, жалюгідного компромісу.

Надзвичайно зацікавлена в релігії буржуазна молодь та ін­телігенція, у тому числі і сільська. Часто навіть не тому, що мають глибокі релігійні переконання. Вони шукають бога, ладні його вигадати, щоб з допомогою надприродних сил відновити свої привілеї, панування над темними масами. Чіпляються за все те, що могло б в якійсь мірі вплинути на повсталих, повер­нути їх на шлях рабського послуху волі божій, тобто волі прав­лячого класу. Якщо раніше їх віра була несталою, або її зовсім не було, то в революцію вони ставали ревними християнами, ра­зом з куркулем і спекулянтом становили опору церкви.

Що ж до пролетарських мас, то тут відмічається двоїстий характер ставлення до релігії і церкви. З одного боку, серед ро­бітничого класу є ще певний прошарок релігійно переконаних - це ті, що недавно прийшли з села і ще не засвоїли пролетарської ідеології. Їх релігійність пояснюється в значній мірі тими ж причинами, що характерні для селян взагалі. З другого боку, свідомі пролетарські маси, які давно перестали вірити у бога, зацікавлені в повному подоланні царської машини з її церков­ним апаратом та релігійними стосунками. Кадрові робітники з охотою ідуть на мітинги, лекції, диспути на релігійні теми, ці­кавляться політикою Радянської влади по відношенню до релі­гії і церкви. Прагнуть отримати досвід і знання для антирелігій­ної пропаганди, дізнатись про літературу з цього питання, вміти спростовувати проповіді служителів культу. У них зовсім протилежний інтерес до релігійного питання.

Підводячи підсумки, П. А. Красиков відмічає, що широке за­цікавлення в релігійному питанні має бути розцінене як явище у вищій мірі позитивне. Бо воно показує, що суспільна психоло­гія переживає велику кризу, потребує корінної переоцінки згідно з новими умовами і вимогами часу.

Оскільки робітничий клас і трудове селянство переконались на власному досвіді, що старі ідеологічні форми і правила не відповідають цілям і завданням великого перевороту, будівни­цтву нового устрою, що нові кадри піднімаються до рівня сві­домої класової боротьби і революційної теорії, вони стали запе­речувати релігію.

У статтях «Советская власть и церковь», «Четыре манифеста патриарха Тихона» та ін. П. А. Красиков розглядає характер взаємовідносин між віруючим селянином і церковнослужителя­ми, глибину суперечностей між ними. Селянин може відкидати святість попа, зневажати його як експлуататора і в той же час цілувати йому руку, сповідатись. Знаючи про це, священик по­кладається не на свій особистий авторитет, а на релігійні треби, мощі, молитви, ікони, яких ще потребує темний народ. Ось чому навіть відкритий виступ церковників на боці контрреволюції не може повести за собою нікого, крім куркулів і зовсім незначної частини трудящих, які ще не усвідомили дійсну роль церкви. Остання виступала в усякі часи як експлуататор жорстокий і немилосердний, викликала природню ненависть. У такій ситуації контрреволюційне духовенство висувало звичний аргумент про гоніння невірних на саму віру християнську, який ще не міг зачепити душу наївної віруючої людини. До речі, цей аргумент вико­ристовується на Заході ще й зараз, щоб дискредитувати наш ус­трій, комунізм. Але і він розбивається всією атеїстичною політи­кою Радянської держави.

Актуальними і сьогодні є висновки Красикова про особливу шкідливість релігійного впливу на дітей. У процесі релігійного виховання увага дитини починає роздвоюватись між реальною дійсністю і вигадкою, призводить до нелогічного мислення. Зов­сім нелегко дитині з релігійної сім'ї обрати собі правильний шлях. До того ж релігія глибоко травмує психіку дитини.

Вказуючи на шкідливість релігійних правил у нових умовах, П. А. Красиков у той же час відповідає на питання: чому ж ми зберегли церковну організацію — цей уламок старої експлуата­торської державної машини? Радянське законодавство не пере­шкоджає громадянам, які вірять у бога, виконувати релігійні обряди з допомогою послуг священиків, поскільки віруючі гли­боко переконані, що це має якесь певне значення в їх осо­бистому житті. Ми визнаємо, що релігія є приватною справою кожного громадянина, його правом на невігластво.

Через всю атеїстичну спадщину П. А. Красикова червоною ниткою проходить ленінська ідея про неприпустимість адміні­стрування в боротьбі з релігійними пережитками, про необхід­ність боротися з релігійним світорозумінням засобами ідейного переконання, шляхом освіти, поширення технічних знань, орга­нізованістю колективної праці тощо.

Ільчук С. Я., старший викладач, Ровенський педінститут