Стаття "Хвороба і віра" в журналі «Людина і світ» № 9 1968 року

У дитинстві я вірив у бо­га і в загробне життя. Ві­рив, мені здавалось, біль­ше, ніж мої батьки. Став­ши юнаком, я часто думав над тим, як краще присвя­тити своє життя богу, як підготуватися до прийняття чернецтва, читав «святе» свянгеліє. Ввечері, коли всі лягали спати, я довго сто­яв на колінах, бив поклони, настійливо молив бога, щоб він прийняв мене до цар­ства небесного.

Одного холодного зимо­вого дня ми з батьком пра­цювали в лісі — рубали дрова. Промерзлий, стомле­ний за день, я прийшов до­дому, заліз на теплу піч і заснув як убитий. Вночі прокинувся й злякався: зга­дав, що перед сном не по­молився богу. Зліз з печі не вдягаючись, став біля вікна на коліна й старанно повторював «Отче наш», «Помилуй мене, боже», «Вірую»... Молився доти, по­ки не відчув утому й силь­ний озноб. Ледь підвівся, ліг спати, але заснути не міг — мене кидало то в жар, то в холод. А вранці ніяк не міг встати: дуже болів поперек.

Перші три-чотири тижні моєї хвороби батьки твер­дили, що вона послана бо­гом для спасіння наших душ і для випробування мого терпіння. Тому моли­лись батьки і молився я. Та не допомагало. Мені ставало все гірше й гірше. Страшні, нескінченні болі довели мене до відчаю. І ось тоді я вперше поста­вив під сумнів, що саме бог послав мені таку не­стерпну хворобу. А якщо справді бог, то чому він такий безсердечний до ме­не? Що я поганого зробив йому?

Це було восени 1918 ро­ку. Мати пішла до сільсько­го священика за порадою: «Що робити? Син Костя де­сятий місяць лежить у ліж­ку, піднятися не може. Спочатку, коли захворів, ба­гато молився, а тепер від­мовляється їсти, перестав молитися, не розмовляє, мовчить. Здасться, щось по­гане замишляє. Боюся, щоб не заподіяв собі смерть».

«Вашого сина диявол штовхає до гріха. Будьте насторожі!» — сказав ба­тюшка. А потім на пропо­віді в церкві заявив: «Бра­ти й сестри! В сім'ї Гната Миронюка поселився дия­вол, він підбурює його си­на Костянтина на великий гріх. Юнак перестав моли­тися богу й замишляє за­подіяти собі смерть. Хай збереже його господь від усякої нечисті!».

Чи треба говорити, яке враження справила ця про­повідь на віруючих? Най­більш набожні вирішили спасти мою душу. Вони пе­реступали поріг хати, ча­сто хрестились, уважно ди­вились у той бік, де я ле­жав, вишукуючи нечистого духа. Потім запитували й умовляли: «Чому перестав молитися богу? З ким уно­чі розмовляєш? Говори, не соромся, адже ми тільки добра тобі бажаємо. А можливо, ти вже з нечи­стим зв'язався!? То поду­май, що тебе чекав на то­му світі!»

За порадою сільського вчителя батько відвіз мене в Гайсин до лікаря. А той відразу: «Запустили хворо­бу, а тепер скиглите! Ну й нарікайте на себе». Виписав рецепт, за яким батько лі­ків не знайшов, і з тим по­везли мене додому. Я ми­моволі сам став мучеником і мучителем своїх батьків. Тоді й вирішив твердо, що з безвихідного стану є ви­хід єдиний — смерть.

Незабаром я спробував здійснити своє рішення. Вночі, коли батьки поснули, я доповз рачки до колодя­зя й кинувся в нього з на­дією, що більше нікого не мучитиму. Та мати почула шум, розбудила батька й мене витягали з колодязя живим. Зрозуміло, від цьо­го мені не стало легше. Чутка про те, що тринадця­тирічний хлопець із села Рахнівки, Костя Миронюк, кинувся в колодязь, щоб утопитись, розлетілась по всій окрузі.

Але якось до нас при­йшов із села Зятківці один чоловік — Горбатюк — і запропонував моїм батькам «лікування з гарантією». При цьому він зразу ска­зав: «Я вилікую вашого си­на не за спасіння душі, а за платню». Через місяць після мого одужання бать­ко мав віддати цьому чоло­вікові відгодовану свиню або дворічну телицю. Бать­ки не задумуючись дали згоду, і наступного дня приступили до лікування. Горбатюк не читав моли­тов, не звертався до бога. Він не шептав і не прого­лошував ніяких заклинань. Пізніше я зрозумів, що це була людина, яка добре знала народну медицину.

Лікування виявилось про­стим. Парили мене в бочці з теплим наваром із кухон­ної солі, ялівцю й мураш­ника. Гріли через день. Я прийняв вісім ванн і на сімнадцяту добу піднявся на ноги. Ще через двана­дцять днів я зовсім зміцнів. Горбатюк, згідно з домов­леністю, одержав дворічну телицю.

Хоча моє захворювання було від застуди, в часи мо­ління, в той час я все ще не переставав вірити в бо­га. Вірив не так перекона­но, як до хвороби, а боя­чись, щоб вона знову не повторилась.

Якось група набожних жінок нашого села збира­лась іти до Києво-Печер­ської лаври на поклоніння «святим» мощам. За настій­ною вимогою священика вони умовили батьків по­слати й мене з ними.

Пішли ми в суботу, а в неділю священик сільської церкви у своїй проповіді говорив про мене: «Ми ви­рвали з обіймів диявола душу раба божого Костян­тина, який нині пішов до Києва, аби принести подя­ку богу й поклоніння свя­тим мощам».

Від села Рахнівки до Києва 250 кілометрів. Ішли туди й назад пішки. Не по­таю, так звані «святі» мощі справили на мене велике враження. Ченці пояснюва­ли, що сотні років лежать мерці й зовсім не розкла­лись, — адже це чудо!

Та коли я почав знайо­митися з кожним похован­ням, то звернув увагу, що всі «святі» — ченці, духов­ні особи й князі. Чому ж не було жодного святого з простого народу? Це пи­тання не давало мені спо­кою.

Почав думати, читати книжки, цікавитись мощами. Я дізнався, чому деякі тру­пи в печерах Київської лав­ри не розкладались: там такі умови, за яких відбу­вається природна муміфіка­ція, — сухо й добра вен­тиляція. Дізнався пізніше й про підробки мощей, до яких вдавалися ченці. Все це так мене вразило, що віра моя розвіялась, мов дим.

Тепер я зрозумів, чого варті заяви батюшки про те, що мене штовхав дия­вол до самогубства.

Так я одужав двічі: поз­бувся хвороби, а потім і віри в бога.

К. МИРОНЮК, м. Львів.