неділя, 10 листопада 2013 р.

Стаття "Як створювався символ віри" в журналі «Людина і світ» № 7 1968 року



 Cимвол віри сучасної христи­янської церкви називається «нікео-царгородським»: йо­го богословське редагуван­ня почалося 325 року в Нікеї, тим­часовій столиці римського імперато­ра, а закінчилось у Візантії, в Цар­граді. Богословське ж «шліфування» символа віри тривало понад чотири з половиною століття.
Що ж було головною причиною, головним поштовхом до складення цього статуту релігійних догматів? Перш за все численні єресі, своє­рідна богословська крамола, опози­ція щодо панівної верхівки ієрархів. До речі, християнство, прийнявши від гностиків містичну ідею «посе­редника» між ідеальним духовним світом і недосконалим матеріаль­ним буттям, а від александрійця Філона філософське найменування цього «посередника» — логос — з самого початку носило в собі заро­док усіх майбутніх єресей.

Релігійна криза почалася з того моменту, коли благовісники почали з абстрактно-містичного логоса ро­бити «спасителя» людства. Отут і постали високою стіною перед хри­стиянами непереборні богословські проблеми.
У «святому письмі» говориться, буцімто Христос народився на зем­лі, їв, ходив, говорив — одне слово, був людиною.
У Ветхому завіті розповідається, що повернеться ще «син людсь­кий», який врятує поневолених. І ось уже з жаром працює екзальто­вана фантазія числених голосителів «благої вісті». Саме вони й перетво­рили логос на божого сина, що, на­бувши вигляду людини, залишився богом.
Почалась євангельська біографі­зація Христа-логоса. Народився у Віфлеємі, в печері, бо так Будда з'явився. Вчені маги зі Сходу не­мовби побачили на небі незвичайну зірку — якраз таку, що зійшла над Римом під час народження Цезаря Августа. Для вірогідності євангеліс­ти ведуть Христа в пустиню, де по­казують його могутнім звитяжцем диявола, а далі сина божого охре­щує Іоанн Предтеча. Голос з неба підтверджує: «Це мій син — його слухайте». А треба щось і очима по­бачити. І от виникає над Ісусом «дух святий» у вигляді голуба, який, так би мовити, наділяє Христа-людину божественними прерогативами для виконання «волі божої» на землі. Так закінчилось олюднення та обо­жествлення Філонового логоса.
На формування першооснов християнства мала значний вплив і антична філософія. Логос Філона став найпершою проекцією Ісуса Христа. Тимчасом учення язичницького філософа Плотіна про тріаду можна сміливо назвати містком до християнської теології. Плотін нав­чав, що божественна субстанція («монада») не задовольняється своєю, замкнутою в собі самій, осо­бистістю, а намагається розчлену­ватися, в ній немовби оживає — і народжується «діада», яка на тому не зупиняється, а завершується «тріадою».
Богослови по-своєму перекон­струювали цей «трикутник», пере­творивши «монаду» на «бога-отця», «діаду» — на «бога-сина», а «тріа­ду» — на «святого духа».
В період посиленої «христотвор­чості» освічені римські кола захоп­люються філософом Сенекою, який багато приділяв уваги питанням ети­ки та морального самовдосконален­ня. Це також знайшло відбиття в євангеліях (притчах) та численних «посланнях». Решту доповнили ле­генди, міфи й тогочасні популярні афоризми.
Отже, єдиний ветхозавітній Єгова (якого, щоправда, іноді називали також «елогім» — боги) обріс ще двома паралельними божествами — «сином» і «духом святим», ставши «триєдиним». Отці церкви і не пі­дозрювали, якого клопоту вони зав­дадуть цим роздробленням.
Уже в III столітті Оріген висловив єретичну думку, що перетворювати Ісуса Христа на бога — це грубий антропоморфізм. Христос, мовляв, обранець господа, але не бог, і то­му не годиться до нього молитися. На ті часи це було сміливо. При­хильники другої течії звалися «до­кетами» (від грецького «докейн» — уявлятися) й, навпаки, доводили, що Христос — справжній бог, але не­справжнім, уявним був його людсь­кий образ.
Македоніяни заперечували боже­ственність «святого духа», називаю­чи його творінням логоса. Монта­ністи визнавали того самого «свя­того духа» мало не головним склад­ником трійці. Монтан, колишній жрець фрігійської богині Кібели, ставши християнином, проповідував, що дух святий («паракліт») перевтілився в нього самого. Людство, го­ворив Монтан, у релігійному відно­шенні проходить такі ж самі етапи, як і кожна людина: язичництво — це дитячий вік, закон Мойсея — юнацтво, вік Христа — повноліття, а вік Монтана — повна зрілість. Проповідь монтанізму мала чима­лий вплив на первісних християн. Вона привабила до себе навіть та­кого отця церкви, як Тертулліан. Цікаво, що цю ж саму релігійну концепцію в Росії проповідував один з філософствуючих містиків-декадентів Мережковський.
Доки Христос уявлявся безплот­ним логосом, справа була простіша. Отож апостол Павло в доброму де­сятку послань жодного разу не на­звав Ісуса богом. Христос для Павла завжди тільки «Господь наш», тобто «Пан наш». «Один Бог, один і посередник між Богом і людьми чоловік Ісус Христос» (1 Тимоф., 2, 8). Не дивно, що тексти таких по­слань у IV столітті почали бентежи­ти александрійського священика Арія. У віршованій формі він стан поширювати між християнами єре­тичні думки, нібито Христос не бог, а тільки обоготворена людина».
Якщо Христос не бог, тоді його матір не можна називати «богоро­дицею», а лише «христородицею»... Це викликало справжній переполох у церковній ієрархії. Серед вірую­чих спалахнули суперечки, які час­то закінчувались кривавими бійка­ми. Тогочасний християнський бого­слов Григорій Нісський писав: «Всю­ди повно людей, які роздумують про незбагненне... Запитаєш, скіль­ки дидрахм треба заплатити, філо­софствують про родженого і не­родженого. Хочеш знати ціну на хліб, відповідають: «Отець більший, за сина». Поцікавишся, чи готова лазня — говорять: «Син походить з нічого».
Щоб покласти край суперечкам, імператор Константин наказав скли­кати 325 року в місті Нікеї перший «вселенський» собор для встанов­лення узгодженого віровчення.
По довгих нарадах вирішено було скласти так званий символ віри — щось на зразок статуту релігійних догматів. Перший проект було за­пропоновано Афанасієм Алексан­дрійським, який у своєму «символі» називає Христа «одноістотним», «єдиносутнім» (по-грецькому «омо­усіос») з богом-отцем. Проти цього негайно запротестував лідер опози­ції Євсевій Нікомідійський, кажучи, що слова «омоусіос» у «святому письмі» нема, його взято з «Метафізики» Арістотеля. А хіба ж, мов­ляв, годиться, щоб християнські бо­гослови користувалися при визна­ченні основ свого віровчення язич­ницькою термінологією?
Євсевій Нікомідійський запропо­нував натомість свій термін — «по­дібноістотний», «подібносутній» («оміусіос»). Однак цей термін Кон­стантину, вихованому в поняттях язичницької філософії, не сподо­бався, і «символ» Євсевія Нікомідій­ського було відкинуто.
Редагувати символ віри доручили Євсевію Кесарійському, який запро­понував свій варіант,
Константин лишився задоволений «символом», але сказав, що до ньо­го таки треба додати слово «одно­істотний» («омоусіос»). Це слово ввійшло в останню, четверту, ре­дакцію символу віри, опрацьовану іспанським єпіскопом Гозієм і прий­няту за обов'язкову для всієї церкви.
Проте христологічні суперечки після Нікейського собору ще біль­ше загострились і не вщухали про­тягом століть. Боротьбу очолили найбільші єресіархи Аполлінарій, Несторій, Савелій, Євтихій, Пелагій, Македоній, які часто схиляли на свій бік візантійських імператорів і тоді «в ім'я боже» людська кров пливла рікою...
Ще на Нікейському соборі — не­залежно від єресі Арія — несподі­вано виникла опозиція карфагенсь­кого єпіскопа Доната, який висту­пав проти втручання імператора-язичника до справ церкви, сказав­ши: «Церква, що уклала союз із царем, зрадила Христа». Доната підтримали африканські єпіскопи. Вони не визнали Нікейського собору й відкололися від офіційного, легалізованого Константином хрис­тиянства.
Справа ще більше ускладнилася, коли після смерті Константина пре­стол зайняв його син Констанцій, що явно підтримував аріан. Виник­ли нові єресі, які вже не задоволь­нялись аріанізмом, а пішли далі. Аполлінарій та Євтихій, виходячи з віровчення докетів, доводили, що Христос мав тільки божественну природу («монофізіс»), а все люди­ноподібне в ньому — цілковита ілюзія. Єресь монофізитизму поши­рилася по всій Римській імперії.
Аріанізм і монофізитизм привели до кількаразового скликання все­ленських соборів. Втім, вони голов­ним, чином засуджували єретиків, а лише принагідно дещо «уточнюва­ли» у віровченні. Було засуджено Македонія, що заперечував «свято­го духа», Несторія, котрий, ідучи за Арієм, визнавав Христа більш лю­диною, ніж богом, а його матір «христородицею», архімандрита Єв­тихія — отця монофізитизму. За­суджувались також імператори, приміром, іраклій — за «єресь мо­нофелітства», Лев Ісавр — за його боротьбу проти шанування ікон, Пе­лагій — за те, що заперечував по­требу «благодаті» і т. ін.
Отже, символ віри, на який по­кладали надії цар Константин і вся «вселенська» церква, не тільки не спинив єресей, а навпаки, примно­жив їх, породивши безглузду супе­речку про «походження святого ду­ха». Символ віри, замість зміцнити єдність християн, насправді став причиною їх роз'єднання.
Коли глибше вникнути в зміст сим­волу віру, то стає очевидно, що він не охоплює всієї церковної догма­тики в її сьогоднішньому богослов­ському діапазоні. Він обертається головним чином навколо Христа-ло­госа та його відношення до «бога-отця», бо саме це питання найбіль­ше бентежило отців церкви у ІV столітті. Так, у символі віри немає ніякої згадки про «гріх первородний», про який уперше заговорив «блаженний» Августин у V столітті. З усіх таїнств згадано тільки хре­щення: інших у тогочасній церкві не було. Ні слова не сказано тут про «благодать», нема визначення ієра­рхічної структури, хоч говориться про «воскресення з мертвих» та «життя майбутнього віку», але нема нічого про пекло.
Пригляньмося до символу віри ближче.
«Вірю в одного бога-отця, все­держителя, творця неба і зем­лі...», — говорить його перший пункт. До того, щоб у 325 році можна було записати це в офіцій­ному документі, поняття божества мало пройти значну еволюцію. Ре­лігійні уявлення, як відомо, почали­ся не від «одного бога», а від чис­ленних більших чи менших божеств. Скільки існувало незрозумілих пер­вісному дикунові явищ природи, стільки ж було й «таємних сил», котрі внаслідок їхньої антропомор­фізації перетворилися в живі, лю­диноподібні істоти — в богів. Це був первісний релігійний політеїзм (багатобожність).
Згодом, з ускладненням соціаль­ної структури первісної общини, між богами виділяють найгрізнішо­го, найстаршого, верховного. Він по­дібний то до сонця, то до грому, і має у різних народів різні наймену­вання; Ель, Ра, Юпітер, Осіріс, Зевс, Ягве, Мітра. Приміром, біблійний Єгова стверджує існування інших богів, підкреслюючи свою «верхов­ність», коли наказує Мойсеєві; «Не­хай не буде в тебе інших богів, ок­рім мене» (Вихід, 20, 3). Згодом «інші», дотримуючись належної су­бординації, перейшли на положен­ня «чинів ангельських» та «святих».
Християнська релігія вважає себе суто монотеїстичною (єдинобож­ною). Однак, розчленувавши свого бога на три іпостасі (отець — син — дух) та дозволивши віруючим мо­литовно звертатися до кожного з них окремо, вона фактично запро­вадила трибожність.
У політеїстичних релігіях існував культ не тільки богів, а й богинь: Іштар, Ісіда, Кібела, Діана, Афіна, Афродіта та ін. Християнство й тут спробувало зробити відповідний ре­веранс у бік язичництва. Так з'яви­лися Мерів, Марія Магдалина, Веро­ніка, Софія та її три дочки Віра, На­дія й Любов, так з'явилися Варва­ра, Катерина, Параскева-Пятниця та безліч інших.
Якщо автори християнського символе віри підкреслюють свою віру в одного бога, то це для того, аби відгородитись від язичників, які в IV столітті приносили жертви чис­ленним богам.
Щодо другого пункту, де прого­лошено віру «в одного господа на­шого Ісуса Христа», то слід заува­жити, що сучасне теологічне понят­тя Христа як обранця, «помазаника» божого історично виникло із злиття язичницького логоса з іудаїстським месією. Язичники-гностики приду­мали посередника між богом і сві­том, а іудеї гарячково очікували спасителя. Саме месія допоміг ло­госові стати людиноподібним за євангельським висловом, «слово — плоттю стало» (Іоанн, 1, 14).
Як же створювалась євангельська біографізація логоса-слова, що ста­ло людською плоттю? Ось мірку­вання тих, що, надумавши писати «благу вість», вибрали для народ­ження месії печеру в Палестині. Тут, мовляв, «центр гордині»; тут, за біблійною версією, стався бунт першої людини Адама; тут мала місце й зухвала спроба збудувати башту «до самого неба». Насправді ж євангельський міф про наро­дження Христа в печері виник на грунті інших легенд, за якими в пе­чері народилися також Будда, Ат­тіс, Мітра. Євангелісти хотіли пока­зати, що їхній «помазаник» нічим не гірший від інших богів.
Не менш фантастична історія з «волхвами зі сходу». Скільки їх бу­ло? Оріген називає трьох. Сірійці й вірмени «спростовують» Орігена й заявляють, що волхвів було двана­дцять! В одному древньому кодек­сі якийсь благочестивий фантаст на­віть придумав імена тих волхвів: Бітідар, Мельхіор, Гатаспа. Легенда згадує про їхні «мощі», котрі збе­рігалися спочатку в Константинопо­лі, звідти їх (певно, сфабриковані хрестоносцями після здобуття цьо­го міста), перевозять до Медіолана, а 1164 року — в Кельн.
Нині християнська церква щоро­ку святкує пасху, однак не нази­ває точної дати воскресення Христа.
Пасха пов'язана з дохристиянсь­кою міфологією, що оповідає про вмираючих та воскресаючих богів. Найбільше ритуальних моментів увійшло в цей обряд з мітраїзму та язичницького культу бога Аттіса. 25 березня, вночі, шанувальники Аттіса збирались у храмі, де в су­тінках стояла домовина. Засвічува­лося світло, домовину відкривали і сповіщали: «Аттіс воскрес!» Учасни­ки торжества теж вигукували: «Ат­тіс воскрес!» Майже те саме дієть­ся й нині на пасху.
У третьому пункті символу віри говориться про святого духа. Це — проти єретика Македонія, який за­перечував божественність духа. Тут ще додано, що дух святий походить від отця, бо так, мовляв, написано в євангелії від Іоанна (15, 26). В ка­толицькій церкві (від V століття) по­чали додавати: «від отця і сина». Це розгнівало православних, які засу­дили католиків за порушення дог­матів.
Сучасний католицизм так не напо­лягає на цьому додаткові до сим­волу віри, однак для себе вважає цей канон непорушним догматом. Цікаво, що протестанти й інші те­чії, які відкололися від католицизму, прийняли цю пізнішу вставку до ні­кейського символу віри, а право­славна церква, як і раніш, наполя­гає, що дух святий походить «тіль­ки від отця».
IV, V, VI та VII пункти символу віри - про «апостольську церкву», про «хрещення» як умову «відпу­щення гріхів» та «воскресення з мертвих» і «майбутній вік» — ці пи­тання ще нікого в ті часи не хвилю­вали. Сьогодні церква говорить, що хрещення «змиває з душі первород­ний гріх», а всі інші (особисті) гріхи очищає «таїнство покаяння» (спо­відь). А в період складання симво­лу віри богослов'я, яке знало тіль­ки хрещення дорослих, навіть не згадувало так званий первородний гріх.
•••
Отже, символ віри — «святая святих» християнства.
Та чи тільки цього віровчення?
Ні, бо мали і язичники свої сим­воли віри. Ось, наприклад, один з них, складений у стародавньому Єгипті на честь богині Ісіди:

«Я Ісіда,
володарка всієї землі.
Я вихована Гермесом
і разом з Гермесом винайшла письмо...
Я поклала людям закон...
Я дружина і сестра царя Осіріса...
Я відділила землю від неба,
я вказала шляхи зорям.
Я встановила рух сонця і місяця.
Я винайшла мореплавство,
я зміцнила силу справедливості.
Я звела жінку з чоловіком...
Я поклала, щоб батьки любили дітей...
Я разом з братом Осірісом поклала край людожерству
Я припинила владу тиранів...
Я встановила, щоб істина вважалася прекрасною...
Я встановила мови для еллінів і варварів...
Я володарка рік, вітрів і моря.
Я володію блискавкою...
Я перемагаю долю».

Мабуть, у ті далекі часи цей «сим­вол» зворушував шанувальників Ісі­ди, для нас він лише міфологічний документ. Таким з часом стане і християнський символ віри.

Віктор Колос

Немає коментарів:

Дописати коментар