середа, 13 листопада 2013 р.

Стаття "Григорій Сковорода і «Святе письмо»" в журналі «Людина і світ» № 7 1968 року



У чому смисл людського життя? Що таке щастя? Шукаючи відповіді на ці питання, український мислитель Г. С. Сковорода пе­реконувався, що релігія неспроможна зро­бити людину мудрішою й щасливішою. Більше того, він переконався, що церква і християнська ортодоксія чинять людині пе­репони, якщо вона наважиться шукати смисл свого існування в реальному земно­му бутті, а не в примарному «царстві не­бесному». Саме тому посилення антиклери­калізму та виникнення атеїстичної тенден­ції у цього видатного філософа були тісно пов'язані з вирішенням найважливішої етичної проблеми — проблеми вселюдсько­го щастя.
Особливо яскраво мислитель виявив вититеологічний дух своєї етичної концепції у вступі до курсу лекцій «О хрістіянском добронравіи». В ньому піддано гострій кри­тиці основні догмати християнської церкви, офіційне розуміння Христа й «істинної лю­дини». Якщо у першій проповіді — «Убуж­дешеся видеша славу его» — Сковорода відкидає біблійно-церковне розуміння Хрис­та і людини, то в наступній — «Да лобжет мя от лобзаній уст своих!» — він викладає своє розуміння «істинної людини», її мо­ралі, яка, на його думку, полягає не в зов­нішньому додержанні обрядів, а в пізнан­ні кожною людиною істини, правди та доброчесності.
Ці самі положення філософ розвиває майже в усіх наступних творах. Так, у «Наркіссі» Сковорода відстоює свою, по суті глибоку антиклерикальну, теорію са­мопізнання і стверджує безумовну пізнава­ність світу. У творі «Разговор пяти путни­ков о истинном щастіи в жизни» автор про­тиставить біблійним легендам про потойбіч­ний світ думку, що щастя людини — в цьо­му світі, позбавленому моральних і соці­альних вад.
У своїх творах, листах і промовах філо­соф гнівно засуджує релігійне святенни­цтво, що благословляє вбивство брата братом, призводить до спустошення країн лише за те, що одні моляться на схід, а інші на південь. Винне в цьому і «святе письмо»: «Вірне слово, що цар і суддя ізраїльський, а християнський бог — це біблія. Але цей бог... спершу на єврейський, потім на християнський рід незліченні й жахливі навів марновір'я поводі. Із мар­новір'я народилися чвари, суперечки, сек­ти, ворожнечі міжусобні і дивні, ручні і словесні війни... Цей семиголовий дракон (біблія. — А. М.)... всю свою земну кулю вкрив марновірством» [1].
Сковорода нещадно викриває фальш ре­лігійної моралі. Священнослужителі ніби глузують з віруючих, читаючи «святу біб­лію», де розповідається про жахливі вбив­ства, вчинені богом і його праведниками.
«Намісники бога» на землі під час хре­стових походів винищили сотні тисяч лю­дей. А скільки загинуло на вогнищах се­редньовічної інквізиції!
«Чого навчає нас історія релігії?» — за­питує Сковорода. І відповідав: релігія завжди роздувала полум'я нетерпимості, напувала землю кров'ю, а степи вкривала трупами, руйнувала міста, спустошувала держави; але ніколи жодна релігія не ро­била людей кращими. Всі релігії міряють людське життя аршином років, а треба мі­ряти людськими справами.
З особливою іронією критикує Сковорода біблійні легенди про творення богом світу. Всі вони вигадані різними людьми і в різ­ний час в тому від початку до кінця су­перечливі. Так, у російському тексті біблії написано: «Спочатку створив бог небо і землю», а в єврейському — «Спочатку ство­рили боги це небо і цю землю». «Ця мова ніяк не пристає до вселенського світу. - пише Сковорода. - Якщо є лише одна зем­ля, як раніше думали, не доречно говорить­ся «цю землю, це сонце». Якщо ж населе­ним світам немає числа, як тепер стали думати, і тут безглузда дурниця: «Це не­бо!...» А друге, десяте, соте, тисячне хто створив?»
Такі розбіжності свідчать про те, що біблію складали, писали, переробляли, до­повнювали і змінювали не якісь богообра­ні пророки, а жерці, священнослужителі, богослови багатьох минулих поколінь. Її зовсім не визнає мислитель як творіння і тим більш як заповіт бога. Вона створена земними смертними людьми, до того ж із певною метою, а саме: довести божествен­не походження світу і царської влади на землі. Філософ ставився до біблії як до зразка символічного відбиття світу в сві­домості минулих поколінь. Він так і нази­вав її — «третім світом», але таким, що не має ніякого відношення до умов нашого життя.
Розуміти силу і зміст біблійних чудес, іронізував Сковорода, то справа пророків. Кожен з них тлумачить те, що йому вигід­но. Прикриваючись поняттям бога й туман­ними багатозначними висловлюваннями, во­ни фактично виправдують те, до чого праг­нуть. Наша ж справа, каже мислитель, розумно підійти до цих тлумачень.
Взяти хоча б таке: «Пізнав Каїн жону свою... Забув, що, за його ж казкою, не було у світі (нікого. — А. М.), крім чоти­рьох осіб. Де ж взяв жінку собі, крім ма­тері?» [2].
З давніх-давен люди спостерігали, що кинуте в землю зерно проростає. У дозрі­лої рослини стебло відмирає. Цілком зако­номірні процеси люди не могли зрозуміти і приписували їх дію надприродній силі. Саме звідси, каже Сковорода, виникли про­роцтва біблійні: «зірки спадуть», «сонце потьмариться», «згорнеться небо, немов су­вій» [3]. Пророки дали привід думати, ніби цей світ колись загине. Таким чином, біб­лійні сказання є фантастичні, перекручені відображення дійсності в свідомості людей. Тільки цим можна пояснити відсутність у наш час чудес, які колись «творила сила божа».
У діалогу алегоричних персонажів — Душі та Нетлінного Духа («Потоп зміїв») розвінчується чимало біблейських легенд. За біблією, бог, створивши небо і землю, вигукнув: «Хай буде світло!». «Звідкіль же світло це, — дивується Нетлінний Дух, — коли всі небесні світила показались на чет­вертий день? І як день може бути без сон­ця?» «Один лише дитячий розум сказати може, нібито світу... колись не бувало або не буде» [4]. Що було б, коли б він (бог. - А. М.) не «почил от всех дел своих»? «Ні­бито стомлений нічого створити не міг уже більше. А коли б не це стало на заваді, не­одмінно у нас нині з'явились би тепер без­хвості леви, крилаті черепахи і кобили, хвостаті зайці, єднорожні воли, суцільно­голосі деркачі, пухо-соболеві їжаки, чоти­риокі та чотиривухі судді, правдолюбиві ябедники і наклепники, ...розумні дурні та інші чудовиська та виродки» [5].
І філософ дає загальну негативну оцінку легендам про «божі чудеса»: «Кожне її (біблії. — А. М.) положення беззмістовне», поки, мовляв, богослови не почнуть над ним мудрувати. І справді: «Хіба можливо, що Єнох з Ілією залетіли нібито в небо? Чи не суперечить природі, щоб зупинив Навін сонце? Щоб повернув Йордан, щоб плавало залізо? Щоб породілля дівою зо­сталась? Щоб людина воскресла...» [6].
Із сковородинського розуміння Всесвіту, суспільних відносин, моральних засад ло­гічно випливає заперечення пекла і раю як потойбічних вмістилищ. Пекло — це життя за принципом неприборканої волі. Нестри­маність, розумова безконтрольність поро­джують нещастя людей. Убийте в собі пек­ло земне, каже Сковорода, а тогосвітнє не страшнее [7]. Людина може обминути це пек­ло; від неї самої залежить і створення раю. На «тім світі» нічого немає, і жити треба розумно, згідно зі своєю природою тут, на землі. Оскільки бог — бездіяльна сила, то рай залежить від самих людей. Філософ ототожнює рай із щастям.
Досягнути цього щастя віруючій людині заважає наївна віра в чудеса «святого письма» і церковних легенд, які вражають уяву надприродною могутністю божества і протиприродними діями персонажів Ветхо­го й Нового завітів та житійної літератури. «Як же могла повстати сама на свій законі блаженна натура (природа. — А. М.), коли вона повеліла залізу тонути — і стало так?! Хіба хто вчадів або в гарячці, той скаже: «Залізо плаває... Від бога все мож­ливо...» «...Хай споживають божу цю лжу та буйство діти, і то до часу, а розсудливі хай будуть готові до кращого столу» [8]. Але мислитель не хоче, щоб свідомі люди зали­шались пасивними щодо релігійних забо­бонів.
Інколи Сковорода допускає думку, що в біблії правильно відбито світ темряви, мар­новірства й аморальності, і всю вину за недосконалість світу покладає на біблію: вона не виховує, а розкладає людей. Адже в самому раю слова божого (біблії. - А. М.) криються диявольські тенета. Кого, запитує мислитель, поставила ця книжка на шлях морального життя? Нікого! Зате «багатьох спокусив бруд Лотового пияцтва; багатьох розклав яд Давидового прелюбо­діяння. Не менше отрути і в повістях про сина його. Читаємо про заздрість Ілії — і гостримо ніж на ближнього... Багатство Іова робить нас жадібними, а вдячність Авраамова — пихатими» [9].
Біблійні догми сіють чвари, ведуть до кровопролиття. Тому-то філософ і закликав мислячих людей гасити факел ворожнечі.
Сковорода мав дуже великі сумніви щодо Ісуса Христа як особи і категорично заперечував його існування як боголюдини. Враховуючи розумове пробудження лю­дей і те, що всі знання грунтуються на фактичному матеріалі, філософ запитував: «Де він народився? Від яких батьків? Скільки жив на світі? Як давно?»
Сковорода сміється з тих, які в пошуках євангельського Христа «волочаться по Ієрусалимах, по Іорданах, по Віфлеємах, по Кармілах, по Фаворах; нюхають між Євфратами і Тиграми... Дехто шукає його по високих мирських почестях, в пречудо­вих будинках, по церемоніальних столах... Шукають у довгих моліннях, постах, у свя­щенницьких обрядах... Шукають у грошах, в столітнім здоров'ї, у плотськім воскресін­ні... Та де ж він?» [10] В крайньому разі, це була постать алегорична. У діалозі Люди­ни з Мудрістю цю думку філософ виклав так:
Человек.
Любезная сестра иль как тебе назвать?
Доброты всякой ты и стройности ты мать.
Скажи мне імя ты, скажи свое сама...

Мудрость.
У греков звалась я Софіа в древній век
А мудростю зовет всяк русский человек,
Но римлянин мене Мінервою назвал,
А хрістіанин добр Христом мне імя дал» [11].

Сковородинське розуміння Христа знахо­димо і в його листах до Ковалінського. Фі­лософ тут допускає і таке: «Христос, поки він був в пустині, був монахом». Він також називав Христа «главою схоластів» [12]. От­же, коли навіть допустити існування Хрис­та як людини, то він і тоді не хто інший, як глава філософської шкілки, до того ж безплідної, схоластичної, аскетичної. В цьо­му ж листі пишеться, що всі, хто прагнув наслідувати Христа, робились фізично мерт­вими, переставали жити. Частково це ві­домо нам з історії християнства, коли чен­ці живцем замуровували себе в стіни, щоб стати святими. Оскільки філософських течій в історії людства було багато, таке при­пущення вірогідне. Але, очевидно, школа, яку має на увазі Сковорода, мала нечис­ленних послідовників і помітного сліду в історії філософії не лишила.
Більш вірогідне перше судження україн­ського філософа: євангельський Христос не що інше, як прагнення уособити людську мудрість; він аж ніяк не може бути бого­людиною, тим більш такою, що колись воскресла. «Яким способом ця Божа Пре­мудрість народилася від батька без матері і від діви без батька, як вона воскресла і знову до свого батька піднялась?» Філо­соф не радить прагнути дізнатись про це, бо, оскільки саме явище неможливе, то, само собою зрозуміло, воно вигадане. Та й вчення Христа, як подає його біблія, свід­чить не на користь бога: «...суєвір журить­ся, якщо хто на південь, а не на схід з ним молиться. Інший сердитий, що зану­рюють, другий скаженіє, що обливають похресника. Один клене квас, інший опріс­ноки»...
 

 Григорій Сковорода в дорозі. З картини І. С. Іжакевича

Христос нічого не міг проголосити тако­го, чого б не знали люди. Християнство як релігія, що виникла історично, нічим не відрізняється від будь-якої іншої релігії. Усвідомлення цього повинно піднімати лю­дину на вищий ступінь духовного, мораль­ного життя, на якому вона не потребує бо­жественних посередників, відкидає містику.
Хоч бог, як твердить біблія, один творив світ і людей, а люди ж вірять у різних богів. До того ж, кожна релігія визнає і хвалить тільки свого бога і видає тільки себе за істинну віру. А це вже веде до суперечок, грабунків і воєн, до загибелі ве­личезних мас людей. То навіщо ж бог ви­нищує свої творіння? — запитує Сковорода і відповідає, що біблійного бога, як і саму біблію, створили люди.
Глузує Сковорода і з відомих біблій­них легенд про взаємини бога і сатани. Бог нібито на тисячу років зв'язав свого супротивника і побоювався, щоб цей владар темряви не звільнився передчасно. Строк покарання скінчився в X столітті, отож християнський світ пережив багато тривожних днів, очікуючи «мирокрушення». «Цією дитячою лжею, - писав Сковорода — наприкінці десятого після Христа сторіччя весь християнський світ так по­трясло, що кінця світу так усі боялись, як мореплавці в надзвичайну бурю розбиття корабля» [13].
Щоправда, у таких вигадках мислитель вбачає і позитивні якості: адже вони сприя­ють прозріванню народу. Чим більше не­билиць, тим швидше розпізнають їх нісе­нітність люди. І ніхто не винен, що така вигадка «ввергла Христову філософію в крайнє презирство і глумлення... достойно і вірно християнську бісність цю висміюва­ли і висміюють» [14].
Із поглядів Сковороди на релігію також неминуче випливає: моральність не зале­жить від релігії. Навпаки, релігія є дже­релом багатьох людських пороків.
Офіційна церква твердила, що «боговід­ступникам» не властиві доброзичливість, чесність, порядність та інші високомораль­ні якості, що атеїст заперечує совість, вір­ність, моральність. Сковорода ж доводив протилежне: заперечення релігійних догм атеїстом не суперечить його поглядам на відносини між людьми, з яких випливають певні обов'язки, моральні принципи, етичні погляди; і все це залежить не від бога, а від самих людей. Філософ багатьма при­кладами підтверджує, що ім'я бога викори­стовувалось для виправдання злочинів: ти­ранії, обману, грабунку і т. ін.
Будучи вірним правилу «нічого надміру», Сковорода засуджував релігійну обрядо­вість. «Ти постиш? — писав він. — Хіба не здається тобі не сповна розуму той, хто зовсім нічого не дає тілу або подає йому щось отруйне? Зменшуй зайву їжу, щоб осел, тобто плоть не розвалювався; з іншої сторони, не мори його голодом, щоб він міг нести вершника» [15]. Обряд посту, на думку Сковороди, шкідливий з двох причин. По-перше, він позбавляє людину фізичних сил, необхідних для життя, і веде до передчас­ного зношування організму. По-друге, сама ідея «умертвіння плоті» суперечить здоро­вому глузду. В цьому немає нічого мораль­ного і суспільно корисного.
Сковорода перший на Україні виступив з такою грунтовною критикою біблії. Цікаві його міркування щодо можливого похо­дження самого поняття «бог». Стародавні люди зовсім не розуміли явищ навколиш­нього світу, надаючи всьому магічного зна­чення.
Аби переконатися самим у його існуванні та довести це іншим, «...нематеріальнії: єство боже зображали тлінними фігурами, щоб невидиме було видимим...» [16]
Офіційна релігія та її захисники обста­вили шукання бога аскетичним церемоніа­лом: треба всього зректися, скалічити своє життя, стати не тим, ким ти є; гріхів на­вколо тебе повно: і недоступне — гріх, і переступив — гріх, і хліба шматок з'їв — гріх. Не дивно, що на світі стає дедалі менше охочих шукати бога. Та найменше їх серед «слуг божих».
Український філософ-гуманіст усе життя боровся за визволення людей з-під влади релігії і церкви. Його тлумачення біблії, заперечення обрядовості в своїй основі були протилежні офіційній релігії і грунтовно руйнували середньовічний релігійний світо­гляд, відстоювали зверхність розуму. За­перечуючи догмати церкви, пропагуючи сприймання дійсності такою, якою вона є, Григорій Сковорода утверджував незалеж­ність людини від будь-яких містичних сил, наближав час торжества розуму над релі­гійною вірою.
А. Марков

Джерела:
1. Григорій Сковорода. Твори в двох томах. Вид-тво АН УРСР, К., 1961, т. 1, стор. 373.
2. Там же, стор. 553.
3. Там же, стор. 389.
4. Там же, стор. 552.
5. Там же, стор. 552.
6. Там же, стор. 270.
7. Там же, т. 2, стор. 52.
8. Там же, т. 1, стор. 374—375.
9. Там же, т. 1, стор, 408.
10. Там же, т. 1, стор. 7—8.
11. Там же, т. 2, стор. 84.
12. Там же, т. 2, стор. 222-223.
13. Там же, стор. 552.
14. Там же.
15. Там же, т. 2, стор. 240.
16. Там же. т. 1, стор. 366.


Немає коментарів:

Дописати коментар