пʼятниця, 15 листопада 2013 р.

Стаття "Єдність" в журналі «Людина і світ» № 1 1979 року


АТЕЇСТИЧНІ ТРАДИЦІЇ СУСПІЛЬНОЇ ДУМКИ РОСІЙСЬКОГО І УКРАЇНСЬКОГО НАРОДІВ
 


325 років тому на Переяславській Раді відбулося возз'єднання двох братніх народів. Цим історичним актом був визначений докорінний поворот у розвитку українського народу, забезпечений історичний прогрес.
Народи-брати: російський, укра­їнський і білоруський мають спіль­не історичне коріння, спільну колис­ку — Київську Русь.
Народно-визвольна війна 1648 — 1654 років, яку вело українське се­лянство і міська біднота проти соці­ального гніту польських і україн­ських феодалів-кріпосників, турець­ко-татарських загарбників, була одночасно і боротьбою за визволен­ня України з-під ярма панської Польщі, за возз'єднання з росій­ським народом-братом.

Ця боротьба завершилась пере­могою народу. 8 (18 січня) 1654 ро­ку в м. Переяславі на Київщині на Раді, що складалася з численних представників різних соціальних верств українського народу, в при­сутності послів російського уряду Богдан Хмельницький виголосив схвильовану промову. Нагадавши про тяжкий історичний шлях укра­їнського народу, про гніт щляхет­ської Польщі, розбійницькі напади султанської Туреччини і кримських ханів, він закликав до возз'єднання України з Росією. Переяславська Рада одностайно підтримала Богда­на Хмельницького, український на­род схвалив мудре й далекозоре рі­шення.
Вже невдовзі після возз'єднання України з Росією відчулися пози­тивні наслідки цього історичного акту. Прогресивна суспільна думка України єдналася з російською про­гресивною думкою в боротьбі проти спільних ворогів: самодержавства, феодально-поміщицького ладу та іноземних загарбників. Підтримува­на зростанням селянського руху на Лівобережжі, спрямованого проти закріпачення селян і козаків, та на Правобережжі — проти феодально­го і національного поневолення на­селення польськими магнатами, пе­редова суспільна думка України на­брала виразного антикріпосницько­го характеру, відстоюючи в той же час прогрес науки, освіти і культу­ри.
Возз'єднання народів-братів — економічне, політичне та ідейне не могло не позначитись на релігій­них питаннях, оскільки релігія була тоді панівною формою суспільної свідомості, що мала вплив на широ­кі народні маси.
Відомо, що в 1596 році частина керівної верхівки православної церкви на Україні, підтримана де­якими феодалами, уклала унію з католицькою церквою. Так звана Брестська церковна унія мала бути знаряддям поневолення українсько­го і білоруського народу в руках Ватікану й шляхетської Польщі. Заміна православ'я на уніатство мала також на меті денаціоналіза­цію і ополячення українців і біло­русів, ізоляцію їх від братнього ро­сійського народу.
Унія не була прийнята україн­ським і білоруським народами, во­ни відповіли на національну зраду духовенства і світських магнатів численними селянсько-козацькими повстаннями. Розгорнулась і гост­ра ідеологічна боротьба. Проти уні­атства виступили блискучі полеміс­ти, серед яких особливе місце посі­дав Іван Вишенський (бл. 1550 — бл. 1620 рр.), який хоча й виступав проти католицизму та уніатства з позицій православ'я, проте об'єктив­но сприяв викриттю будь-якої релі­гії.
В цій боротьбі проти унії вже виявлялась єдність ідейно-політич­ної думки російського і українсь­кого народів. Але це були тільки передумови тієї духовної єдності, яка розквітла після возз'єднання України з Росією.
Разом з Росією Україна увійшла в XVIII століття, знаменне народ­женням вітчизняної науки, станов­ленням матеріалістичної філософії, складанням передумов наукового атеїзму. Біля джерел цих процесів стояв М. В. Ломоносов (1711 — 1765) — послідовний прихильник природничонаукового матеріаліз­му, який вів полемічну боротьбу з духовенством, відстоюючи науку проти зазіхань релігії. М. В. Ломо­носов деякий час навчався в Київ­ській академії, а згодом висловлю­вав думку про необхідність відкрит­тя університету в Києві. У створе­ному Ломоносовим Московському університеті, більш-менш доступно­му для всіх прошарків населення, вчилося чимало українців. Важливі наукові й технічні заходи, вжиті з ініціативи М. В. Ломоносова з ме­тою розвитку продуктивних сил і культури, торкались і України,
Твори М. В. Ломоносова були популярними на Україні й справля­ли великий вплив на розвиток сус­пільно-політичної думки, зокрема несли на Україну матеріалістичні й атеїстичні ідеї.
Для російського і українського народів знаменним етапом у розвит­ку атеїстичної думки стала твор­чість О. М. Радіщева (1749—1802). Послідовно додержуючись матеріа­лістичних принципів, О. М. Радіщев не тільки заперечував релігію, але й намагався розкрити її соціальну роль, хоч і робив це з позицій про­світительства. В оді «Вольність» він писав:

Власть царска веру охраняет,
Власть царску вера утверждает;
Союзно общество гнетут.
Одно сковать рассудком тщится,
Другое волю стерть стремится;
«На пользу общую» — рекут.

Революційні ідеї О. М. Радіщева сприяли розвиткові передової сус­пільної думки в Росії і на Україні. І. Я. Франко розглядав О. М. Раді­щева, як попередника декабристів і разом з тим указував на ідейний зв'язок його творчості з творчістю Г. С. Сковороди та Т. Г. Шевченка.
Погляди видатного українського філософа-просвітителя і поета Г. С. Сковороди (1722—1794) формува­лися під впливом тогочасної росій­ської та європейської культури.
Г. С. Сковорода бував у Петер­бурзі і Москві, спілкувався з ба­гатьма діячами російської культу­ри.
Як і М. В. Ломоносов, він рішуче виступав проти богослов'я, критику­вав офіційну православну церкву, поширював геліоцентричну систему Коперника. Він ще не став цілком на позиції матеріалізму і атеїзму, але з позицій просвітительства вів активну боротьбу за знання, тор­жество розуму. Він вітав возз'єд­нання українського і російського народів і з цього приводу писав:
«Будь славен вовек, о муже избрание, Вольности отче, герою Богдане»
(Антологія української поезії, т. 1. К, Вид-во художн. літе­ратури, 1958, с. 74).

Мандрівний філософ, який жив серед народу і добре знав його життя, відображав у своїх творах народне світорозуміння. «Боротьба Сковороди з офіційною церквою та її «стовпами», з ортодоксальною бо­гословською системою, з тодішньою схоластикою в науці — виразні (по­ряд з ідеалізмом) початки матеріа­лістичного розуміння світу; гума­нізм і демократизм Сковороди, що так і не побачив своїх творів надру­кованими, але чиї трактати, поезії, байки, притчі широко розходились у списках — все це знаменує нову добу. Кроки цього вічного мандрів­ця луною відбилися в віках», — пи­сав М. Т. Рильський (Антологія української поезії, т. 1. К., Держ­літвидав, 1958, с. 9).
В. І. Ленін у плані монументаль­ної пропаганди серед видатних дія­чів минулого, які боролися за со­ціальний прогрес, назвав і Г. С. Сковороду.
Творчість Сковороди мала неаби­який вплив на українську і росій­ську літературу, зокрема на І. Кот­ляревського, Є. Гребінку, Г. Квітку-Основ'яненка, Т. Шевченка, Л. Глі­бова, В. Капніста, В. Наріжного та ін.
Відомо, що визвольна війна 1648—1654 років та возз'єднання України з Росією привели до зане­паду унії на Лівобережній Україні. Із возз'єднанням українських і ро­сійських земель і включенням Пра­вобережної України до складу Ро­сії у кінці XVIII століття унія була ліквідована і там. Але в Західній Україні і на Закарпатті унія ще продовжувала існувати, тривала й боротьба проти неї.
Активним борцем проти унії на Закарпатті був Михайло Андрелла (1636—1710). що народився у с. Росвигові, поблизу Мукачева. Виступаючи проти унії, він вносив у релігійну боротьбу виразні соці­альні мотиви, закликав захищати інтереси народу не тільки від като­лицьких ксьондзів і ченців, але й від поневолювачів, які самі жирі­ють, а «народ в горі і голоді дер­жать». Усіх поневолювачів, магна­тів — і світських, і духовних М. Ан­дрелла вважав ворогами народу. Відкидаючи намагання втягнути йо­го до уніатського духовенства, він промовив знаменні слова, які потім прозвучать в атеїстичній публіцис­тиці XX століття: «...раді б вони ме­ні заткнути скоро, дуже просять, молять повернутися. На що? На унію їх. Пхе! Плюю на неї» (Див. «Жовтень», № 5, 1975, с. 134). І ще: «Сам ваш отець лжи папеж, той, який в старому Римі спокійно до часу сидить, як медвізвір... Не хочу нічого його і грошей, плюю на ньо­го!» (Там же, с. 135).
Як і всі прогресивні українські діячі того часу, Михайло Андрелла відстоював єдність українського і російського народів. Він висловлю­вав думку, яку ми зустрічаємо в фольклорних творах, зокрема в ка­занні Закарпатської Русі про «Двох братів», де йдеться про те, що ні султан турецький, ні цісар німець­кий, ні князь угорський, а тільки «старший брат з-за Карпат руку до­помоги бідоласі русину подає...» (Див. Л. Кизя, М. Коваленко, Ві­кова боротьба українського народу проти Ватікану. К., 1959, с. 105).
В XIX сторіччі кріпосницький лад у Росії вступив у період затяжної і непереборної кризи, одним із проя­вів якої було піднесення селянсько­го визвольного руху. Незважаючи на намагання феодально-поміщиць­кої верхівки придушити суспільний рух, загасити революційне полум'я, в Росії зростали, набирали сили визвольні тенденції, вони захопили навіть частину дворянства, яка ви­сунула славну когорту революціо­нерів-декабристів. Південне това­риство декабристів під керівницт­вом П. Пестеля поширювало на Ук­раїні революційні та просвітитель­ські ідеї. Повстання Чернігівського полку в 1825 році в с. Триліси по­близу Києва, підготовлене декаб­ристами, теж супроводжувалось атеїстичною пропагандою.
Дії повстанців-декабристів на Україні будили революційну думку на Україні, посилювали революцій­ні настрої, готували грунт для дальших кроків у визвольній бо­ротьбі.
Але найбільший вплив на україн­ську суспільно-атеїстичну думку справила діяльність російських ре­волюційних демократів.
Яскравою особливістю російсько­го революційного демократизму був тісний зв'язок його з інтересами на­роду, зокрема народними погляда­ми на релігію. Релігійна ідеологія панівних класів, побудована на «охоронних засадах православ'я, самодержавства і народності», без­соромно спотворювала дійсність, змальовуючи російський народ, як відданий самодержавству, одвічно релігійний, чужий атеїзму. Недале­ко від казенної «офіційної народ­ності» відійшли і слов'янофіли, які, рекламуючи свою схильність до слов'янства, твердячи про необхід­ність його об'єднання, посилались на ті ж ідеї одвічної і довічної релі­гійності росіян, українців і білору­сів і нещадно боролися проти ма­теріалізму й атеїзму, тягнучи сус­пільно-політичну думку Росії в по­лон реакції.
З великою мужністю проти всіх представників регресу виступала російська революційна демократія. Вона захищала і пропагувала мате­ріалізм, сповнювала новим змістом атеїзм, надавала йому активності і дієвості. Підійшовши, як висловив­ся В. І. Ленін, до історичного мате­ріалізму, революційні демократи піддавали соціальному аналізові релігійну ідеологію, викривали її класовий зміст, і ці думки були співзвучні народному атеїзмові.
Імена В. Г. Бєлінського (1811— 1848), О. І. Герцена (1812—1870). М. Г. Чернишевського 1828 — 1889), М. О. Добролюбова (1836— 1861), які сміливо йшли вперед се­ред пітьми, що оповила Росію під владою самодержавства, є гордістю і російського, і українського наро­дів. Саме в народі вони побачили ту силу, яка здатна подолати само­державство. Декабристи розбудили Герцена, казав В. І. Ленін, а Гер­цен почав «Колоколом» будити на­род. Полум'яні патріоти — револю­ційні демократи — добре розуміли великі потенціальні сили народу, вірно бачили глибини народного світорозуміння. В. Г. Бєлінському належить пристрасне викриття офі­ційної тези про «релігійність» наро­ду. Він писав: «Росія бачить свій порятунок не в містицизмі, не в ас­кетизмі, не в пієтизмі, а в успіхах цивілізації, освіти, гуманності. Їй потрібні не проповіді (досить вона чула їх), не молитви (досить вона твердила їх), а розбудження в на­роді почуття людської гідності, стільки віків утраченої в багні й гною, — права й закони, що відпо­відають не вченню церкви, а здоро­вому розуму й справедливості» (В. Г. Бєлінський. Вибрані статті. К., Держлітвидав України, 1948, с. 412).
О. І. Герцен, відверто критикуючи релігію, її проповідь терпіння й по­кори, закликав Русь до сокири — і ці заклики доходили до народу.
Основи революційного демокра­тизму на Україні заклав Т. Г. Шев­ченко (1814—1861). Він вийшов з народу, ніколи не поривав з ним зв'язків, завжди був його сином і вчителем, його справжнім ідейним вождем. Вбираючи в себе україн­ську народну культуру, Т. Г. Шев­ченко з широтою істинного генія черпав і від культури інших наро­дів, насамперед російської. Поет не тільки вільно володів російською мовою, але й написав чимало тво­рів по-російськи.
Революційність і атеїзм Т. Г. Шевченка тісно переплелися з ідео­логією російської революційної де­мократії. Разом з О. І. Герценом він закликає сталити обух та добре ви­гострити сокиру й будити волю, ра­зом з В. Г. Бєлінським він зве з баг­ряниць онучі драти і вимітати кро­пилом хату, разом з М. Г. Черни­шевським викриває соціальну роль церкви, як служниці царизму:

«Нема тепер нічого.
Ні 6ога навіть, ні півбога.
Псарі з псарятами царять...»
(Шевченко Т. Г. Повне зібран­ня творів у десяти томах. т. II, с. 364).

У 50-х рр. селянський рух, підтри­муваний демократичною інтеліген­цією, ідейними натхненниками якої були О. І. Герцен і М. Г. Черни­шевський, особливо активізувався на Україні. «Полярная звезда», «Колокол» і «Современник» знахо­дили численних читачів на Україні. Їх сторінки пропагували матеріа­лізм і атеїзм, від них віяло револю­цією і вірою в перемогу соціального прогресу.
Саме в той час Т. Г. Шевченко після звільнення із засланий жив у Петербурзі. Він щиро спілкувався з М. Г. Чернишевським і М. О. Не­красовим, жадібно перечитував ску­пі звістки про селянські справи на Україні, плекав надію відвідати її. Лише в 1859 році йому це було до­зволено. Зустрічаючись з селянами, він, як повідомляють поліцейські доноси, «крім богохульства, говорив ще, що не треба ні царя, ні попів, ні панів».
Під впливом В. Г. Бєлінського, О. І. Герцена, М. Г. Чернишевсько­го, М. О. Добролюбова і Т. Г. Шев­ченка на Україні сформувалася могутня плеяда революційно-демокра­тичних письменників, серед яких Іван Франко, Леся Українка, П. Грабовський, П. Мирний, М. Коцюбинський, А. Тесленко, С. Руданський та багато інших.
Царизм, спираючись на росій­ських і місцевих поміщиків, а пізні­ше — і буржуазію, додержувався політики відвертого; жорстокого со­ціального і національно-колоніаль­ного гноблення народів, що входили до складу Російської імперії. Зокре­ма, на Україні було ліквідовано місцеве самоврядування, всіляко придушувався національно-визволь­ний рух, здійснювалась насильниць­ка русифікація, гальмувався розви­ток української мови й культури. Українська поміщицько-буржуазна верхівка у переважній більшості підтримувала царизм.
Проти ганебної політики націо­нального гноблення і розпалювання національної ворожнечі, яка дуже часто здійснювалась на релігійній основі, активно виступали російські революційні демократи. Прогресив­ні діячі Росії завжди з повагою ста­вились до національних почуттів, національної культури всіх народів. Історичною заслугою демократичної російської культури є те, що вона стояла біля колиски національних літератур народів Росії, які народ­жувались у XIX—XX століттях. Ро­сійські революційні демократи ви­знавали право українського наро­ду на вільний національний розви­ток, вони цілком слушно пов'язува­ли його з успіхами соціального виз­волення всіх народів Росії. Це пози­тивно впливало на розвиток україн­ської атеїстичної думки.
Нове піднесення атеїстичної дум­ки на Україні було зумовлене по­ширенням марксистсько-ленінського атеїзму. Завдяки праці магістра Київського університету, одного з найбільш ранніх популяризаторів думок К. Маркса і Ф. Енгельса — М. І. Зібера (1844—1888) почалося знайомство української громад­ськості з «Капіталом». Марксизм швидко поширювався. П. К. Запо­рожець, який згодом став одним з найактивніших членів «Союзу бо­ротьби за визволення робітничого класу» у Петербурзі, пропагував марксизм і атеїзм серед київської учнівської молоді. Серед київських залізничників і учнівської молоді велику Пропагандистську роботу провадив А. В. Луначарський — згодом видатний діяч марксистсько­го руху в Росії. Переправляти про­гресивну літературу з Женеви на Україну групі «Визволення праці» допомагали І. Франко і М. Павлик. Науковий атеїзм, народжений марк­сизмом, прокладав свій шлях на Україну.
Твори К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, ленінська «Искра» й інші більшовицькі видання, діяль­ність видатних атеїстів ленінської школи сприяли поширенню науко­во-матеріалістичного світогляду се­ред українських трудящих. Разом з усіма народами Росії український народ прийняв марксизм-ленінізм як передову ідеологію, що не тільки пояснювала світ, але й була інстру­ментом його перетворення. Розви­ток революційного руху на Україні, залучення до нього найширших ро­бітничих і селянських мас неминуче вели до обмеження сфери дії релі­гійної ідеології, відходу трудящих від релігії і дальшого поширення атеїзму. Велику роль у цьому віді­грали ленінські твори, зокрема пра­ця «Матеріалізм і емпіріокрити­цизм», яка поширювала й утверд­жувала діалектичний та історичний матеріалізм.
Велика Жовтнева соціалістична революція відкрила нові можливос­ті духовного розвитку українського народу в сім'ї братніх республік.
Період соціалістичного будів­ництва довершив розпочате револю­цією, дав змогу вирішити цілий ряд найважливіших питань суспільного життя, в тому числі національних, релігійних.
Уже в перші місяці існування Ра­дянської держави в цьому напрямі було зроблено титанічні кроки. Український народ разом з росій­ським узявся за докорінну перебу­дову суспільного буття, внаслідок якої зникла соціальна потреба в релігії, змінилося ставлення до неї суспільства. 23 січня (5 лютого) 1918 року відбулося перше в світі послідовне, на соціалістичних заса­дах відокремлення церкви від дер­жави і школи від церкви. Незаба­ром, коли завоювання Жовтня по­ширились на Україну, декретом Робітничо-Селянського Уряду Укра­їни від 22 січня 1919 року було за­кладено законодавчі основи вста­новлення справжньої свободи совіс­ті для українського народу.
Тісний союз російського і україн­ського народів з перемогою Вели­кої Жовтневої соціалістичної рево­люції і завершенням боротьби за встановлення і зміцнення влади Рад на Україні створив можливості їх державного об'єднання на новій, соціалістичній основі. Створення в 1922 році Союзу РСР — добровіль­ного об'єднання суверенних радян­ських республік — було найважли­вішою подією в житті братніх наро­дів, яскравим свідченням перемоги ленінської національної політики. Радянська Україна в складі СРСР добилася визначних досягнень у своєму економічному, соціальному і культурному розвитку. Ці досяг­нення — «результат великих зусиль трудящих України і в той же час результат їх братерського співро­бітництва з трудящими всіх інших республік Радянського Союзу. Без перебільшення можна сказати, що тільки в співдружності радянських республік, об'єднавшись з ними і подесятеривши тим самим власні сили, зміг по-справжньому розпра­вити свої плечі, знайти простір сво­їй трудовій енергії і талантам на­род України», — так характеризу­вав підсумки історичного розвитку України в складі СРСР Генераль­ний секретар ЦК КПРС, Голова Президії Верховної Ради СРСР то­вариш Л. І. Брежнєв (Л. І. Бреж­нєв. Про п'ятдесятиріччя Союзу Ра­дянських Соціалістичних Республік. К., Політвидав України, 1973, с. 17).
Спільність історичної долі росій­ського і українського народів вия­вилась і в такому моменті духовно­го розвитку, як утвердження свобо­ди совісті. У статті 52 Конституції Союзу Радянських Соціалістичних Республік і статті 50 Конституції Української Радянської Соціалістич­ної Республіки говориться про те, що громадянам гарантується свобо­да совісті, тобто право обирати собі будь-яку релігію чи відмовлятися від усякої і бути атеїстом, право відправляти релігійні культи чи вес­ти атеїстичну пропаганду.
Перебуваючи в сім'ї радянських народів, український народ досяг високого рівня духовного розвитку. Розвивалась освіта і культура, літе­ратура, мистецтво і наука, підноси­лася суспільна свідомість народу. Яскравим свідченням і одним з ас­пектів цього духовного прогресу бу­ло зміцнення атеїстичної і суспіль­но-політичної думки.
Розвиток наукового атеїзму на Україні в післяжовтневий час про­ходив під безпосереднім впливом марксизму-ленінізму. Програмними творами в науковому атеїзмі в ра­дянський час стали робота В. І. Ле­ніна «Про значення войовничого матеріалізму», а також рішення і постанови з'їздів КПРС та плену­мів ЦК КПРС, постанови ЦК КПРС. Так, виходячи з ре­золюції VIII з'їзду РКП(б) «Про політичну пропаганду і куль­турно-освітню роботу на селі» (бе­резень 1919 р.), резолюції X з'їзду РКП(б) «Про Головполітосвіту і агітаційно-пропагандистські завдан­ня партії» (березень 1921 р.), по­станови ЦК РКП(б) «Про поста­новку антирелігійної пропаганди і про порушення пункту 13 програ­ми» (1921 р.), VII конференція КП(б)У (квітень 1923 р.) прийняла рішення про розгортання масової антирелігійної пропаганди і поши­рення природничонаукових знань серед трудящих. На підставі резо­люції XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.) пленум ЦК КП(б)У тоді ж затвердив тези по антирелігійній пропаганді, а пізніше, в 1928 році, ЦК КП(б)У була прийнята резо­люція «Про релігійний рух та анти­релігійну пропаганду». Велике значення для розвитку наукового ате­їзму на Україні мали відомі поста­нови ЦК КПРС у 1954 році про науково-атеїстичну пропаганду, її стан. Недоліки та шляхи її поліп­шення.
Знаменною подією в розвитку атеїстичної думки в нашій країні було створення масового антирелі­гійного руху. У квітні 1925 року в Москві було скликано І з'їзд Спіл­ки безвірників. У травні 1928 року І Всеукраїнський з'їзд спілок без­вірників у Харкові утворив Спілку безвірників України. На необхід­ність посилення теоретичних розро­бок у галузі атеїзму вказала Всесо­юзна конференція атеїстів у липні 1930 року, в якій брали участь уче­ні України.
За роки соціалістичного будів­ництва на Україні значну роботу по розвитку наукового атеїзму здійс­нили видатні діячі нашої партії: Артем (Ф. А. Сергєєв), В. П. За­тонський, Е. І. Квірінг, С. В. Ко­сіор, П. П. Любченко, Д. 3. Ману­їльський, Г. І. Петровський, П. П. Постишев, М. О. Скрипник, О. Г. Шліхтер та інші.
Прийняття нової Програми КПРС (1962 р.), рішення XXIV і XXV з'їздів КПРС, наступні рішен­ня ЦК КПРС з ідеологічних питань, виступи Генерального секретаря ЦК КПРС, Голови Президії Вер­ховної Ради СРСР товариша Л. І. Брежнєва з питань комуністичного виховання визначили напрям і зміст розвитку наукового атеїзму на Ук­раїні.
Найвеличнішим плодом братер­ської дружби російського і україн­ського народів є побудований разом з іншими народами розвинений со­ціалізм.
У суспільстві розвиненого соціа­лізму підірвані соціальні корені ре­лігії, усунені ті глибинні процеси, які в класовому суспільстві щодня і щогодини відтворюють релігійну ідеологію. Постійна дія об'єктивних факторів усунення релігії, які поля­гають в економічному, політичному і соціальному розвитку суспільства на соціалістичних засадах, доповне­на дією суб'єктивних факторів, кот­рі виявляються в спрямованій атеїс­тичній виховній роботі, привела до того, що релігія зазнала повної по­разки, а релігійний світогляд, знач­но втративши вплив на свідомість народу, мусив відійти далеко на задній план.
Завдяки великому братерському возз'єднанню, яке відбулося 325 ро­ків тому, український народ іде в лавах тих, хто вперше в історії людства позбувся згубного впливу релігійної ідеології і є носієм науко­вого матеріалістичного світогляду.
Безумовно, процес подолання ре­лігійних пережитків у розвиненому соціалістичному суспільстві ще не завершився. Зазнавши всесвітньо-історичної поразки, релігія все ж не зійшла зовсім з історичної арени. Вона не відмовилась від спроб про­тистояти науці, хоч робить це не з позиції сили, як у минулому, а з позицій пристосовництва. Вона про­довжує негативно впливати на внутрішній світ людини, перешкод­жаючи всебічному розвиткові осо­бистості. Релігійні переконання в певних умовах можуть викликати ворожнечу і ненависть між людьми, що неприпустимо в нашому сус­пільстві.
Не можна не зважати і на те, що релігія зберігає свій вплив на тру­дящих у капіталістичному сус­пільстві, і цей вплив використову­ється буржуазією з метою експлуа­тації і поневолення трудящих, з ме­тою увічнення віджилого суспільно­го ладу і дуже часто з метою бо­ротьби проти визвольного руху і соціального прогресу. Нерідко релі­гійними ідеями маскується відвер­тий расизм і антикомунізм. Релігій­ні лозунги позичає для своїх чорних справ буржуазний націоналізм і міжнародний сіонізм.
Все це підтверджує думку про те, що братерський союз російського і українського народів, який сприяє їх духовному вдосконаленню, зокре­ма звільненню від пережитків релі­гійної ідеології, мусить і надалі зміцнюватись.
Відзначення знаменної події в житті українського народу є не тільки його національним святом. Це свято і російського, і всіх інших народів нашої Батьківщини, це ви­датна подія в громадсько-політич­ному житті всього Радянського Со­юзу. Відзначаючи славетне 325-річ­чя, радянські люди із задоволен­ням констатують плідність і непо­рушність вічної братерської друж­би українського, російського та всіх інших народів нашої країни, зміцнення їх єдності, величне тор­жество ленінської національної по­літики. Історично доведено, що можливе плідне співробітництво на­родів без підкорення їх один одному, без національного панування і гноблення. Народження нової істо­ричної спільності людей — радян­ського народу — точно довело брехливість і підступність буржуаз­них, буржуазно-націоналістичних, маоїстських, сіоністських та інших наклепів, які намагаються фальси­фікувати дружні відносини народів Радянської країни. Незламною і міцною є морально-політична єд­ність розвиненого соціалістичного суспільства. Народи Радянського Союзу демонструють свою відда­ність Батьківщині, Комуністичній партії, справі будівництва комуніз­му. Всі радянські люди активно підтримують внутрішню і зовнішню політику КПРС, схвалюють плодо­творну діяльність ЦК КПРС, його Політбюро на чолі з Генеральним секретарем, Головою Президії Вер­ховної Ради СРСР товаришем Л. І. Брежнєвим.
Радянський народ, будуючи кому­нізм, одночасно вирішує і завдання зміцнення та поглиблення вічної і непорушної дружби народів, яка є запорукою соціального прогресу нашої Батьківщини.

В. К. Танчер, доктор філософських наук, професор

Немає коментарів:

Дописати коментар