Як налаштувати доступ до наших книг на "Яндекс-Диску"?
Для цього встановіть додаток "Browsec" на свій браузер.

субота, 30 листопада 2013 р.

Стаття "Пристрасний борець з темрявою. Антирелігійні мотиви в творчості М. О. Островського" в журналі «Людина і світ» № 9 1962 року


 
«Хто з вас перед святом прихо­див до мене додому відпові­дати урок — устаньте! Брезклий чоловік у рясі, з важким хрестом на шиї, погрозливо глянув на учнів.
Маленькі злі очиці немов прони­зували всіх шістьох, що підвелися з лав, — чотирьох хлопчиків і двох дів­чаток. Діти боязко поглядали на лю­дину в рясі» [1].
Цими рядками відкривається все­світньовідомий твір радянського письменника-бійця Миколи Олексі­йовича Островського «Як гартувала­ся сталь». Три десятиріччя тому, 1932 року, вперше почав він друку­ватися в журналі «Молодая гвар­дия». І читач одразу гаряче полюбив привабливий і захоплюючий образ молодої людини нашого часу, вихо­ванця ленінського комсомолу, біль­шовицької партії Павла Корчагіна.
Зійшовши із сторінок книги, герой її став в один ряд з такими героями вітчизняної і світової художньої лі­тератури, як Рахметов М. Чернишев­ського, Овод Е. Войніч, Павло Вла­сов М. Горького, Левінсон О. Фадє­єва, Кличков Д. Фурманова і бага­то інших, кого беруть за взірець все нові й нові покоління.
Сила натхненного прикладу Павла Корчагіна особливо проявилася під час Великої Вітчизняної війни, в ро­ки боротьби проти найлютішого во­рога прогресу й культури — німець­кого фашизму. Павло Корчагін, для якого інтереси трудового народу були над усе, служить взірцем тим, хто будує комуністичне суспільство, мільйонам юнаків і дівчат, трудя­щим всього соціалістичного табору, людям праці в різних кінцях світу.
Не тільки відвага, мужність і без­страшність, відданість революції і соціалістичній Батьківщині характер­ні для Павла Корчагіна. В тому мо­ральному кодексі, яким він керував­ся все своє життя, найпершими за­конами були революційна боротьба, пролетарська дружба, щирість, правдивість, самопожертва в ім'я товариша і колективу, чесність і чи­стота у взаєминах між чоловіками й жінками; в ньому не було будь-яко­го місця для бога й релігії.
Конфлікт між Павкою і виклада­чем «закону божого» виник не че­рез те, що хлопець у своїй одчай­душній спробі помститися отцю Ва­силю за систематичні побої і наругу над ним насипав махорки в пасхаль­не тісто. Священик раніше завжди ставив п'ятірки. Але після одного з уроків іншого вчителя, на якому по­бував Павка і де він почув про справжнє походження Землі і сві­тил, що існують мільйони років, до­питливий учень поцікавився:
«— Батюшко, а чому вчитель у старшому класі говорить, що Земля мільйони років стоїть, а не як у за­коні божому — п'ять тис... — і зра­зу ж осікся від верескливого крику отця Василя:
— Що ти сказав, негіднику? Отак ти вчиш слово боже!
Не встиг Павка й писнути, як піп схопив його за обидва вуха й почав товкти головою об стіну. За хвили­ну, побитого і переляканого, його викинули в коридор».
Такі були «аргументи» отця Васи­ля в суперечці з беззахисною дити­ною, яка насмілилася усумнитися в «божественному» походженні зем­ного життя, Всесвіту. Не дивно, от­же, що Павка цілком справедливо зненавидів попа, який не раз ще піс­ля цього випадку знущався з нього.
Велику ненависть до всіх тих, хто, спекулюючи на народній темряві, обкрадає людей морально і матері­ально, проніс Павло Корчагін через усе своє свідоме життя.
І однією з важливих сторін твор­чості письменника-комуніста Миколи Островського, багато яскравих біо­графічних рис якого знайшли своє відображення в образі Павла Корча­гіна, є те, що він у своїх книгах і публіцистичних виступах викриває ворогів трудового народу, які мас­куються рясою і сутаною.
...Над містечком, де жив Павло Корчагін, нависла загроза єврей­ського погрому — його готувала петлюрівсько-націоналістична банда отамана Голуба. Сім'ї Павки та його друзів — Климка і Сергійка — пере­ховували стариків, жінок і дітей. Сергій Брузжак, захищаючи від ша­бельного удару безневинну людину, сам стає жертвою розлютованого бандита. А в цей час на східцях цер­кви місцева контрреволюційна по­гань готує урочисту зустріч ватаж­кові розбійницької зграї катові Пет­люрі. І піп Василь заради цього одя­гається в своє урочисте облачення, з євангелієм у руках стає біля бруд­ної жовто-блакитної ганчірки, повз яку проходять озброєні розбишаки. Вони цілують спочатку «святе письмо», а потім край петлюрівсько­го «прапора»...
У цьому красномовному епізоді письменник зображує тісне єднання хреста і закривавленої бандитської зброї. І закономірно після цього письменник показує, що коли в Ше­петівці петлюрівські недобитки вже по закінченні громадянської вій­ни створили антирадянський пов­станський комітет, його очолив той же божий прислужник. «Керували організацією піп Василь, прапорщик Вінник, петлюрівський офіцер Кузь­менко. А попівни, брат і батько Він­ників та Самотия, що затесався в ді­ловоди виконкому, провадили роз­відку».
Отець Василь, проповідуючи з церковного амвона християнські за­повіді «люби ближнього», «не вбий», не зупиняється перед організацією грабунків і вбивств захисників рево­люції, мирних трудових людей, їх маленьких дітей.
Наскрізь фальшивому «людино­любству» церковників письменник протиставляє справжній гуманізм — пролетарський, соціалістичний. Лю­бов до людини-трудівника, помно­жена на гостру ненависть до класо­вого ворога, характеризує героїв творів Миколи Островського.
У боях з класовим ворогом, у повсякденній жорстокій борні з тем­ними плямами, що лишилися від експлуататорського суспільства, ге­рої книги Миколи Островського ді­ють не за брехливими релігійними законами, а за велінням чистого серця. Церква вчить: «Якщо тебе вдарять по правій щоці, підстав лі­ву». Коли б Павло Корчагін керував­ся цією «настановою», навряд чи він, ризикуючи власним життям, за­хистив би Анну Борхарт від глуму бандитських виродків.
Павло Корчагін діє за законами пролетарської моралі, яка підказує людині не шкодувати власного жит­тя, коли йдеться про долю товари­ша і друга, спільника в боротьбі за краще майбутнє всіх трудящих.
Опинившись на керівній комсо­мольській роботі в прикордонному містечку Берездові на Волині, Пав­ло Корчагін з допомогою громад­ського активу розгортає антирелігій­ну роботу серед населення. Місце­вий рабин Борух змушений з гірко­тою констатувати: «Щось, мабуть, дуже погане сталося дев'ятсот сім­надцятого року, коли навіть тут, у такій глушині, молодь ставиться до рабина без належної поваги».
Усе, що заважає фізичному і мо­ральному розвиткові людини, ви­робничій і громадській діяльності на користь трудящих, Павло Корча­гін відмітає геть зі свого шляху.
Релігійне вчення каже: «Кожен — за себе, один бог — за всіх». Кому­ністичний принцип, навпаки, утвер­джує: «Один—за всіх, всі—за одно­го». Цим дороговказом і керується Павло Корчагін на фронті, в роботі на підприємстві, в суворих умовах заготовки палива у Боярці, під час лісосплаву на Дніпрі.
У тяжкій боротьбі з хворобою, яка тимчасово вивела його з строю, Павло Корчагін чекає порятунку не від неба, не від неіснуючого бога, не від церкви, яка радить «покірли­во нести свій хрест» і надіятися на райське життя. Ні, він, як і личить справжньому більшовикові, веде мужній бій з хворобою і виходить переможцем, повертається до ак­тивної діяльності через літературу. Ось чому так глибоко запали в ду­шу читача слова Павла Корчагіна: «Найдорожче в людини - це життя. Воно дається їй один раз, і прожити його треба так, щоб не було не­стерпно боляче за безцільно прожи­ті роки, щоб не палила ганьба за підленьке і дріб'язкове минуле і щоб, умираючи, зміг сказати: все життя і всі сили були віддані най­прекраснішому в світі — боротьбі за визволення людства».
З величезною силою викриває ре­акційну, антинародну роль церкви, на цей раз переважно католицької, Микола Островський в незакінчено­му, другому своєму романі «Наро­джені бурею». Дія книги, як відо­мо, відбувається в Західній Україні, окупованій кайзерівськими війська­ми.
У старовинному палаці магнатів Могельницьких збирається контрре­волюційна зграя, очолювана пол­ковником спочатку царської, а зго­дом французької служби Едвардом Могельницьким. Тут можна побачи­ти і одного з нащадків графів По­тоцьких, і німецького майора Зонен­бурга, і князя Замойського, і цукро­заводчика Баранкевича, і авантюри­ста капітана Врону, і поручика За­рембу, і фабриканта Шпільмана. Всіх їх об'єднує звіряча ненависть до трудящих, до більшовиків, Ра­дянської Росії. Аристократичні виш­крібки та їхні поплічники жорстоко розправляються з місцевими робіт­никами і наймитами, які протесту­ють проти знущання над їх люд­ською гідністю, не хочуть примири­тися з окупаційним режимом, ви­ступають за об'єднання з револю­ційною Росією.
Із зворушливою теплотою, яскра­вими барвами змальовує письмен­ник образи пролетарських борців, тих, що сміливо і відкрито проти­стоять ворожому капіталістичному таборові. Це - професіональний революціонер, член ЦК Польської комуністичної партії Сігізмунд Раєв­ський, машиніст водокачки Григорій Ковалло, паровозний кочегар Дани­ло Чобот, робітник Патлай, молоді пролетарі кочегар цукроварні Анд­рій Птаха, Раймонд Раєвський, швач­ка Сара Міхельсон, пекар Леон Пшеничек, молотобоєць з депо Ос­тап Щабель та інші.
На якому ж боці барикад стояло в той час католицьке духовенство? Микола Островський дає на це не­двозначну відповідь: на стороні по­міщиків і капіталістів, найжорстокі­ших гнобителів трудового люду, на стороні тих, хто хотів зробити Укра­їну колонією німецьких, англій­ських, французьких та інших імпе­ріалістичних хижаків.
Коли Едвард Могельницький при­їжджає потайки з Парижа в зайня­те німцями містечко, щоб організу­вати польські націоналістичні сили, він насамперед знайомить зі своїми планами місцевого священика отця Ієроніма. При цьому він прямо по­силається на Ватікан, «його святість кардинала Камаріні» і зустрічає пов­ну підтримку.
«Едвард замовк, придивляючись до карти. Потім, наче згадавши щось, додав:
— До речі, його святість карди­нал доручив мені переказати вам, що коли ваша робота буде вдалою, то більш підходящого генерального вікарія (заступника єпіскопа. — Ш. В.) на Волині, ніж ви, йому не знайти.
Очиці отця Ієроніма не змінили свого звичайного виразу.
— Я жду ваших наказів, пане Ед­варде».
Так було складено союз хреста і маузера; він був підкріплений одра­зу першими 15 тисячами німецьких марок, вручених контррозвідником «непідкупному» божому служникові.
І протягом усієї книги бачимо, як здійснюється на практиці цей союз. Отець Ієронім не тільки благослов­ляє, а й бере найактивнішу участь в усіх контрреволюційних, антинарод­них заходах, які намічає або прово­дить Едвард Могельницький. Не ва­гаючись, погоджується він зібрати нараду ксьондзів, щоб передати їм інструкції штабу заколотників, звер­нутися до пастви з антибільшовиць­кою пропагандою, поїхати до князя Замойського з листом від Едварда Могельницького. А коли повсталі робітники вриваються до графсько­го палацу, він намагається сповісти­ти про це телефоном своїх хазяїв. Польські пани високо цінують «по­слуги» цього політикана і шпигуна в сутані.
Отець Ієронім не гребує нічим, аби тільки вислужитися перед свої­ми панами. Коли один з графських виродків, Владислав, згвалтував служницю Хелю, «святий отець» став умовляти її не викривати роз­пусника. «Сам бог сказав прощати кривди ворогам своїм!» — улесливо намовляє він бідну дівчину.
З цієї ж породи «божих слуг» і інші представники католицького ду­ховенства, зображеного письменни­ком. Шпигунством займається ще один місцевий ксьондз. В парафіян­ки Марцеліни, яка завітала в гості до його економки, він обережно ви­відує потрібні реакціонерам відо­мості про місце перебування її сест­ри Ядвіги та її чоловіка — комуні­ста Сігізмунда Раєвського.
Вікарний єпіскоп Бенедикт, вірою і правдою служачи польським па­нам, турбується лише про те, щоб не прогавити зручний момент для розправи з революційно настроєни­ми робітниками і селянами, в зарод­ку задушити їх спроби вирватись з-під влади поміщиків і капіталістів, приєднатись до Радянської Росії.
Як відомо, повість «Народжені бу­рею» лишилася незакінченою. Пись­менник у статтях, промовах і бесі­дах не раз повертався до неї, ділив­ся з читачами думками про долю її героїв, можливий розвиток подій. Микола Островський, знайомлячи слухачів із змістом одного з розді­лів майбутньої книги, над якою він продовжував працювати, розпові­дав: «Дія відбувається в будинку ксьондза Ієроніма. Це підлий до глибини душі ксьондз. З ним роз­мовляє офіцер-кокаїніст.
Офіцер каже: «Я жандарм і тому є та людина, яку можна ганьбити. А ви — ксьондз, і вас поважають. Я здивований цим ось чому: ви розу­мієте, я, звичайно, — вбивця, кокаї­ніст, але дозвольте, дорогий, якщо розібратися, то важко сказати: хто підліший... Я хапаю людей, які на­магаються так чи інакше змінити становище і зробити так, щоб ми вийшли в тираж. Я цих людей ха­паю і розстрілюю, а ви їм морочи­те голову. По суті я працюю відкри­то, а ви — нишком».
З творів видатного радянського письменника-бійця М. О. Остров­ського читачі дізнаються багато ці­кавого і повчального про тих, хто, прикриваючись ім'ям неіснуючого бога, намагається обплутати людей тенетами мракобісся і тим самим загальмувати їх боротьбу за своє краще майбутнє. Книги М. Остров­ського — могутня зброя в атеїстич­ному вихованні трудящих.
Ш. Вядро

Джерело:
1. М. Островський, Твори, «Мо­лодь», К., 1958, стор. 5. Далі всі цита­ти з творів М. Островського даються за цим виданням.

Немає коментарів:

Дописати коментар