Стаття "Відповідь «очевидцю»" в журналі «Людина і світ» № 12 1969 року

Федір Іларіонович Гурський з міста Ужгорода в листі до редакції пише, що він людина набожна, але цікавиться атеїстичною літерату­рою й протягом двох останніх років регулярно читає журнал «Людина і світ». Автор листа вважає, що «окремі докази» вміщуваних у жур­налі статей «безпідставні», зокрема він не згоден з фактами, які наво­дилися в матеріалах про ставлення академіка Володимира Петровича Філатова до релігії.

«Я особисто знав академіка Філа­това, — пише Ф. І. Гурський, — оскільки служив паламарем у церк­ві, котру він утримував. Академік був людиною глибоко віруючою, перед кожною важливою справою коротко возносив до бога щиру мо­литву, просив божої допомоги... Ми, закарпатці, пам'ятаємо, як академік Філатов приїздив своєю машиною до Ужгорода і ходив щодня на мо­ління. Я пишу про те, що бачив на власні очі... А всі ваші свідки нічо­го спільного не мали з діяльністю Філатова».

На закінчення свого листа Ф. І. Гурський пише: «Люблю дуже чес­ність і правдивість. Хочу бачити людину на своєму місці...»

Після опублікування на сторінках журналу «Людина і світ» статті «Академік Філатов: легенда і прав­да» редакція одержала на неї чи­мало схвальних відгуків від чита­чів. Але дехто з ревних прихильни­ків церкви вперто не бажає розлу­чатися з легендою про релігійність видатного радянського вченого та громадського діяча. Деякі автори листів намагалися заперечити фак­ти, наведені в статті, посилаючись при цьому на різні чутки та вигад­ки. Відповідаючи авторам тих лис­тів, журнал показав усю неспро­можність і безпідставність «дока­зів» релігійності академіка Філа­това.

Та ось редакція одержала нареш­ті листа від читача, котрий твер­дить, що «особисто знав академіка Філатова... як глибоко віруючу людину...»

Що ж, давайте розглянемо Ваші «докази», Федоре Іларіоновичу.

Ви пишете, що були паламарем у церкві, яку нібито утримував ака­демік Філатов, і там особисто по­знайомилися з ним. Але чому ж Ви не вказали в своєму листі, де саме була та церква, в якому місті, на якій вулиці?

Цього не зроблено з простої при­чини: тому що такої церкви ніколи не було й не могло бути. Всі, хто близько знав Володимира Петро­вича Філатова, хто довгі роки пра­цював з ним, рішуче відкидають по­дібні твердження. Директор інсти­туту імені Філатова Н. О. Пучков­ська, учениця, друг і продовжувач наукової справи Володимира ровича, сказала так: «Про те, що він давав гроші на побудову чи утримання церкви, мені не відомо. Це казки».

Виявляється, Федоре Іларіонови­чу, Ви були паламарем у неісную­чому, вигаданому храмі... То про яке ж особисте знайомство з ака­деміком ідеться у Вашому листі? Як слід розуміти Ваші слова?

Тепер — щодо Вашого категорич­ного твердження, буцімто «академік був людиною глибоко віруючою, пе­ред кожною важливою справою коротко возносив до бога щиру мо­литву, просив божої допомоги». Для Володимира Петровича Філа­това найважливішою справою в житті було допомогти хворим на очі. Поруч з ним працювали десят­ки вчених, лікарів, і ніхто ніколи не бачив, щоб він перед операцією «возносив до бога щиру молитву». А ви, Федоре Іларіоновичу, люди­на, котра жодного разу не була і не могла бути присутньою в операцій­ній академіка Філатова, твердите протилежне. На якій підставі? На підставі «особистого знайомства» у неіснуючій, міфічній церкві, де Ви нібито служили паламарем?

Син видатного вченого, Сергій Володимирович Філатов, який пра­цює в інституті, що носить ім'я його батька, розповідає: «Ні, він не був релігійною людиною. Все, про що ми говорили з ним, суперечить будь-якій думці про релігійність. Ніколи я не бачив, щоб батько мо­лився або хрестився».

Ви, Федоре Іларіоновичу, тверди­те, ніби академік Філатов завжди, в усіх важливих справах «просив божої допомоги». Але ж, повертаю­чи зір людині, він діяв проти волі біблійного бога. За християнським віровченням, скорботи, хвороби й лиха — це благо для людини, і во­на мусить коритися своїй долі: все, мовляв, у руках божих. А той, хто не скоряється, порушує волю гос­подню. Сліпота — це, згідно із «святим письмом», кара господня. Виходить, академік Філатов повер­тав тяжко хворим зір всупереч бо­гові!

Володимир Петрович робив усе для людини, в ім'я її справжнього щастя — щастя на землі, а не в мі­фічному «житті за гробом». Він до­помагав усім: невіруючим і вірую­чим. Лікар Є. А. Будилова, яка довго працювала з Філатовим, роз­повідає про такий характерний ви­падок.

«Пам'ятаю момент вдома у хво­рого епіскопа, біля якого зібрався консиліум. Володимир Петрович вийшов до сусідньої кімнати й каже мені:

— Бачите, вічне життя — вічним життям... У бога вірує, а не дуже до нього поспішає! З земним жит­тям не хоче розставатися, жити хо­че. І треба зробити все можливе, щоб жив».

З приводу того, що під час пере­бування на Закарпатті академік Філатов «ходив щодня на моління», як це твердить автор листа. Зверні­мося знову ж таки до спогадів тих, хто з ученим працював. Доктор медичних наук В. В. Войно-Ясе­нецький, один з учнів та близьких його друзів, розповідає:

«У своїй науковій роботі Володи­мир Петрович; безумовно, керував­ся принципами діалектичного ма­теріалізму. Що ж до відвідування ним церкви, це було зв'язано не з його переконаннями, а скоріше з емоційною сферою. Подобались йо­му церковні співи. Це була данина традиціям, звичкам. А щоб молив­ся він — ні, цього я ніколи не ба­чив».

Хіба ж можна після таких заяв близьких Філатову людей твердити, буцімто він «щодня» ходив до церк­ви та ще й молитися?

На закінчення варто нагадати авторові листа до редакції, «оче­видцю» Ф. І. Гурському, слова ще одного учня академіка Філатова — З. М. Скрипниченко. Ось що каже вона про свого вчителя:

«Ні, він не був віруючим. Якби ви хоч раз поговорили з цією лю­диною, побачили її в житті, ви са­мі б переконалися в недоречності такого припущення».

Влучно сказано. Ніби спеціально для Вас, Федоре Іларіоновичу. До того ж, сказано людиною, котра працювала з академіком Філато­вим, як і всі інші, кого ми згадува­ли. Що ж лишається від вашого твердження: «Я пишу про те, що бачив на власні очі... А всі ваші свідки нічого спільного не мали з діяльністю Філатова»?

* * *

У наш час нікого вже не дивує те, що ревні служителі «всевишнього» намагаються видати легенди за істину. На цьому, власне, завжди трималися й трималися їхні віру­вання. А коли доходить справа до фактів, аргументації, доказів, - во­ни виявляються такими ж, як і в ужгородського «очевидця». Марні спроби захисників релігії шукати однодумців серед радянських уче­них. Марні й невдячні.

А. Федоренко