Стаття "Протилежність науки і релігії" в журналі «Людина і світ» № 5 1970 року

Згадаємо визначення релігії, дане в першій бесіді: це, перш за все, фантастичне, перекручене відобра­ження певної частини дійсності; са­ме в цьому й полягає особливість релігії як форми суспільної свідомо­сті. Всі ж інші форми суспільної сві­домості, порівняно з релігією, більш-менш правильно відобража­ють дійсність. Релігія намагається відігравати роль всеосяжного світо­гляду, вона прагне пояснити навко­лишній світ, а також прищепити лю­дині певне ставлення до нього.

Поряд з релігійним світоглядом існує й інший — науково-матеріалі­стичний. Він містить у собі систему наукових, діалектико-матеріалістич­них поглядів на світ, грунтується на науковій філософії та досягненні природничих і суспільних наук, він дає міцні підвалини філософській, природничо-науковій і соціально-етичній критиці релігії.

Справжня наука глибоко і прин­ципово протилежна релігії.

Наука являє собою систему знань, які об'єктивно відображають усі за­кони природи, суспільства й мислен­ня, що виникають на основі вироб­ничої та суспільно-історичної прак­тики. Наукові знання відображають не тільки конкретні предмети і яви­ща об'єктивного світу в їх зміні та розвитку, але й пояснюють їх, вихо­дячи з найбільш загальних законів розвитку світу.

Отже, наука оперує і фактами і узагальненнями, спирається на філо­софію. Філософія ж, будучи однією з форм суспільної свідомості, разом з тим є й окремою галуззю науки. Тому наукову неспроможність релі­гії ми передусім викриваємо, дово­дячи її філософську безпідстав­ність.

Протилежність науки і релігії ви­являється у різних методах підходу до самого відображення дійсності. Наука пізнає світ у формі понять, категорій і законів. Це пізнання мі­стить у собі істину, яку можна пере­вірити фактами, досвідом, експери­ментом, практичною діяльністю лю­дини і суспільства.

Цього не можна сказати про ре­лігійні твердження, адже вони супе­речать об'єктивній дійсності. Будь-яка релігія для доведення своїх принципових положень не ризикує посилатись на факти, бо таких фак­тів у неї немає. У численних бого­словських творах головним доказом релігійних положень виступають посилання на «священні книги»: біб­лію, коран, талмуд тощо. Захисники релігії твердять, що ці книги напи­сані під навіюванням бога чи навіть ним самим і тому є істиною, що не підлягає ніяким сумнівам і має спри­йматися на віру.

Християнський богослов Августин Блаженний, підкреслюючи авторитет біблії, заявляв, що ніяке положення не може бути прийняте християни­ном, якщо воно не підтверджене авторитетом «святого письма», бо цей авторитет більший, ніж усі сили людського розуму.

В біблії розповідається про те, що святого Іону проковтнув кит, а через деякий час Іона вийшов з че­рева кита живим і здоровим. Відо­мо, що кит харчується планкто­ном — дрібними морськими істо­тами, має дуже вузьку горлянку й не може проковтнути щось більше. До того ж за добу-дві все у шлун­ку кита буде перетравлено. Тож ясно, що подія, описана в біблії, неймовірна. Але один православний богослов заявив: усьому, що напи­сано в біблії, треба вірити беззасте­режно; якби там було написано, що не кит проковтнув Іону, а навпаки, Іона проковтнув кита, то й цьому треба було б вірити без вагань.

Яким беззастережним авторите­том є «священні книги» для бого­словів, можна проілюструвати ще й таким фактом. На початку VII сто­ліття у халіфа (так звали колись главу мусульманської держави і церкви) спитали, що робити з біблі­отекою одного із завойованих міст. Халіф сказав: усі книги треба спали­ти, бо якщо вони суперечать кора­ну, то вони гріховні, а якщо згодні з ним, то зайві, бо в корані все ска­зано.

Між наукою і релігією розбіж­ність виникає вже при розв'язанні основного питання філософії, яке є вихідним для розуміння світу в ці­лому і для визначення ставлення людини до цього світу.

Що являє собою світ, який нас оточує? Чи створив його хтось, чи він існує споконвіку? Чи є закони, які визначають його розвиток, чи ніяких таких законів нема, а є сила, що керує цим світом за власним ба­жанням і розсудом?

Усі ці питання у філософії зво­дяться до одного - що є первин­ним: матерія чи свідомість; хто кого створює: природа, буття створює свідомість, мислення, чи навпаки?

Є дві відповіді на це питання: матеріалістична: природа, матеріа­льний світ, буття — первинне, а свідомість, мислення - вторинний продукт розвитку матерії; ідеалі­стична: свідомість, дух, ідея є пер­винним, вони існували раніше при­роди, матеріального світу і ство­рили його.

Релігія перебуває на позиціях іде­алізму. За її визначенням, бог існує споконвіку і є творчою силою, яку філософський ідеалізм називає духом, ідеєю. Така точка зору вихо­дить з хибного подвоєння світу на наш реальний, у котрому ми живе­мо, і якийсь нереальний, потойбіч­ний, де нібито знаходяться надпри­родні сили та істоти. В цьому под­воєному світі першість надається потойбічному, вічному і сталому, а поцейбічний світ - створений, мовляв, богом, тимчасовий, обме­жений у просторі й часі.

Яке ж місце належить людині в цих світах, і як вона має ставитись до них?

Релігія подвоює не тільки світ, але й людину. За релігійним повчанням, людина складається з двох частин: «тлінного» тіла та «божественної» душі. Душа перебуває в тілі тимча­сово, вона в полоні тіла і страждає від нього; після смерті людини ду­ша звільняється від тіла й потрап­ляє в потойбічний світ, де «суд бо­жий» вирішує її долю: чи страждати в пеклі за гріхи людини, якій нале­жала ця душа, чи одержати райське блаженство за заслуги перед все­вишнім. А заслуги ці полягають в одному — беззаперечному виконан­ні всіх вимог релігії, терпінні, страж­данні, покорі обставинам.

Неважко зрозуміти, який соціаль­ний смисл вкладається в ці релігій­ні повчання: вони вигідні експлуата­торам, вони служать поневоленню пригноблених, вимагають від люди­ни — заради примарного щастя в потойбічному світі — відмовитись від її дійсного щастя в нашому ре­альному світі на землі.

Як бачимо, вирішення філософ­ського питання має цілком конкрет­не знамення для людей.

Наука стоїть на позиціях матеріа­лізму. Навіть у тому разі, коли вче­ний, чи в силу виховання й освіти, чи в силу своєї класової приналеж­ності, в загальнофілософських пи­таннях додержується ідеалістичної точки зору, в своїй науці, в своїх дослідженнях все одно змушений стояти на матеріалістичній точці зору.

А ця точка зору полягає ось у чому. Світ, який нас оточує, єдиний, ніяких інших, потойбічних світів нема. Цей світ єдиний у своїй мате­ріальності, тобто все, що є навколо нас, — прояв матерії.

В. І. Ленін, творчо розвиваючи марксистську філософію, дав кла­сичне визначення матерії: це філо­софська категорія для означення об'єктивної реальності, яка існує незалежно від свідомості й відби­вається в ній. Поняттям матерії об'єднується все, що нас оточує, весь реальний об'єктивний світ.

Матерію як першооснову світу визнають усі матеріалісти, в тому числі й ті, котрі жили задовго до Маркса, Енгельса і Леніна. На від­міну від попередніх матеріалістів, Маркс, Енгельс і Ленін, а також і ми, їхні послідовники, розуміли й розуміємо природу не тільки мате­ріалістично, але й діалектично, сто­ячи на позиціях діалектичного мате­ріалізму.

Пояснимо це.

Серед філософів-матеріалістів є такі, що заперечують розвиток у світі. Насправді ж матерія як пер­шооснова матеріального світу весь час перебуває в розвитку, і цей роз­виток визначається певними законо­мірностями.

Матерії властивий рух. Він абсо­лютний, він завжди був, є та буде, він скрізь, він вічний і нескінченний. Рух матерії виявляється у змінах і взаємодіях речей і явищ світу, в тому процесі існування світу, який нас оточує.

А хто дав рух матерії?

Філософи-ідеалісти і прибічники релігії на це питання відповідають: ідея, нематеріальний дух, бог. Це випливає з ідеалістичного вирішен­ня основного питання філософії: дух, ідея — первинні, матерія — вторинна.

Філософи-матеріалісти відкида­ють будь-що надприродне, і, як уже говорилося, вважають матерію віч­ною, ніким не створеною, первин­ною. Але щодо джерела руху ма­терії у них є розходження. Частина з них (так звані метафізики) взагалі заперечує розвиток і розглядає йо­го як просте зменшення та збіль­шення, як повторення колись про­йдених етапів; джерелом руху матерії, його рушійною силою вони вважають поштовх іззовні. Така точ­ка зору є перехід на позиції ідеа­лізму, бо цей поштовх ззовні ви­знають ідеалісти й відверто назива­ють ідеєю, духом, богом.

Зовсім інші позиції в цьому питанні посідають філософи-матері­алісти, котрі визнають рух як все­осяжну властивість матерії, а розвиток від старого до нового як загальний закон (це діалектична позиція, таких філософів звуть діа­лектиками). З точки зору діалектич­ного матеріалізму джерело руху слід шукати в самій матерії, в її здатності до саморуху, в тих проти­лежностях, які є в матерії, в будь-якій формі її існування.

Загальність руху стає очевидною, коли ми піддаємо дослідженню світ, що нас оточує. Не кажемо вже про рух механічний, який ми зустрі­чаємо на кожному кроці, — сама наша планета Земля з усім, що є на ній, мчить у Сонячній системі, а остання — в Галактиці, і так нескін­ченно. Кожен предмет зазнає змін: нагрівається чи охолоджується, ін­шим стає його хімічний склад. Нев­пинно змінюється органічний світ, у ньому завжди щось народжується, живе і вмирає.

А яке рухливе суспільне життя! Воно все складається з подій і змін. Нарешті, погляньмо на наше мис­лення: думка тече не зупиняючись ні на мить, її швидкість безмежна. Щойно ми замислилися над сторін­кою книжки, та ось подумали про космічний корабель, який колись мчатиме до зірки Альфа Центавра із швидкістю світла (цей шлях три­ватиме 4,3 роки) — і наша думка сягнула до Альфи Центавра швид­ше за світло!

Існування будь-яких предметів, тіл, явищ природи можливе лише завдяки рухові та взаємодії мате­рії. Про це свідчить будова атома, будова Всесвіту.

Завдяки рухові та взаємодії вини­кають властивості тіл: з одного бо­ку, це виявлення внутрішніх зв'язків (електропровідність, хімічні власти­вості, радіоактивність і т. ін.), з дру­гого, — взаємодія з іншими тілами (вага, як взаємодія якогось тіла з Землею тощо). Тому про тіло, яке не рухається й не взаємодіє, нічого не можна сказати, та такого тіла й не існує.

Але з цього зовсім не випливає, нібито діалектичний матеріалізм за­перечує спокій і рівновагу, — вони є, але вони відносні. Стіл, наприк­лад, може бути в стані механічного спокою щодо кімнати, але він ру­хається у Всесвіті разом з нашою планетою; він є в стані спокою що­до біологічних процесів, але пере­буває в русі в інших формах, бо з ним завжди відбуваються зміни, а всякі зміни — це і є рух.

Отже, з точки зору діалектичного матеріалізму матерія вічна й нество­рена, весь час перебуває в русі.

Ці положення остаточно руйнують підвалини, на яких тримається релі­гія: твердження про існування бога і творення ним світу. Між іншим, серед сучасних богословів є такі, що погоджуються з існуванням матерії як основи матеріального світу, але при цьому заявляють: матерія, світ створені богом.

Релігійне твердження про творен­ня світу надприродними силами рішуче спростовується фізичним принципом незнищуваності й не­створюваності матерії та фізичним законом збереження й перетворен­ня енергії. Філософське положення про вічність матерії, висунуте ще мислителями стародавнього світу, тривалий час не мало фізичного обгрунтування. В 1748 році видатний російський учений М. В. Ломоносов відкрив закон збереження речовини і руху, який і став основою закону збереження й перетворення енер­гії. В листі до Ейлера М. В. Ломоно­сов писав: «Усі зміни, що постають у природі, відбуваються так, що скільки до чого додалося, стільки ж віднімається від іншого. Так, скільки до одного тіла додається речовини, стільки ж віднімається від іншого... Цей закон природи є настільки за­гальним, що поширюється й на пра­вила руху: тіло, що поштовхом ви­кликає рух іншого, стільки ж втра­чає свого руху, скільки віддає від себе цього руху іншому тілові».

Відкриття М. В. Ломоносова в XIX столітті конкретизував німець­кий учений Р. Майєр, який сформу­лював закон збереження енергії: енергія не виникає і не зникає без­слідно, вона перетворюється з од­ного виду в інший. Цей процес ми спостерігаємо щоразу, поглянувши навколо себе: електрична лампа перетворює електричну енергію в світлову, водночас вона нагрівається — так паралельно перетворюється електрична енергія на теплову, елек­тродвигун перетворює електрич­ну енергію на механічну і т. ін.

У тому, що весь навколишній світ перебуває в русі, нас переконує перш за все повсякденна людська практика, а ще більше — численні дані науки.

Рух матерії в світі, а звідси всі зміни в ньому, всі процеси та явища мають закономірний характер. Існу­вання цих закономірностей підтвер­джують наявні причинно-наслідкові зв'язки: усе має свою причину, кож­не явище, кожний процес викликає свої наслідки. В світі діють певні об'єктивні закони, їх ніхто не вста­новлював, вони самі є продуктом розвитку матерії.

Релігійне розуміння цього питан­ня зовсім інше: надприродні сили, що панують над світом, діють за своїм розсудом, усім керує бог, це він встановлює закони для світу, для природи, а оскільки так, то він може й порушувати їх. На доказ цього богослови посилаються на чудеса.

Але наука давно довела: ніяких чудес нема. За чудеса раніш часто видавали явища, причини яких люди не розуміли. Але минув час, ці при­чини було пізнано і, отже, певні явища перестали вважати чудесни­ми. Взяти, наприклад, сонячне за­темнення. Колись це було «боже чудо». Але тепер усім відома при­рода цього явища, і сучасні служи­телі культу сонячне затемнення чудом не називають. Що вже ска­зати про ті «чудеса», котрі являють собою просте шахрайство: «онов­лення» ікон, перетворення води на вино, «самозаймання» свічок тощо. Такі «чудеса» може зробити кож­ний, для цього потрібні лише знання з хімії.

Заперечуючи об'єктивність зако­нів розвитку світу, релігія розхо­диться з наукою і в питанні про їх пізнання.

Марксистсько-ленінська філосо­фія виходить з того, що світ і його закономірності пізнаванні. Органи чуття людини та її мозок є достат­нім апаратом для сприйняття світу, створення його правдивого відобра­ження, встановлення суті окремих явищ і зв'язків між ними. Інакше кажучи, вони здатні розкрити зако­номірності світу.

Правильність наших знань ми до­водимо практикою, досвідом, екс­периментом. Люди за допомогою астрономічних спостережень і мате­матичних обчислень розкрили зако­ни руху планет навколо Сонця, вони можуть точно знати, коли та чи інша планета буде в якомусь певному пункті навколосонячного простору. Точність цих знань доведено, зокре­ма, запуском міжпланетної станції «Венера-6», яка зустрілась з нашою сусідкою по сонячній системі.

Пізнання світу має величезне зна­чення для людської діяльності. Мар­ксизм-ленінізм визнає об'єктивність законів розвитку світу, але це зов­сім не означає цілковитого безсил­ля людей перед ними. Дійсно, окре­мих законів природи і суспільства люди поки що не осягли. Ми не мо­жемо протидіяти процесам утво­рення гір чи опускання земної по­верхні, ми ще не керуємо змінами погоди тощо.

Але, пізнавши закони природи і суспільства, ми можемо, по-перше, використати ці знання на користь людству. Приміром, визначивши процес опускання земної поверхні, можна враховувати це при плану­ванні будівництва міст. Ми не втру­чаємося в астрономічні процеси, але використовуємо наше знання астро­номії для обчислення часу, навіга­ції і т. ін.

По-друге, ми можемо впливати на закони природи в інтересах людей: знаючи, як поширюються інфекційні хвороби, люди навчились боротися проти них щепленням; обізнаність із законами генетики дає змогу виво­дити нові породи худоби, нові сорти рослин і т. д.

Що ж до релігії, то вона або нега­тивно ставиться до знань, або зовсім заперечує їх. Релігія твердить, що людина безсила й немічна, в усьому залежить від бога, що муд­рість людини — злочин перед богом. Заперечення релігією пізнання по­яснюється й тим, що кожен крок у пізнанні навколишнього світу прино­сить людям нові й нові докази про­ти релігії. Не дивно, що релігія не тільки заперечує знання і віддає перевагу сліпій вірі, але й є відвер­тим ворогом науки.

Боротьба релігії проти науки має давню історію, вона сповнена тра­гічних подій і немало коштувала людству.

В XVI столітті було зроблено видатне відкриття Миколи Коперника, яке спростовувало вчення цер­кви, нібито планета Земля є цен­тром Всесвіту. За Коперником ви­ступив Джордано Бруно з ідеєю нескінченності Всесвіту й безмежної кількості окремих світів. Галілео Галілей довершив їхні виступи ство­ренням телескопічної астрономії. Католицька церква, яка панувала тоді в релігії, засудила вчення Ко­перника, спалила Бруно і примусила каятись престарілого Галілея.

З неменшою впертістю боролася церква проти еволюційного вчення в біології, бо воно спростувало ре­лігійні твердження про створення богом світу таким, яким ми його бачимо тепер. Священнослужителі цькували Ламарка, нещадно лаяли вчення Чарлза Дарвіна, пересліду­вали К. А. Тімірязєва та І. В. Мічуріна.

Історія свідчить також про бо­ротьбу релігії проти медицини, хі­мії, фізики та інших наук. Чимало прогресивних учених зазнавали ути­ску з боку церкви.

Проте релігія безсила протистоя­ти науці, яка невпинно розвивається. Кожен крок у розширенні знань був новим ударом по релігії. Предме­том наукового пізнання стали при­рода, суспільство і мислення. Дослі­дження кожної з цих галузей об'єк­тивного світу приносила атеїзмові нові невідпорні докази проти релігії.

В. Танчер, доктор філософських наук, професор