Стаття "Споконвічні джерела" в журналі «Людина і світ» № 1 1973 року

Релігії належить примітне місце в історії людства. Вона проймала сус­пільне та індивідуальне життя, сплі­талася з величними подіями та бу­денними вчинками людей; крізь її призму витлумачувалась навколиш­ня дійсність; від імені її божеств проголошували соціальні заклики, виправдували чи засуджували; ідео­логи релігії справляли певний вплив на історичний процес... Тому, роз­глядаючи історію людства, прагну­чи повністю зрозуміти й правильно оцінити певні історичні процеси або історію того чи іншого народу, слід враховувати і релігію як соціальний чинник.

Окремо про релігію та її роль у житті народів опубліковано досить багато книжок, брошур, статей. Важ­ко навіть назвати предмет історич­ного дослідження, який було б вис­вітлено ширше, аніж релігію. Водно­час у жодній галузі знань немає та­кої різноманітності думок, як у ре­лігієзнавстві. Тут не знайдеш байду­жих дослідників. Однак лише марк­сизм-ленінізм з науковою глибиною та достовірністю розкриває всю складність явищ суспільного життя, дає політично правильну оцінку ре­лігії як опіуму народу.

Найбільші кривотлумачення й хи­би у висвітленні історії та ролі релі­гії притаманні публікаціям богосло­вів. Їх наукоподібні розумування здебільшого спрямовані на захист релігії. Уніатські, православні богос­лови, наприклад, проповідували й проповідують, що релігійність — не­одмінна риса українців, а церква — чи не найбільша благодійниця для них.

Але ці твердження не мають ні­чого спільного з історичною прав­дою. Спираючись на достовірні фак­ти, ми маємо намір показати, що не релігійність, а вільнодумство, безре­лігійність і атеїстичні настрої є в дійсності споконвічною рисою наро­дів, котрі населяли й населяють на­ші землі.

Почнемо з далеких предків.

1.     РЕЛІГІЯ У НАС — ЧУЖОРІДНА

Безпосередні предки людей поча­ли виділятися з тваринного світ по­над мільйон років тому. Вчені наз­вали їх мавполюдьми, або пітекант­ропами (від грецьких слів «піте­кос» — мавпа й «антропос» — людина). Ареалом виникнення і природ­ним середовищем існування пітекан­тропів була територія тропічної та субтропічної Азії й Африки. Проте людина зразу ж почала обживати все ширшу й ширшу територію, про­суватися в нові землі, з іншими клі­матичними умовами.

На територію нинішньої України людина потрапляє ще на стадії піте­кантропа. Про це свідчать численні археологічні знахідки. Кам'яні зна­ряддя праці (еоліти, нуклеоси, від­щепи, ручні рубила), якими понад 300 тисяч років тому користувався пітекантроп, знайшов український археолог Б. І. Борисковський ще в 1946—1947 роках на березі Дністра біля села Лука-Врубловецька, неда­леко від Кам'янця-Подільського. Частина наших вітчизняних учених вважає, що на території України лю­ди безперервно живуть майже 700 тисяч років (Див. История СССР с древнейших времен и до наших дней. Т. 1, М., 1966, стор. 18).

Тип сучасної людини, яку вчені класифікують як гомо сапієнс (лю­дина розумна), з'являється в світі, у тому числі й на нинішній території України, десь 40 тисяч років тому. Лише після того могла виникнути релігія, ця ідеологічна форма сус­пільної свідомості. Адже до часів гомо сапієнс люди не жили суспіль­ством (а тому в них не могло бути ніякої форми суспільної свідомості), не вміли розмовляти й по-людсько­му мислити (а тому не могли ство­рити ніякої, в тому числі й релігій­ної, ідеї).

Сукупність усіх сучасних археоло­гічних, антропологічних, етнографіч­них досліджень дає нам змогу з на­уковою достовірністю встановити причини і в деталях зобразити про­цес зародження й становлення пер­вісної релігії. Зазначимо, що всі най­давніші відповідні пам'ятки знахо­дяться за межами нашої території. Перші сліди релігії у нас з'являють­ся тоді, коли на інших територіях — наприклад, сучасної Франції, Іспа­нії, Північної Африки — релігія в ці­лому вже сформувалася й мала за плечима тисячі років існування.

На нашій території релігія не є автохтонною, корінною; цілком імо­вірно, що вона тут не зароджува­лась, а занесена сюди іззовні.

Взагалі, релігія, виникнувши в де­кількох місцях, скоріше могла по­ширюватися в більш-менш сформо­ваному вигляді й готовою трансфор­муватись і модифікуватися в інші форми, аніж щоразу створюватись заново кожним родом чи племенем. Цьому значною мірою сприяло те, що Північне Причорномор'я за ча­сів перших гомо сапієнс, так званих кроманьйонців, стало місцем най­більш інтенсивної міграції населен­ня. У процесі зіткнення, активного спілкування замкнуті до цього гру­пи людей взаємно обмінювались культурою. Водночас відбувалася передача занесеної іззовні релігії.

В розпорядженні науки є немало достовірних фактів, які свідчать про те, що місцеве населення давніх ча­сів нерідко чинило опір вторгненню релігії, воювало проти неї. В цьому плані цікавою є стоянка Костьонки на Дону, яка належить ще до часів кроманьйонця. На ній, окрім реш­ток очевидно різних — як за часом і рівнем культури, так і за антропо­логічними ознаками мешканців — знайдено також потрощені глиняні фігурки жінок. Виходячи з аналогіч­них археологічних та етнографічних даних, в цих фігурках можна вбача­ти ознаки наявності культу богині-матері, покровительки роду. Вчені встановили, що цих богів-покровите­лів розтрощили безрелігійні сусіди-вороги, бо віруючі люди з даного племені не могли вдатися до такого релігійного блюзнірства. Отже, пе­ред нами приклад діаметрально протилежного ставлення до релігії двох сусідніх племен.

Сліди існування релігії на нашій території зустрічаємо лише в пе­ріод мезоліту (13—8 тисяч років то­му). Про це свідчать, перш за все, ритуальні поховання в печері Фать­ма-Коба, в численних мезолітичних могильниках. Дослідження кістяка мезолітичної жінки з печери Мір­зак-Коба показало, що їй у дитин­стві ампутували по дві фаланги на мізинцях обох рук. Ці дії теж мог­ли бути вчинені з огляду на магічні уявлення їх виконавців. Ушкоджен­ня тіла з релігійних міркувань при­таманне майже всім релігіям — як новим, так і стародавнім.

Як бачимо, на нашу землю релі­гія прийшла досить пізно. Гомо са­пієнс обходився тут без релігії май­же 30 тисяч років. Релігійні переко­нання занесено сюди з інших терито­рій.

2. ДОСЛОВ'ЯНСЬКІ НАРОДИ ПРОТИДІЮТЬ ЧУЖИМ РЕЛІГІЯМ

На горизонті писаної історії наро­ди, що населяли колись територію нинішньої України, з'являються ра­зом з народами найдавніших держав: Вавілону, Єгипту, Персії, Гре­ції, Урарту тощо. Ми добре знаємо назви народів, котрі змінювали тут один одного (кіммерійці, скіфи, сар­мати); у нас є достатнє уявлення про їх побут, воєнні перемоги й пораз­ки тощо. Але про релігію дослов'ян­ських народів нам відомо дуже ма­ло. Це пояснюється тим, що вона посідала незначне місце в їхньому житті.

Окрім кіммерійців, скіфів та сар­матів, поруч з ними на нашій тери­торії колись проживало багато в тій чи іншій мірі самобутніх, оригіналь­них племен. Ще з початку першого тисячоліття до нашої ери і аж до заснування Київської Русі Причорно­мор'я було не лише місцем прожи­вання, кочівлі й транзиту незлічен­ної кількості племен, а й являло собою також предмет зазіхань різ­них держав. Ассірія і Персія спря­мовують сюди свої завойовницькі си­ли, Греція влаштовує тут поселення колоністів; Рим намагається підпо­рядкувати Причорномор'я своєму диктату. Ось чому ніде в тогочасно­му світі не було такого конгломера­ту племен, строкатості релігійних культів і вірувань, як на наших зем­лях.

Це сприяло формуванню небаче­ного в інших місцях ставлення до самої релігії. В умовах релігійного плюралізму проростає і згодом стає традиційною терпимість до різних вірувань. Водночас місцеві народи давно зрозуміли, що насадження ін­шої релігії є ворожим актом, бо врешті-решт спрямоване на ліквіда­цію їх самобутності. Досить згадати жалюгідну долю колись величних племен калліпідів та гелонів, що прийняли було релігію греків. До аналогічних наслідків призвело про­голошення римської релігії держав­ною в Боспорському царстві.

Не переслідуючи віруючих інших народів, місцеве населення завжди таврувало ганьбою тих одноплемін­ників, які сприяли чужинцям у їхній релігійній експансії. Скіфський цар Савлій убив, наприклад, свого, рід­ного брата Анахарсіса за те, що той, повернувшись із поїздок у чужі країни, влаштував було жертвоприно­шення грецькій матері богів - Ар­теміді Ефеській. Трохи пізніше цар Скіл, перебуваючи в Ольвії, насмі­лився помолитися там грецьким бо­гам. За такий вчинок обурені скіфи позбавили його престолу й відруба­ли йому голову, не звертаючи ува­ги навіть на те, що мати Скіла була гречанкою. «Скіфи, — писав Геро­дот, — уникають запозичати чужо­земні звичаї не тільки від інших на­родів, але й від греків».

Загальнодоступне і вільне зна­йомство з багатьма тогочасними ре­лігіями постійно живить стихійно-ате­їстичні переконання, сприяє критич­ному ставленню народів наших зе­мель до релігії взагалі, до віри в бога. Прояви здорового глузду, скепсису, легкої іронії, індиферент­ності щодо релігії стають специфіч­ними для жителя нашої землі ще до її заселення слов'янами. У слов'ян же вони поглибились і стали однією з притаманних їм рис.

3. «БЕЗБОЖНИЙ НАРОД РУСІВ»

З середини першого тисячоліття нашої ери на історичну арену вис­тупають численні племена східних слов'ян, прямими нащадками яких є російський, український та білорусь­кий народи. З VI століття за ними закріплюється назва «русь». Своєю любов'ю до свободи, мужністю, чес­ністю, працьовитістю, відвертістю вони привертали до себе увагу літо­писців, письменників, воєначальни­ків інших народів. Дивували їх схід­ні слов'яни і своїм ставленням до релігії.

Будучи єдиним народом, що під­тверджується спільністю території проживання, мови, господарства, внутрішнім спілкуванням, східні сло­в'яни, проте, не мали спільної релі­гії. Кожне плем'я і рід культивували свої звичаї, дотримувалися своїх ві­рувань: «Имеху бо обычаи свои и закон отец своих и предания; кождо свой нрав», — свідчить літописець. У суспільному й особистому житті во­ни не надавали релігії серйозного значення. Це було настільки дивним, що інші народи ще з незапам'ятних часів прозвали русів безбожниками, а їхню країну — безбожною Руссю.

В 60-х роках IX ст. оцінка східних слов'ян як народу безбожного з'яв­ляється в ряді писаних документів. Так, грецький літописець часів візан­тійського імператора Михайла III та київських князів Аскольда і Діра зазначає, що він був свідком того, як «люди безбожної Русі» напали на Константинополь. Для жителів візан­тійської столиці було несподіван­кою, що напад цей не супроводжу­вався звичним у ті часи пограбуван­ням. Тож було створено й пошире­но по всьому християнському світу легенду про чудесний захист (пок­ров) богородицею Марією християн перед «невірними» русами. На честь цієї події запроваджено церковне свято Покрови, яке було гостро ан­тируським за своїм ідеологічним змістом.

Про напад русів на Константино­поль у 860 році, окрім грецьких роз­повідають також письмові докумен­ти арабів, римлян, болгар, чехів, по­ляків, а також вітчизняна «Повість временних літ». І скрізь незмінно під­креслюється, що руси — народ без­божний. Через століття, в другій по­ловині X віку, візантійський імпера­тор Константин Багрянородний, опи­суючи поселення вздовж Дніпра, знову каже: «народ росів, войовни­чий і найбезбожніший».

Відомо, що в багатьох християн­ських літописах, проповідях, творах слово «безбожник» вживалось як синонім богохульника, єретика, нех­ристиянина. Проте в наведених свід­ченнях, котрі незмінно віддають на­лежне хоробрості, чесності, гордо­витості русів, слово «безбожник» вживається саме для того, щоб під­креслити байдуже або навіть нега­тивне ставлення до будь-якої віри в бога. Про масове поширення без­релігійного й атеїстичного сприйнят­тя світу в Київській Русі говорить і церковний діяч XI століття монах Яків. У творі «Пам'ять і похвала Во­лодимиру» він у заслугу князю Во­лодимиру Святославовичу ставить не лише оголошення християнства державною релігією та зруйнуван­ня язичницьких богів, розтрощення ідолів, а й те, що він «відкинув усю безбожну спокусу» («отверже всю безбожную лесть»).

Не лише в міжнародній думці, а й в офіційних стосунках з іншими на­родами стародавня Русь фігурує як країна малорелігійна. Укладаючи взаємні угоди, представники інших країн клянуться богом, церквами, цілують хрест і євангеліє, а Київсь­ка Русь гарантує дотримання умов договору словом честі, клянеться, як пишеться в документах, «по русь­кому закону». Так, про договір з Візантією 907 року літописець заз­начає: «Цар Леон і Олександр ук­лали мир з Олегом... цілували самі хрест, а Олега і мужів його водили на клятву по руському закону кляс­тися зброєю своєю». Тексти інших договорів докладніше розкрива­ють форму і зміст клятви за русь­ким звичаєм. «А неохрещена Русь, — пишеться в договорі князя Ігоря з греками в 944 році, — кладе щити свої та мечі свої оголені, та обручі свої і іншу зброю і клянеться про все, що написано на цій хартії». «Хай станемо жовті й мертві, як це зо­лото, і своєю зброєю хай будемо посіченії» — писалося в договорі Святослава з греками в 971 році.

Щоправда, в тексти деяких дого­ворів за вимогою і традицією інших країн Русь змушена була вводити і своїх богів. Проте елементи релігій­ної клятви відтіснялися на другий план, формулювалися зовсім окре­мо, не входили до складу клятви за руським законом. «Ті ж із нас, котрі охрестилися, — дописано в договорі з Візантією 944 року, — клянемося соборною київською церквою свя­того Іллі та оцим святим хрестом, що лежить перед нами». Інші віру­ючі, які були у війську Святослава, просто клялися «богом, в якого ві­руємо», зокрема Перуном, Велесом тощо.

4. ВІЛЬНОДУМСТВО

З усіх народів світу східні слов'я­ни чинили християнству найдовший і найсильніший опір. Відомо, що вже в III столітті на наших землях з'являються християнські місіонери. З IV століття їхню діяльність орга­нізовує церква і держава всього могутнього греко-римського світу. Але народні маси легко витриму­вали цей натиск. Так, коли послані константинопольським патріархом Фотієм (IX століття) в наші землі проповідники почали розповідати про діяння Христа, біблійні чудеса, безболісне перебування в палаю­чих печах трьох правовірних отро­ків, русини, за свідченням кількох церковних діячів, різко перебили проповідника й сказали: «Якщо й ми не побачимо чогось подібного, особливо того, що ти кажеш про трьох отроків у печі, то зовсім тобі не повіримо й не слухатимемо та­кого!»

З VIII століття християнська церк­ва намагається пробитися в країну «безбожних русів» через їх експлу­ататорську верхівку — князів, бояр, дружинників. Довгий час християн­ство і в цій лазівці наштовхувалось на атеїзм як на головну ідеологіч­ну перешкоду. На пропозицію Оль­ги прийняти християнство її син, ки­ївський князь Святослав, рішуче й ясно відповів: «Для невіруючих, — маючи на увазі себе і своїх руси­чів, — віра християнська є юрод­ством!»

Після офіційного запровадження християнства і початку насильниць­кого його насадження на Русі ате­їзм народних мас стає однією з го­ловних ідеологічних перепон на шляху поширення державної релі­гії. Всупереч церковним тверджен­ням про надзвичайно швидку хрис­тиянізацію країни після 989 року, ще протягом століть великі ареали населення не приймали християнст­ва. На північному сході Київської Русі слов'янські племена в'ятичів та радимичів були не зачеплені хрис­тиянством навіть через два століття після хрещення киян. Коли до них з'явився чернець Києво-Печерської лаври Кушка й почав проповідувати християнство, то місцеве населення його просто вбило. За свідченням «Слова о полку Ігоревім», слов'ян­ські племена тиверців, які населя­ли пониззя Дністра та Південного Бугу і межували з київськими по­лянами, в середин) XII століття теж не були християнськими. В 1155 ро­ці краківський єпіскоп Матвій осо­бисто просив відомого проповідни­ка Бернарда Клервоського замість вирушати походом на Туреччину йти до русів, що жили на території сучасної Західної Білорусії та За­хідної України. «Це руське пле­м'я, — писав він, — численне, мов зірки на небі, тільки на словах спо­відує Христа, ділами ж і життям своїм зовсім заперечує його...»

Про безсилля християнства перед вільнодумством русів може свідчи­ти історія його насадження в зем­лях Великого Ростова та Суздалі. Обряд офіційного хрещення тут було проведено ще за часів Воло­димира Святославовича. А в «Житії святого Леонтія» - третього рос­товського єпіскопа, який помер 1077 року, пишеться, що два його попередники «не витерпіли дозо­ляння й невір'я місцевих людей, по­втікали з єпіскопських кафедр». Ма­ло спромігся досягти і сам «святий» Леонтій, бо вже його наступник, епіскоп Ісайя, знов «обходив міста і села ростовської та суздальської землі й умовляв невірних вірити в святу трійцю». А 1159 року ростов­ці й суздальці проганяють з єпіс­копської кафедри релігійного свя­тенника і здирника Леона, «зане умножил еси церкви» (за те, що понабудовував багато церков).

Прийшовши на Русь, християнст­во, нетерпиме й фанатичне, прагну­ло знищити передусім головного свого ідеологічного ворога — сти­хійний атеїзм. Щоправда, церков­ники робили все для того, щоб від цього атеїзму в руському народі не лишилося й згадки, тож всіляко за­мовчували, перекручували вільно­думні твердження сучасників. Але про їх існування та значний вплив на народні маси красномовно свід­чить безперервна глуха полеміка, якою переповнена релігійна літе­ратура. Важко навіть назвати цер­ковний твір, який би не воював із сучасним йому атеїзмом і атеїстами. Причому, думки тогочасних вільнодумців у богословських тво­рах, як правило, вкладаються в ус­та тих, хто уособлював противників християнству (диявола, ідолопо­клонників тощо), а спростування подасться від імені бога, ангелів, чудотворців, святих, подвижників тощо.

Таким чином, виходило, що атеїс­тичні думки — це «споконвічні під­ступи» противників християнського бога, а їх розвінчання — вже давно здійснена справа. Проте цього звич­ного й спрощеного шаблону, до якого вони зводили живу ідеологіч­ну боротьбу, церковники Київської Русі не витримували: їх заносило життя, вони припускалися недореч­ностей, проговорювались і видава­ли себе з головою. Так, самі того не бажаючи, вони зберегли на віки свідчення про форми і зміст су­часного їм атеїзму.

Ось, наприклад, у руському тек­сті «Житія Костянтина Філософа» говориться, що тогочасні атеїсти, «розумні й начитані люди, навчені геометрії, астрономії та інших на­ук», вбачали хибність християнства в тому, що воно існує у вигляді ба­гатьох ворогуючих між собою те­чій. «Як кому з вас подобається, так ви і вірите», — кажуть вони бо­гословам, котрі єдиним своїм учи­телем оголошують Христа-сина бо­жого. Таких атеїстів автор житія хо­ває під личину мусульман. Друга група атеїстів, які в церковній роз­повіді про Костянтина Філософа виступають як євреї, критикувала християнство такими словами: «Як­що Христос — ваш бог, то чому ви не робите так, як він велить? Адже написано в євангельських книгах: моліться за ваших ворогів; добро творіть тим, хто ненавидить вас. А ви робите зовсім не так, а, навпа­ки, — гострите зброю на тих, хто вам щось учинив».

В «Житії Нифонта» (XI ст.) свід­читься, що тогочасні атеїсти гово­рили ченцям: «А хто тобі збрехав, що існує бог? Бога немає!» (ате­їст-спокусник святого в цьому житії виводиться під виглядом дия­вола). Під впливом таких слів, пи­ше агіограф, «почала гаснути релі­гійна віра навіть у такого великого подвижника, яким був монах Нифонт».

Атеїзм Київської Русі Х-ХІІІ сто­літь піднісся до високого рівня роз­витку. Спираючись на філософсь­кий і науковий фундамент свого ча­су, він переконливо доводив, що світ безмежний, не мас ні початку ні кінця, що його ніякий бог не створював, що безпідставно вірити в існування нероздільної трійці, вважати шматочок проскурки за іс­тинне «тіло Христове» і т. ін.

В той час церковникам надзви­чайно важливо було спростувати згадані атеїстичні закиди, аби ут­вердити християнську віру серед новонавернених. Але, оскільки пе­реконливих спростувань і доказів богослови не мали, вони в безсилій злобі змушені були, викладаючи своє вчення, неодмінно проклинати ті чи інші атеїстичні тези. Так, прис­тупаючи до викладу біблійної роз­повіді про шість днів творення, ав­тор руського тексту «Толкової Па­леї» засуджує атеїстичну думку, посилаючись на слова пророка Мойсея: «На початку створив бог небо і землю. Так говорить сам Мойсей, щоб хтось не подумав, що світ не має початку, що без почат­ку є небо і земля». В 159-му прави­лі християнського «Статуту для ми­рян» («Устав белицкий») київський митрополит Георгій (1072—1075 рр.) оголошує: «Якщо хтось думає, що все видиме і невидиме не створено богом, то хай буде проклятий!»; «Якщо хтось не вважає святого при­частя справжнім тілом і кров'ю Христа, то хай буде проклятий!»...

Самобутній руський атеїзм у тео­ретичному плані піднісся тоді до­сить високо. Він був найтісніше по­в'язаний з усім життям свого наро­ду. Широкі верстви поділяли його ідеї, пропагували їх на своїх сход­ках, святах тощо. Не випадково якийсь церковник XII століття, пере­кладаючи твір монаха Єфрема Сірі­на «Паренесіс», не зміг утриматись і почав від імені святого своїми сло­вами лаяти київських християн за те, що вони всім серцем «приліпилися до цього світу минущого», слухають «тих багатослівних мужів, які зби­раються на різні світські свята і зборища та мудрствують своєвіль­но». Далі він пише, що під вплив цих «мужів» підпадають і християни, а звідси «як і вони, ми також мір­куємо про речі, про які зовсім не слід було б розмовляти, і виголо­шуємо суєтні й мерзенні промови і цим опоганюємо свою душу, спря­мовуючи її на чуттєве, а також у великому безумстві виголошуємо некорисні для душі слова».

Атеїсти Київської Русі, критикую­чи теоретичну безпідставність релі­гії, звертали особливу увагу на по­каз антигуманного характеру закли­ку церковників спасати свою душу. Християнській проповіді егоїзму вони протиставляли атеїстичні ідеї колективізму, гуманізму. Останні знаходили широкий відгук у широ­ких мас, оскільки були співзвучні духові нашого народу. «Багато хто самі себе зло обманюють, — безпо­радно скаржиться перекладач того ж Єфрема Сіріна, — й багато, коли почують про суд і муки на тому сві­ті, сміючись міркують: чим я кра­щий за інших людей? Де будуть усі, там буду і я. Хто може відлу­чити мене від людей? Краще вже я натішуся разом з усіма добром цього світу. Як усі люди, так і я!»

Знищити елементи руського віль­нодумства й атеїзму християнству не вдавалося протягом віків навіть у своїх монастирях, які поповнюва­лися за рахунок місцевого населен­ня. Настоятель Києво-Печерського монастиря ігумен Феодосій в XI столітті слізно плачеться на своїх ченців такими словами: «Як же ме­ні не говорити вам і не викривати кожного з вас окремо?! Всі ви хо­чете мати багато волі... Скільки ро­ків минуло, але я ще не бачив жод­ного з вас, хто б прийшов до мене і запитав: як мені спастися? Проте цього немає у вас, та й нема коли вам придбати його».

Деякі з місцевих ченців-проповід­ників ішли навіть далі — ставали ми­моволі апологетами деяких атеїс­тичних тверджень, повторювали атеїстичну критику релігійних кано­нів. Так, один з проповідників ХІ -XII століть, торкнувшись християн­ського вчення про шляхи спасіння душі, схвильовано говорив: «Яка по­треба людині голодувати тілом, вмирати від пустих турбот? Яка по­треба сушити тіло своє постом, а не годувати надлишками голодних? Яке доброчестя не спати ночами, молитися в теплих хоромах, тоді ж скривджені тобою босі, голі, зране­ні, голодні в рабстві зі слізьми во­лають до бога?»

***

Як видно з цього стислого нари­су, безрелігійність, вільнодумство і навіть стихійний атеїзм є споконвіч­ною рисою мешканців Київської Русі й їх нащадків росіян, українців та білорусів. Ще півтори тисячі ро­ків тому він увійшов у плоть і кров наших народів, уплівся в їх націо­нальну психологію й культуру. Дже­рела атеїзму, що беруть свій по­чаток в далекій історії, справили значний вплив на долю нашого на­роду, відіграли важливу прогресив­ну роль,

Євграф Дулуман