четвер, 31 жовтня 2013 р.

Стаття "Закони історії і "промисл божий"" в журналі «Людина і світ» № 3 1973 року



До критики християнських поглядів на суть історичного процесу

Cучасна епоха — це епоха ко­рінних соціальних змін і су­спільних перетворень. У зв'язку з цими змінами і під впливом їх відбуваються певні зрушення у свідомості віруючих.
Прагнучи зберегти свій вплив у світі, церква проявляє нині підвище­ний інтерес до суспільствознавства, до різних соціальних проблем, до найактуальніших питань міжнарод­ного життя.
Величезну увагу, наприклад, роз­робці релігійної філософії історії приділяє католицька церква, яка ви­дає багато філософських, історич­них і суспільно-політичних журналів та книжок, що висвітлюють ті чи ін­ші історичні й соціально-економічні проблеми під кутом зору християн­ської концепції історичного процесу. Сама тільки американська католиць­ка історична асоціація налічує понад дев'ятсот членів.
Основні положення філософсько-історичної доктрини католицизму дістали відображення в промові папи Пія XII, яку він виголосив під час прийому на честь учасників X Міжнародного конгресу історич­них наук у Римі 7 вересня 1955 року, і в працях філософів-неотомістів Ж. Марітена, Е. Жільсона, У. Падо­вані, Ф. Ольджаті, X. Доусона та інших.
Від них не відстають і протестант­ські теологи, філософи й історики. Дуже багато займаються соціальни­ми питаннями та проблемами філо­софії історії такі відомі протестант­ські богослови й філософи, як П. Тілліх, Е. Бруннер, Р. Нібур, Р. Бультман, К. Левіт.
Що ж до православної ідеології, то в минулому православна церква всіляко підкреслювала свою «аполі­тичність», неувагу до соціальної теорії й відсутність інтересу до проблем філософи історії. Як твер­дять богослови, у цьому нібито ви­ражалась мудрість православ'я, яке стояло вище земних, «мирських» інтересів. Насправді вдавана аполі­тичність православ'я означала повне підкорення церкви політиці царизму, що проявилось, зокрема, в її войов­ничому антисоціалізмі в негативно­му ставленні до ідеї суспільного розвитку й до принципу революцій­ного перетворення суспільства.
У зв'язку із зростанням револю­ційного руху в Росії та перемогою Великої Жовтневої соціалістичної революції православна церква зму­шена була більше приділити уваги розробці своєї соціальної програми і взагалі філософсько-історичних проблем. Тут вона спиралась на пра­ці російських релігійних філософів О. Хомякова, М. Данилевського, К. Леонтьєва, В. Соловйова, М. Бер­дяєва, які багато сприяли утвер­дженню та обгрунтуванню право­славної концепції історичного про­цесу й досі є живильним джерелом для православного богослов'я.
Вороже ставлячись до матеріаліс­тичного вчення, до ідей наукового соціалізму, православ'я устами своїх ідеологів оголосило соціалістичну революцію «сатанинською спра­вою», «карою божою за гріхи народу».
Після перемоги соціалізму в нашій країні й масового відходу віруючих від релігії православна церква до­клала великих зусиль, аби модерні­зувати християнську ідеологію, зокрема християнське розуміння сутності історичного процесу.
Нині віруючим прищеплюють дум­ку, що «суть світового процесу по­лягає в неухильному, хоча й діалек­тично суперечливому, русі вперед по шляху прогресу» [1].
Не заперечуючи ідей суспільного поступу й революційного розвитку, православні богослови прагнуть по­годити християнську концепцію істо­ричного процесу з духом масу, на­магаються зблизити соціальні ідеали християнства і комунізму. На сто­рінках «Журнала Московской патри­архии» можна зустріти твердження, що «християнство революційне за своєю  суттю», що «соціальні революції — це справа боже­ственного промислу» і т. д. Розроб­ляється навіть так зване «богослов'я революції».
Звичайно, між католицькою, про­тестантською і православною філо­софією є певні відмінності, але головно в християнській філософії іс­торії - не відмінності, а ті загальні моменти,  які об'єднують різні її форми.
Християнська філософія історії наскрізь телеологічна. Вона побудо­вана на вірі в «промисл божий», у провидіння і тим самим протистоїть матеріалістичному розумінню історії з його ідеєю об'єктивної закономір­ності суспільного розвитку.
Християнський  провіденціалізм, який нині відроджується в різних формах релігійної філософії історії, сягає коренями в глибоку давни­ну. Його основні джерела — біблія, де бога зображено як велемудрого промислителя, і твір одного з «отців церкви» Августіна «Про місто бо­же», в якому він виклав своє вчення про «божий промисл» і теологічне розуміння історичного процесу.
Суть християнського провіденціа­лізму полягає в тому, що історичний процес розглядається як дія надпри­родної сили, всемогутнього бога, котрий наперед визначив минуле, сучасність і майбутнє людства. При цьому вся історія розглядається як поступове розкриття таємничого бо­жественного плану, що веде люд­ство до кінцевої мети, котру для нього визначено з неба. «...3агаль­ний хід історії... спрямовується вищою, невидимою силою до неві­домої нам, але розумної мети», - писав православний богослов В. Куд­рявцев.
Отже, об'єктивно-необхідний, за­кономірний розвиток суспільства підмінюється провіденціалістсь­кою ідеєю бога, «божим промис­лом». З цієї містичної точки зору, історичний процес не підкоряється об'єктивним законам, а твориться волею Всевишнього. При такому під­ході до справи історія виступає як сліпе сплетіння фактів і ситуацій, що не піддаються раціональному розу­мінню.
Виходячи з хибної теорії провіден­ціалізму, богослови й релігійні фі­лософи намагаються подати окремі історичні події як прояв незбагнен­ної «сили господньої», виправдуючи при цьому всі нещастя й історичні труднощі» релігійним догматом про «спокутування гріхів», «перевірку терпіння» і т. ін. Протоієрей Н. Д. Хар'юзов писав, що «міжусобиці князів, татарське іго, набіги німців, поляків, сумний час нашестя Напо­леона..., рабство, кріпацтво, ганьба кримської та японської воєн..., нава­ла фашистів...» потрібні були, мов­ляв, для того, щоб «бог випробував твоє терпіння» [2].
Такі міркування потрібні були бо­гословам, щоб довести всесилля бо­жества і вічність земних страждань «гріховного» людства. Звідси випли­ває вимога сліпо підкорятися богу. «Релігійний обов'язок людини - смиритися перед богом, відмовити­ся від своєї людської волі й не супе­речити волі божій... Вона смиренно мусить робити справу, до якої при­ставлена... і якомога менше мірку­вати», — писали півстоліття тому православні богослови в книжці «Історія релігії».
Проповідь пасивності й покори пе­ред «божою волею» всіляко ожив­ляється й сучасними ідеологами пра­вослав'я. Так, митрополит Миколай писав: «Наша свята віра вчить нас того, щоб ми... понад усе сподівали­ся на всеосяжний промисл божий і всемогутню силу божу» [3].
Людині в історичному процесі при цьому відводять роль пасивного споглядача «божественного творен­ня» або, в кращому разі, — смирен­ного виконавця «накреслень Всевиш­нього». Людина — то іграшка в ру­ках провидіння. Такий невтішний висновок випливає з релігійної кон­цепції історичного процесу.
Щоправда, останнім часом бого­слови, не відмовляючись у цілому від релігійної настанови про покір­ність перед божеством, змушені внести в неї певні корективи. Нині вони, наприклад, роблять наголос на активному боці людської діяльності.
Визнання активності людини та її ролі в перетворенні суспільних від­носин є важливим аспектом модер­нізації християнської ідеології. Ця тенденція стає все більш домінуючою в богослов'ї. Разом з тим у рамках релігійної концепції людини її свідомій і цілеспрямованій діяль­ності належить другорядне місце. Свободу особи богослови й релігій­ні філософи розглядають як неза­лежність поведінки і вчинків люди­ни від умов соціального середови­ща, як одне із знарядь «божого про­мислу» для здійснення планів «Все­вишнього». «Промисл божий не по­рушує свободи розумних істот, а, навпаки, береже її, і сам іноді по­годжує свої дії з нею. Тому не зв'я­зав нас невблаганним приреченням, а дав нам право молитись і молитви наші обіцяв слухати й виконувати, коли і як йому бажано», — твердить один з посібників з православного догматичного богослов'я. Свобода людини в даному тлумаченні зво­диться до «права молитися». Таке вузьке і перекручене розуміння свободи є характерним для христи­янської філософії, яка, до того ж, не може усунути протиріччя між необхідністю і свободою, між про­видінням і свідомою діяльністю лю­дини, хоча ще з часів Августіна до­кладає до цього немало зусиль.
Сучасні католицькі й протестант­ські теологи, борючись з марксист­ською філософією історії, виступа­ючи проти детермінізму марксист­ської концепції історичного проце­су, сильніше підкреслюють свободу волі, ніж православні богослови. Згідно з твердженням американсько­го теолога Р. Нібура, у центрі історії перебуває людина, яка забуває про свою «гріховність», нікчемність і на­магається підпорядкувати собі істо­ричний процес. Оскільки історія не підвладна людині, то всі її дії, котрі не погоджуються з волею бога, за­знають невдачі. Звідси робиться висновок, що слід відмовитись від усіх спроб революційних соціальних перетворень і покласти надію на «божий промисл».
Про свободу волі людини та її від­повідальність за свій вибір пише й інший відомий на Заході протестант­ський теолог Р. Бультман.
Проте все це не означає відмови від традиційного, провіденціального тлумачення історії. Для цих христи­янських теоретиків людська історія є лише «священно-історична місте­рія», в якій людина приречена вічно залишатися слухняним знаряддям надприродних потойбічних сил.
Заперечуючи об'єктивні закони іс­торії, християнські богослови вбача­ють в історії хаос нічим не зумовле­них дій окремих людей; дії ці набу­вають певного сенсу і впорядкову­ються лише тоді, коли втручається провидіння.
Всупереч твердженням апологетів релігійної віри, люди самі творять свою історію. «Історія — не що ін­ше, як діяльність людини, що пере­слідує свої цілі» [4], — писали К. Маркс і Ф. Енгельс.
Мета, яку ставлять перед собою люди, визначається об'єктивними, матеріальними умовами їх життя, залежить від способу виробництва, від певних суспільних відносин.
Сам історичний процес складаєть­ся із взаємодії й зіткнень різних інтересів і цілей, із непередбачених подеколи дій людей. Тим часом усе це не означає якогось безглуздого хаосу.
В історії діє об'єктивна необхід­ність, яка прокладає собі шлях крізь нагромадження найрізноманітніших випадковостей. Слід відзначити та­кож, що закони історії найчастіше виступають як тенденції розвитку, форми реалізації яких дуже розмаї­ті й залежать від багатьох обставин, чим утруднюється їх пізнання.
Все це приводить до перекруче­них, ідеалістичних уявлень про суть історичного процесу, до заперечен­ня об'єктивних закономірностей су­спільного розвитку.
Заперечуючи об'єктивні законо­мірності історичного процесу, хрис­тиянське богослов'я посилається на те, що в історії діють люди, які ма­ють свободу волі, а тому їхні дії неможливо передбачити. Звідси тео­логи роблять хибний висновок про непізнаванність історичного процесу.
Теологічний підхід до історії при­водить до відмови від раціонально­го розуміння історичних фактів. На­приклад, неотоміст Падовані прямо говорить, що «найважливіші пробле­ми історії не можуть бути розв'язані раціональним шляхом, а лише з до­помогою одкровення, якого навчає нас особиста творчість бога».
З богословських позицій, причи­ни історичних подій непізнаванні, оскільки вони покриті таємницею «божого провидіння».
«Багато чого в історії являє таєм­ницю вищого  домобудування, - твердить сучасний православний бо­гослов Л. Гайдукевич, — в яку, ма­буть, неможливо проникнути обме­женому людському розуму».
Агностицизм, тобто заперечення пізнаванності, історичного процесу є характерною рисою християнської концепції історії.
Відмовляючи розумові у здатності осягнути суть історії, богослови роз­чищають місце для віри, яка, на їх думку, є «наріжним каменем істо­рії». Вони не тільки намагаються примирити знання і віру, але й під­носять останню на шкоду науці. Як пише англійський історик релігій­ного напрямку X. Доусон, зміст і мета історії незбагненні, коли йти науковим шляхом, але за допомо­гою віри їх можна зрозуміти.
Отже, християнська філософія іс­торії ворожа самій історичній науці. Вона не тільки заперечує об'єктивну історичну необхідність, підмінюючи її божим провидінням, але й підри­вас фундаментальні основи самої науки історії, визначаючи принципо­ву непізнаванність історичного про­цесу.
Безгрунтовність ідеї провіденціа­лізму було показано К. Марксом. Він писав: «Провидіння, провіденці­альна мета — ось те гучне слово, яким тепер користуються для пояс­нення ходу історії. На ділі це слово не пояснює зовсім нічого» [5].
Тільки за допомогою марксистсь­кої філософії можна раціонально осягнути об'єктивні закони історії й на їх основі здійснювати необхідні соціальні перетворення.
А. Килунов, кандидат філософських наук

Джерела:

1. «Журнал Московской патриархии», 1966, № 10, стор. 60 (далі— «ЖМП»).
2. «ЖМП», 1947, № 5, стор. 27.
3. МИТРОПОЛИТ НИКОЛАЙ. Слова и речи, т. З, 1954, стор. 35.
4. К. Маркс і        Ф. Енгельс, Твори. Т. 2, стор. 98
5. К. МАРКС і Ф. ЕНГЕЛЬС. Твори, т. 4, стор, 137.

Немає коментарів:

Дописати коментар