пʼятниця, 18 жовтня 2013 р.

Стаття "Іван Франко про релігійну мораль" в журналі «Людина і світ» № 8 1976 року



Іван Якович Франко — видатний український філософ-матеріаліст, революційний демократ — усе своє трудове життя, велику й багатогран­ну творчу діяльність спрямував на службу найвищим цілям — боротьбі за соціальне та національне визво­лення трудового народу.
Викриваючи буржуазну та релігій­ну мораль, ідеалістичні етичні кон­цепції кінця XIX- початку XX століт­тя, І. Франко в своїй творчості ви­словив багато прогресивних науко­во-матеріалістичних, морально-етич­них ідей, які не втратили своєї акту­альності і в наш час.

В. І. Ленін писав: «Гостра, жива та­лановита публіцистика старих атеїс­тів XVIII століття, що дотепно і від­крито нападає на пануючу попівщи­ну, дуже часто буде в тисячу раз більш придатною для того, щоб пробудити людей від релігійного сну, ніж нудні, сухі, не ілюстровані майже ніякими вміло підібраними фактами, перекази марксизму...» [1].
Продовжуючи й творчо розви­ваючи далі великі волелюбні ідеї Т. Г. Шевченка, російських револю­ційних демократів О. І. Герцена, М. Г. Чернишевського, В. Г. Бєлін­ського, М. О. Добролюбова, пере­буваючи під благотворним впливом К. Маркса і Ф. Енгельса, І. Франко розробляв і відстоював революцій­но-демократичну етику у гострій боротьбі проти релігійної моралі. Для виховання активних і свідомих борців за звільнення народу від релігійного, соціального та націо­нального гноблення необхідно було викрити реакційні релігійні приписи, моральні норми пануючого експлу­ататорського класу. Звідси — бо­йовий, войовничий дух, яким прой­нята творчість Івана Франка.
Критикуючи релігійну етику, Франко протиставляє богословсь­ким твердженням про надприродне походження моралі погляди, які грунтуються на глибокому вивченні суспільства — матеріалістичну тео­рію походження моралі.
Висновок І. Франка про соціаль­но-історичну зумовленість моралі переконливо спростовує вигадки про «божественний» її характер. Він переконливо розкривав класо­вий характер релігійної моралі, її служіння пануючим класам. Крити­куючи аморалізм реакційного гали­цького духовенства, Франко «ідеа­лам попів... протиставляє свій ідеал і вказує на те, що людина повинна не уповати на небо, а будувати своє життя на землі, серед людей» [2].
На противагу християнській мора­лі великий Каменяр закликає народ не до покори, а до активної боро­тьби з ворогами трудового народу.
В цілому ряді своїх творів, таких, як «Католицький панславізм», «Во­скресеніє чи погребеніє?», «Дві унії», «Отець гуморист», «Рубач», «Страшний суд», «Чорна хмара», «Святовечірня казка» та інших Франко піддає гострій критиці хри­стиянську мораль, вкрай лицемірну, фальшиву. Він доводить облудність заповіді «любіть ворогів своїх» — показуючи, як релігія вчить, що «всі люди — брати», а сама виховує людей в дусі ненависті й презирст­ва до представників іншої віри. Мо­раль змінювалася разом із змінами суспільних формацій. Економічний занепад Стародавнього Риму супро­водився деморалізацією всіх верств суспільства. Варварство, змінивши умови життя людей, їхні економічні зв'язки й суспільні відносини, змі­нило і звичаї людей. У середньовіч­ної людини був свій моральний ко­декс. Характеризуючи середньовіч­ну мораль, Франко зазначає, що «упадок старинного світа і перехід до середніх віків, се одна з найтра­гічніших і найстрашніших епох в історії людськості».
Каменяр пише про «...глибокий упадок моральності духовенства», про що свідчать літературні твори, «...у яких яркими фарбами змальо­вано фарисейство, захланність та не­моральність духовних». За серед­ньовіччя основною формою ідеоло­гії була релігія, бо мораль того ча­су розвивалась під прямим впливом католицизму. «І зовсім натурально! Адже християнська етика була яв­ним противенством поганської, а особливо римської. Коли поганство вимагало від горожанина поперед усього послуху властям, то христи­янин безмірно важнішим уважав послух Богу чи його заступникові — священикові або єпископові. Коли поганство все ще по старій пам'яті вважало нарід, спеціально римсь­кий, жерелом усякої власти, хри­стиянин був певний, що всяка власть походить від бога, хоча, щоправда, іноді посилається на нього за його гріхи. Коли поганство головними чеснотами горожанина вважало гордість, смілість, неуступчивість, християнство бачило свій ідеал у покорі, податливості та незлобнос­ті».
Глибокі й оригінальні думки філо­софа-матеріаліста І. Франка про антигуманну християнську мораль грунтуються на переконливих фактах історії католицизму, де церква ви­ступає як політична сила, а для от­ців церкви характерний аморалізм і людиноненависництво. Проповідува­ні католицизмом моральні догмати суперечили практиці отців церкви. «Можна навіть сказати, що ся етич­но-релігійна концепція була жере­лом космогонічної. Бо ж хоча се­редні віки були найменше мораль­ною добою, яку зазнала людськість, і виявляли найбільше злочинів та погріхів проти пізнаної та признаної тоді (не тепер) моралі, то про те ні­коли в світі не говорено, не пропо­відувано стілько про мораль, як тоді. Всі людські поступки осуджу­вано з погляду їх моральності або грішності, а не з погляду на їх ро­зумність, пожиток для одиниці чи громади». Католицизм, будучи па­нуючою ідеологією середньовіччя протягом багатьох віків, сіяв почут­тя ненависті, криваві розправи і братовбивчі війни. «Майже 600 літ тягнеться та страшенна епоха; ста­ринний світ конає в крові й огні».
Насаджуючи ідеалізм і містику, всіляко підтримуючи та культивую­чи марновірство, католицька церква при феодалізмі служила зміцненню панування феодалів, поміщиків, а в наш час соціальні доктрини католи­цької церкви спрямовані насампе­ред на захист приватної власності, капіталістичного ладу в цілому, во­ни мають антикомуністичний харак­тер.
І. Франко показує, що всі католи­цькі повчання в питаннях суспільної етики виходять з єдиного прагнення «отців церкви»: запобігти страйкам, народним заворушенням, відверну­ти повстання, не допустити револю­ції, пропагувати смирення, покір­ність.
Ще в 1904 р. Франко виступив проти глави уніатської церкви в Га­личині митрополита А. Шептицько­го. Гостро критикуючи митрополита за його намагання з допомогою ре­лігійної етики й теологічних догм аналізувати економічне становище та суспільні відносини, І. Франко писав: «Його (Шептицького. — А. Н.) діагноз того питання не сягає йому, можна сказати, ані до колін, а його терапевтичні погляди застарілі на цілі століття, коли й не більше».
А. Шептицький вважав, що під­ставою кожної етики мусить бути «поняття якоїсь стислої справедли­вості поза гробом, якогось суду якоїсь нагороди або кари... Без тих понять цілий світ і життя мусить бути непонятною тайною». Розвін­чуючи цю безглузду тезу Фран­ко нагадує Шептицькому факти з історії католицької церкви, яка сот­ні людей замучила у в'язницях, спа­лила на вогнищах. «З моральними окликами на устах палено грішників, що провинилися більшим знанням або незалежним думанням, палено та мордовано єретиків... руйновано цілі краї...»
Так, 17 лютого 1600 року като­лицька церква спалила на вогні ве­ликого італійського вченого Джор­дано Бруно, який вважав, що світ безмежний і нескінченний не мас творця, а зірки — це далекі сонця.

«Джордано Бруно на кострі горючім,
З язиком, щойно вирваним кліщами,
З тілом, від свіжих ще тортур болючим,
Глядить у жар під своїми стопами.
І Кампанелла висить на тортурах:
Двадцятий раз йому друхочуть кості,
Сустави крутять і печуть підошви».

Говорячи про ставлення христи­янства до єретиків і атеїстів, Фран­ко пише: «На підставі етики, якої центром і метою єсть бог, церква півтори тисячі літ вважала своїм правом і обов'язком нищити та пе­реслідувати таких людей, уважала їх винятими з-під усякого права, з одиноким хіба правом на ганебну смерть, «без розливу крові», тобто на огняному кострі... Се потодіш­ньому було правом і була справед­ливість, було зовсім консеквентно. І не порушувало нічийого сумління, а сьогодні навіть самі репрезентан­ти церковної політики і клерикаліз­му не люблять признаватися до то­го і, все повторюючи фразу про незрівняно високу християнську етику, від якої вищого нічого не мо­же придумати людський ум, пре­спокійно живуть собі в атмосфері новочасної гуманістичної етики, якої розширенню і виробленню церква довгі століття ставила завзятий опір».
Релігія зводить найвищий «прин­цип» своєї моралі «не убий» в аб­солют, оголошуючи вбивство вели­ким гріхом. Але в релігійній моралі ця вимога від початку до кінця фальшива, лицемірна, є знущанням із здорового глузду. Релігія не утримує людей від злочинів. З іс­торії відомо, що з іменем бога в душі і святою молитвою на устах здійснювались воєнні походи, влаш­товувались погроми. Від рук інкві­зиції загинули не тільки Джордано Бруно, але й такі видатні вчені, як Лючіліо Ваніні, Мігель Сервет, Етьєн Доле та інші. За період 1550— 1600 рр. святі отці спалили на вог­нищах 78 видатних учених і філо­софів.
Католицька церква завжди була і є запеклим ворогом робітничого ру­ху, всіх прогресивних суспільних те­чій та ідей. Вона схвалювала злочи­ни, убивство, грабіж, насильство над особою і совістю людини. Пропагу­ючи релігію та філософський ідеа­лізм, відмову від революційної бо­ротьби, католицьке духовенство на­магається підірвати в робітничому середовищі віру у власні сили. Спи­раючись на незаперечні факти, Франко викривав антинародну ді­яльність католицького та єзуїтсько­го духовенства.
Іван Франко викриває «вчення» християнсько-католицької церкви про обов'язки народу, приватну власність, сім'ю, про справедливість і мораль духовенства, лібералізм і соціалізм. Гнівне обурення викликав у Франка злочин митрополита перед українським народом і прогре­сивним людством усього світу — за доносом Шептицького був спалений у Римі «Кобзар» Тараса Шевченка: «На донос одного із щиріших, непрошених опікунів, настоятельство колегії спершу приховувало, а пізні­ше спалило «Кобзаря». Отож і наш сердечний Тарас діждався костра - аж у Римі... за старанням своїх-таки домородних поліцаїв, бо італійців у тім винуватити годі».
Викриття І. Франком реакційної суті католицизму та його моралі не втратило свого значення і в наш час. У передмові до «Мого Ізмарагду» він проголошує прагнення, щоб йо­го поетичне слово було чесне і щоб у ньому, немов у дзеркалі, видно було щиролюдське серце, велику невгасиму любов до людей. «Певна річ, моя моральність значно відмін­на від тої катехітичної, догматичної моралі, що у нас видається за оди­ноку християнську. Та я певний, що в основі своїй вона далеко більше зближена до моральності всіх тих великих учителів людськості, «іщу­щих царствія божія і правди єго», ніж колінопреклонна, поклонобійна та черствосердна моральність ба­гатьох стовпів церкви, покликаних та непокликаних оборонців релігії».
І. Франко показує корінну відмін­ність революційно-демократичної етики від релігійної моралі, яка своєю проповіддю покірності, само­пожертви й аскетизму принижує, морально калічить людину, освячує кайдани рабства, сковує волю тру­дящих мас у боротьбі за свободу. Франко закликав не коритись, а не­навидіти ворогів народу.
Виступаючи проти галицького ду­ховенства, Франко спирався на гли­боке розуміння соціальних коренів релігії і моралі. У своїх наукових, публіцистичних і художніх творах він показав моральну деградацію буржуазії та духовенства, ворожість релігійної моралі трудящим масам. Франко пише: «Ні герой, ні святий, ні бог не спасе нас...»
Моральним повчанням релігії Франко протиставить досягнення на­уки, суспільно-історичної практики. Адже в упертій багатовіковій боро­тьбі з наукою релігія весь час зазна­вала поразки. В роботі «Із записок недужого» Франко писав: «Тепер, бачиш, часи змінилися: ні Христос, ні єго намісники не можуть ізціляти недужих, простувати хромих, во­скрешати мертвих, та навіть забули й тоту просту, а так практичну шту­ку - насичувати тисячі голодних кількома рибами».
Нові відкриття й досягнення нау­ки доводять, що у природі немає місця для будь-якої «божественної сили». Проповідники віри чіпляють­ся за релігійну мораль, силкуючись видати її за засіб самовдосконален­ня людства, за вічне й незмінне джерело правильних взаємин у сус­пільстві. Твердження про «гріхов­ність» людини є відправним пунк­том для інших морально-релігійних повчань у дусі проповіді покори й терпіння, безсилля і нікчемності, па­сивного ставлення до реальної дій­сності, яка, мовляв, є лише «суєтою суєт»,
Франко обстоював ідею відок­ремлення етики від релігії. Це була надзвичайно прогресивна думка. Релігія несумісна із здоровою мо­раллю, заперечує високі благород­ні почуття людини. Революційно-демократична мораль І. Франка і мораль християнської церкви так само несумісні й ворожі одна од­ній, як свобода і рабство, істина і брехня, світло і пітьма.
Революційно-демократична мо­раль трудового народу аж ніяк не може поєднуватися з релігійними заповідями смирення й покори на зразок: «Якщо тебе вдарили по лі­вій щоці, то підстав праву». Мисли­тель-революціонер закликав бути непримиренними до ворогів народу, виховував героїзм, мужність, сміли­вість, тобто ті високі якості, що не­обхідні трудящим масам у боротьбі проти гніту й поневолення. «Простий розум каже, що із злом треба бо­ротися, бо інакше воно буде рости і подужає нас». Непротивлення злу прирікає людину на пасивність, бай­дужість. Франко вчить: «не слід уся­кого любити без розбору», трудящі маси повинні ненавидіти ворогів, «ворог правди й волі не варт любо­ві нашої ніколи». Франко викриває лицемірність християнського брато­любства, підступність релігійних по­вчань.
Християнським приписам револю­ційний демократ протиставляє справжню людську мораль, яка є відображенням дійсних людських відносин, зумовлених соціально-еко­номічним становищем народу, його вихованням. Викриття Франком ре­лігійної моралі було знаряддям у боротьбі проти капіталізму, проти експлуатації.

Нечипорук А., кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Львівського державного університету імені І. Франка

Джерела:
1. Ленін В. І. Повне зібр. тв. т. 45, с. 24.
2. Лук'янович Д. Іван Франко в боротьбі проти релігії, церкви і Ватікану, К., 1955, с. 30.

Немає коментарів:

Дописати коментар