Стаття "Розповідь про мудру Гіпатію з Александрії, філософа й математика, розтерзану натовпом фанатиків-християн у березні 415 року" в журналі «Людина і світ» № 8 1976 року

...415 р. в Александрії вчинено самосуд над Гі­патією... Кров, що сочилася з прекрасного тіла Гіпатії, коли бузувіри терзали його устричними черепашками, залишила вічний рум'янець на об­личчі християнської церкви.

Берроуз ДАНЕМ, американський філософ.

Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь» готує до випуску книжку Анатолія Бєлова «Зви­нувачені в єресі». Це - нариси про світочів розуму, людей, чиє життя було взірцем бо­ротьби за торжество істини, проти духов­ного диктату церкви, релігійних догматів. Публікуємо розділ з цієї книжки.

1

Вона була прегарна! Воістину пре­гарна! Клавдій Турон, молодий римля­нин, мов зачарований, слухав Гіпатію. Того дня, вперше потрапивши на її лек­цію, він зрозумів: недарма так славлять мудрість її та вроду. Недарма сам Клав­дій Турон, початкуючий філософ, почув­ши про незвичайні чесноти Гіпатії, виру­шив у нелегку подорож від Рима до Александрії.

...У залі Александрійського музею, де виступала Гіпатія, яблуку ніде було впасти. Ті, кому не вистачило місця, стояли в дверях, товпились на сходах. Серед слухачів були й такі, що, як і Клавдій Турон, прибули з далеких країв, приваблені розповідями про наймудрішу з мудрих, про найпрекраснішу з пре­красних жінок.

Коли скінчилась лекція і Гіпатія в оточенні учнів м'яко ступила з кафедри й рушила до виходу, Клавдій Турон пробився до неї і, зупинивши її жестом, чемно вклонився:

—  Дякую тобі, мудра, Гіпатіє, за сло­во, дароване людям, зі те, що допома­гаєш пізнати істину.

Гіпатія уважно подивилась на юнака і спитала:

—  Хто ти і звідки приїхав у наше місто?

—  Я прибув із вічного міста, — про­мовив Клавдій, — щоб мати честь бачити тебе, послухати тебе й почерпнути твоєї мудрості.

Вона ледь помітно посміхнулась:

—  Учитися мудрості належить у наймудріших, а я лише передаю те, чого вчили вони. Та всяке прагнення пізнати істину гідне похвали. Що ж, приходь у мій дім. Ми збираємось після заходу сонця.

2

Молодий римлянин став частим гостем у її домі. Коли над морем опускалося сонце і вогняний диск помалу ховався за обрієм, до Гіпатії сходились її учні. Вона читала їм лекції з філософії, про­вадила бесіди про вчення найвидатніших мислителів.

Особливо цінувала Платона. Цей ви­датний філософ-ідеаліст античної епохи вчив, що світ, у якому ми живемо, — тільки відображення іншого, вічного світу, світу ідей. Ідеї вічні. Вони пород­жують усі предмети і явища нашого зем­ного чуттєвого світу, світу минущого, а над ними панує найбільша з ідей — сві­това душа.

Вчення Платона імпонувало Гіпатії. Вона, як і інші її сучасники, котрих називали неоплатоніками, засвоїла ос­новні засади цього вчення, намагалась розвинути його далі.

На той час Римська імперія, ще не­давно велика й могутня держава, пере­живала найтяжчі роки, йшла до занепа­ду. Її роздирали суперечності. На очах руйнувалася, здавалось, вічна могутність Риму; на зміну всесильним язичеським богам прийшов новий, християнський бог. І не випадково у тих, хто замис­лювався над сутністю світу, виникали думки про те, що світ цей минущий, відносний, не вічний.

Виходить, немає нічого вічного? Ні, люди не могли примиритись з цією дум­кою. І вони відродили вчення Платона про світову душу, яка нібито породжує наш нетривкий, тлінний, минущий світ...

Клавдій Турон слухав Гіпатію і вірив їй. Вона так логічно обгрунтовувала свої погляди, так уміло відбивала докази тих, хто не погоджувався з нею, що, здава­лося, могла переконати найзатятішого із своїх опонентів.

— Все нетривке в цьому світі, — пов­торила вона і, підійшовши до вікна, зробила легкий жест у той бік, де гро­мадилися руїни Серапіуму. — Погляньте у вікно, і розум підкаже вам, яке все минуще навколо нас.

Серапіум... Від самої згадки про нього хололо серце. Серапіум... Храм єгипет­ського бога Серапіса, розкішний, велич­ний, він вражав уяву чужоземців. Упро­довж століть був гордістю Александрії. Та коли християнство за велінням ім­ператора Константина стало державною релігією Римської імперії, християни повели жорстоку боротьбу з язичеськими святинями. Безжально скидали вони з п'єдесталів мармурові статуї богів, руй­нували розкішні храми. Божевільні фа­натики трощили, нищили найпрекрасніші творіння людини. Ця доля спіткала й храм Серапіса. Вогнем зайнялася зна­менита бібліотека, що зберігалась у хра­мі. Тисячі книг палали під істеричні крики знавіснілих фанатиків: твори Пла­тона й Арістотеля, Гомера й Софокла, античних філософів, поетів, істориків...

Клавдій Турон дивився у вікно, куди показувала Гіпатія, бачив руїни Сера­піуму й відчував, що кожна її думка стає його власною. Вона володіла вели­чезним мистецтвом переконувати, пере­давити учням свій спосіб мислення, свою систему логічних доказів.

Через століття один з грецьких поетів складе на її честь вірші:

Коли переді мною ти
                              і мову чую я твою,
Благоговійно погляд в житло чистих гір
Підношу — так все в тобі, Гіпатіє,
Небесне - і діла, і мови та краса,
І, наче зірка, чисте,
                            мудре світло...

3

Єпископ Кирило був у кепському на­строї. Причиною того були язичники.

Вже чотири століття існувало хрис­тиянство. Минули часи, коли прихиль­ників цієї віри переслідували власті Римської імперії, нещадно карали за саму згадку імені Христа. Спочатку володарів Риму лякало те, що до нової релігії потягнулася чернь: раби, біднота. Константин першим з римських імператорів зрозумів, що християнство не за­грожує імперії. Навпаки, проповідуючи покору й терпіння перед сильними світу цього та обіцяючи вічне блаженство в царстві Христовому, допомагало воно тримати народ у шорах, гнути спи­ну на панів, не ремствувати. Старі язичеські культи не могли виконувати цю роль у масштабах величезної імперії.

Можновладці потребували нової релі­гії. Не випадково римські монархи спро­бували були насадити єдиний для всього Риму культ - культ імператорів. Та він не прижився, бо дуже відверто вира­жав інтереси правлячих класів. Імперії потрібна була релігія, котра освячува­ла рабовласницький лад і водначас вті­шала бідноту обіцянками прийдешнього щастя. Християнство було саме такою релігією. І Константин оголосив його релігією державною.

Здавалось, віра Христа пустила міцне коріння. Та це тільки здавалося. Церква зіткнулася з новими труднощами, і го­ловна з них — боротьба з язичниками. Вони не визнавали нової віри, продов­жували молитись біля статуй Юпітера та Юнони, поклонялись богині мудрості Мінерві, шукали прихильності у бога морської стихії Посейдона.

На плечі Кирила, котрий ось уже четвертий рік очолював єпископат в Александрії, лягла нелегка ноша. Він робив усе, щоб утвердити християнство в цій провінції Римської імперії. Він ішов слідами свого попередника Феофі­ла, який, не вагаючись, навіть знищив храм Серапіса. Та, незважаючи на най­жорстокіші заходи, християнство при­щеплювалось важко.

Того дня Кирилові зіпсувала настрій ще одна обставина. Проїжджаючи вули­цями Александрії, він звернув увагу на натовп біля міського музею. Йому сказа­ли, що в музеї читає лекцію Гіпатія, а коли це буває, завжди збирається багато людей.

Єпископ насупився. Гіпатія... Знову Гіпатія... Ось де причина язичеських смут. Здебільшого ті, хто вважає себе мудрим, не бажають приймати християн­ську віру й забивають голови простодуш­них усілякими нісенітницями, називаючи їх філософією. Народові слід навіювати християнські ідеї щодня, щогодини, аби віра Христа стала самим жит­тям людей. Віра Христа, а не облуд­на мудрість, яка розбещує уми.

Звичайно, коли б вдалося прихилити на свій бік Гіпатію, вона могла б неаби­як допомогти в поширенні християнських ідей. У неї авторитет, у неї ораторський хист. Недарма в Александрію приходить стільки людей з різних кінців імперії, щоб послухати її. Залучити Гіпатію до проповіді християнства намагався ще єпископ Феофіл. Та всі його спроби успіху не мали.

Після Феофіла цю тему в розмові з Гіпатією пробував порушити й Кирило. Натякав їй, що вона може мати неабияку вигоду, виявивши зацікавлення христи­янським ученням. Та вона лишилась непохитною.

Гіпатія... Гіпатія... Кирило повторював подумки це ненависне ім'я. Для нього Гіпатія була тільки язичницею, що ба­ламутить розум. Вчена? Для християн­ства справжня вченість у тому, щоб обгрунтовувати догми цієї релігії. А язичниця закликала вивчати природу, захоплювалась астрономією, висловлюва­ла судження, що суперечили проповідям церкви. Ні, така вченість не потрібна християнству.

Гіпатію слід осадити. Адже вона подає іншим приклад непокори. Треба всім показати, яка доля чекає тих, хто не приймає християнської віри. Та Кирило був безсилий. Він мусив посміхатись їй при зустрічах, бути ввічливим і чемним. До цього зобов'язував сан. Відверта не­доброзичливість до Гіпатії могла обер­нутись проти нього. Адже він був лише єпископом, що змінив Феофіла, і його самого з роками змінить інший. Єписко­пів було багато, а Гіпатія — одна, і авторитет її був надто великий, щоб вступити з нею у відкриту боротьбу.

О, якби ж то можна було покінчити з нею! Це був би для язичників удар, не менший, ніж розгром Серапіуму. Вони побачили б, до чого призводить непокір­ність, відчули б силу християн! Та Ки­рило не може зробити цього. Він не може... Але хтось інший міг би...

Кирило вірив у свою місію: він покін­чить з язичниками в Александрії. Зара­ди цього ладен був на все.

Він розмашисто перехрестив лоба, прошепотів: «Прости мене, господи» — і гукнув слугу...

Коли в його покої ввели ченця Петра; єпископ зрозумів: саме така людина потрібна йому. Блукаючий погляд фа­натика, низький, поораний зморшками лоб, дужі руки — такий не стане заду­муватись над високими матеріями, коли йдеться про виконання християнського обов'язку. Врешті-решт, для нього, як і для кожного християнина, головне — заслужити спасіння в прийдешньому цар­стві Христовому. А це єпископ міг обі­цяти.

Кирило запитливо глянув на Петра, ніби прикидав, чи здатний цей просто­людин виконати його волю, і твердо вирішив: здатний!

— Чи готовий ти виконати свій християнський обов'язок в ім'я величі церкви Ісусової, в ім'я погибелі прокля­тих язичників, ворогів Христових?

— Готовий, — озвався Петро.

— Чи готовий ти іменем господа по­клястися, що збережеш таємницю наві­ки-вічні, аж до судного дня?

— Готовий.

— Тоді слухай, бо свята церква довіряє тобі велику богоугодну справу...

4

Хвилі набігали на берег, вдарялись об скелі й відкочувались назад, безсилі розтрощити кам'яну твердиню. Теплі бризки обдавали обличчя Гіпатії. Не відхилялась — навпаки, тяглась до ла­гідного подиху моря.

Вона любила вранці ходити до моря, залишатись на самоті й поринати в роз­думи під шум прибою. Про що думала? Можливо, про швидкоплинне життя, про те, що людині надто мало відпущено природою, аби повною мірою виявити себе, дати іншим усе, що можна. Їй було вже сорок п'ять. Більша частина жит­тя — позаду.

Ні, вона не гайнувала часу бездумно. Певно, в житті її не було й години, яку прожила марно.

Її зірка зійшла дуже рано й засяяла в усьому блискові. Дочка відомого ма­тематика Теона, який викладав в алек­сандрійській школі Музеумі. Гіпатія успадкувала від батька допитливий розум, жадобу знань і глибокий інтерес до всього, що її оточувало. З юних років Гіпатія захопилась читанням, намагалась якомога більше взнати, прагнула осягну­ти різні науки. Ще зовсім молодою вона вражала співбесідників глибокими знан­нями з математики, філософії, астроно­мії. І не тільки знаннями, а й самостій­ними своєрідними судженнями, які при­мушували дивуватися сивих мислителів.

Адександрія на той час була великим, гомінким містом, центром однієї з вели­ких провінцій Римської імперії. Тож не дивно, що сюди з'їжджались учені мужі з різних країн. Саме вони й рознесли чутки про разючі здібності дочки Теона. Так і пішла слава про найпрекраснішу, найдоброчеснішу, найдостойнішу Гіпатію.

А трохи згодом міські власті запро­понували їй очолити кафедру філософії. Такого ще не бувало. Не відразу й місь­кий магістрат зважився на цей крок. Отці міста довго обговорювали, чи мож­на таке довірити жінці. Та здоровий глузд узяв гору, Гіпатія справді пере­вершила всіх філософів і по праву зай­няла кафедру.

Філософія, наука про світ, в якому ми живемо, про людину, про її місце в царстві природи, захопила Гіпатію тим, що давала можливість міркувати про заповітні таємниці буття, силою розуму осягнути світ в усій його повноті. Недар­ма древні греки іменували її любомуд­рістю, а тих, хто займався філософією, шанобливо називали мудрецями.

Інтереси цієї жінки були надзвичайно різноманітні. Особливо багато часу вона приділяла математиці. Могла годинами просиджувати над найскладнішими фор­мулами й розрахунками. Її перу нале­жали коментарі до праць математиків Діофанта і Аполлонія Пергського.

Вабила Гіпатію також астрономія, що приховувала мільйони таємниць зоряного неба. Її цікавили механіка, навігація, інші науки. Зробила Гіпатія й декілька цінних відкриттів, винайшла ареометр — прилад для визначення густини рідин; їй приписували ідею створення астроля­бії, за допомогою якої можна було виз­начити місцезнаходження корабля у відкритому морі...

Ні, вона не марнувала часу, не роз­тринькувала дарованих природою здіб­ностей. І за це люди виявляли їй свою любов. Звичайно, не всі. Були й такі, що ненавиділи її. І вона знала про це. За віщо? Чим викликала злобу в їхньо­му серці? Ось хоч би єпископ Кирило. Він завжди чемний з нею, та хіба важко помітити в його очах зловісні вогники?

Вона відмовилась прийняти християн­ство: була певна, що християнські ідеї — витвір людської уяви, далекий від істи­ни. Це й викликало ненависть церковни­ків. Вона розуміла, що ієрархи хотіли б використати її авторитет для проповіді християнської віри, для боротьби з язи­чеством. Та вона була далека від релі­гійних чвар і своє призначення вбачала в іншому — в служінні науці.

Гіпатія знала, що Кирило не відсту­питься. Якщо йому не вдасться схилити її до своєї віри, використати її авторитет для своїх цілей, він мститиме. Вона здогадувалась навіть, як усе те станеть­ся. Він звинуватить її в поклонінні язичеським богам і підбурюватиме до розправи з нею. Це випробуваний при­йом, до якого не раз вдавалися христи­янські ієрархи, щоб звести рахунки із супротивниками.

З перших же днів свого єпископства Кирило повів боротьбу з язичниками. І хоча він завжди ніби лишався в тіні, стояв осторонь, подейкували, що кілька випадків розправи з язичниками в Алек­сандрії — справа рук єпископа, який підбурював фанатиків-християн проти інаковіруючих.

Чи не спіткає і Гіпатію доля тих не­щасних, які зазнали нападу фанатиків тільки за те, що вірили в інших богів? Не раз останнім часом, проходячи вули­цями Александрії, вона чула позаду зловісний шепіт: «Чорнокнижннця!» Гіпатія відчувала, що розв'язка набли­жається.

Та невже її недруги гадають, що погрозами досягнуть свого? Навіть під страхом смерті вона не зрадить своїх переконань, не стане сліпо повторювати нав'язувані догми...

5

Клавдій Турон вів суперечку про віру. Суперечку пристрасну й запальну. Досі йому не доводилось вести таких супе­речок, коли виявляються безсилими аргументи, коли змовкає логіка перед тупою впертістю, небажанням тверезо глянути на речі. Бо ж хіба до логіки, хіба до здорового глузду, коли йдеться про віру?

В Александрії такі суперечки були звичайними. Вони починалися там, де збирались прихильники різних вір, і тоді спалахували словесні баталії, які могли тривати годинами. Прихильники іудаїз­му, несамовито жестикулюючи, доводили істинність бога Ягве. Язичники підноси­ли руки й закликали небеса засвідчити правоту своєї віри, а християни прися­гали іменем Ісуса, що тільки їхня релі­гія, яка вижила, незважаючи на жорсто­кі переслідування, справжня.

Особливо розпалились пристрасті в пустинях, де жили відлюдники, які зали­шили «мир» заради спасіння душі в обіцяному християнськими проповідни­ками загробному царстві Христовому. Їм, ченцям, які знехтували земні спокуси, церква насамперед обіцяла райське бла­женство. І люди зрікалися домівки, сім'ї, друзів, усіх життєвих радощів заради майбутнього щастя на небесах.

Клавдій Турон сперечався з двома ченцями. Були вони обидва вже немо­лоді, брудні, обідрані, підкреслюючи тим зневагу до тіла свого й одягу. За­кликаючи до голосу розуму, він доводив, що вся християнська догматика така хитка, що їй годі витримати зіткнення навіть з найменшими логічними доказа­ми.

Ченці правили своєї, раз у раз осіня­ючи себе хрестом. Клавдій Турон знову закликав до голосу розуму.

— Але чому ж тоді наймудріші з муд­рих не знали й не знають вашого Хрис­та? — висунув він іще один аргумент. — Чому Гіпатія, вченість якої загальновідо­ма слава, про яку сягнула вже до Рима, не прийняла вашої віри? Чи ви, темні, виявились мудрішими від неї?

— Чорнокнижниця! — вереснув один із ченців. — Біс, біс сидить у ній! Біс-спокутник! Вона загине сьогодні, дочка сатани. Нехай звершиться справедливий суд Христовий руками вірних його чад.

Клавдій Турон не відразу збагнув значення слів ченця, а коли вони дійшли до його свідомості, відчув, як похололо серце. Гіпатії загрожує небезпека! Ці безумці здатні на все. Мерщій туди, до неї, попередити, врятувати.

Він метався по місту, розшукуючи Гіпатію, і не міг знайти її. Вдома її не було ще зранку. В музей вона не приходила. Він кинувся в магістрат. Префект Орест, який шанобливо ставив­ся до Гіпатії, розвів руками: він не ба­чив її вже кілька днів і дуже жалкує, бо кожна зустріч із найгіднішою і най­мудрішою з усіх жінок збагачує душу і розум його.

Клавдій Турон нервово тер чоло: де ж вона може бути? І раптом у нього сяйнула догадка. Ну звичайно, як він не подумав раніше! Після обіду вона часто проводила час у бібліотеці. Коли він підбіг до прикрашеної колонадою білої будівлі, то зрозумів, що запізнився. На мармурових сходах шаленів натовп.

Він намагався пробитися ближче — і не міг. Натовп запрудив вузький прову­лок, який вів до бібліотеки, і ревів, лементував, вив. А в центрі його він побачив біле плаття Гіпатії. Декілька брудних обідранців волокли її по землі, а вона, неспроможна вирватися з чіпких рук, стуливши губи й заплющивши очі, була, як завжди, спокійна, тільки облич­чя її вкрила мертвотна блідість.

— Дияволиця! Дочка сатани! Чорно­книжниця! — неслося з натовпу.

Клавдій Турон помітив чорнобородого ватажка в лахмітті. Він щось кричав, показував на другий кінець вулиці, і натовп ринув за ним, тягнучи за собою Гіпатію.

Клавдій Турон рвонувся за нею, але чиясь владна рука зупинила його. Наче в тумані, він побачив перед собою не­знайому людину в білій тозі.

— Схаменися, безумцю! Їй уже не за­радиш, а себе занапастиш. Вони оска­женіли від передчуття кривавої поживи.

І тоді гордий римлянин Клавдій Ту­рон, який не знав, що таке сльози, за­плакав. Він затулив обличчя руками і ридав, не взмозі стримати себе.

Натовп уже зник з очей. Засліплений релігійним фанатизмом, він покотився, змітаючи все на своєму шляху, до хра­му Кесаріон, і тягнув за собою ту, яку мали принести в жертву всеблагому християнському богу. Там, на сходах Кесаріона, фанатики з налитими кров'ю очима виламували їй руки, осипали її тіло важкими ударами. Мракобіси зір­вали з жінки одяг, здирали їй шкіру устричними черепашками...

Поруч височіло мармурове зображення Xриста з вирізьбленими на ньому сло­вами: «Я завжди той самий — нині, і повсякчас, і навіки вічні». Син божий, лагідний і велелюбний, мудрий і мило­сердний, байдуже споглядав, як уже бездиханне тіло жінки знавіснілі вбивці спалювали на вогнищі...

6

— Боже, не обійди своєю ласкою душу нещасної жертви — заблудлої Гіпатії...

Єпископ Кирило молився за нещасну жертву. Всі бачили, як гірко він пере­живав загибель Гіпатії.

І кому могло спасти на думку, що то він підмовив ченців пустити по місту чутки, ніби в Гіпатію вселився біс, ніби вона відьма й використовує свої злі чари проти християн. Кому могло спасти на думку, що ватажок натовпу чернець Петро, який закликав до розправи над чорнокнижницею і відьмою, якось зв'я­заний з єпископом александрійським. І вже, звичайно, нікому й ніколи не спа­дало на думку покласти відповідальність за люту розправу над Гіпатією на хрис­тиянську церкву....

А свята церква залишилась вірною со­бі. Через декілька століть вона спробу­вала перетворити Гіпатію мало не в свя­ту великомученицю. Щоправда, в сон­мі святих цій великомучениці дали інше ім'я — Катерина Александрійська. Але тільки ім'я, все ж інше до неї перейшло від Гіпатії. Житіє святої Катерини Александрійської, складене християн­ськими борзописцями, розповідає про те, що в IV столітті в Александрії жила най­мудріша з жінок — Катерина, яка зай­малась філософією, математикою, астро­номією. Вона була гарна й доброчесна і всю мудрість світу бачила в християн­ській вірі, за що й наклала головою. Її, ревну християнку, розтерзав натовп... язичеських фанатиків.

Але не Катерину Александрійську, а Гіпатію зберігає в своїй пам'яті історія. ЇЇ життя приваблює письменників і по­етів. До її образу звертались Вольтер і Леконт де Лілль. Їй присвятив роман англійський письменник Чарльз Кінгслі. В історії науки вона залишається одні­єю з перших жертв християнської церк­ви. Саме з Гіпатії починається довгий список мучеників науки, який історія пред'являє християнству.

Перегорнуто одну з найперших сторі­нок історії боротьби християнської церк­ви з наукою. А за нею пішли десятки інших...

Християнство набирало сили. Проте це давалося йому нелегко. Знадобилися століття, щоб вплив християнської релі­гії поширився майже на всю Європу. Спочатку в Італії, Греції, Англії, Фран­ції, Німеччині, а тоді і в інших країнах.

На довгі роки запанувало християнст­во в усіх сферах духовного життя... Під нагляд церкви підпала наука, яка стала служницею богослов'я. Філософія посту­пилася місцем схоластиці, завданням якої було доводити, обгрунтовувати, стверджувати «істини» християнської релігії. Навіть думки людей стали конт­ролювати духовні отці. Європу огорнули ніч середньовіччя — один з найтяжчих періодів в історії людства. Це про ньо­го італійський письменник Бартолі пи­сав: «Неначе розум загорнувся в саван, щоб зійти в могилу, де він перебував багато віків. Світло думки погасло».

Вільна думка була закута в кайдани. Над умами панувало богослов'я. Щоб зміцнити свій вплив на віруючих, церк­ва йшла на все. Французький письмен­ник Анатоль Франс справедливо заува­жив, що за тих похмурих років «щасли­вій одностайності пастви безперечно сприяла і звичка... негайно спалювати кожного інакомислячого».

Церква не випадково прагнула підко­рити своєму впливові духовний світ лю­дей. У середні віки вона сама стала най­крупнішим феодалом, власником вели­чезних маєтків, незліченних багатств, со­тень тисяч підневільних селян, які пра­цювали на неї. Інтереси церкви тісно пе­реплелися з інтересами феодальних ко­ролів і князів. Тому вона й прагнула зро­бити так, щоб релігія увійшла в плоть і кров простолюду, щоб релігійні уяв­лення стали невід'ємною часткою сві­домості мас. Адже християнство вихову­вало в бідноти покору, вчило терпляче переносити життєві злигодні й страждан­ня заради вічного блаженства в потой­бічному світі. Найменший сумнів щодо істинності християнського вчення неми­нуче пов'язували з намаганням підірва­ти підвалини феодалізму, бо церква й феодалізм становили єдине ціле.

Та світло думки хоч час від часу, а таки пробивалося крізь ту непроглядну пітьму. Не переводились мислителі, які прагнули вирватися з лабет релігійної віри до вільного пізнання науки, розір­вати кайдани, що сковують розум.

А. Бєлов, мал. Ю. Кремньова