середа, 9 жовтня 2013 р.

Стаття "Проти облуди й мракобісся" в журналі «Жовтень» № 6 1975 року



Особливістю розвитку революційного руху на захід­ноукраїнських землях у двадцятих-тридцятих роках на­шого століття була гостра боротьба проти клерикалізму, і, зокрема, проти ієрархії греко-католицької церкви, яка тримала свою захланну руку на важливих ділянках еко­номічного й соціально-політичного життя краю: читаль­нях, школах, кооперативах, численних організаціях та то­вариствах, не кажучи вже про націоналістичні політичні партії. Річ у тім, що, вміло використовуючи своє привіле­йоване становище, при постійній підтримці австрійсько­го, а потім польсько-буржуазного урядів, уніатська цер­ква в Західній Україні стала масовою релігійно-політич­ною організацією, яка володіла значними земельними масивами, багатьма підприємствами й банками, широкою видавничою базою і пропагандистським апаратом, вір­ним реакційним концепціям окатоличення всього україн­ського населення.
Після Великого Жовтня клерикалізм став особливо войовничим, він перетворився на рупор імперіалістів у боротьбі з прогресом і демократією. На вимогу Ваті­кану з амвонів костьолів і уніатських церков полилися потоки наклепів на СРСР, революційний і національно-визвольний рух, соціалізм.
У цих умовах перед Комуністичною партією Західної України постало завдання викривати політичну діяльність клерикальних організацій, зокрема уніатської церкви, по­казати її як засіб соціального й духовного поневолення трудящих.
Незважаючи на складні умови підпільної роботи, КПЗУ рішуче боролася проти ідейного та політичного впливу церкви, розгортала атеїстичне виховання трудя­щих. «Боротьба за опанування села, — говорилося в по­станові II з'їзду КПЗУ, — та вирвання його з-під міщан­ських партій конечно вимагає боротьби за остаточне зни­щення впливів сільських авторитетів церкви й попів­ства... — цієї головної соціальної опори польського імпе­ріалізму та угодовства українського націоналістичного табору» [1].
Низові партійні організації у своїй антиклерикальній та атеїстичній пропаганді використовували різноманітні форми — діяльність масових легальних організацій тру­дящих, випуски нелегальних видань — листівок, плакатів, виступи в пресі, художню літературу, мистецтво. На конкретних прикладах комуністи викривали експлуататор­ську роль церкви, служителів культу, шкідливість релігій­них вірувань, забобонів, марновірств.
Цю діяльність не могли не помітити органи буржуаз­ної влади. Коломийський староста Скварчинський у своє­му доносі станіславському воєводі в травні 1929 р. пи­сав про те, що партія «Сель-Роб» згідно з вказівками КПЗУ розпочала кампанію за масовий вихід з церкви: «Сель-Роб» використовує для цих цілей конфлікти окре­мих осіб з попами, які виникають досить часто з при­воду надмірних плат за релігійні обряди, одночасно за­лучаючи цим незадоволений елемент до «Сель-Робу» [2].
Серед масових прогресивних видань, які КПЗУ вико­ристовувала для розгортання атеїстичної пропаганди на Західній Україні, були газети «Земля і воля», «Сель-Роб», «Сяйво», «Сила», «Українська газета», журнал «Вікна»,
Зі сторінок прогресивних видань лунали заклики тру­дящих до рішучої боротьби проти «єдиного національ­ного фронту», капіталістів, поміщиків, куркулів, уніат­ського духовенства, до інтернаціонального об'єднання з експлуатованими масами інших народів. «Єдиному на­ціональному фронтові українських панів і попів, — писала газета «Світло», — працюючі маси протиставляють єди­ний класовий фронт — спільний з робітництвом других націй» [3].
Соціальне обличчя попівства газета «Сила» викривала в його ставленні до пекучих проблем тогочасного життя віруючих. Кореспондент із села Космач Богородчансько­го повіту на Станіславщині повідомляв, що священик І. Амброзяк «робить інтерес на несвідомості селян. Стра­шить нас пеклом, а сам пекла на боїться. Дере з нас шкіру за треби, як різник з теляти. За похорон Анни Кицмен узяв 100 злотих. Ці гроші заплатив такий зли­дар, що за 1,80 злотого працює 8 годин під землею в отруйливих газах у копальні воску земного в Дзвинячі. Ось така-то любов ближнього. Один мусить пріти 55 днів, терпіти наруги від посіпак, а другий забирає весь 55-денний зарібок за 2 години, нічого не зробивши» [4].
Багато священиків були членами акціонерних това­риств, власниками земельних угідь, банківського капіта­лу, фабрик. Церкви, костьоли й монастирі у Львівському, Станіславському й Тернопільському воєводствах у 1935 р. мали 219,9 тисяч гектарів землі. Віддаючи землю в орен­ду безземельному й малоземельному селянству, духів­ництво одержувало величезні прибутки.
Церковний і попівський капітал становив основну час­тину таких промислових і фінансових підприємств, як ко­оператив «Народна торгівля», кооперативні банки «Дні­стер» і «Сільський господар», «Достава» у Львові, «Різ­ниця» у Самборі, нафтопереробне підприємство «Унія», та інших. В одному з найбільших і найсильніших банків української буржуазії «Земельному банку гіпотечному» значні акції мали митрополит А. Шептицький, єпископи К. Чехович, Г. Хомишин, піп Войнаровський.
Тому цілком справедливо газета «Сила» відзначала, що «не тільки зі страху, не тільки на службі капіталізму як платні агенти попи обороняють капіталістичний лад і борються проти соціалізму. Вони це роблять з своїх-таки інтересів як складова частина буржуазного табо­ру»... Вони є «свідомі вороги українського національного визволення працюючих, тому що вони є ворогами кла­сового визволення працюючих» [5].
Враховуючи вказівку В. І. Леніна про те, що боротьбу з релігією не можна обмежувати абстрактно-їдеологіч­ною проповіддю, а її «треба поставити в зв'язок з кон­кретною практикою класового руху, спрямованого на усунення соціальних коренів релігії» [6], партійні осередки КПЗУ підпорядковували атеїстичну пропаганду основно­му завданню — боротьбі за соціальне визволення трудя­щих. В одній з директив, опублікованих у «Бюлетені ЦК КПЗУ», йшлося про те, щоб використати кожну нагоду, кожну подію, яка хвилює маси, з метою поширення кла­сової свідомості сільських трударів, організації їх під прапором боротьби за соціальне й національне визво­лення мас.
«Візьмемо хоч би справи церковні, — наводить на розміркування «Бюлетень», — антицелібатну акцію, яку проводив недавно націоналістичний табір, боротьбу за календар у православній церкві на Волині, сектярський рух у Галичині, роль православної церкви на Волині та греко-католицької у Галичині, здирства духовенства і т. д. Чи повинна партія зайнятися цими справами? Безумовно, що так» [7].
І тут же дається рекомендація, як це робити. «Бюле­тень» роз'яснює, що Компартію зовсім не цікавить, чи буде целібат, чи його не буде. Не має жодного відно­шення партія і до того, щоб збирати віруючих навколо всіляких кличів до боротьби за українську унію, але пар­тія повинна використати всі ці целібатні акції боротьби за унію, усю продажну роль православної ієрархії на Волині, для дискредитації церкви, для поширення у ма­сах пролетарської ідеології та відриву сільських мас з-під церковного баламучення. Далі «Бюлетень» звертає увагу низових осередків на необхідність враховувати складність антирелігійної роботи на селі.
Низові партійні осередки досягали значних успіхів в атеїстичній та антиклерикальній пропаганді. Її дійовість, злободенність, наступальність змушені були визнати й самі керівники уніатської церкви. «Сельробівська, себто біль­шовицька преса, — писав прибічник латинщення уніат­ської церкви станіславський єпископ Г. Хомишин, — під оглядом віри і релігії зачіпила в народі лібералізм і ре­лігійний індиферентизм, навіть атеїзм».
У своєму посланні духівництву Львівської архієпархії митрополит Шептицький 25 травня 1927 року відзначав, що атеїстична пропаганда здобуває більше успіхів, ніж можна було сподіватися, «мало хіба найдеться сіл, в ко­трих не знайшло би ся одвертих пропагаторів невіри й атеїзму». Митрополит скаржився на те, що противники віри відповідно до постанов II з'їзду КПЗУ «ведуть агіта­цію проти всяких авторитетів, а в першому ряді — про­ти духовенства, використовують усякі моменти, котрі компрометують церкву і духовенство, як здирства, кон­кордат, автокефалію і т. п.» Владика застерігав свою паству, що «комуністичні агітатори» проникають у коопе­ративи, читальні, церковні братства, уміють використо­вувати невдоволення людей церквою, священиками. На­прикінці послання А. Шептицький небезпідставно заявив, що в боротьбі з «атеїстичним комунізмом» найбільшим недоліком був брак «духа посвяти і людей посвяти».
Справді, у революційну боротьбу західноукраїнських трудящих за своє соціальне й національне визволення включилися не тільки атеїсти, а й віруючі. І митрополит добре розумів, що релігія серед переважної більшості віруючих тримається тільки на поверхні, силою віджи­ваючих традицій. Це змушує його сказати гірку для ньо­го правду: «Якби ми цілковито стратили дотацію, яку дає правительство нашій церкві, боюся, що ми задачі своєї не сповнили б, боюся, що в таких случаях христи­янство цілком зникло б в многих і многих селах».
У своїх догадках митрополит А. Шептицький не по­милявся.
Силу впливу марксистсько-ленінських ідей, утвер­дження серед трудящих Західної України матеріалістич­ного світогляду усвідомлювали, безперечно, і керівники східної конгрегації у Римі, глава католицької церкви — папа Пій XI (раніше учасник антирадянської інтервенції Ахіль Ратті), який очолював апостольський престол з 1922 по 1939 рік. Виношуючи плани чергового хрестового по­ходу проти СРСР, папа Пій скористався порадами своїх попередників, які ще наприкінці минулого століття ре­комендували стримувати революційний запал серед тру­дящих мас позацерковною роботою. На початку 1930 року він висунув ідею «католицької акції», яка полягала в тому, щоб лід керівництвом духовенства виховувати трудящих у дусі покори експлуататорам і кліру, активно боротися проти комуністичного революційно-визвольно­го руху трудящих.
Ієрархії римо-католицької та уніатської церков у Польщі активно взялися за впровадження цієї «побож­ної» акції. Конференція католицьких та уніатських єпис­копів, проведена в 1930 році під керівництвом папського представника Мармаджі, обрала штаб, до складу якого увійшли польські кардинали Гльонд, Каковський, архіє­єпископ Сапєга й митрополит Шептицький. Генеральний інститут «Католицької акції», заснований у Львові, очо­лив уніатський священик М. Дзерович.
Уніатські ієрархи — львівський митрополит А. Шепти­цький, єпископи станіславський Г. Хомишин, перемишль­ський — Й. Коциловський виявили велику активність у здійсненні планів «Католицької акції» на західноукраїн­ських землях. На своїй конференції у січні 1931 року вони затвердили «Конституційний статут Католицької ак­ції у Галицькій провінції», який вимагав клерикалізувати всі громадські організації, партії, товариства.
Керівники уніатської церкви добре розуміли, що си­лами лише свого духовенства вони не в стані здійснити антирадянські плани, тому вирішили залучити до цього й віруючих. Так, на початку 1931 року виникла політична партія уніатської реакції — «Український католицький союз». Програма УКС полягала в тому, щоб непохитно захищати інтереси експлуататорських класів, вірно слу­жити ватіканському престолу, активно допомагати йому в здійсненні експансивної політики на Сході.
«Католицька акція» у Львівській єпархії не дала ба­жаних наслідків. Боротьба трудящих проти соціального й духовного гноблення під керівництвом КПЗУ розгор­талася з новою силою. Враховуючи це, станіславський єпископ Г. Хомишин почав здійснювати «католицьку акцію» у своїй дієцизії по-іншому.
Для згуртування реакційних сил він заснував «Укра­їнську християнську організацію» (УХО). З метою кра­щого пристосування до існуючих умов ця партія в 1932 році перейменувалася в «Українську народну обнову» (УНО). Програма цієї партії, яка була визначена ще в 1927 році, полягала в тому, щоби всіма засобами домог­тися «з'єднання Сходу із Заходом». Крім того, з ініціа­тиви Г. Хомишина виникло уніатсько-націоналістичне мі­щанське товариство «Скала», яке повинно було підготу­вати психологічний та ідейний грунт для проведення у життя ідей «Католицької акції». Статут «Скали» перед­бачав проникнення католицької ідеології в усі галузі су­спільного й культурного життя шляхом видання клери­кально-націоналістичної літератури й преси, організацій публічних лекцій, паломництв до «святих місць», утво­рення хат-читалень, бібліотек тощо. Члени «Скали» по­винні були проникати в різноманітні організації, вивчати настрої населення, вести боротьбу проти соціалістичних ідей, прогресивного людства.
Для роботи серед молоді були створені «Католицька акція української молоді» (КАУМ) і «Католицька акція української жіночої молоді» (КАУМЖ). Завдання цих клерикальних молодіжних організацій у журналі «Като­лицька акція» визначено таким закликом: «Ставай в ряди спасенної організації КАУМ, яка має на цілі приготовити впорядковані ряди христових бойовиків, спосібних не тільки до стримання ворожого наступу на Христове цар­ство, але й до протинаступу».
Виховання членів «Католицької акції» у дусі релігій­ного фанатизму в таборах КАУМ поєднувалося з при­щепленням молоді ненависті до комуністичного й рево­люційного руху, нетерпимого ставлення до інших на­родів.
Таке ідейне спрямування КАУМ пояснювалося тим, що керівну роль у ній відігравали ватажки українських буржуазних націоналістів, зокрема Андрій Мельник. При­криваючись демагогічними гаслами про захист релігії, християнської моралі, національних традицій, КАУМ го­тувала провокаторів, терористів та катів українського на­роду. Табори, де під керівництвом вишколених у Німеч­чині й Австрії інструкторів муштрувалися майбутні зло­чинці, часто відвідував Шептицький, надавав їм мате­ріальну допомогу, заохочував морально.
Уся діяльність клерикальних організацій «Католицької акції» таким чином була спрямована на збереження і зміцнення влади експлуататорів на західноукраїнських землях. Діячі цих організацій пропагували непорушність приватної власності, вічність соціальної нерівності, засу­джували демократію. Ця пропаганда проводилася на основі соціальної демагогії Ватікану, зокрема виданих Хомишиним українською мовою енциклік пап Льва XIII «Рерум новарум» і Пія XI «Квадрагессімо анно».
КПЗУ викривала підступність уніатських владик щодо створення ними нібито «неполітичних» партій. Газета «Сель-Роб» у статті, яка була конфіскована шляхетською цензурою, вказувала на те, що «Український католицький союз» не має нічого спільного з інтересами західноукра­їнських трудящих. Автор статті викрив політичну роль УКС-у як угодовської партії капіталістів, дідичів, попів, що під прапором боротьби з визвольним рухом трудя­щих і «підготовки війни під кличем оборони релігії у Радянському Союзі» [8] взявся виконувати для польських фашистів завдання консолідації українського фашист­ського табору.
Контрреволюційне спрямування УКС-у викрила й га­зета «Сила». У статті «Попівсько-фашистське об'єднання» вона відзначала, що з «переходом на позиції явної угоди з польським фашизмом українська буржуазія старається створити й відповідну організацію, яка при наявній си­туації змогла б об'єднати всі верстви українського бур­жуазного табору до співпраці з польським союзником. Справу цього нового об'єднання взяв на себе «Україн­ський католицький союз», який став «збіговищем найзав­зятіших ворогів Радянської України, що збираються вій­ною знищити її, щоб на її руїнах побудувати панську, фашистську Україну» [9]. Справді, крім священиків, в УКС-і, цьому зборищі клерикально-буржуазних елемен­тів, засіли представники УНДО, ОУН, монархісти-геть­манці.
Щоб легше заманити до католицизму православних, УКС організував уніатських священників вивчати право­славні обряди та пристосовуватися до них. Саме на це орієнтував пастирський лист митрополита А. Шептицько­го. Для «рятування східних братів від більшовиків» та навернення їх до унії готувалися спеціальні відділи мі­сіонерів. Головним начальником цієї чорної армії папа римський призначив єпископа Миколу Чарнецького. Він роз'їжджав по Волині, Поліссі, Західній Білорусії, закли­кав віруючих готуватися до хрестового походу на Схід.
Ці заклики уніатських ієрархів одержували належну відсіч з боку КПЗУ, прогресивної преси. Коли єпископ Іван Бучко через клерикальну газету «Мета» заявив, що УКС є частиною єдинозагальної протирадянської органі­зації, яка називається католицькою акцією, то цього фа­шиста в єпископській рясі влучно затаврувала газета «Си­ла» в номері від 10 травня 1931 року.
КПЗУ засудила також угодовську політику уніатських ієрархів, їх співпрацю з загарбниками українських зе­мель. 22 лютого 1931 року єпископ Г. Хомишин звернув­ся до віруючих з пастирським листом, у якому виправ­довував соціальне й національне гноблення західноукра­їнських трудящих, а панування над ними польської шлях­ти й буржуазії вважав природним явищем, «передбаченим божою волею». «Не рада амбасадорів, — говорив він, — але провидіння боже поставило нас як частину україн­ського народу, під владу польської держави і сему за­рядженню мусимо підчинятися», бо «всяке зарядження — то доступ божий — наймудріший, найсвятіший і для нас найхосенніший».
Більше того, Хомишин виступив запеклим ворогом возз'єднання західноукраїнських земель з Україною Радянською «Особливо підкреслюємо, — писав він, — що навіть при найтяжчих обставинах життя нашого народу в цій державі ми ніколи не бажали і тепер не бажаємо відторгнення українських земель від Польщі з метою приєднання їх до більшовицької держави».
Провокаційний виступ Г. Хомишина схвально зустріли польські шовіністи - організатори «пацифікаційного» те­рору на Західній Україні, але він був рішуче збудже­ний трудящими масами. Станіславський окружком КПЗУ у відповідь на цей лист розповсюдив звернення до ро­бітників, селян і трудової інтелігенції, у якому викрив справжні наміри єпископа. «Програма Хомишина,— гово­риться у зверненні,— це програма явної та беззастереж­ної угоди й союзу з окупацією... Програма Хомишинаце програма української фашистської буржуазії, нато­мість не є вона і ніколи не буде програмою працюючих мас Західної України» [10].
Антиклерикальний атеїстичний рух на західноукраїн­ських землях у двадцятих-тридцятих роках у порівнянні з цим рухом початку XX століття набув якісно нових рис. Спираючись на досвід пропаганди атеїзму в СРСР, західноукраїнський антиклерикальний і атеїстичний рух набув характеру цілеспрямованої боротьби проти реак­ційних антинародних дій кліру, проти ідеалістичної іде­ології церкви. Під керівництвом КПЗУ атеїстична пропа­ганда на західноукраїнських землях не обмежувалася за­переченням бога, вона давала відповіді трудящим на їх соціальні проблеми. КПЗУ спрямовувала цей рух із сти­хійних позицій на наукову марксистсько-ленінську осно­ву, підпорядковувала його основному завданню револю­ційної боротьби — визволенню трудящих від соціального й національного гноблення.
Іван ПЕТРІВ, м. Львів.

Джерела:

1. Постанова ІІ з'їзду КПЗУ, Львів, 1925, стор. 94.
2. І-ФОДА, ф 1, оп. 1, од. зб. 2313, стор. 8.
3. Газ. «Світло», 10 березня 1925 р.
4. Газ. «Сила», 21 березня 1930 р.
5. Газ. «Сила», 24 серпня 1930 р.
6. В. І. Ленін. Повне зібрання творів т. 17, стор. 392.
7. Бюлетень ЦК КПЗУ, 1925, № 6.
8. Газ. «Сель-Роб», 15 лютого 1931 р.
9. Газ. «Сила», 10 травня 1931 р.
10. І-ФОДА, ф. 68, оп. 2, спр. 145, арк. 127.

Немає коментарів:

Дописати коментар