Як налаштувати доступ до наших книг на "Яндекс-Диску"?
Для цього встановіть додаток "Browsec" на свій браузер.

понеділок, 30 вересня 2013 р.

Стаття "М. Павлик проти релігії" в журналі "Наука і життя" № 8 1959 року

Михайло Іванович Павлик (1853 — 1915), соратник і од­нодумець великого Каменяра, був видатним діячем української рево­люційно-демократнчної культури і літератури кінця XIX — початку XX століть. Його письменницьку і громадсько-політичну діяльність високо цінував Іван Франко, який називав Павлика «сіячем зерен плодючих», завзятим борцем про­ти неправди та кривди людської...
Народився Павлик у сім'ї бідно­го селянина в селі Монастирському на Станіславщині. З раннього ди­тинства спостерігав він жахливі картини нужденного, безправного життя трудящих і пройнявся їх ін­тересами. В той час селянство Га­личини героїчно боролося проти колоніальної політики австрійської монархії, за своє соціальне і на­ціональне визволення, за возз'єд­нання з українським народом, що жив у межах російської держави.
Будучи студентом Львівського університету. Павлик разом з Іва­ном Франком брав активну участь у робітничому русі, за що кілька разів арештовувався і сидів у в'язниці. Деякий час він перебував на становищі політичного емігран­та в Швейцарії, де близько зійшов­ся з російськими соціал-демократа­ми. В. Бонч-Бруєвич свідчить, що, повернувшись до Галичини, Пав­лик підтримував тісні зв'язки з Г. Плехановим і В. Засулич, одер­жував від них ленінську «Искру», а також окремі праці В. І. Леніна.
На формування світогляду Пав­лика великий вплив мали творчість Т. Шевченка і праці російських ре­волюційних демократів В. Бєлін­ського, М. Чернишевського і М. Добролюбова. Особливо з глибо­кою пошаною говорив він про Чер­нишевського. «Чудо, не Чернишев­ськнй, — писав письменник у лис­ті до М. Драгоманова. — Читав тепер його «Что делать?» Ну, чу­до... Аж жити хочеться після Чер­нишевського». Разом з Франком Павлик зламав опір консерватив­ної частини редакції журналу «Друг» і вмістив на його сторін­ках уривки з цього твору в пере­кладі І. Франка.
Як інтернаціоналіст Павлик ба­гато зробив для об'єднання трудя­щих різних національностей Гали­чини в їх боротьбі проти соціаль­ного і національного гніту. В ху­дожній творчості, листах, і особли­во в публіцистиці, він виступає во­рогом усякого гніту, викривачем капіталістичної і поміщицької ек­сплуатації. Письменник розвінчує антинародний характер буржуазних партій Галичини, таврує їх зраду інтересів трудящих. Винятково ве­ликі заслуги Павлика в справі бо­ротьби проти українського бур­жуазного націоналізму (В. і О. Барвінських, П. Куліша, Ом. Ого­новського, С. Смаль-Стоцького, Ю. Романчука, М. Грушевського та інших), за єдність і братерство слов'янських народів, насамперед російського й українського. «На­ціоналізм, — писав він, — котрий би старався відгородити нас від та­кої спілки з освіченими народами, ми вважаємо напрямком шкідли­вим».
Буржуазно-націоналістична кри­тика зображувала Павлика як слі­пого послідовника Драгоманова. Насправді це зовсім не так. Драгоманов, який критикував на­ціональну обмеженість галицьких народовців і москвофілів, їх заско­рузлість і консерватизм, закликав передову молодь учитись на кра­щих зразках російської і західно­європейської літератур, цікавитись життям народу, вивчати його твор­чість, мав певний вплив на Павли­ка. Але соратник Франка по робо­ті в демократичних журналах і радикальній партії був далеким від сліпого наслідування Драгоманову, часто критично ставився до нього, неодноразово вказував на обмеже­ність його політичної програми і поміркованість у питанні про став­лення до релігії.
В неопублікованому нарисі «Ру­ські партійні еволюції в Галичині» Павлик зауважує: «Драгоманов не має при тім зовсім для Галичини планів революційних, а ні навіть радикальних, — плани його були досить поміркованими...» Істотні розходження були у нього з Драго­мановим і в питанні про ставлення до релігії і церкви. На поради М. Драгоманова бути обережні­шим щодо попівства і не зв'язува­ти політику з релігією і вірою вза­галі Павлик цілком слушно висло­вив побоювання, що «така поста­новка справи, таке ховання своїх переконань щодо релігії тільки по­шкодить нам..., бо мусимо ж ми рішуче виступати проти визиску­вання віри попівством для всякого панування над народом, та й саму віру мусимо критикувати».
Атеїстичні погляди М. Павлика грунтувались в основному на ма­теріалістичному світогляді і рево­люційному демократизмі. Про свої симпатії до філософського ма­теріалізму Павлик одверто висло­вився в листах до О. Кобилянської, якій він надсилав свої книги з іс­торії філософії, прагнучи допомог­ти їй пов'язати свою творчість з матеріалістичним світорозумінням. «Матеріалістичний світогляд, - писав він до письменниці, — єди­ний найправдивіший; він холодний, але здоровий, мов холодний гір­ський вітер серед спекоти в доли­ні, що вимітає всяку нечисть 3-межи людей. Дух його могучий. проймаючий наскрізь, і він уже по­витав і в штуці — в новіших ре­альних творах».
Павлик не тільки бачив тісний зв'язок реалістичного мистецтва з матеріалізмом, а й вів поруч з І. Франком, Л. Українкою і П. Грабовським запеклу боротьбу про­ти занепадницьких течій в літера­турі, зокрема проти ідеалістичної філософії Ніцше, яка в 90 роках XIX століття була філософською основою декадентства. Ніцшеан­ська проповідь насильства, антиде­мократизму та аморалізму згубно впливала на інтелігенцію, отрую­ючи її свідомість. Тому Павлик виступив проти цієї реакційної фі­лософії. У журналі «Народ» він писав, що Ніцше як письменник слабкий, як мислитель доволі пре­тензійний, а як філософ — шкід­ливий для народу.
Але Павлика цікавив насампе­ред не філософський, а соціальний аспект шкідливості релігії. Він рі­шуче відкидав реакційні вигадки про релігійність народу. Будучи практиком визвольної боротьби, письменник на чільне місце ставив пекучі соціальні питання, і саме в цьому полягає важливе значення його антирелігійної діяльності.
В останній чверті XIX століття в Галичині особливо гостро відчу­валась потреба в атеїстичній літе­ратурі. Це добре розуміли діячі ре­волюційно-демократичного напрям­ку. Іван Франко, вирішивши вдари­ти по релігії, як він говорив, «бе­летристичною ракетою», виступає з рядом атеїстичних творів («Віч­ний революціонер», «Рутенці», «Місія», «Чума», «Смерть Каїна» та ін.). Остап Терлецький гостро критикує церкву та її установи в ряді своїх публіцистичних статей. Михайло Павлик теж бере участь у цій боротьбі з релігійним дурма­ном. Він перекладає на українську мову книги з історії релігії і хри­стиянства — «Історію боротьби між релігією і наукою» Дрепера, «Історію релігії» Тільє.
Гнівні виступи проти церкви і попівщини у Павлика тісно пере­плітались з його критикою буржу­азно-поміщицького державного ла­ду Австро-Угорської імперії, який, подібно до російського самодержавства, використовував церкву як зна­ряддя придушення революційно-демократичного і соціалістичного руху. Відсталість економічного і культурного життя Галичини, май­же повна неписьменність народу, що були наслідком антинародної політики експлуататорських класів, сприяли засиллю релігії. В цих умовах Павлику і його однодумцям доводилось вести таку ж складну і важку боротьбу з клерикальною ідеологією, як і революційним де­мократам у Росії.
Про надзвичайну гостроту цієї боротьби свідчить такий вислів пи­сьменника в одному з його листів до Драгоманова (1876 р.). «Перш всього кинуться на мене з усієї сили попи — то мені треба буде аж критикою й фактами показати їм, що вони робили».
Головну увагу в своїй антире­лігійній пропаганді, початок якої припадає на 1876 рік, Павлик при­діляє викриттю реакційної ролі церкви, що перешкоджала поши­ренню наукових знань серед прос­того народу. Духовенство, говорив письменник, є лютим ворогом нау­ки і народної освіти, тому що осві­та відбирає у служителів культу їх «божий хліб». Письменник вказує на величезну шкоду, що її завдали науці і прогресу католицька і православна церкви, говорить про страхіття середньовічної інквізиції, жертвами якої стали Джордано Бруно, Сервет та багато інших ви­датних мислителів і вчених, крити­кує помилкове твердження Дрепе­ра про те, що східна, православна церква проявила нібито терпимість до науки і прогресу. I східна, і за­хідна церкви, зауважує письмен­ник, були ворогами науки, але внаслідок неоднакового соціально-політичного розвитку Росії і За­хідної Європи ця боротьба мала деякі особливості.
Церкву та експлуататорську дер­жаву Павлик вважав однаково ан­тидемократичними, антинародними організаціями. В недавно знайде­ній статті «Про політичний рух ук­раїнців», присвяченій висвітленню селянського визвольного руху в Галичині у 70-х рр. XIX століття, він пікреслює вороже ставлення народу до духовенства. «Русинське (українське — О. Л.) духовенст­во, — писав Павлик, — є спільни­ком всіх вищих станів в експлуа­тації народу, а та обставина, що воно живе головним чином з по­дання і натуральних повинностей народу за треби, в корені підтиняє приязні відносини останнього до священства і церкви взагалі».
Церква була однією з найбільш надійних опор існуючого порядку в Галичині, і Павлик не випадково зосереджує вогонь своєї критики проти неї. Він добре розумів, що без подолання згубного впливу церкви на трудящі маси годі й ду­мати про широке розгортання полі­тичної боротьби на селі. В цьому ж напрямі спрямовував Павлик і діяльність створеної ним і Фран­ком селянської радикальної партії. «Щождо хиб в нашім русі серед мужицтва, — писав він у 1893 ро­ці, — то вони виходять між ін­шим із того, що тут треба бити в ті точки, які найбільше болять му­жиків — тобто ламати вплив попів і показувати головні політичні до­роги».
Павлик добре бачив, що віра і релігія використовуються експлуа­таторським класом для обману простого народу, затемнення його свідомості. «Вищі, неробітні ста­ни, — писав він, — покликаються на бога та годують темний народ вірою, кажуть йому сподіватися за­плати за свою нужду та кривду — на тім світі у якомусь небі. А самі тим часом на цім світі загортають під себе всю землю, все людське добро, всю людську працю і самих робітних людей». Письменник ро­з'яснює, що кожна віра завжди йшла проти народу і приводила його тільки до дурного, до нена­висті, неволі та неправди на світі. Як атеїст він неодноразово вказує на засилля духовенства у громад­ському житті, говорить, що воно дуже гальмує науковий і культур­ний розвиток Галичини і нічого, крім шкоди, не принесло народові. «Діло в тім, — писав Павлик, — що на лихо наше одиноку її «ін­телігенцію» чинили попи, котрі, дійшовши до керма руського руху в Галичині, натурально надали йому виразний клерикальний ха­рактер, пагубні наслідки котрого тягнуться кривавою ниткою аж до наших днів. Зловіщий клерикаль­ний дух розпростер свої чорні кри­ла навіть на дальні кадри світської інтелігенції».
Чимало місця в публіцистичній спадщині Павлика займає крити­ка центра релігійного мракобісся і політичної реакції — Ватікану. На сторінках газети «Хлібороб» і журналу «Народ» письменник по­руч з І. Франком, вміло обходячи рогатки австрійської цензури, не раз виступав з гострими статтями, які викривали антинародну діяль­ність римських пап.
Тема викриття антинародної ро­лі церкви звучить і в його худож­ній творчості. В оповіданні «Ро­бенщукова Тетяна» Павлик зма­льовує трагічну долю дівчини в капіталістичному суспільстві, ви­даної за нелюба. Героїня твору кі­нець кінцем приходить до виснов­ку, що бог, на котрого всі покли­каються, німий до людського горя, а сама згадка про попа збуджує в неї ненависть і огиду. За це опо­відання письменника було засу­джено на кілька місяців тюрми. Власті звинувачували його у ви­сміюванні релігії і законного шлю­бу. Проте і на суді Павлик сміли­во заявив своїм обвинувачам: «Не автор і не його повість заохочують до ненормальних чинів, а поганий стрій людського життя... проти цього найбільше виступають соціа­лісти, а між ними і автор «Робен­щукової Тетяни».
В антиклерикальній повісті «Пропащий чоловік» Павлик, умі­ло користуючись засобами сатири, створює цілу галерею негативних типів духовенства, показує їх ску­пість, зажерливість, аморалізм. Ось два попи-конкуренти збирають по селу «на боже», віднімаючи у се­лян останню копійчину. Далі ці кровопивці, зійшовшись серед се­ла, на очах у людей побили один одного хрестами. Письменник по­казує, що задушлива, гнітюча ат­мосфера церковного виховання, паразитичне життя попів духовно спустошували частину молоді, ро­били її нездатною до суспільно-ко­рисної праці, до боротьби за своє визволення. В цьому плані пись­менник подав образ молодого Коль­цо — зневіреної і морально спу­стошеної людини. Викриття реак­ційної суті церкви він продовжує і в повісті «Вихора», перші чоти­ри розділи якої були надруковані Драгомановим у журналі «Грома­да» за 1880 рік.
Багато уваги Павлик приділяє розвінчуванню реакційної ролі ре­лігії і церковної моралі в надзви­чайно популярних серед галицько­го селянства виданнях «Народ» і «Хлібороб», які були дуже високо оцінені російськими соціал-демо­кратами — Г. Плехановим і В. За­сулич. В одному з листів до Пав­лика Засулич писала:
«Прекрасна газета ваш «Хлібо­роб». Плеханов, який старанно чи­тав її, каже, що йому ніколи не траплялось бачити такого чудово­го видання для селян».
Звичайно, в атеїзмі Павлика бу­ли і свої слабкі сторони. Так, від­сутність боротьби між православ­ною церквою і державою в Росії він вважав гальмом на шляху роз­витку науки, а прогрес науки на Заході пов'язував з реформацією, з боротьбою протестантської цер­кви проти королівської влади. Але це не вірно. Відомо, що бурхливий розвиток науки в XVII та XVIII століттях на Заході був виклика­ний головним чином розвитком ви­робництва та його потребами. Про­тестантська ж церква, як і католи­цька, жорстоко переслідувала вче­них. Кальвін власноручно підписав рішення про спалення Сервета. В основі ворожнечі між державою і церквою лежали не ідейні, а еко­номічні інтереси. Таке ворогуван­ня між церквою і світською вла­дою мало місце і в Росії, особли­во в XVII столітті.
Одночасно з цим Павлик цілком правильно і дуже слушно підкрес­лював, що і церква, і буржуазно-феодальна держава в Росії зава­жають розвиткові науки і прогре­су. «В Росії, — писав він, — світ­ський уряд і православна церква се тепер одна спілка, тим грізніша для поступу націй в Росії, що пе­ревагу в тій спілці має світський деспотичний уряд, котрий, таким чином, є не тільки катом, але і го­ловою православних гонителів людського поступу». Посилаючись, головним чином, на розум, науку і освіту як на основні знаряддя бо­ротьби проти релігії і церкви, Пав­лик не зміг вказати вірних шляхів подолання релігії. Будучи непри­миренним ворогом попівщини, письменник, однак, не розумів по­ходження релігії, не зміг до кінця розкрити її соціальних коренів.
Незважаючи на ці недоліки, рі­шуча і принципова боротьба Пав­лика проти попівщини відіграла велику позитивну роль. У своїй атеїстичній творчості він нещадно критикував експлуататорську, ан­тинародну суть релігійної ідеоло­гії, викривав лицемірно-фальшиву мораль священнослужителів, захи­щав і пропагував матеріалістичний світогляд. Все це має важливе зна­чення і тепер, допомагає нашій атеїстичній пропаганді перемагати пережитки минулого в свідомості віруючих людей.
О. Я. ЛИСЕНКО, кандидат філософських наук

Немає коментарів:

Дописати коментар