Стаття "Анна Павлик - борець" в журналі "Людина і світ" № 3 1970 року

В розвитку атеїстичних поглядів на залідноукраїн­ських землях велику роль відіграла Анна Іванівна Павлик (1855 — 1928 рр.), яка брала активну участь у пропаганді соціалістичних ідей наприкінці XIX століт­тя. Вона народилась у вбо­гій селянській сім'ї в селі Монастирському поблизу Косова на Прикарпатті. Че­рез злидні Анна Павлик змушена була покинути на­вчання в школі й працюва­ти або вдома, або в най­мах за поганий харч і зно­шений одяг. Так уже в юнацькі роки вона відчула соціальну нерівність і не­справедливість.

На формування світо­гляду Анни Павлик вели­кий вплив справили І. Франко, М. Драгоманов, а надто брат її, Михайло Павлик. Він висилав сестрі соціалістичну літературу й листи, в яких викривалися несправедливі буржуазно-поміщицькі порядки. Всі матеріали Анна читала се­лянам і просила брата «ще такі книжки понадрукову­вати, що то неправда, що пани говорять».

У листі до брата від 6 грудня 1876 року Анна по­ряд з іншими фактами на­водила матеріали про здир­ство священиків, повідомля­ла, що читає соціалістичну літературу селянам. Це ви­кликало підозріння з боку австрійської поліції, яка зробила обшук у хаті Пав­ликів, а згодом заарештува­ла Анну. Селянську дівчину було занесено в списки га­лицьких соціалістів і атеї­стів разом з І. Франком та його товаришами. Під час процесу у 1877—1878 роках над галицькими соціаліста­ми Анну засудили разом з іншими.

Доказом проти Анни Павлик була її усна й письмова пропаганда, відо­мості про яку скрупульозно зібрала поліція. До рук по­ліції попали вірші — пісні «Дуреньків суд», «Несумлін­ність» і «Попівське сумлін­ня», де Анна викривала па­нів і служителів релігії. Так, у першому вірші гово­риться, що буржуазно-помі­щицький суд — знаряддя експлуататорів, яке освячує церква. Анна закликала на­род не слухати «попів-бала­мутів», бо ж вони людям вказують на гріхи, а «самі гріхів не знають, бо все людей обдирають».

Антиклерикальні думки висловлено й у вірші «Не­сумлінність»: пани хвалять­ся своєю побожністю, а са­мі гноблять народ. Видно, що вони бога не знають і на нього не зважають, як­що людей карають. Треба, отже, й простим людям не зважати на бога, а братися до діла, боротися за свої права.

Бо як ви будете

На бога чекати,

То будете усі марне

Дуже погибати,

Ой учіться, люди,

Бо вам всего треба,

Бо всі тоті установи

Не від бога з неба.

Тото усе пани

Собі встановили,

Щоби уни їли, пили

І балі робили.

Анна Павлик доводила, що пани використовують ре­лігію, церкву для зміцнення свого панування, для того, щоб держати в ярмі й тем­ноті трудящі маси. Пове­дінку духовенства Анна Павлик яскраво змалювала у вірші «Попівське сумлін­ня».

Попи такі мислі мають,

Що громаду обдирають —

А громада все бідніє,

Бо нічого ще не вміє.

Ой громада, ой громада,

Сходіться, де добра рада,

І радьтеся, як робити,

Аби в світі добре жити.

Що ж радила Анна Пав­лик? Вона пропонувала без священиків ховать помер­лих, бо «та парада» нічого не варта, а тільки збільшує борги сім'ї.

Текст вірша, з якого на­ведено ці слова, було при­бито на церковних дверях у селі Смодне поблизу Косо­ва. Під віршем приписка: «Не знаємо, котрий то та­кий штудер був, але то іс­тина правда виложена». Це означає, що слова Анни Павлик були зрозумілі се­лянству, мали великий вплив на пробудження його громадської свідомості й формування антиклерикаль­них поглядів. Ясна річ, Ан­на за це не могла сподіва­тись на прихильне до неї ставлення духовенства, кот­ре цькувало її та доносило поліції, що вона веде атеї­стичну пропаганду.

Однак ця жінка не нале­жала до тих, кого можна залякати арештом. Вийшов­ши з тюрми, написала вона статтю-оповідь «Мої й люцькі гріхи, а панська та попівська правда», в якій навела розповіді селян про тодішні порядки, про відго­мін, що його мали на Ко­сівщині львівські події, зв'язані з арештом соціа­лістів. Частину цієї оповіді надрукував І. Франко в збірці «Дзвін» (1878 р.).

Анна Павлик починає стат­тю з того, як зреагувало духовенство на арешт со­ціалістів, і словами селяни­на Миколи заявляє: «А ви гадали, що попи саму прав­ду говорять?». Косівський священик говорив з амвона, що він дав 30 ринських бра­тові Анни, Михайлові, на навчання, а той, мовляв, за­мість вдячності, зайнявся пропагандою соціалізму і атеїзму. Та якби панотець дав і 100 ринських, заявив селянин Іван, то це нічого, бо ті гроші «він своїми ру­ками не заробив. Як дав, то людських, не своїх, бо по­пам легко приходять гро­ші».

Анна Павлик віддавала всі сили на те, щоб дема­скувати духовенство, яке, прикриваючись пишною ре­лігійною фразеологією, праг­нуло задовольнити свої ін­тереси. Цього їй не могли простити охоронці експлуа­таторського ладу. Як тіль­ки Анна повернулася з львівської тюрми, її заареш­тувала косівська поліція. На допиті 21 лютого 1879 р. Анна заперечила, нібито вона належить до таємного соціалістичного товариства, в чому її обвинувачували, але визнала, що за переко­нанням вона соціалістка й атеїстка. «Не люблю слуха­ти проповіді, — сказала во­на, — бо попи такі глупст­ва говорять, що тільки смі­ятися з того мушу».

Прагнучи ізолювати Анну Павлик від селян, на яких вона, звичайно, мала вели­кий вплив, її знову кинули до в'язниці. Але й це не спинило безстрашну дівчи­ну в її боротьбі проти ду­ховенства, про ганебні вчин­ки якого писала вона в продовженні статті «Мої і люцькі гріхи, а панська та попівська правда», котру надрукувала женевська «Громада» в 1881 р.

Тут ішлося також про те, що церковні книжки «напи­сані не по-розумному». Ад­же, згідно з ними, послуги духовенства селяни змушені оплачувати натурою, гроши­ма, підробітками. Треба да­вати на весілля, хрестини, парастаси тощо, а платити нічим. Взагалі, священно­служителі не звертають уваги на людську бідність, а деруть, де і як можуть, забуваючи «божі настано­ви».

Людям треба так робити,

Без бога ся боронити,

Бо хто ж де там того

знає,

Де то наш бог перебуває?

Всякі нам думки прибули:

Може, й бога в арешт

замкнули,

Що до нас не заглядає

Ніц нам не помагає?

Висловлені тут думки були вибухом бомби в умо­вах західноукраїнської дійс­ності, де духовенство вва­жалося провідною інтелі­гентною верствою, а клери­калізм ще й не збирався поступатися перед новими, прогресивними суспільними поглядами. В підриві клери­калізму, віри в церковні проповіді атеїстична пропа­ганда Анни Павлик відігра­ла неабияку роль. Коли в камеру до Анни підіслали священика, який мав відмо­вити її від антиклерикаль­ної діяльності, вона відки­нула пропозицію покаятись і висповідатися, заявивши: «Я сміялася й сміюся з по­півського казання, а тому, що говорять о страшнім су­ді, небі й пеклі, кажуть, що ангели беруть до неба, а чорти до пекла, а я в то не вірю».

Так, Анна Павлик не ві­рила в релігійні догми і церковні забобони й ці по­гляди поширювала серед народних мас.

Стаття «Мої й люцькі грі­хи, а панська та попівська правда» мала не тільки пропагандистське, але й на­уково-пізнавальне значен­ня. Згідно з тими розмова­ми, які дослівно записала Анна Павлик, безпідстав­ними виглядають твер­дження галицьких народов­ців про прихильність укра­їнського народу до релігії, церкви та її «пастирів».

У 80-і роки XIX століття на Коломийщині поширюва­лись анонімні. «Листи до товариша», автором яких була Анна Павлик. У кож­ному з таких листів роз­глядалися пекучі соціальні проблеми, зокрема говори­лось і про духовенство, яке поряд з шляхтою, та бюро­кратію визискувало трудящі маси. Священики не люб­лять соціалістів, казала Ан­на Павлик, бо соціалісти — проти їхнього здирства; цер­ковники твердять, що народ підпадає під вплив соціа­лізму, але ж не говорять про людські злидні. Тому жодному слову служителів культу «не треба вірити, бо обіцяють золоті гори, а ні­коли слова не дотримують». Ще в одному «Листі до то­вариша», як і в інших фор­мах пропаганди, Анна до­водила переваги громадян­ського шлюбу перед церков­ним. Вона боролася за рів­ноправність жінок з чолові­ками, виступала проти хри­стиянських приписів, згідно з якими жінка фактично пе­ретворювалася в рабу чоло­віка. Анна Павлик доводи­ла, що сім'я побудована на засадах соціалістичної тео­рії, має значні переваги пе­ред «освяченою» церквою.

Свої атеїстичні погляди Анна пропагувала не тіль­ки в Галичині, а й на Буко­вині. 1890 року в журналі «Народ» вона надрукувала статтю «Що думають реміс­ники на Буковині», роз'яс­нюючи ремісникам, що при­чина їхніх злиднів не в кон­куренції трудівників різних віросповідань, і закликаючи єднатися на базі спільних економічних інтересів, а не ділиться за релігійною при­належністю. Виступивши проти християнського фана­тизму, вона водночас про­пагувала атеїзм, відвертала робітників від церкви і ре­лігії. За це в квітні 1892 року її заарештувала черні­вецька поліція. «Єї винують тілько за богохульство (ска­зала при трьох свідках, у себе дома, що нема бога, за що два свідки донесли) і за виступ протів подружжя», повідомляв М. Павлик М. Драгоманова про долю сестри. Незважаючи на звертання навіть до вищих судових інстанцій, Анна Павлик за атеїстичну про­паганду відбула кару в чер­нівецькій тюрмі, а 1893 ро­ку зовсім змушена була по­кинути Буковину.

Це, однак, не відвернуло її від просвітительської ді­яльності, спрямованої на звільнення мас від клери­кального впливу. Поширю­ючи ідеї атеїзму, Анна Пав­лик використовувала рево­люційно-демократичну літе­ратуру, твори Т. Шевченка, Ів. Франка, антиклерикаль­ні видання радикальної пар­тії, твори російських про­гресивних письменників. Са­ме на розповсюдження та­кої літератури просила Ан­на дозволу в чернівецької поліції 1900 року. Звичайно дозволу вона не добилася, отже, як і раніше, змушена була розповсюджувати лі­тературу нелегально.

Таким чином, для атеї­стичної пропаганди Анна Павлик використовувала всілякі методи — від роз­повсюдження творів рево­люціонерів-демократів до складання власних пісень, листів і оповідей. Нині можна тільки дивуватись, якою мужньою і твердо пе­реконаною в правоті своєї справи була Анна Павлик, якщо в умовах засилля ре­акційних поглядів виступа­ла проти духовенства, церк­ви і відверто заявила, що бога нема.

Анна Павлик була муж­ньою жінкою-атеїсткою за­хідноукраїнських земель, яка не крилася зі своїми погляда­ми, а популяризувала їх. Вона добре усвідомлювала, що не так легко вирвати маси з-під впливу релігії, однак працювала в ім'я кращого майбутнього. «Ми сподіваємося хоть для по­томків користі», — говори­ла вона, віддавши всі свої знання, здібності, здоров'я, час, особисте щастя бороть­бі за світлу долю нащадків, яких хотіла бачити замож­ними і освіченими громадя­нами, вільними від церков­них забобонів.

C. Злупко